Що ж склало основу філософії Платона?

1) В онтології це вчення про ідеї (грецькою – “ейдоси”). На думку Платона, насамперед існує царство нематеріальних і вічних сутностей – ідей. Вони є прообразами предметів видимого світу. Ідеї існують об’єктивно, незалежно від пізнання і мислення людей (ідея столу, коней – вічна, самі столи й коні преходячі). Така філософська позиція є об’єктивним ідеалізмом.

Для Платона спочатку існує ідеальний загальний прообраз речей, який визначає сутнісну форму матеріальних утворень і тому все матеріальне є мінливим і примарним. Воно тільки відображає незмінні ідеї. Таким чином, світ речей підпорядкований світу ідей.

Матеріальний світ доцільно будується його творцем – деміургом (надприродною силою) за прообразом ідей. Але оскільки матеріальне є нерозумним, то відображення ідей у матеріальному світі недосконале.

2) Платон розгорнув ідею блага. У нього благо, на відміну від Сократа, виходить далеко за межі етики. Власне з блага, пояснював Платон, беруть початок буття та цінність. Місце блага порівнюється з місцем Сонця в існуванні життя. За суттю благо є початком як ідей, так і всього світу, який воно впорядковує. Пізнати буття людина може лише через благо.

3) Своєрідною є гносеологія Платона. Джерело пізнання, вчив він, слід вбачати в розумі, а не в наочному спогляданні. Чим більша цінність об’єкта, тим достовірніше пізнання. Розум користується лише ідеями і, просуваючись від ідеї до ідеї, доходить до найвищої з них.

У Платона найвища форма пізнання нізвідки не виводиться. Будь-яке пізнання (як і навчання) полягає у пригадуванні душі, адже вона споглядала ідеї до чергового народження, але забула їх. Люди в житті перебувають як у печері, де зовнішнє світло кидає на стіни лише тіні реальних речей. Ці тіні люди сприймають за дійсність. Але коли вони потрапляють на світло, то душа пригадує відповідні ідеї. Тоді й настає істинне знання. Царство ідей може осягти лише чистий розум. Так були сформовані витоки об’єктивного ідеалізму.

4) Платон розвивав діалектику Сократа. Метод, яким потрібно користуватися в процесі пізнання, Платон називав діалектичним. Його основу складає діалогічна форма, що дозволяє різнобічно і динамічно сприймати світ. Головне у пізнанні мистецтво філософського діалогу (Діалектика).

5) Філософська антропологія Платона також своєрідна. Людське тіло і душа в його філософії чітко розмежовані. При цьому душа панує над тілом.

Душа безсмертна: її існування подібне до неминущого буття ідей; душа здатна повністю пізнати ідеї; в душі наявний саморух; прирівнюючись до вічних ідей, душа також є вічною. Вона – фенoмен божественний. Унаслідок перевтілень душа постійно ув’язнена в тілі, “подібно до хвороби”, тому метою земного життя має бути повернення її у початковий стан. Головними чеснотами людської душі є мудрість, відвага, стриманість, але найвища серед них – справедливість. Їх і нині прийнято вважати найціннішими у нашому житті.

6) В етичному плані філософія Платона націлена на потойбіччя. Людям необхідно враховувати, що розумна душа повертається до ідей, а грішна – відбуває покарання. Лише у потойбічному існуванні душу заспокоює високий рівень моральності.

В політиці Платон викладає концепцію ідеальної держави, протиставляючи її демократії, тиранії, олігархії й тімократії (влада військових), охлократії (влада натовпу). У діалогах “Держава”, “Закони” і т. ін. Платон розгортає вчення про “ідеальну державу”. Виникає держава через слабкість окремих індивідів, які мають об’єднуватися і формувати державне життя.

Платон про державне життя:

1. Державу формують три верстви населення: філософи (вихователі) – довго вчаться і працюють; воїни, які захищають державу; робочі (раб – засіб, що розмовляє).

2. Приватна власність відсутня. Праця на державу безплатна. Жінки та діти спільні для всіх.

3. Управління державою здійснюється за законами, що обов'язково доводяться до громадян.

Філософська школа Платона, знана як Академія (так називалася місцевість біля Афін), проіснувала майже 1000 років. Платон значно вплинув на розвиток світової філософії.

Аристотель (384-322 до н. е.), видатний філософ, засновник логіки та різних наукових дисциплін, автор робіт “Органон”, “Про душу”, “Нікомахова етика”, “Поетика”. Головна філософська праця – “Метафізика”.

Він був 20 років академічним учнем Платона, також заснував свою школу – Лікей (біля храму Аполлона Лікейського). У Лікеї Арістотель викладав езотеричні (доступні не всім) знання. З його творів складено “Corpus Aristotelicum” – повне зібрання творів філософа. Що в них особливе?

1) Сформовано вчення про логіку (пізніше склало збірку “Органон”, що означає “інструмент”). Тут мислитель уперше розпочав досліджувати мислення не лише за його змістовністю, а й за формами, заклавши фундамент формальної логіки, яка актуальна і нині.

2) Арістотель заклав основи метафізики – науки, яка досліджує те, що йде після фізики (знань про природу). Це вчення викладене в однойменному творі, що складається з 14 книг.

Що висвітлюється у “Метафізиці”?

- Вчення про сутність речей. Його філософ розпочав критикою ідей Платона. Арістотель доводив, що ідеї нічого не дають ні для пізнання речей, ні для їхнього буття, оскільки вони в речах не знаходяться. Сутність речей – у них самих.

- Речі утворюють одночасно у нероздільній єдності і матерію, і форму. Їх синтез (поєднання) спричиняє становлення речей (рух буття). Сутність у матерії виявляється як можливість (те, що настане), а форма – як дійсність (те, що вже настало, здійснилося).

- Процес переходу сутності в форму (можливості в дійсність) Арістотель назвав ентелехією, виділяючи чотири її причини:

1. формальна (що це є?), (кожна річ має форму);

2. матеріальна (з чого?), (кожен предмет матеріальний).

3. рушійна (звідки початок руху?), (без зусиль нічого не можна досягти);

4. цільова (заради чого?). (ніщо не відбувається без мети);

Матеріальна причина не зводиться до інших, а формальна, цільова, рушійна зводяться до однієї вищої сутності – бога як першодвигуна!

Але оскільки матерія “чинить опір” формуванню речей, то можливі випадковості. Сам процес становлення всіх речей формує ієрархію світу: від нижчої межі – чистої матерії до вищої – чистої форми, якою є бог (чистий дух). Для Арістотеля бог є першорушієм усього сущого. Він незацікавлений станом світу, хоч у ньому і збігаються всі причини, проте бог не втручається в хід світових подій.

3) Арістотель приділив значну увагу психології. Він виокремив три рівні душі (psyche):

Ø вегетативний (рослинний), що відповідає за живлення;

Ø чуттєвий (тваринний) – відповідає за локальну рухомість у просторі;

Ø розум (нус), який уособлює духовну діяльність. Одна його частина – сприймаюча є матеріальною, друга – діяльна являє собою творче начало. Сприймаючий розум, поєднаний із чуттєвістю душі, засвоює мислені об’єкти за формою, а діяльний розум приводить у дію все, що стосується діяльності розумної душі.

4) Оригінальною є Арістотелева етика, заснована на принципі вибору. По суті, вона постає як практична філософія, тим самим відмежовуючись від теоретичної філософії, яка спирається на ідею вічності та незмінності. За Арістотелем, моральна поведінка формується в ході практичної діяльності (під час навчання та різноманітних вправ, при формуванні звичок тощо), а не завдяки розумінню (міркуванню). Народжуючись, людина етичні чесноти застає наявними. Тому її поведінка, як прояв чеснот, має орієнтуватися на судження і приклади досвідчених людей.

На особливу увагу заслуговує така моральна чеснота, як справедливість. Завдяки їй в суспільстві здійснюється справедливий розподіл благ і почестей. Вона допомагає виправити збитки, різні недоліки та ін.

Взагалі ж поведінка людей не обмежується лише їх моральністю. Вона повинна поєднуватися з розсудливістю. Так, у “Нікомаховій етиці” Арістотель зазначає, що “в істотному сенсі неможливо ні бути моральним без розсудливості, ні розсудливим без етичної чесності”.

За Арістотелем у суспільній організації суттєвою є така моральна чеснота, як дружба. Завдяки їй люди об’єднуються для досягнення благ. Дружба є головною умовою при переході від індивідуального до суспільного життя.

Соціальні питання Аристотель розглядає, пов’язуючи етику та політику (політика повинна бути моральною!). Викладає типологію держав, критикує платонівську державу.

Мета держави – загальне благо, щастя людини.

Погляди Арістотеля на державу:

1. Держава формується завдяки природній схильності людей до спільного життя. Людина – істота політична, суспільна. Навіть мова людей є їх соціальною ознакою, засобом загального порозуміння й об’єднання;

2. Держава розбудовується по мірі ускладнення соціальних спільнот: спочатку формується сім’я, потім – община, нарешті – поліси (міста, спілки сільських общин, що живуть державним життям);

3. Правильна держава наявна при політії – помірній владі народу;

4. Функції держави: Ø всіляка підтримка сім’ї; Ø оберігання власності, яка є загальнодоступною; Ø відповідальність за виховання молоді; Ø забезпечення блага країни завдяки праці рабів; Ø забезпечення рівних прав громадян (лише чоловіків).

У космології викладає геоцентричну теорію; у чуттєвому світі 4 елементи (земля, повітря, вогонь та небесний вічний ефір).

Аристотель значно вплинув на всю наступну філософську думку.