Філософія Стародавнього Китаю

Старокитайській філософській думці передувала система міфічних уявлень про походження світу. Він нібито з’явився з хаосу завдяки зусиллям двох космічних сил – небесної (Ян) і земної (Інь). Вони й розбудували першопричину буття – Небо і пронизують усе суще, яке відповідає споконвічній гармонії великої тріади: Небо - Людина -Земля. Усе в світі, в тому числі і суспільне життя, є впорядкованим завдяки постійному втручанню небесних сил. Відтак, правитель (ван), який є сином Неба, має право безмежно панувати над усім, що знаходиться в країні. Тому філософія в Китаї розбудовувалася, перш за все, як осмислення проблем суспільного життя.

Головну роль виконували давні книги (п’ятикнижжя). Це – книга пісень, книга історії, книга обрядів, книга змін, літопис, які складали основу світогляду освіченого китайця. Особливе місце займає книга змін (12-6 в. до н.е.), яка вперше дає понятійне тлумачення світу, його принципів, місця людини у світі. Світ з’являється як боротьба протилежних та співпрацюючих сил – ЯН (активного, світлого, позитивного, чоловічого початку та ІНЬ (темного, пасивного, негативного, жіночого початку).

Давньокитайська філософія є мало системною, внаслідок слабкого зв’язку з наукою та слабкої логіки.

Її класична епоха «Золоте століття китайської філософії» представлена численними течіями та школами. Основними серед них були:

- конфуціанство,

- моїзм,

- даосизм,

- школа закону (легізм),

- школа «інь-янь» (натурфілософи),

- школа імен («мин-цзя»).

При цьому у більшості шкіл переважала практична філософія, пов’язана з проблемами життєвої мудрості, управління, моральності.

Конфуціанство представлено іменами Кун Фу-цзи (латинізоване ім’я - Конфуцій, VI – V ст. до н. е.), Мен-цзи (VI – III ст. до н. е.)).

Центральною проблемою у конфуціанстві є взаємовідносини між людьми, виховання, керування, моральність.

В основі конфуціанства такі поняття як:

“жень”	гуманність	“чжи”	мудрість
“і”	обов’язок, справедливість	“сяо”	синова шанобливість до батьків
“ лі ”	ритуал	“ді”	шанування старшого брата
“сі”	щирість	“дао”	шлях

Ключ до керування народом Конфуцій бачив у силі морального прикладу вищестоящих нижчестоящим! Якщо верхи наслідують “дао” (шлях), народ не нарікає. Значущість цього культурного, етичного зразка виражена Конфуцієм: “Правитель буде правителем, підданий – підданим, батько – батьком, син - сином”.

Конфуцій також говорив про важливість рефлексії: “Вчитися і не розмірковувати – втрачати час”. Сутність свого вчення Конфуцій виразив так: “Не роби іншим того, чого не бажаєш собі”.

В конфуціанстві проблема знань чітко підпорядкована соціальним проблемам. Основи світобудови чи пізнання природи його не цікавили. На першому місці були знання землеробства, ремісничої справи, управління народом. Щоб багато знати, необхідно вчитися і в попередніх поколінь, і в сучасників. Навчання обов’язково слід доповнювати роздумами. Розмірковуючи над якимось предметом, навіть незнайомим, можна, розглядаючи його з усіх боків, визначити, чим він є. Але підхід всебічного розгляду об’єкта буде успішним лише за умови користування правильним методом. Головне в житті – навчатися нормам поведінки, яка має відповідати соціальному статусу людини. Погляди Конфуція розвивали його послідовники.

Послідовники Конфуція:
Ім’я	Роки життя	Основні ідеї
Мен Дзи	(372 –289)	Доводив, що лише умови життя роблять людину непорядною, нечесною. Цей філософ, як і Конфуцій, виправдовував соціальну нерівність.
Сюн Цзи	(265 – 201)	Вважав, що люди народжуються з моральними вадами, тому їх слід виховувати. Він також доводив, що людина від природи наділена пізнавальними здібностями

Згодом конфуціанство стало найвпливовішою течією у філософській думці Китаю, а з часом перетворилося на одну з провідних релігій і суттєво вплинуло на духовну культуру китайського народу, що простежується й нині.

Легісти (Шан Ян, Хань Фей цзи) протиставили конфуціанському “лі” (ритуалу), “чжень” (гуманності) – закон “фа”, заснований на правовому примушенні та насильстві. Місце правителя (батька) зайняв деспот, місце мудреців – чиновники. Вища мета – підкорення інших царств, при цьому скасовувалось мистецтво, припинялось різнодумність, філософія.

Моізм представлений поглядами Мо-цзи (V ст. до н. е.), його вченнями та послідовниками.

Мо-цзи висунув 12 принципів своїх етико-політичних ідей:

1. Об’єднання для заміни роз’єднання;	7. Заперечення музики та звеселянь;
2.Піднесення здібних, зміщення безталанних;	8. Економія у витратах;
3. Шанування мудрості;	9. За бережливість при похованнях;
4. Шанування єдності;	10. Бажання неба;
5. Загальна любов та взаємна вигода;	11. Заперечення волі неба;
6. Заперечення нападів;	12. Духобачення.

На цих принципах Мо-цзи висунув три основи (критерії) успішного правління:

1. Якщо мудрих не наділяти високим чином, то народ не буде поважати їх;

2. Якщо мудрим видається невелика плата, то народ не вірить, що цей пост є важливим;

3. Якщо мудрим не давати у підкорення людей, то народ не буде боятися їх.

Даосизм, найбільш філософічна школа Давнього Китаю, заснував її, за легендою, Лао-цзи, що написав “Даодецзин” (книгу про дао та де). Ключові поняття:

- “дао” (шлях, закон, абсолют);

- принцип “у-вей” (недіяння),

- шенжень (зовсім мудрий),

що протиставляється конфуціанству (цзюн цзи) “шляхетному чоловікові”.Даосизм

Даоси – прибічники глибокого осмислення картини світу, справили вагомий вплив на духовність і життя китайського населення. Даосистів цікавили проблеми буття, небуття, основ світу, його єдності, становлення, різноманітності тощо. На підставі спостережень і роздумів про суще робилися висновки щодо суспільства та місця і ролі в ньому людини.

Даосистами світ пояснювався як гармонійна єдність усього сущого, де немає нічого зверхнього, пануючого, а все необхідне і рівнозначне, тому що воно існує. Такий підхід складає основу китайського варіанту східної парадигми світорозуміння.

Даосизм вчить: “Мірилом людини є земля, мірилом землі є небо, мірилом неба є дао, мірилом дао є воно саме”.

По-перше, “дао” – це вічність буття, “мати всіх речей”. Що б не існувало, все одно воно “повертається до свого початку”. Дао є началом усіх начал і навіть передує небесному владиці, тобто богові. Воно зумовлює всі зміни у світі, всі перетворення, початок і кінець існування речей і людей.

По-друге, зі всемогутності дао витікає соціальний та етичний ідеал даосів. Це життя і мораль патріархального ладу, оскільки в давнину дао віднімало у багатих і віддавало бідним. Взагалі ж повна справедливість настає тоді, коли людина бездіяльна. Навіть правителеві не варто втручатися в соціальні справи, оскільки цим він заважає дао. Воно і лише воно вирішує, як усьому бути.

Особливому осуду підлягає війна, оскільки гарне військо – засіб нещастя, а прославляти себе військовими походами – те саме, що радіти вбивству людей. Тому гарну перемогу слід відзначати похоронною процесією.

По-третє, своєрідним є погляд даосів на знання, які, особливо в осмисленні дао, доступні лише тим, хто досконало мудрий. От у старовину ніхто народу освіти не давав і тому панувало загальне щастя. Освіченим народом важко управляти. Коли населенню недоступні знання, тоді в країні настають спокій і злагода.

Даосизм суттєво вплинув на розвиток китайської культури та філософії. Його релігійна течія включала в себе магію, алхімію, лікування, демонологію і т.п. Релігійне вчення про дао завжди мало велику кількість послідовників і не раз було ідеологічною основою різних суспільних змін, повстань, бунтів тощо. Існує воно й тепер.

Окрім названих філософських учень, тривала історія Китаю породила багато інших, більш сучасних концепцій.