Упанішади

Упанішади, написані приблизно за 800 – 500 років до н.е. і являють собою вчення про єдність брaхмана (першопричини всього існуючого, що перебуває у спокої і проникає в усе суще) та aтмана (душі індивідуальної істоти, яка відмежована від усього несуттєвого, поверхового, що притаманне людині).

Основне знання, яким має опанувати кожен, – це розуміння того, що брахман і атман складають єдине ціле. Воно дає можливість людині у глибинах душі осягнути вічність буття.

Друга важлива іпостась Упанішад – учення про карму і перевтілення. Згідно з ним, душа людини обов’язково перевтілюється в нову форму існування залежно від своїх вчинків. Це карма. Ланцюг перевтілень вічний. Таким є і колообіг душі. Це означає, що людина залучена у вічне дійство і що її долю визначає моральний принцип – гарні вчинки призводять до кращої наступної форми існування, а негативні – навпаки. Позначається цей процес поняттям сансара, тобто “біг, який повертається до місця свого початку”. Початком у даному разі є бездоганний брахман – атман, і саме до його стану необхідно наближати душу шляхом беззастережного слідування дхармі, вічному законові, що впорядковує основу всіх космічних подій і є мірилом людської діяльності. У цілому, згідно з Упанішадами, людське буття песимістичне: воно повне страждань, які виникають у вічному чергуванні життя і смерті. Страждань можна позбавитися, лише утримуючись від будь-якої діяльності та бажань. Але при цьому необхідні знання. Найвищим з них є інтуїтивне проникнення в брахмана: мудрець, який це робить, сам стає брахманом.

З середини І тисячоліття до н.е. в Індії започатковується класична філософія: вчення і погляди спрямовані на якнайширше осмислення буття, розуміння та пояснити системності світу. З цього часу філософські роздуми перестають належати вузькому колу брахманів (жерців) і проникають у широкі верстви населення.

З часом староіндійські філософські системи поділилися на ортодоксальні, такі, що визнають авторитет Вед як одкровення (астіка) і неортодоксальні, що суттєво відійшли від ведичних світоглядних традицій (настіка).

Ортодоксальні філософські системи:
Веданта		Визнає верховний авторитет Вед, особливо Упанішад, і стверджує, що джерелом вищої істини є отримане обраними людьми надприродне одкровення про бога, сутність світу та сенс життя. Веданта приймає бога як творця світу, вважає первинним духовне в особі Атмана-Брахмана, вірить у посмертне існування душі.
Міманса	Не визнають БОГА в якості творця світу		Не визнає бога у якості творця світу, хоча у більшості близька до веданти.
Санкх’я	Будують системи на власних приципах	Тлумачить взаємодію двох світових начал: · пуруші – свідомого, але пасивного духу; · пракріті – активної, але грубої несвідомої матерії. Створений ними світ підлягає космічним циклам, що зумовлює вічний колообіг існування. В ньому душа і тіло мають бути чітко розмежованими. Адже груба матерія здатна заплямувати душу. Тоді неможливе її краще перевтілення;
Йога	Пояснює, як душа може звільнитись від матеріального пракріті, а також розкриває комплекс фізичних і психічних вправ, скерованих на заспокоєння й очищення душі;
Ньяя	Являє собою давньоіндійське логічне вчення;
Вайшешіка	Пояснює атомістичну будову світу і доводить, що у кожному космічному циклові атоми, з’єднуючись, формують досконалі тіла. Згодом вони розпадаються, руйнуючи світ. Таким чином, рух сущого відбувається від досконалості до занепаду.

Суттєво від ведичних традицій відійшли джайнізм і буддизм.

Джайнізм.

Засновник джайнізму Махавіра (бл. 500 р. до н.е.) заперечував авторитет Вед. Основними елементами світу джайністи вважають індивідуальні душі, здатні до самовдосконалення. Але їх пронизує неживе (матерія, ефір, простір), і тому душі не спроможні розгорнути свої нахили до всевідання і блаженства. На заваді стають матеріальні частки, що проникають у душу, несучи з собою матерію карми, пристрасті якої і призводять до кругообігу перевтілень.

Мета спасіння полягає у піднесенні вивільненої від матеріального впливу душі до рівня перебування досконалих істот. До того ж необхідно за допомогою аскези – відмови від життєвих зваб – позбутися карми. До цього веде лише доброчинне життя.

Буддизм

Буддизм започаткував непальський принц Сіддхартха Гаутама (560–480), який після тривалого самітництва став просвітленим, тобто Буддою. У його вченні відсутній вічний бог. Немає і постійного буття. Все перебуває у круговороті виникнення та зникнення. Найпростіші елементи, з яких розбудований світ, – це мінливі якості та стани, що зумовлюють вічний потік перетворень.

Буддизм також відкидає поняття душі. На підставі уявлень про кругообіг буття сформоване буддистське вчення про перевтілення та про кармічну відплату за негативні вчинки. Оскільки буття не має стійкої субстанції, то всі нові істоти, що з’являються як наслідок діяльності попередніх, не скріплені ні духовно, ні тілесно. Вони лише ланки, які зв’язують минуле з майбутнім і є способом продовження існування після смерті та спричинення появи нового життя.

Цей кругообіг зумовлює такий причинно-наслідковий процес:

Ø з незнання постають рушійні сили, які формують карму;

Ø з рушійних сил з’являється свідомість, а з неї постають ім’я і тілесна форма індивіда;

Ø потім виникають органи відчуттів, а разом з ними контакт із зовнішнім світом;

Ø із відчуттів постає потяг до життя і, відповідно, пожадливість і суєтність;

Ø з потягу до життя витікає кармічне становлення – нове народження;

Ø потім настає етап старіння і смерті. Після того все починається знову.

Знищення незнання і пов’язаного з ним зла можна досягти через осягнення знання. Його складають чотири істини, відкриті Буддою:

1. Існування сповнене страждання;

2. Причина страждань полягає в пожадливості до життя;

3. Страждань позбавляє відмова від життєвих зваб;

4. Позбавлення жаги до життя можливе лише через слідування “благородному

восьмеричному шляхові”

Етичні заповіді Будди (восьмеричний шлях):

1) правильний погляд;	5) правильне життя;
2) правильний настрій;	6) правильні прагнення;
3) правильна поведінка;	7) правильні думки;
4) правильне мовлення;	8) правильна зосередженість.

Хто опановує восьмеричним шляхом, той оволодіє істиною і на того чекає визволення. Воно досягається нірваною – станом, який веде людину до розсіювання і щезання.

Після смерті Будди його вчення розвивали кілька шкіл. Так, хінаяна (мала колісниця) являє собою чернечий буддизм – пошук визволення для невеликої кількості обраних. Махаяна (велика колісниця) звернена до широких верств населення. Вона пояснює, яким має бути шлях спасіння за допомогою бодхасатв – тих, хто вже досяг стану просвітлення. З часом буддизм набув теїстичних рис і перетворився на релігійне вчення.

У староіндійській філософії існували й інші філософські вчення. Період останнього тисячоліття до н.е. вважають посткласичною епохою індійської філософії. З початку ХІХ ст. н.е. вона набула сучасних рис і її характерною ознакою є ознайомлення з європейською філософією.

Таким чином, в основу східної світоглядної парадигми покладено уявлення про колообіг існування, де минуле є кращим за сучасне, а зміни у світі призводять не до розгорнення форм буття, а до їх занепаду. Крім того, як у китайській, так і в індійській філософії людина уявляється як звичайна, буденна частка існуючого, а не як надзвичайне створіння, що має право верховенства в світі.