Досократівська філософія

Філософи / Античні філософи / Досократики
Передфілософська традиція	Орфей · Лін · Ферекід · Епіменід · Акусилай · Сім мудреців
Мілетська школа	Фалес · Анаксімандр · Анаксімен
Піфагорійці	Піфагор · Алкмеон · Філолай · Архіт · Гіппон
Елейська школа	Ксенофан · Парменід · Зенон Елейський · Мелісс
Атомісти	Левкіпп · Демокріт
Софісти	Протагор · Продік · Горгій · Гіппій · Критій
Поза школами	Геракліт · Анаксагор · Емпедокл · Діоген Аполлонійський

Досократиками називають філософів, які творили до видатного старогрецького мислителя – Сократа. Вони сформували кілька філософських шкіл та вчень.

У досократівський період включають: іонійську (мілетці, Геракліт), італійську філософію (піфагорійці, елеати, Емпедокл), вчення атомістів Левкіппа – Демокріта, софістів.

ІОНІЙСЬКА філософія (мілетці, Геракліт)

Іонійська філософія, не дивлячись на міфологічну образність, елементи антропоморфізму, іносказання, вже у певному ступені є системною, раціональною, понятійною, оскільки її основні творці прагнули зрозуміти той чи інший першопочаток як субстанцію (те, що покладено в основу всього сущого), “архе”.

Із знаменитих досократичних філософських шкіл найстарішою вважається у місті Мілеті (VI ст. до н. е.). Тут творили Фалес, Анаксімен, Анаксімандр. Вони вбачали першопричину світу в речових формах. Перші давньогрецькі філософи були натурфілософами (точніше фізиками) та визначали початок стихійно-матеріалістично: як воду (Фалес), апейрон (Анаксімадр), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт). Анаксімадр учив, що апейрони постійно зазнають певних перетворень (згущуючись, твердіючи, розпилюючись тощо) і таким чином породжують розмаїття конкретних речей, зумовлюють їх появу і зникнення. Крім того, Анаксімандр вважав, що існує велика кількість світів, де наявне життя.

Висуваються й діалектичні ідеї (Геракліт) про мінливість світу (“все тече”), тотожність протилежностей та їх боротьбу, як головний закон всесвіту. Геракліт (544-483 до н. е.) вже розділяє почуттєве та раціональне пізнання, говорить про його складність та що “багатознання розуму не навчить”. Він доводив, що світ не створений богами, а “був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно то спалахує, то згасає”. Гераклітові належить думка про те, що все постійно змінюється, а тому в одну річку двічі ввійти неможливо.

ІТАЛІЙСЬКА філософія (піфагорійці, елеати, Емпедокл).

Оригінальним було бачення світу, запропоноване піфагорійцями – представниками філософсько-містичної школи, яка виникла у м. Кротоні близько 532 р. до н. е. Першоосновою світу вони вважали не речовину, а її кількісний вираз, математичний і геометричний вимір. На їх думку, певні чисельні показники виражають справедливість, душу, вдачу, все, що визначає людську життєдіяльність. Оскільки все можна вирахувати й обчислити, то першопричиною природи є число. Воно творить геометрію (вимір) речей, зумовлює їх зміни і т.п., створюючи універсальну гармонію. Вважається, що Піфагор першим назвав гармонійний порядок у світі “Космосом”. Природа, космос створились із з’єднання безмежного (тілесний простір) та межі (число). Всесвіт – організований числом простір.

У людському існуванні, доводили піфагорійці, гармонія досягається лише при узгодженні числового та геометричного з такими проявами речей, як “душа”, “добро”, “зло” і т. ін.

Елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон) розвивають понятійний апарат, особливо по відношенню до субстанції. У іонійців вона фізична, у піфагорійців математична, у елеатів філософічна, бо субстанція – буття!

Парменід (540-480 до н. е.) вперше ставить проблему буття та мислення, буття та небуття та доказово її розв’язує. Мислення і буття за його думкою це одне й те саме; небуття не існує, а буття єдине, нероздільне, нерухоме, у протилежність різноманітності та подільності чуттєвого світу. Парменід вважає, що істина, суще можуть бути розкриті тільки за допомогою мислення. Чуттєве сприйняття породжує тільки судження.

Спроба всебічного осмислення світу часто приводила до висновків про його нестабільність і суперечливість. Представник елейської школи Зенон (490-438 до н. е.) стверджував, що рухоме ніде не рухається – ні там, де воно є, ні там, де його немає, і в той же час рух не закінчується. Для прикладу він подає кілька апорій (суперечностей) (“діхотомія”, “Ахіллес та черепаха”, “Стріла”) обґрунтовує парменідівське незмінне, непорушне буття і тим самим стоїть у витоків суб’єктивної діалектики. Наприклад:

- Апорія Зенона "Діхотомія". Якщо предмет рухається, то він повинен пройти половину шляху, перш ніж дійде до кінця. Але раніше, ніж пройти цю половину, даний предмет повинен пройти половину цієї половини і так до нескінченності. Таким чином, рух не може ні початися, ні закінчитися.

- Ахілл ніколи не наздожене черепаху, бо поки добіжить до половини відстані, то вона просунеться вперед, і так триватиме безперервно;

- Стріла у своєму леті незворушна, адже кожної миті вона знаходиться в певній точці і т. ін.

всі апорії Зенона легко спростовуються, якщо брати до уваги при їх розгляді не тільки розривність руху і простору, але і їх безперервність. Однак в них відбилася складність формування понятійного апарату науки, а також суперечність таких понять, як простір, час, рух.

АТОМІСТИЧНА філософія (Левкіп, Демокріт)

Більш реалістичних поглядів на світобудову дотримувалися Левкіп (500 –440) та його учень Демокріт (460 –371) - вершина античного матеріалізму, створює вчення, що синтезує ідеї попередніх філософів. Вони ввели в філософію поняття “атом” для позначення неподільної частки матерії ("a-tomos"). Тобто існує два початки – атоми (буття) і порожнеча (небуття). Атоми є нероздільні, міцні, вічні та незмінні, у той час, як речі є мінливими. Атоми рухаються в порожнечі та по-різному поєднуючись, формують усі природні та духовні об’єкти. Щодо людей, то вони теж побудовані з атомів і відрізняються лише за зовнішнім виглядом. Стосовно ж умов Космосу, то всі люди однакові. Це гуманістичний погляд, адже йдеться про природну рівність людей.

Особливості атомарної людської істоти, особливо її душі, виокремили людину з-поміж інших створінь. З часом вона у греків перетворилася на окремий предмет філософування.

Демокріт розглядає проблему причинності, правда, відкидає випадковість, зводить причинність до необхідності.

СОФІСТИ (Протагор, Горгій, Крітій, Продік). (ІІ половина V ст. до н. е.)

Особливе місце в досократичній філософії займають думки вчителів мудрості, які за плату навчали філософії, логіки, красномовства, тобто знань, необхідних для суспільно-політичної та військової діяльності. Їх називали софістами, і серед них було чимало визначних філософів. Чим вони відзначилися?

Завдяки творчості софістів:

1. Людина стала центром філософських пошуків;

2. Особливою темою філософування стало мислення;

3. Відповідно, особливої гостроти набула проблема мови;

4. Відбулася зміна традиційних моральних цінностей і на авторитеті розуму була сформована теорія моралі.

Софісти увійшли в історію як мудреці, яких не цікавила істина, а тільки перемога у суперечках, де вони могли довести будь-що. Софісти поставили гносеологічну проблему про відношення думки до оточуючого світу, про пізнаваність світу, але центральною проблемою стала проблема людини, суспільства.

З часом софісти перейшли до двозначних тлумачень дійсності, суб’єктивних висновків тощо, зокрема:

- у правовій сфері софіст Фрасімах пояснював, що “позитивне право” (вигадані людьми закони) відбивають лише інтереси законодавців. А Каллікл заявляв, що закон – це “захисний вал” слабких проти сильних;

- у моральній філософії софістів моральні цінності розглядалися як продукт домовленості між людьми. Зазначалося, що вони у різні часи й у різних народів різні;

- у релігії, доводили софісти, також панує домовленість. Так, Крітій вважав, що люди вигадали страх перед богом, “щоб злодії боялися навіть таємно коїти щось зле”. А Продик учив, що боги є проявом людської вдячності за успіхи в житті, досягнення мети тощо;

У теорії пізнання софістів особливе місце посідає релятивізм – відносність. Найвидатніший з них – Протагор зазначав: “Будь-яка річ допускає два протилежні висловлювання”, тобто, в одній ситуації певне твердження може бути істинним, в іншій – хибним. Тому лише людина, стверджував цей софіст, є мірою речей, тобто оцінює їх відповідно до своїх інтересів //“Homo mensura” (з латини – “людина-міра”)//. Вислів Протагора став крилатим. Відтоді на нього спирається багато тих, хто бажає бачити світ не таким, яким він дійсно є, а яким вигідно його бачити. Так формується скептичне ставлення до того, що не відповідає певним інтересам людей.