Принципи менеджменту

Визначення

Принципи менеджменту – це найбільш суттєві, вироблені практикою і теоретично узагальнені підходи, положення, правила побудови ефективної системи управління організаціями.

Серед багатьох груп принципів менеджменту, які в різні часи сформульовані різними авторами, найбільш відомими є наступні:

1. Дванадцять принципів продуктивності Г. Емерсона (1912):

1) чітко поставлені цілі;

2) здоровий глузд;

3) компетентна консультація;

4) дисципліна;

5) справедливе ставлення до персоналу;

6) швидкий, повний, точний і постійний облік;

7) диспетчеризація;

8) нормалізація умов праці;

9) нормування операцій;

10) норми і регламентація;

11) письмові стандартні інструкції;

12) винагорода за продуктивність.

2. Принципи управління А. Файоля (1916)

1) поділ праці;

2) повноваження і відповідальність;

3) дисципліна;

4) одноосібне керівництво;

5) єдність напрямку дій;

6) підпорядкованість особистих інтересів спільним;

7) винагорода персоналу;

8) централізація;

9) скалярний ланцюг або ієрархія;

10) порядок;

11) справедливість;

12) стабільність робочого місця для персоналу;

13) ініціатива;

14) корпоративний дух.

3. Загальні принципи сучасного менеджменту (сформульовані Т. Пітерсом і Р. Уотерменом в книзі «В пошуках ефективного управління» 1986 р.):

1) орієнтація на досягнення успіху;

2) пріоритет споживача;

3) самостійність підприємливість, ініціатива;

4) продуктивність;

5) зв’язок з життям;

6) вірність своїй справі;

7) простота структури, мінімальний штат керівників;

8) свобода і жорсткість одночасно.

4. Нові принципи менеджменту (90-ті роки ХХ ст.):

1) децентралізація управління;

2) корпоративна культура: ототожнення працівника з фірмою;

3) готовність до інновацій;

4) постійне навчання персоналу;

5) нові форми і способи мотивації;

6) відхід від команд і директив;

7) опора на природні інтереси персоналу;

8) орієнтація діяльності фірми на суспільні інтереси.

Аналіз наведених груп принципів призводить до наступних висновків:

- розвиток і уточнення принципів менеджменту – це процес об’єктивний;

- принципи менеджменту розвиваються у відповідності до етапів розвитку суспільства і бізнесу;

- зберігається суттєва наступність принципів менеджменту;

- еволюція принципів менеджменту відбувається в напрямі переорієнтації уваги з внутрішніх факторів на зовнішні.

3. Функції менеджменту

Визначення

Функції менеджменту – це відносно обособлені специфічні види управлінської діяльності, які мають єдність цілей, характеру виконуваних робіт і спрямовані на певну частину об’єкту, яким управляють, для досягнення спільних цілей.

Виділяють дві групи функцій менеджменту:

1. Загальні функції, до яких належать наступні:

1) Планування. Суть функції полягає у визначенні цілей об’єкту, яким управляють, розробці програми його дій у вигляді прогнозів, стратегічних, тактичних і оперативних планів.

2) Організація. Суть функції полягає у забезпеченні заходів з виконання розроблених планів:

а) встановленням раціональних пропорцій між елементами процесу виробництва;

б) визначенням порядку їх взаємодії;

в) формуванням управляючої і якою управляють систем;

г) визначення ролі і місця кожного працівника у виробничому процесі;

д) раціонального розміщення засобів виробництва у виробничому процесі;

е) розробки і впровадження в дію системи регламентуючих документів.

3) Координація. Суть функції полягає у забезпеченні погодженості дій між різними частинами об’єкта, яким управляють встановленням і підтримкою найбільш раціональних зовнішніх і внутрішніх зв’язків.

4) Мотивація. Суть функції полягає у пошуку, розробці і підтримці найбільш ефективних форм і методів спонукання працівників до досягнення поставлених цілей.

5) Контроль. Суть функції полягає у встановленні постійного спостереження за реальним ходом виробничого процесу, зіставлення його із планами з метою:

а) виявлення і усунення відхилень від планів і програм;

б) виявлення і усунення помилок в планах і програмах;

в) формування бази даних для наступного планового циклу.

2. Конкретні (спеціальні) функції менеджменту:

а) адміністративна;

б) маркетингова;

в) логістична;

г) виробнича;

д) збутова;

е) фінансова;

є) кадрова та ін.

Між загальними і конкретними функціями існує тісний взаємозв’язок, оскільки кожна загальна функція проявляє себе через конкретні, а кожна конкретна – вимагає реалізації всіх загальних функцій.

Рекомендована література: 2, 4, 8,10, 11, 14, 15, 16, 29, 36, 37, 43, 44, 53, 54, 60.

Питання для контролю:

1. Класифікаційні ознаки та види менеджменту.

2. Дванадцять принципів продуктивності Г. Емерсона.

3. Принципи управління А. Файоля.

4. Загальні принципи сучасного менеджменту Г. Пітерса та Р. Уотермена.

5. Нові принципи менеджменту.

6. Функції менеджменту.

Тестові завдання до теми 2

1. За рівнями управління виділяють наступні види менеджменту:

а) стратегічний, оперативний, первинний;

б) виробничий, кадровий, менеджмент контролю;

в) інституційний, управлінський, первинний.

2. За галузями діяльності виділяють наступні види менеджменту:

а) промисловий, фінансовий, кадровий;

б) промисловий, аграрний, банківський;

в) маркетинговий, виробничий, страховий.

3. За стадіями управління виділяють наступні види менеджменту:

а) транспортний, туристичний, оперативний;

б) стратегічний, оперативний, менеджмент контролю;

в) виробничий, фінансовий, транспортний.

4. За об’єктами управління виділяють наступні види менеджменту:

а) маркетинговий, виробничий, фінансовий;

б) аграрний, транспортний, кадровий;

в) інституційний, стратегічний, оперативний.

5. До принципів продуктивності Г. Емерсона належать наступні:

а) поділ праці, здоровий глузд, пріоритет споживача;

б) чітко поставлені цілі, диспетчеризація, нормування операцій;

в) корпоративна культура, централізація, пріоритет споживача.

6. До принципів управління А. Файоля належать наступні:

а) поділ праці, нормалізація умов праці, децентралізація управління;

б) постійне навчання персоналу, зв’язок з життям, здоровий глузд;

в) поділ праці, єдність напрямку дій, порядок.

7. До загальних принципів сучасного менеджменту належать наступні:

а) винагорода персоналу, пріоритет споживача, готовність до інновацій;

б) пріоритет споживача, продуктивність, зв’язок з життям;

в) децентралізація управління, справедливість, дисципліна.

8. До нових принципів менеджменту належать наступні:

а) корпоративна, культура, готовність до інновацій, відхід від команд і директив;

б) здоровий глузд, компетентна консультація, продуктивність;

в) пріоритет споживача, продуктивність, зв’язок з життям.

9. До загальних функцій менеджменту належать:

а) планова, виробнича, мотиваційна;

б) організаційна, мотиваційна, контролююча;

в) планова, маркетингова, фінансова.

10. До конкретних функцій менеджменту належать:

а) планова, мотиваційна, логістична;

б) організаційна, координаційна, фінансова;

в) маркетингова, виробнича, фінансова.

Тема 3. Основні школи і течії класичного наукового менеджменту

План:

1. Основні ідеї школи наукового управління Ф. Тейлора.

2. Основні ідеї адміністративної школи управління А. Файоля.

3. Основні ідеї школи людських стосунків та поведінської школи управління.

1. Основні ідеї школи наукового управління Ф.Тейлора

Виникнення сучасного наукового менеджменту пов’язане з ім’ям відомого американського вченого та інженера, менеджера Ф. Тейлора (1856-1915). Він же був засновником першої концепції наукового менеджменту, яка пізніше дістала назву «школа наукового управління». Представниками школи є також Г. Емерсон, Л. Джільберт, Г. Форд та інші.

Концептуально ідеї школи можна об’єднати у дві групи:

1.Формування і реалізація в підприємствах системи наукової організації праці (НОП) робітників. Це означало:

а) розділення робочого процесу на його найпростіші елементи – рухи;

б) спостереження, вивчення, хронометраж рухів з метою відбору най-більш продуктивних і ефективних та усунення неефективних;

в) встановлення на цій основі науково обґрунтованих норм виробітку і досягнення найвищого за певних умов рівня продуктивності праці;

г) встановлення розміру заробітку робітника залежно від виконання норми та складності роботи шляхом впровадження тарифікації робіт та застосування відрядної системи оплати праці.

2. Перебудова системи управління в підприємстві відповідно до вимог НОП, тобто:

а) забезпечення раціональної організації робочого місця робітника;

б) стандартизація інструментів, навичок, рухів виконавців;

в) забезпечення відбору, тестування, навчання і консультування робітників;

г) розподіл управлінської праці на окремі спеціалізовані функції (Тейлор виділив їх вісім), які виконуватимуться висококваліфікованими вузькоспеціалізованими фахівцями;

д) перехід від лінійної системи управління до функціональної, за якої кожен вузькоспеціалізований фахівець інструктує і контролює робітника;

е) забезпечення оптимального поєднання інтересів робітника і підприємця через запровадження НОП.

Позитивним є те, що система Тейлора давала можливість досягти найвищої за даних умов продуктивності праці, практично без здійснення додаткових капіталовкладень.

З іншого боку, вона перетворювала працівника на придаток до технологій, який повинен чітко виконувати технологічні операції в жорстких часових рамках.

2. Основні ідеї адміністративної школи управління А. Файоля

Засновник школи – французький вчений, інженер, підприємець А. Файоль (1841-1925). Видними представниками школи були Дж. Д. Муні, Л. Урвік, М. Вебер.

У центрі вчення школи лежить адміністративна доктрина, що визначала суть управлінської адміністративної діяльності, ефективної побудови системи управління організацією в цілому. Розглядаючи організацію як єдиний організм, А. Файоль виділяв шість основних напрямків діяльності будь-якої організації:

1) технічна діяльність (виробництво, виготовлення, обробка);

2) комерційна діяльність (закупівля, продаж, обмін);

3) фінансова діяльність (пошуки і оптимальне використання капіталу);

4) захисна діяльність (захист власності і людей);

5) облікова діяльність (інвентаризація, балансовий звіт, витрати, статистика);

6) адміністративна управлінська діяльність (планування, організація, розпорядництво, координація, контроль).

При цьому адміністративна діяльність є об’єднуючою, інтегруючою, яка визначає характер та зміст інших напрямків.

Унікальним внеском в теорію управління було виділення А. Файолем п’яти функцій менеджменту, до яких він відніс: передбачення і планування, організацію і розпорядливість, координацію, контроль. Саме ці функції і становлять суть будь-якої управлінської діяльності.

Не менш значущим внеском в управлінську науку є сформульовані А. Файолем чотирнадцять принципів менеджменту (див. попередню тему), які й до сьогодні використовуються в управлінській практиці.

Продовжувачами ідей адміністративної школи були англійський вчений Л. Урвік (1908-1975) та американські Дж. Д. Муні (1848-1910) та Л. Г’юлик (1842-1943). Зокрема Л. Урвік та Л. Г’юлик є авторами так званої «синтетичної теорії» управління, згідно з якою функції і принципи менеджменту об’єднані в єдиний управлінський процес, зорієнтований на конкретний результат. Дж. Д. Муні відомий як один з авторів формальної логіки управління організаціями.

В основі ідей відомого німецького соціолога М. Вебера (1864-1920) є вчення про «ідеальну» бюрократію як найкращий тип адміністративної організації. Це означає чіткий поділ праці в системі управління, точне визначення функцій, обов’язків, повноважень, відповідальності, жорстка ієрархія, повне підпорядкування діяльності працівників апарату управління, встановленим нормам, інструкціям, процедурам, регламентам. Зрозуміло, що така система має примусовий характер, а її структурні елементи і окремі посадові особи повинні діяти як добре налагоджений механізм.

3. Основні ідеї школи людських стосунків та поведінської школи управління

Школа людських стосунків сформувалась в 20-30 роках ХХ століття. Її формування пов’язано з іменами Е. Мейо (1880-1949), М. Фоллет (1868-1933). Помітними представниками цієї школи були також Ф. Ротлісбергер, Ч. Барнард, Г. Саймон. Науковий напрям школи визначався вивченням проблем соціальної поведінки людей в організаціях, зокрема таких питань, як мотивація, комунікації, лідерство.

Суть ідей школи полягала в тому, що людина є істотою соціальною, а її продуктивність залежить не лише від рівня наукової організації праці та ефективного адміністрування, а й від характеру і змісту стосунків з іншими працівниками, з якими вона взаємодіє у процесі спільної діяльності.

Головні ідеї школи викладені в книгах Е. Мейо «Проблеми людини в індустріальному суспільстві» (1933) та «Соціальні проблеми індустріального суспільства» (1945). Книги стали результатом знаменитих експериментів в м. Хоторн (США) на заводах фірми «Вестерн електрик компані».

Основні висновки Е. Мейо та його однодумців наступні:

1) жорстка ієрархія, підлеглість, формалізація управлінських процесів не сумісні із природою людини і не можуть забезпечити ефективну реалізацію управлінських рушень;

2) вирішальний вплив на ріст продуктивності праці окремих пра-цівників мають не матеріальні, а головним чином, психологічні і соціальні фактори;

3) ставлення індивіда до своєї виробничої і соціальної діяльності залежить не лише від економічних факторів, а й від її оцінки людьми, з якими він зв’язаний і позиції яких великою мірою визначають його соціальний статус;

4) в будь-якій організації під впливом формальної взаємодії виникають неформальні соціальні структури, або групи, які мають свої норми і цілі, які впливають на членів груп і ефективність їх діяльності;

5) участь у прийнятті рішень, паритетне управління, участь у прибутках, навчання персоналу є ефективними засобами підвищення продуктивності праці;

6) головним завданням менеджерів є вирішення людських проблем, задоволення соціальних і психологічних потреб працівників.

Таким чином, школа людських стосунків у центр управлінської уваги поставила людину з її психологічними та соціальними потребами.

Поведінська (біхевіористська) школа управління сформувалась в 50-60 роках, і стала своєрідним продовженням ідей школи людських стосунків. Представниками школи є К. Арджиріс, Р. Лайкерт, А. Маслоу та інші. Суть ідей школи полягає у вивченні і реалізації спеціальних форм і методів впливу на мотиви людини, які визначають її поведінку.

При цьому ідеї школи ґрунтуються на наступних положеннях:

1) поведінка людини визначається мотивами, якими вона керується у своїй діяльності;

2) поведінська наука дає змогу виявити закономірності формування і прояву цих мотивів;

3) активно впливаючи на забезпечення задоволення цих мотивів, менеджери можуть впливати на поведінку працівників, спрямовуючи діяльність останніх у потрібному для організації напрямку;

4) використовувати працівника потрібно точно у відповідності до його потенціалу, знань і здібностей, що забезпечить максимальний мотиваційний ефект.

Рекомендована література: 4, 7, 9, 10, 12, 14, 15, 16, 29, 36, 37, 43, 44, 53, 54, 55.

Питання для контролю:

1. Ідеї школи наукового управління Ф.Тейлора.

2. Зміст та значення роботи Ф. Тейлора «Наукова організація праці».

3. Зміст та значення роботи Ф. Джільберта «Вивчення рухів як спосіб підвищити продуктивність за будь-якої роботи».

4. Основні ідеї класичної (адміністративної) школи управління.

5. Основні ідеї школи людських стосунків Е. Мейо.

6. Основні ідеї поведінської школи управління.

Тестові завдання до теми 3

1. Представниками школи наукового управління є:

а) А. Файоль, Ф. Тейлор, Е. Мейо;

б) Ф. Тейлор, Г. Емерсон, Ф. Джільберт;

в) Г. Емерсон, Е. Мейо, М. Фолет.

2. Представниками адміністративної школи управління є:

а) М. Вебер, А. Файоль, Дж. Муні;

б) М. Тейлор, М. Вебер, Е. Мейо;

в) Г. Емерсон, Е. Мейо, М. Фолет.

3. Представниками школи людських стосунків є:

а) М. Вебер, А. Файоль, Ф. Тейлор;

б) Е. Мейо, М. Фолет, Г. Саймон;

в) Е. Мейо, Р. Лайкерт, А. Маслоу.

4. Представниками поведінської школи управління є:

а) М. Вебер, Г. Емерсон, М. Фолет;

б) А. Маслоу, Р. Лайкерт, К. Арджрік;

в) А. Файоль, Е. Мейо, Ф. Джільберт.

5. До основних ідей школи наукового управління належать:

а) участь працівників у прийняті рішень;

б) вивчення рухів та встановлення науково обгрунтованих норм виробітку;

в) виділення специфічних функцій менеджменту, які становлять суть будь-якої управлінської діяльності.

6. До основних ідей адміністративної школи управління належать:

а) участь працівників у прийнятті рішень;

б) виділення специфічних функцій менеджменту, які становлять суть будь-якої управлінської діяльності;

в) застосування специфічних методів впливу на мотиви людей, які визнача-ють їх поведінку.

7. До основних ідей школи людських стосунків належать:

а) участь працівників у прийнятті рішень;

б) вивчення рухів та встановлення науково обґрунтованих норм виробітку;

в) застосування специфічних методів впливу на мотиви людей, які визнача-ють їх поведінку.

8. До основних ідей поведінської школи управління належать:

а) участь працівників у прийнятті рішень;

б) виділення специфічних функцій менеджменту, які становлять суть будь- якої управлінської діяльності;

в) застосування специфічних методів впливу на мотиви людей, які визначають їх поведінку.

9. До принципів продуктивності Г. Емерсона належать наступні:

а) поділ праці, здоровий глузд, пріоритет споживача;

б) чітко поставлені цілі, диспетчеризація, нормування операцій;

в) корпоративна культура, централізація, пріоритет споживача.

10. До принципів управління А. Файоля належать наступні:

а) поділ праці, нормалізація умов праці, децентралізація управління;

б) постійне навчання персоналу, зв’язок з житям, здоровий глузд;

в) поділ праці, єдність напрямку дій, порядок.

11. До загальних принципів сучасного менеджменту належать наступні:

а) винагорода персоналу, пріоритет споживача, готовність до інновацій;

б) пріоритет споживача, продуктивність, зв’язок з життям;

в) децентралізація управління, справедливість, дисципліна.

12. До нових принципів менеджменту належать наступні:

а) корпоративна, культура, готовність до інновацій, відхід від команд і директив;

б) здоровий глузд, компетентна консультація, продуктивність;

в) пріоритет споживача, продуктивність, зв’язок з життям.

Тема 4. Сучасні школи і течії у західному науковому менеджменті

План:

1. Системний підхід в менеджменті, його суть і характеристика.

2. Ситуаційний підхід в менеджменті, його суть і характеристика.

3. Інші школи і течії в сучасному науковому менеджменті.

У сучасному західному менеджменті виділяють значну кількість шкіл, течій, підходів. Деякі є осучасненням класичних підходів: «неокласицизм», «неотейлоризм». Інші є відображенням нового, що з’явилось в теорії менеджменту в останні десятиріччя. Розглянемо найбільш відомі з них.

1. Системний підхід у менеджменті, його суть і характеристика

Одержав свій розвиток в 50-60 роках ХХ століття. Видними його представниками є Л. фон Берталоні, Ч. Барнарод, Г. Саймон та інші. Представники цього напрямку розглядають організації і управління ними з позицій загальної теорії систем, основними положеннями якої є наступні:

1) система – це сукупність взаємопов’язаних взаємодіючих і взаємозалежних об’єктів (елементів), які утворюють складну єдність, що має цілком певні властивості, відмінні від властивостей кожного елемента системи;

2) всяке ціле лише тоді є цілим (системою), коли кожен його елемент займає цілком конкретне місце, має свої функції і зв’язаний з іншими елементами. Функції кожного елементу системи визначаються характером його зв’язків з іншими елементами;

3) властивості системи залежать від того, які елементи до них входять і який характер взаємозв’язків між ними;

4) система сприймається як ціле, коли вона має «кордони», які виділяють її із зовнішнього середовища. Вони визначаються закінченням елементів, зв’язків чи властивостей. Ці «кордони», часто, є умовними і залежать від того, які елементи, зв’язки і властивості вивчаються;

5) виділяють відкриті і закриті системи. Відкрита система має постійний обмін із зовнішнім середовищем, речовиною, енергією, інформацією. Без цього система припиняє своє існування. Закрита система не має постійного обміну із зовнішнім середовищем;

6) залежно від характеру обміну із зовнішнім середовищем відкриті системи мають наступні властивості:

а) вхід =виходу – система знаходиться в стані динамічної рівноваги;

б) вхід > виходу – система розвивається;

в) вхід < виходу – система знаходиться у стані ентропії (виснаження).

7) відкриті системи, що розвиваються прагнуть до більшої спеціалізації своїх елементів і ускладнення структури, часто розширюючи свої кордони і утворюючи нову суперсистему;

8) закриті системи мають тенденції до ентропії;

9) для того, щоб відкрита система могла досягти рівноваги чи розвиватись, вона повинна мати зворотний зв’язок (інформаційний ввід), який повідомлятиме, наскільки система досягла певного стану і чи не має загрози ентропії;

10) системи є ієрархічні, оскільки, за винятком Всесвіту, всі системи є водночас підсистемами більших систем і самі мають власні підсистеми.

Застосувавши ці положення до організацій і управління ними, можна сформулювати наступні особливості системного підходу у менеджменті:

1) всі організації є відкритими системами, мають свої елементи, зв’язки, властивості і розвиваються відповідно до положень загальної теорії систем;

2) організації є соціально-виробничими системами, в яких можна виділити дві підсистеми, соціальну і виробничу, що мають специфічні відмінності у своїй побудові і розвитку;

3) взаємодія підсистем у соціально-виробничій системі здійснюється через зв’язувальні процеси, до яких відносять:

а) ціле встановлення як головний інтегруючий елемент соціально-виробничої системи;

б) комунікації – інформаційні потоки, за допомогою яких у різних частинах системи спричинюються дії;

в) рівновага (маркетингові дослідження) – механізм стабілізації системи і адаптації її до умов зовнішнього середовища.

4) в менеджменті як у системі можна виділити наступні основні підсистеми:

а) управляючу підсистему – сукупність елементів і зв’язків, які забезпечують управлінський вплив;

б) ту, якою управляють підсистему – сукупність ресурсів і організаційно-економічних умов, які виступають об’єктом управління для управляючої підсистеми;

5) управляючу підсистему можна розглядати як сукупність наступних взаємозв’язаних елементів: цілі менеджменту; принципи і функції менеджменту; методи і кадри менеджменту; структури управління, техніка і технологія менеджменту, інформація менеджменту.

6) у практичному плані, застосовуючи системний підхід, менеджер повинен відповісти на наступні питання:

а) з яких елементів складається його організація як соціально-економічна система?

б) яке місце займає і яку функцію виконує кожний елемент?

в) який характер зв’язків між ними?

г) як зміняться властивості системи зі зміною якогось елементу або характеру зв’язків між елементами?

7) управлінську діяльність менеджера слід розглядати як процес, тобто серію безперервних взаємопов’язаних дій, спрямованих на вдосконалення властивостей соціально-економічної системи.

2. Ситуаційний підхід у менеджменті, його суть і характеристика

Ситуаційний підхід в менеджменті розроблений в Гарвардській школі бізнесу і набув розповсюдження в 70-х роках ХХ століття. Представниками його є Е. Петерсен, Е. Плоумен та інші вчені. Спільним у цьому напрямку є прагматична орієнтація, яка ґрунтується на вивченні практики управління, конкретних управлінських ситуацій (кейсів) і формулюванні відповідних рекомендацій.

Основні положення ситуаційного підходу наступні:

1. Управлінська діяльність – це, переважно, мистецтво, якому навчає не скільки теорія, стільки практика.

2. Вирішальне значення в управлінні організаціями має безпосередній управлінський досвід, а не наука, теорія.

3. Наукові принципи, форми, методи менеджменту повинні витікати з безпосереднього досвіду, шляхом його систематичного вивчення, аналізу і узагальнення.

4. Порівняльний метод є одним з головних методів наукового пізнання у менеджменті.

5. Основним джерелом знань про управління є досвід «великих органі-заторів» крупних промислових комплексів.

6. Немає найкращого методу управління взагалі, який би можна було застосувати в усіх випадках, оскільки не може бути двох однакових управлінських ситуацій.

7. Ефективне управління – завжди ситуаційне, тобто таке, яке будується на аналізі конкретних обставин і прийнятті оптимального рішення для конкретної ситуації.

8. Існує більше одного шляху досягнення поставленої організацією цілі, і менеджери повинні знайти той з них, який найкращим чином відповідає ситуації.

9. У менеджерів організацій є дві специфічні групи обов’язків. Перша –пов’язана зі створенням з наявних ресурсів виробничої єдності, найбільш ефективної для даної ситуації. Друга – пов’язана з необхідністю в кожному рішенні і дії враховувати вимоги конкретного моменту, пам’ятати при цьому про майбутні перспективи.

3. Інші школи і течії в сучасному науковому менеджменті

Серед інших шкіл і течій в сучасному західному менеджменті можна виділити наступні:

1. Кількісна школа управління. Сформувалася в кінці 40-х на початку 50-х років ХХ століття. Представниками її є Д. Міллер, М. Старроу, Ф. Форрестер. В основі ідей школи є положення про те, що управління – це процес логічний, а тому може піддаватися формалізації і кількісній математичній обробці. При цьому передбачається широке застосування методів економічної статистики, математичного програмування, теорії ймовірності.

2. Концепція цільового управління. Сформована в 50-х роках ХХ століття П. Друкером. Основна ідея полягає в тому, що управління повинно починатися із формулювання цілей, а потім переходити до визначення функцій, завдань, процесів. Це корінним чином перевернуло логіку функціонального управління, прийняту із часів А. Файоля.

Концепція цільового управління П. Друкера (1904 р. н.) виходить з того, що ефективне управління – це таке, яке органічно поєднує досягнення різних цілей організації, оскільки будь-яка організація може мати різні цілі і потреби.

Основне завдання менеджерів – адекватно сформулювати конкретні цілі, які можливо виміряти, і часові параметри їх досягнення.

П. Друкер виділяв 8 сфер бізнесу, де можуть бути встановлені цілі виробництв:

1) визначення ринку, ринкові цілі;

2) нововведення;

3) продуктивність;

4) фізичні і фінансові ресурси;

5) прибутковість;

6) ефективність і розвиток менеджменту;

7) продуктивність поведінки персоналу;

8) суспільне визнання.

Механізмом реалізації цільового управління є побудова «піраміди» цілей організації.

Головними перевагами цільового управління П. Друкер вважав:

1. ефективний спосіб мобілізації персоналу;

2. ефективний спосіб визначення майбутніх результатів;

3. ефективний спосіб координації дій;

4. ефективний спосіб контролю і самоконтролю.

3. Модель управління «Мак Кінзі. 7 С». Сформована на початку 80-х років ХХ століття консультантами відомої консультаційної фірми «Мак Кінзі» Т. Пітерсом, Р. Уотерменом.

Головна ідея моделі полягає в тому, що ефективне управління грунтується на основі семи взаємопов’язаних складових, назва яких англійською починається з однієї літери «S»:

1. Стратегія – плани і напрямки дії, які визначають досягнення поставлених цілей у певні часові терміни.

2. Структура – внутрішня побудова організації, що відображає поділ її на підрозділи, ієрархію і розподіл влади.

3. Системи – процедури і процеси, що протікають в організації.

4. Штат – важливі групи працівників з відповідним рівнем освіти, кваліфікації, досвіду.

5. Сума навиків – видатні здібності ключових працівників організації.

6. Стиль – сукупність способів, якими керівники управляють організа-цією.

7. Спільні цінності – суть і зміст основних напрямків діяльності, які організація доводить до своїх працівників.

4. Концепція стратегічного управління сформувалась в 60-70-х роках ХХ століття. Видними представниками його є І. Ансофф, М. Портер, Б. Карлоф.

Суть її полягає у визначенні головних цілей, пріоритетів діяльності організації на перспективу з врахуванням прогнозних параметрів зовнішнього середовища, шляхів вирішення стратегічних проблем та оптимального розподілу обмежених ресурсів.

Головною сутнісною ознакою стратегії є її цілеспрямованість, а призначення полягає у побудові організації, здатної успішно адаптовуватись заради досягнення цілей до мінливих умов зовнішнього середовища.

5. Імпауермент як новітня течія сучасного менеджменту. Сформувалась в кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття. Назву одержала від англійського empowerment (делегую, передаю). Імпауермент є своєрідним синтезом прикладної реалізації підходів попередніх шкіл і течій менеджменту.

Основні ідеї імпауерменту наступні:

1) підприємство використовує своїх працівників у рамках конку- рентного проекту, під конкретні, обмежені часом завдання;

2) у зв’язку із цим у працівників відсутня постійна посада. Успіх подальшої кар’єри визначається успішністю виконання проекту;

3) працівники на всіх рівнях мають широкі повноваження і несуть відповідальність за свої рішення;

4) групи у фірмі працюють як невеликі підприємства, контролюють прибутки і збитки і несуть відповідальність перед своїми покупцями;

5) керівний персонал значною мірою втрачає свою ієрархічну владу і виконує, більше роль наставників, консультантів, порадників для підлеглих;

6) внутріфірмові соціально-психологічні відносини повинні базуватися на наступних постулатах:

- підлеглий має право і повинен звертати увагу керівника на його помилки;

- в організації діє політика підкресленої соціальної та ієрархічної рівності;

- групи працюють на командних засадах, для чого здійснюється відповідний підбір працівників;

- відкритість і щирість – вищі соціальні цінності персоналу організації;

- кожний працівник має право на помилку, оскільки бізнес – це завжди ризик.

Рекомендована література: 2, 3, 6, 10, 12, 14, 15, 21, 24, 25, 29, 31, 40, 51, 59.

Питання для контролю:

1. Основні положення загальної теорії систем.

2. Особливості системного підходу у менеджменті.

3. Ситуаційний підхід у менеджменті та його характеристика.

4. Концепція цільового управління П. Друкера.

5. Управлінська модель «7 S» консультативної групи «Мак Кінзі».

6. Концепція стратегічного управління І. Ансоффа.

7. Імпауермент як новітня течія сучасного менеджменту.

Тестові завдання до теми 4

1. Системний підхід в менеджменті передбачає, що:

а) ефективне управління – завжди ситуаційне;

б) управляючу підсистему можна розглядати як сукупність взаємозв’язаних елементів;

в) управління може піддаватись формалізації і кількісній математичній обробці.

2. Ситуаційний підхід в менеджменті передбачає, що:

а) ефективне управління – завжди ситуаційне;

б) управління може піддаватись формалізації і кількісній математичній обробці;

в) ефективне управління таке, яке органічно поєднує різні цілі організації.

3. Кількісна школа управління передбачає, що:

а) у системі управління можна виділити управляючу і ту, якою управляють підсистеми;

б) ефективне управління завжди ситуаційне;

в) управління може піддаватись формалізації і кількісній математичній обробці.

4. Концепція цільового управління передбачає, що:

а) ефективне управління – завжди ситуаційне;

б) ефективне управління таке, яке органічно поєднує різні цілі організації;

в) ефективне управління ґрунтується на семи взаємозв’язаних складових.

5. Модель управління «Мак Кінзі» передбачає, що:

а) управління може піддаватись формалізації і кількісній математичній обробці;

б) ефективне управління таке, яке органічно поєднує різні цілі організації;

в) ефективне управління ґрунтується на семи взаємозв’язаних складових.

6. Концепція стратегічного управління передбачає, що:

а) працівники на всіх рівнях мають широкі повноваження і несуть відповідальність за свої рішення;

б) головні довготермінові цілі організації визначаються з врахуванням прогнозних параметрів зовнішнього середовища;

в) управління може піддаватись формалізації і кількісній математичній обробці.

7. Імпауермент як новітня течія сучасного менеджменту передбачає, що:

а) працівники на всіх рівнях мають широкі повноваження і несуть відповідальність за свої рішення;

б) головні довготермінові цілі організації визначаються з врахуванням прогнозних параметрів зовнішнього середовища;

в) управління може піддаватись формалізації і кількісній математичній обробці.

Тема 5. Розвиток вітчизняної управлінської думки

План:

1. Розвиток управлінської думки в Україні до 1917 року.

2. Розвиток управлінської думки в Україні періоду НЕПу.

3. Особливості розвитку управлінської думки в Україні у період централізованої економіки.

4. Формування сучасних ідей менеджменту в Україні.

1. Розвиток управлінської думки в Україні до 1917 року

Управлінська думка в Україні в усі часи формувалась під впливом і у взаємодії з управлінською думкою царської Росії, потім СРСР. Цей взаємовплив зберігся і в часи незалежності.

У дореволюційний період управлінська наукова думка в Україні формувалась як частина економічної науки. Найбільш відомими представниками цього періоду розвитку економічної і управлінської думки в Україні є наступні:

1. Михайло Андрійович Балудянський (1769-1847). Родом із Закарпаття. Закінчив юридичний факультет Віденського університету. Довгий час працював на викладацькій і науковій роботі у Санкт-Петербурзі. Є одним із розробників управлінського механізму буржуазних реформ у Росії. Виступав за активну роль держави в управлінні економікою. На мікрорівні управління його ідеї стосувались питань трудових відносин, кваліфікації працівників, заробітної плати. Заклав основи диференціації заробітної плати з врахуванням здібностей, кваліфікації, професіоналізму працівників.

2. Василь Назарович Каразін (1773-1842) відомий як засновник Харківського університету та ініціатор реформи освіти в Росії. В науковому плані поділяв погляди фізіократів. Активний прихильник реформи державного управління Росії в напрямку конституційної монархії. Активний прихильник реформування поміщицько-феодального устрою, підтримував ідею надання селянам громадських прав та створення селянського самоуправління. У своїх маєтках впроваджував елементи найманої праці.

3. А. Самборський (1732-1815), М. Ліванов (1751-1800), І. Комов (бл.1750 р.н.), група випускників Києво-Могилянської академії, які внесли вагомий вклад в економічну науку і, зокрема, економіку і управління землеробством. Вони активно вивчали англійський досвід ведення землеробства та пропагували його на теренах Росії. Про рівень їх впливу свідчить той факт, що А. Самборський був вихователем спадкоємця престолу Павла Петровича, а також учителем великих князів Олександра (пізніше Олександра І) та Костянтина. Результатом діяльності учених стало формування в Україні ряду агрономічних центрів, зокрема, Батуринського, Харківського, Миколаївського та ін.

4. Іван Васильович Вернадський (1821-1884), професор Київського, потім Московського університету, редактор журналу «Економіст», керуючий конторою державного банку у м. Харкові. Сфера його наукових досліджень стосується визначення ролі держави в економіці. І.В. Вернадський був прихильником політики вільної торгівлі і вільного підприємництва. Вважав, що державний протекціонізм у зовнішній торгівлі знижує дух суперництва і не мобілізує промисловців «напружувати всі сили». Активно підтримував ідеї промислового розвитку Росії.

5. Микола Христофорович Бунге (1823-1895), відомий український вчений і громадський діяч. Випускник, а потім професор Київського університету. Був одночасно керуючим Київського відділення державного банку. З 1880 року заступник, а з 1881 – міністр фінансів Росії. У 1887-1895 роках був головою Кабінету міністрів.

Як учений був прихильником приватної ініціативи і вільної конкуренції з обмеженим втручанням держави. Бачив перспективу в організації промисловості на основі великого машинного виробництва шляхом створення акціонерних компаній. Одночасно був ініціатором створення представницьких організацій підприємців – союзів, товариств, комітетів, які активно співпрацювали б з урядом.

Результатом діяльності М.Х. Бунге на державних посадах став бурхливий розвиток промислового виробництва в Російській імперії, у тому числі в Україні.

6. Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919) – один з найбільш яскравих представників вітчизняної економічної і управлінської думки. Закінчив Харківський університет. Після захисту дисертації працював професором Московського університету. З 1917 року – міністр фінансів Центральної Ради, академік, професор Київського університету. Велику увагу приділяв теорії криз, проблемам розвитку економічних укладів. Є одним з родоначальників теорії змішаної економіки. Багато уваги приділяв питанням державного управління та місцевого самоврядування.

Вивчав також поведінські аспекти впливу на людей. Зокрема, в роботі «Психологічні фактори суспільного розвитку» (1904 р.) виділив п’ять груп людських потреб, до яких відніс фізіологічні, статеві, симптоматичні інстинкти і потреби, альтруїстичні, потреби, що ґрунтуються на практичних інтересах. Тим самим він був передвісником появи знаменитої «піраміди потреб» А. Маслоу.

2. Розвиток управлінської думки в Україні періоду НЕПу

Цей період охоплює двадцяті і початок тридцятих років ХХ століття. Характеризується бурхливим поширенням ідей тейлоризму і наукової організації праці (НОП) в управлінській науковій літературі і практиці того часу. Цей період розвитку управлінської науки, пов’язаний з іменами відомих вчених:

1. Олександр Олексійович Богданов (1873-1928), великий вчений, економіст, політичний діяч. У своїй праці «Загальна організація праці» висунув ідею створення науки про загальні закони організації, тектології. Вступив одним із піонерів системного підходу у сучасній науці. Окремі положення тектології знайшли логічне продовження у кібернетичній науці.

2. Олексій Капіталович Гастєв (1882-1941), видатний вчений і державний діяч, засновник школи наукової організації праці в СРСР. Засновник і перший директор Центрального інституту праці (ЦІП), створеного у 1921 році, який тісно співпрацював із Всеукраїнським інститутом праці, очолюваним Ф.Р. Дунаєвським.

О.К. Гастєв є автором більше 200 наукових праць, в яких розвивав і поглиблював ідеї Ф. Тейлора, Г. Форда, інших представників школи наукового управління. Розроблена колективом ЦІП концепція трудових установок включала в себе три головні взаємопов’язані напрямки: теорію трудових рухів та організації робочого місця; методику раціонального виробничого навчання; теорію управлінських процесів. Широко відомі викладені в роботі «Як треба працювати» (1921 р.) шістнадцять основних правил для всякої праці, в яких НОП органічно поєднувалась з культурою праці. О.К. Гастєв залишив велику наукову і практичну спадщину, яка має велике значення і в наші дні.

3. Платон Михайлович Керженцев (Лебедєв) (1881-1940). Відомий державний діяч, вчений, економіст, публіцист. Займав високі державні посади. Був організатором і керівником відомої «Ліги Час» (1923 р.), яка потім була реорганізована в «Лігу НОП». Автор більше 80 робіт із проблем управління, найбільш відома з яких «Принципи організації» (1922).

П.М. Керженцев на відміну від О.К. Гастєва виділяв наступні напрямки НОП:

1) вивчення особистого фактору виробництва, людини з погляду максимальної ефективності його роботи;

2) вивчення речових факторів виробництва (матеріальні ресурси, обладнання і т.д.);

3) вивчення організаційних методів, або наукова організація управління (НОУ).

Під НОУ П. Керженцев розумів «вивчення організаційних прийомів і визначення найбільш раціональних методів організаційної роботи». Він вважав, що саме цьому напрямку НОП повинна приділятись головна увага науковців, що наближало його до позицій А. Файоля.

4. Микола Андрійович Вітке (дату нар. і смерті не встановлено). Один зі значних представників руху НОП в 20-ті роки, державний і науковий діяч. Розробив і активно відстоював концепцію людського фактору в управлінні. Головна наукова робота М. А. Вітке називається «Організація управління і індустріальний розвиток» (1925 р).

На думку М. А. Вітке і його прихильників, у системі НОП слід виділяти два напрямки. Перший – це раціоналізація трудового процесу окремого працівника (власне НОП). Другий – це наукова організація управління (НОУ), предметом якої повинні стати раціоналізація взаємодії людини з людиною. Саме другий напрям розробляв М.А. Вітке. На його думку, на основі досліджень НОУ слід розробляти найбільш раціональні способи і прийоми впливу на відносини співробітників з метою досягнення оптимізації в роботі. «Управління полягає в доцільному поєднанні людських воль (а не інтелекту), і через їх посередництво різних знарядь для досягнення певних, властивих даній організації цілей», – писав М. А. Вітке.

Таким чином, М. А. Вітке відійшов від домінуючих тоді організаційно-технічних і функціональних концепцій управління і своїми поглядами попередив появу ідей Е. Мейо і його концепції людських стосунків.

5. Олена Федорівна Розмирович (1885-1953). Відомий діяч руху НОП в колишньому СРСР, засновник і директор першого спеціалізованого Інституту техніки управління. Автор багатьох праць у сфері управління. Сформульована нею концепція одержала назву «виробничої трактовки управлінських рішень».

Вихідним методологічним припущенням О. Розмирович було положення про наявність спільних рис у виробничому і управлінському процесах. Ця аналогія давала підставу стверджувати, що управлінську працю можна розкласти на найпростіші дії, які можуть бути механізовані і автоматизовані. У свою чергу, це дасть можливість перекласти працю з управління на машини і зробить управлінську діяльність зайвою.

Незважаючи на радикальність таких суджень, багато думок були досить раціональними. Пізніше вони знайшли своє продовження в кількісних підходах до управління та ідеях кібернетики.

3. Особливості розвитку управлінської думки в Україні у період централізованої економіки (1924-1991 рр.)

Цей період розвитку управлінської науки в Україні фахівці поділяють на п’ять етапів:

1. 1924-1945 рр. Він характеризується політикою згортання НЕП, впровадження жорсткої централізації і директивності в управлінні економікою. Основними напрямками дослідження управлінської науки були: теорія соціалістичної організації виробництва, методи і форми організації виробництва на підприємствах, проблеми внутрізаводського планування, диспетчеризації і обліку виробництва, організація первинних виробничих ланок. Однак жорстке централізоване управління не допускало не санкціонованих теоретичних побудов. Це спричинило репресії щодо багатьох учених.

2. 1946-1965 рр. Ознаменований різкими змінами в управлінні народним господарством, особливо після смерті Й. Сталіна у 1953 р. Вони були зв’язані із вдосконаленням системи оплати праці, матеріального стимулювання, застосуванням елементів товарно-грошових відносин. В цей період зусилля учених, які досліджували проблеми управління, зосереджувались на обґрунтуванні моделей удосконалення соціалістичної системи господарювання. Значний інтерес викликали зарубіжні розробки дослідження операцій. Впроваджувались математичні методи для оптимізації планових завдань.

В Україні такими дослідниками були В.М. Глушков (1923-1982), В.Г. Чумаченко (нар. 1925) та ін. Інститут кібернетики АН УРСР, створений В.М. Глушковим, став світовим лідером в галузі обчислювальної техніки та її застосування.

3. 1965-1975 рр. Особливістю цього етапу є спроби реформувати управління народним господарством в напрямку посилення економічних методів управління, вдосконалення госпрозрахункового механізму та системи матеріального стимулювання працівників. Але ці реформи були не- послідовними і половинчастими, оскільки вони суперечили суті планово-директивної централізованої економіки.

В Україні в цей час публікувались праці В.Глушкова та інших вчених Інституту кібернетики АН УРСР, В. Терещенка, Й. Завадського, І.Н. Романенка, інших вчених, які стосувались управлінських аспектів згаданих реформ.

4. 1975-1984 рр. Управлінська наука цього етапу розвивалась під впливом радикальних змін економічних відносин. У розробці теоретичних основ реформування економіки активну участь брали українські вчені: О. Біорус, А. Войчак, П. Гайдуцький, А. Кредісов, О. Кузьмін, І. Лукінов, А. Чухно та інші. Вони досліджували проблеми госпрозрахунку, економічного і соціального планування, мистецтва управління.

5. 1985-1991 рр. У ці роки здійснювався інтенсивний пошук нових напрямків реформування економіки і управління. Поруч з моделями госпрозрахунку підприємств актуальними стали ідеї територіального госпрозрахунку, впровадження ринкових відносин в економіку СРСР. Українська управлінська наука вела активні наукові дослідження по цих проблемних напрямках.

4. Формування сучасних ідей менеджменту в Україні

Цей період розвитку вітчизняної управлінської науки розпочинається з моменту проголошення Україною незалежності у 1991 році і курсу на ринкові реформи. Він характеризується формуванням сучасної української школи менеджменту. Предметом глибокого наукового вивчення стали наступні управлінські проблеми:

1) загальні закономірності становлення і розвитку управління в умовах перехідної економіки;

2) розробка макроекономічних моделей управління економікою та окремими галузями;

3) структурно-функціональне обґрунтування організаційної побудови підприємств;

4) формування нової системи принципів, функцій і методів управління;

5) розробка теоретичних та методологічних засад стратегічного управління;

6) дослідження сучасних технологій управління, становлення логістичних систем управління матеріальними потоками та ін.

Враховуючи необхідність опрацювання світового досвіду, пошуки вітчизняних учених концентруються на аналізі світових наукових досягнень, узагальненні досвіду економічно розвинутих країн та його адаптації до умов України. Водночас вони визнають необхідність формування української моделі менеджменту, поєднуючи раціональні елементи зарубіжної управлінської науки з напрацюваннями вітчизняних учених.

Рекомендована література: 6, 10, 11, 15, 19, 44, 48, 51, 53.

Питання для контролю:

1. Управлінські ідеї М.А. Балудянського, В.Н. Каразіна, та представників Києво-Могилянської школи.

2. Управлінські ідеї в Україні кінця ХІХ початку ХХ століття (І.В. Вернадського, М. Х. Бунге, М.І. Тугана- Барановського).

3. Управлінські ідеї О.О. Богданова та О.К. Гастєва.

4. Управлінські ідеї О.Ф. Розмирович, П.М. Керженцева та М.А. Вітке.

5. Розвиток управлінської думки в Україні у період централізованої економіки.

6. Формування сучасних ідей менеджменту в Україні.

Тестові завдання до теми 5

1. До найбільш відомих представників управлінської думки в Україні дореволюційного періоду належать:

а) В.М. Глушков;

б) М.І. Туган-Барановський;

в) О.К. Гастєв.

2. До найбільш відомих представників управлінської думки в Україні періоду НЕПу належать:

а) В.М. Глушков;

б) М.І. Туган-Барановський;

в) О.К. Гастєв.

3. До найбільш відомих представників управлінської думки в Україні радянського періоду належать:

а) В.М. Глушков;

б) М.І. Туган-Барановський;

в) О.К. Гастєв.

4. Автором шістнадцяти основних правил для всякої праці є:

а) І.В. Вернадський;

б) О.К. Гастєв;

в) В.Г. Чумаченко.

5. Автором ідеї створення науки про загальні закони організації – тектології є:

а) М.А. Вітке;

б) О.Ф. Розмирович;

в) О.О. Богданов.

6. Автором концепції п’яти груп людських потреб є:

а) М.Х. Бунге;

б) М.І. Туган-Барановський;

в) О.К. Гастєв.

7. Засновником Інституту кібернетики АН УРСР є:

а) М.І. Туган-Барановський;

б) В.М. Глушков;

в) О.К. Гастєв.

Тема 6. Організація та її середовище

План:

1. Суть, класифікація та характеристика організацій.

2. Внутрішнє середовище організацій, його суть та характеристика.

3. Зовнішнє середовище організацій, його склад та структура.

1. Суть, класифікація та характеристика організацій

Визначення: Організація – група людей, діяльність яких свідомо спрямовується і координується для досягнення спільних цілей.

Необхідні ознаки наявності організації:

1. Наявність не менше двох людей, які постійно взаємодіють одна з одною і вважають себе членами групи.

2. Наявність хоча б однієї спільної цілі.

3. Наявність членів групи, які свідомо працюють задля досягнення спільних цілей.

Організації можуть класифікуватись за наступними ознаками:

· За рівнем складності:

1) прості організації, які мають одну спільну ціль;

2) складні організації, які мають більше однієї спільної цілі.

· За формальним статусом:

1) формальні організації, статус яких визначений і оформлений в рамках діючого в суспільстві права;

2) неформальні організації, статус яких не визначений і не оформлений в рамках діючого у суспільстві права.

· За формами власності:

1) організації із приватною формою власності;

2) організації з колективною формою власності;

3) організації з державною формою власності;

4) організації з комунальною формою власності.

· За організаційно-правовою формою:

1) товариства з обмеженою відповідальністю;

2) товариства з додатковою відповідальністю;

3) товариства з повною відповідальністю;

4) командитні товариства;

5) акціонерні товариства;

6) приватні товариства;

7) виробничі та обслуговуючі кооперативи.

· За масштабами діяльності:

1) малі організації (підприємства малого бізнесу) з невеликою кількістю працюючих і малими обсягами господарського обороту;

2) середні організації (підприємства середнього бізнесу), з середньою кількістю працюючих і середніми обсягами господарського обороту;

3) великі організації (підприємства великого бізнесу) з великою кількістю працюючих і великими обсягами господарського обороту.

· За відношенням до бізнесової діяльності:

1) комерційні організації, метою яких є отримання прибутку з подальшим його використанням в інтересах організації чи її членів;

2) не комерційні організації, які не ставлять за мету отримання і розподіл прибутку (державні установи, політичні партії, громадські організації і т.д.).

· За видами економічної діяльності. Згідно з державним класифікатором видів економічної діяльності (КВЕД) виділяють 17 секцій економічної діяльності, які нумерують літерами латинського алфавіту від А до Q. Наприклад:

А. Сільське господарство, мисливське та лісове господарство.

В. Рибне господарство.

С. Добувна промисловість і т.д.

В деяких секціях виділяються підсекції.

Наприклад:

СА. Видобування енергетичних матеріалів.

СВ. Видобування неенергетичних матеріалів.

До класифікації організацій можуть бути застосовані й інші класифікаційні ознаки, які достатньо описані в навчальній та науковій літературі.

Властивості організацій:

1) використання і перетворення ресурсів;

2) залежність від зовнішнього середовища;

3) горизонтальний поділ праці та наявність підрозділів;

4) вертикальний поділ праці та необхідність управління.

2. Внутрішнє середовище організацій, його суть та характеристика

Визначення: Внутрішнє середовище організації – це сукупність елементів і зв’язків між ними, які перебувають в середині організації і суттєво впливають на її стан та властивості.

До основних елементів внутрішнього середовища організацій належать:

1. Цілі – бажаний стан або кінцевий результат, якого хоче досягти організація на певний момент майбутнього.

2. Завдання – робота, частина роботи, група робіт, які мають бути виконані визначеним способом і у встановлені терміни для досягнення спільних цілей.

3. Структура – обраний організацією поділ праці з виділенням окремих підрозділів чи посад, яким доводяться визначені завдання, спрямовані на досягнення спільних цілей.

4. Технології – обраний організацією спосіб поєднання залучених ресурсів з метою їх бажаного перетворення для забезпечення досягнення поставлених цілей.

5. Люди – персонал організації, який має знання, кваліфікацію, навички необхідні для бажаного перетворення її ресурсів і досягнення поставлених цілей.

Визначальним елементом внутрішнього середовища організації є цілі, оскільки від їх змісту залежить характер завдань, поділу праці і структуризації організацій, вибір технологій та професійно-кваліфікаційні характеристики персоналу.

З іншого боку, кожен із цих елементів має зворотний вплив на цілі, оскільки може виступати в ролі обмежуючого фактора, який вимагатиме внесення коректив у сформульовані цілі організації.

Залежно від потреб аналізу кожен із перерахованих елементів може бути деталізований з виділенням його складових.

Загальні властивості факторів внутрішнього середовища:

1) вони є результатом попередніх дій і рішень менеджерів;

2) вони є інформаційно визначені;

3) вони перебувають під постійним впливом менеджерів і можуть бути змінені з їх волі.

3. Зовнішнє середовище організацій, його склад та структура

Визначення:

Під зовнішнім середовищем організацій розуміють сукупність факторів і зв’язків між ними, які перебувають за межами організації та суттєво впливають на їх стан і властивості, змушуючи організації пристосовуватись до цього впливу.

Характеристики зовнішнього середовища: взаємозалежність, складність, рухливість.

Залежної від характеру впливу на організацію фактори зовнішнього середовища поділяють на дві групи:

А) зовнішнє середовище прямої дії;

Б) зовнішнє середовище непрямої дії.

Визначення:

Під зовнішнім середовищем прямої дії розуміють сукупність факторів і зв’язків між ними, які перебувають на близькій комунікативній дистанції від організації і впливають на неї безпосередньо.

До факторів прямої дії належать:

1) споживачі, фізичні чи юридичні особи, які купляють продукцію фірми для особистих або виробничих потреб;

2) конкуренти, інші організації, які пропонують на ринку аналогічну продукцію або продукти-замінники;

3) постачальники, організації, які забезпечують фірму необхідними ресурсами, а саме:

- постачальники матеріальних ресурсів;

- постачальники трудових ресурсів;

- постачальники фінансових ресурсів;

- постачальники послуг;

4) держава та органи державної влади, які приймають відповідні законодавчі та підзаконні акти та забезпечують їх виконання;

5) організована частина ринку праці або профспілки.

Загальні властивості факторів зовнішнього середовища прямої дії:

1) вони визначені в часі і у просторі, тобто в кожний момент часу можна ідентифікувати їх у просторі;

2) вони значною мірою визначені інформаційно, тобто менеджери можуть зібрати про них інформацію, достатню для прийняття рішень;

3) вони перебувають під деяким зворотним впливом організації, тобто організація в якійсь мірі може впливати на їх поведінку.

Визначення:

Під зовнішнім середовищем непрямої дії розуміють сукупність факторів і зв’язків між ними, які перебувають на далекій комунікативній дистанції від організації і впливають на неї опосередковано, через фактори прямої дії.

До них належать:

1) науково-технічний прогрес, тобто динамічні процеси розвитку науки і техніки, та впровадження їх досягнень у виробництво;

2) стан та тенденції розвитку національної економіки;

3) внутрішньополітична ситуація в країні та тенденції її розвитку;

4) соціально-культурні фактори, тобто поєднання морально-етичних норм, традицій, звичаїв, життєвих цінностей і т.д.;

5) стан та тенденції розвитку світової економіки;

6) міжнародна політична ситуація;

7) міжнародні соціально-культурні фактори.

Загальні властивості факторів зовнішнього середовища непрямої дії:

1) вони не визначені у просторі і часі, оскільки в кожний момент часу не можна показати те місце у просторі, де вони перебувають;

2) вони не визначені інформаційно, тобто інформація про них неповна, неточна, недостатня або й відсутня;

3) вони практично не відчувають на собі зворотний вплив організації.

Таким чином, організація перебуває в оточенні великої кількості мінливих, динамічних факторів, які впливають на неї. Тому завданням менеджерів є адекватна оцінка сили та напрямку впливу цих факторів і вибір оптимального напряму розвитку організації.

Рекомендована література: 1, 3, 8, 12, 14, 15, 19, 20, 22, 32, 38, 42, 45.

Питання для самоконтролю:

1. Поняття про організації, їх класифікація, види.

2. Передумови виникнення та загальні властивості організацій.

3. Внутрішнє середовище організації, його склад і структура.

4. Зовнішнє середовище організації прямої дії.

5. Зовнішнє середовище організації непрямої дії.

Тестові завдання до теми 6

1. Організація – це:

а) група людей, яка спільно виконує поставлене завдання;

б) група людей, діяльність яких свідомо спрямовується на досягнення спільних цілей;

в) узагальнена назва підприємств, установ, закладів.

2. Передумовами появи організації є:

а) наявність не менше однієї людини;

б) наявність не менше двох людей;

в) наявність не менше трьох людей.

3. До простих організацій належать:

а) ті, які мають у своєму складі двох людей;

б) ті, які мають одну спільну мету;

в) ті, які мають у своєму складі двох людей і одну спільну мету.

4. До складних організацій належать:

а) ті, які мають кілька спільних цілей;

б) ті, які мають в своєму складі кілька підрозділів;

в) ті, які мають у своєму складі кілька членів.

5. До формальних організацій належать:

а) ті, членство в яких оформлене трудовим договором;

б) ті, статус яких визначений і оформлений в рамках діючого права;

в) ті, які мають юридичну адресу, зафіксовану у статуті.

6. До неформальних організацій належать:

а) ті, членство в яких не оформлене трудовим договором;

б) ті, статус яких не визначений і не оформлений в рамках діючого права;

в) ті, які не мають юридичної адреси.