Науковий стиль

План

1. Українська мова – державна мова в Україні.

2. Основні функції української мови.

3. Стилі сучасної української літературної мови.

1. Українська мова – державна мова в Україні

Мова – найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики».

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

На земній кулі налі­чується понад 3000 мов (за іншими даними понад 6000). Проте більшість з них не мають своєї писемності й державного статусу. Українська мова нале­жить до мов з давньою писемною традицією (понад тисячу років) і, відпо­відно до статті 10 чинної Конституції України, є державною мовою в Україні з 1989 р.

У Європі кількість офіційних і державних мов зростає. Якщо в 1815 р. (під час Віденського конгресу) – їх було лише 13, в 1919 p. (під час підписання Версальської мирної угоди) уже 27, а в 1945 p. (під час Постдамської конфе­ренції) – 35. Отже, поява дедалі нових мов – закономірність загальносвітова. І на цьому тлі піднесення статусу української мови до рівня державної мови України виглядає не як якийсь виняток, а як цілком природне явище.

Українською мовою розмовляє приблизно 49 мільйонів чоловік: 37 млн. – в Україні; 7 млн. – у сх. діаспорі; 5 млн. – у зх. діаспорі. За кількістю тих, хто користується нею, вона стоїть на 21 місці в світі.

Українська мова мала близький до державного статус у ті історичні періо­ди, коли функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державно­му і приватному листуванні.

У дописемний період розвитку східнослов’янських племен у перших дер­жавних утвореннях вироблялося наддіалектне мовлення у законодавчій сфері та державному керівництві.

З об’єднанням цих племен в одну державу на основі києво-полянського діалекту та суміжних говорів починає формуватися єдина літературна мова. Після прийняття християнства в Київській Русі в церковно-релігійній сфері поширюється старослов’янська мова, проте вона не витіснила давньоруську писемну мову з законодавства, діловодства, офіційного та приватного листу­вання, літописання, красного письменства. Ця мова фактично була держав­ною.

Після татаро-монгольської навали на території Галицько-Волинського князівства в державному вжитку далі залишається давньоруськокиївська пи­семна мова. Ця мова з початку XIV ст. функціонувала в законодавстві, судо­чинстві, великокнязівській канцелярії, державному листуванні.

Близький до державного статус у XIV – І пол. XVI ст. українська мова посідала в Галичині та 3ахідній Волині, що входили до складу Польщі. Вона вживалася в справочинстві, судах, мабуть, на основі якогось привілею, що не дійшов до нас.

Хронологія тотального духовного й фізичного нищення української мови починається з кінця XVI століття. Після Люблінської унії українська шляхта продовжувала обстоювати рідну мову, домагалася, щоб “руською мовою та письмом” велася юридична документація, але в юридично-ділову галузь усе активніше входили польська та латинська мови. Сейм Польщі 1669 року при­йняв ухвалу, згідно з якою все діловодство мало вестися тільки польською й латинською мовами. Сейм 1696 року ще гостріше поставився до цього. На­слідки полонізації дали про себе знати: в адміністративних установах упро­довж тривалого часу українська мова не вживалася. Не мала вона статусу державної і на тих українських землях, які були у складі Австро-Угорщини.

Протягом XIV – XVII ст. українська писемно-літературна мова була мо­вою державного діловодства в Молдавському князівстві. У XVIII ст. укра­їнська мова тут майже цілковито зникла з офіційного вжитку.

На Лівобережній Україні в державних установах українська мова зберег­лася до початку 80-х років XVIII ст., коли російський царат ліквідував за­лишки автономії України (1863 – Валуєвський циркуляр: заборона друкувати українською мовою наукові, релігійні та педагогічні праці; 1876 – Емський указ: заборона друкування українською мовою в Російській імперії; 1888 – заборона вживання української мови в офіційних установах тощо).

Найсумніші часи в XIX – поч. XX ст., бо не тільки в офіційному, а й шкільному вжитку українська мова була силоміць повністю витіснена росій­ською. Аж після революційних подій 1907 року було знято в Росії обмеження українського друкованого слова, але в державному шкільництві української мови не відновлено.

Українське законодавство про мову бере початок з березня 1918 р., коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У кінці 1919 p. законом Директорії УHP українська мова проголошена державною із забез­печенням прав національних меншин. У 1919 p. такий закон ухвалила Захід­ноукраїнська Народна Республіка. Державність української мови була закріп­лена в Карпатській Україні в Конституції 1939 року.

Ліквідація української державності у 20-х роках і 1939 (у Закарпатті) знову призвела до обмеження її офіційної функції.

У радянські часи, попри проголошений курс на розвиток національних мов, вживалися заходи по зросійщенню, в тому числі й українців: 1933 – припинення українізації та русифікація українського правопису; 1970 – указ про захист дисертацій російською мовою; 1975 – поновлення цензурування “Кобзаря”; 1983 – постанова про “покращення викладання російської мови в СРСР”.

У період т. зв. перебудови радянського суспільства ycе наполегливіше ставиться питання про державний статус української мови (28 жовтня 1989 p. прийнято Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”). У Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року, у ст. 10 записано: “ Державною мо­вою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України ”. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 року дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: “ Таким чином положення Конституції зобов’язують застосовувати дер­жавну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і служ­бових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів АРК, органів місцевого самоврядування, а токож у навчальному процесі в держав­них і комунальних навчальних закладах України ”.

Державна мова (як зазначається в “Українська мова. Енциклопедія”) – закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики. Термін з’явився у часи виникнення націо­нальних держав.

2. Основні функції української мови

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.

1. Інформаційна функція - полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.

2. Комунікативна функція - реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.

3. Емотивна функція - охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.

4. Когнітивна функція - це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

У працях окремих авторів виділяються також:

· функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна.

· Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под.

В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.

3. Стилі сучасної української мови

Користуючись мовою у повсякденному житті, люди залежно від потреби вда­ються до різних мовних засобів. Відповідь студента на практичному занятті відрізняється від доповіді на зборах. Коли учень чи студент пише твір, він ре­тельніше добирає слова і будує речення, ніж тоді, коли пише приватного лис­та. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбувається певний добір і комбі­нування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації варі­антів форм, слів, словосполучень, речень тощо. Отже, художній твір, наукова стаття, наказ керівника установи, приватний лист і т. ін., написані однією мо­вою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диферен­ціацією мови: виділення функціональних стилів, зумовлене поліфункціональ­ністю мови.

Слово стиль (лат. stilus, букв. – паличка для письма) багатозначне: 1) зна­ряддя для письма в давнину та за часів середньовіччя; 2) у літературі та мистецтві – єдність змісту, образної системи й художньої форми, що склалася за конк­ретних суспільно-історичних умов і властива для різних історичних періодів та епох розвитку літератури та мистецтва; у вузькому значенні – індивіду­альна манера, своєрідні, неповторні ідейно-художні особливості творчості митця; 3) спосіб, прийом, метод роботи; 4) характерна манера поведінки, спосіб говорити, одягатися тощо; 5) спосіб літочислення (старий с., новий с.).

Функціональним стилем мови називають сукупність мовних засобів, зумовлених потребами сфери, в якій вони використовуються, метою ви­словлювання та особливостями змісту інформації.

Чим багатша мова за своїми суспільними функціями, тим розвиненіші її стилі. Сучасна українська літературна мова в обох своїх формах – усній та пи­семній – має досить розвинену систему стилів, яку класифікують по-різно­му. На наш погляд, доречно виділяти такі функціональні стилі в писемному різновиді української літературної мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний.

Багатство, різноманітність умов, типових ситуацій у кожному зі стилів, наявність конкретних видів спілкування зумовили формування в межах кож­ного стилю своїх різновидів – підстилів – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань. Реально ж такий поділ мови втілюється в конкретних жанрах – текстах. Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед ме­тою мовлення, сферою спілкування та ін. ознаками (тобто матеріальне вті­лення стилів та підстилів).

Стилі не є чимось закостенілим, вони доповнюють один одного і зістав­ляються один з одним характерними специфічними ознаками – стильовими рисами, які належать до різних мовних рівнів. Основними стильовими озна­ками є такі: стислість – розгорнутість, емоційність – неемоційність (сухість), стандартність – нестандартність, образність – необразність, точність – при­близність тощо.

Деякі зі стильових ознак можуть бути притаманні кільком стилям, напри­клад, точність: у науковому – сувора, в офіційно-діловому – жорстка, в ху­дожньому – розмита; деякі – лише одному (стандартність в ОДС). Саме сти­льові риси зумовлюють добір засобів та їх поєднання у текстах певних сти­лів.

Стиль мовлення – це різновид літературної мови, що характеризується системним об’єднанням мовних одиниць різних рівнів, функції яких зумов­лені суспільною сферою використання мови, настановами й умовами спілку­вання.

Науковий стиль

Сфера використання – наукова діяльність, науко­во-технічний прогрес, освіта [див. дет.: Зубков М. Сучасна українська ділова мова].

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

- великою кількістю наукової термінології;

- наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

- оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами;

- використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

- залученням цитат і посилань на першоджерела;

- як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

- наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

- окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наяв­ні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як прави­ло, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково ха­рактеризують дії, предмети та явища;

- монологічним характером текстів;

- переважанням різнотипних сладних речень, стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль складається з таких підстилів:

1) власне науковий (монографія, рецензія, стаття, на­укова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

2) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного ви­кладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із вико­ристанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

3) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного логічного й образного викладу й не виключає використання еле­ментів емоційності.

Публіцистичний стиль

Сфера використання – громадсько-полі­тична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основні мовні засоби:

– синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмов­ного стилів;

– лексиканасиченасуспільно - політичнимитасоціально - економічними термінами, закликами, гаслами;

– використовуєтьсябагатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова, експресивні сталі словосполучення;

– уживання в переносному значенні наукових,спортивних, музичних, військових та інших термінів;

– із морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси – іст (ист), -атор, -ація; префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін.;

– синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.;

– ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

1) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телебачення тощо);

2) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

3) есе (короткі нариси вишуканої форми);

4) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль українсь­кої мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надан­ня їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій. Цей стиль покликаний впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні мовні засоби:

– наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно кон­кретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);

– використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);

– запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів), форму­вання індивідуального стилю митця;

– уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діа­лектизмів, просторічних елементів, навіть жаргонізмів;

–поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умов­ному способі); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу); у наказовому способі;

– широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

– повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпсис, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість тощо).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

1) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

2) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);

3) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

4) комбінован і (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).