Форми та методи здійснення функцій держави

В юридичній літературі під формами здійснення функцій держави розуміється, насамперед діяльність основних ланок механізму держави, специфічні види державної діяльності на відміну від діяльності недержавних організацій.

Прихильники такого погляду в якості основних форм здійснення функцій держави називають:

а) законодавчу діяльність, що полягає у виданні органами державної влади законів;

б) адміністративно-управлінську чи виконавчо-розпорядчу діяльність, що заснована на законах і спрямована на оперативну, повсякденну та конкретну реалізацію органами держави їхній функцій;

в) судову діяльність, пов'язану з розглядом та вирішенням судами у встановленому законом порядку цивільних та кримінальних справ;

г) наглядову діяльність, що поєднує всі різновиди державного контролю та нагляду, зокрема прокурорський нагляд за точним і неухильним виконанням законів усіма державними органами, суспільними організаціями, посадовими особами та громадянами.

Значення такої класифікації полягає в тому, що вона сприяє вивченню та удосконаленню розподілу праці між окремими ланками державного механізму. Такий підхід дає змогу глибше і конкретніше визначити завдання різних груп державних органів та кожного з них окремо у сфері управління державними процесами, відповідно до цього знаходити оптимальні варіанти їх формування, конкретні прийоми та методи роботи тощо.

У літературі отримала поширення класифікація, що має не меншу теоретико-практичну значущість. Критерієм цієї класифікації є однорідна за своїми зовнішніми ознаками діяльність органів держави із здійснення її функцій. В її основу покладено відповідь на питання, як механізм держави здійснює її функції, яким чином держава використовує для виконання своїх завдань і функцій.

Згідно з цією класифікацією у роботі усіх ланок механізму держави розрізняють діяльність правову та організаційну. Необхідність такого розподілу викликана особливостями різних видів державної діяльності, одні з яких мають більш жорстку, конкретну правову регламентацію, а інші менше пов'язані правом. Причому діяльність другого роду може мати значні межі самостійності, необхідної для повсякденного оперативного управління в позаштатних ситуаціях. Саме з огляду на це в теорії держави і права, розрізняють зазначені форми здійснення функцій держави.

Під правовими формами здійснення функцій держави розуміється однорідна за своїми зовнішніми ознаками (характеру та юридичних наслідків) діяльність органів держави, що спрямована на керівництво суспільством шляхом видання правових актів.

Основними правовим формами державної діяльності є:

а) правотворча;

б) правореалізація (правозастосовча);

Під правотворчою діяльністю розуміють форму здійснення функцій держави засобами діяльності державних органів зі створення і розвитку права шляхом видання чи санкціонування нових правових норм, в також зміни чи скасування чинних корм права.

Особливе місце в системі правотворчості держави посідає законодавча діяльність вищих органів державної влади. На основі нормативних актів, що ними видаються і мають Найвищу юридичну силу — законів, вкладається правотворча діяльність всіх інших органів держави. Правотворча форма здійснення функції держави спрямована на формування такої системи законодавства, яка б відповідала об'єктивним умовам конкретного етапу суспільного розвитку. Вона відіграє Виключно важливу роль, оскільки в результаті правотворчості створюються і правові межі для інших форм державної діяльності.

Правозастосовча діяльність полягає у винесенні компетентними органами індивідуально-конкретних приписів, спрямованих на персонально визначених осіб. У разі застосування загальні приписи правових норм адресуються учасникам суспільних відносин у вигляді конкретних, точно зафіксованих правових велінь. У результаті відбувається наділення цих учасників конкретними суб'єктивними правами та покладання на них конкретних юридичних обов'язків. Отже, під час застосування досягається персоніфікація, індивідуалізація правових норм. [5, с. 86]

За своїм змістом застосування права відрізняється від правотворчої діяльності. При правотворчості створюються норми права, які автоматично поширюються на усіх і кожного, хто виявиться учасником суспільних відносин, передбачених цими нормами, тоді як засобами застосування загальних приписів правових норм спеціально поширюються компетентними органами на персонально визначених суб'єктів.

Правозастосовча діяльність складається із пов'язаних між собою стадій: встановлення фактичних обставин; вибір та аналіз правової норми; прийняття рішення та його документальне оформлення. Значення цих стадій у правозастосовчому процесі досить різне: перші дві з них мають допоміжне значення і мають підготовчий характер. Остання стадія є останнім і, водночас, вирішальний етапом — прийняття рішення, винесення акта застосування права.

У межах правозастосовчої діяльності виокремлюють оперативно-виконавчу та правоохоронну діяльність.

Оперативно-виконавча діяльність — це владна, творча, оперативна, виконавчо-розпорядча робота державних органів, що направлена на здійснення функцій держави шляхом видання та застосування норм права, що є основою виникнення, зміни та припинення правовідносин. Засобами цієї форми діяльності реалізуються відносини між органами держави, суспільними організаціями та громадянами; їх взаємні права та обов'язки в економічній, політичній, культурній та інших сферах суспільного життя; складається правопорядок. Оперативно-виконавча робота вимагає від державних органів ініціативи, активності, оперативності під час вирішення завдань, що стоять перед ними, права вибору часу та місця виконання, раціональної розстановки сил, правильного врахування усіх місцевих особливостей та умов, доцільного та економічного використання державних засобів, врахування наявного досвіду та ініціативи населення. Результатом оперативно-виконавчої діяльності органів держави є оперативно-виконавчі акти індивідуального значення.

Правоохоронна діяльність — це одна з форм здійснення правоохоронної функції держави. Найчастіше, через близькість назв цих понять, їх ототожнюють, вдаючись до розуміння правоохоронної функції не як напряму діяльності, а як самої діяльності. Цього не можна робити, оскільки правоохоронна діяльність не є напрямом, а видом державної діяльності, яка здійснюється спеціальними державними органами з метою забезпечення охорони прав та свобод громадян, конституційного ладу, усіх форм власності.

Правоохоронна діяльність важлива ланка у загальній системі соціальних зусиль у боротьбі з будь-якими правопорушеннями у зазначеній сфері, що передбачають різнобічну діяльність усіх державних та суспільних органів, спрямованих на подолання причин та умов правопорушень, попередження злочинів, впливу на осіб, які їх скоюють. Однак необґрунтоване звуженим є визначення правоохоронної діяльності лише як діяльності спеціалізованих органів, покликаних здійснювати безпосередню боротьбу зі злочинністю, правоохоронна охоплює боротьбу з усіма правопорушеннями, з усіма відхиленнями від правопорядку, примусову діяльність усіх, а не лише правоохоронних органів.

Отже, правоохоронна діяльність, як форма реалізації правоохоронної функції держави, за своїм характером є владною діяльністю з охорони приписів норм права щодо охорони конституційного ладу, прав та свобод громадян, усіх форм власності від будь-яких порушень. Охорона зазначених цінностей від порушень здійснюється органами держави шляхом створення, зміни та припинення конкретних правовідносин на основі права, що забезпечують правоохоронну діяльність. Але створення, зміна та припинення конкретних правовідносин має на меті не реалізацію цих норм (як під час оперативно-виконавчої діяльності), а охорону права, яке порушується чи опротестовується, і тим самим захист інтересів носія цього права та інтересів суспільства загалом.

Невід'ємною частиною системи форм здійснення функцій держави вважаються організаційні форми (способи) практичної діяльності її органів. Під ними розуміють такі способи та процеси в організаційній роботі державних органів, які спрямовані на вирішення завдань, що стоять перед ними, та досягнення поставлених цілей, але не мають безпосередніх правових наслідків. Відмінність їх від правових визначають не тільки у засобах організації суспільних відносин, які використовуються ними, але і у зовнішньому оформленні.

Класифікація організаційних форм діяльності перш за все проводиться залежно від засобів здійснення цієї діяльності. Головними організаційними формами здійснення функцій держави є:

1) форми безпосередньої організаційної діяльності, за допомогою таких форм прямо чи опосередковано вирішуються питання, пов'язані з формуванням державного апарату та мобілізацію громадян на вирішення завдань побудови правової держави;

2) форми, які визначаються актами, тобто організаційна діяльність засобами різного характеру письмових указівок та приписів;

3) специфічні форми організаційної діяльності. До останніх слід віднести різного роду наради, конференції і т. д., за допомогою яких поширюється та узагальнюється передовий досвід, обираються найбільш ефективні шляхи та засоби реалізації запланованих заходів тощо.

Під час реалізації своїх численних функцій держава використовує різні методи. Метод здійснення будь-якої функції також об'єктивний за своєю природою, як і інші властивості функції, оскільки він є одним із проявів сутності держави. Тому прийоми, способи та засоби, що використовуються для здійснення функцій держави, не можуть встановлюватися довільним чином. Вони повинні визначатися на основі пізнаних об'єктивних властивостей функції.

Характеризуючи методи діяльності держави, більшість юристів акцентують свою увагу на взаємозв'язках цих методів та цілеспрямованій діяльності людей. До того ж зазвичай виокремлюється основний метод — переконання та допоміжний — примус. Визнаючи загалом обґрунтування такої диференціації, водночас слід наголосити на тому, що переконання та примус є лише частиною тієї системи, яка утворює поняття «методу здійснення державної функції». Кожна функція держави має свій метод, який, з одного боку, має риси, що властиві й методам інших функцій, з іншого боку, — специфічні, лише йому властиві риси, що залежать від завдань та умов відповідного етапу розвитку держави.

Залежно від мети та завдань, що стоять перед державою, складові елементи метода здійснення її функцій можна поділити на такі групи:

1) організаційно-технічні прийоми та засоби;

2) засоби державного впливу;

3) засоби суспільного впливу. Організаційно-технічні прийоми та засоби — це саме ті засоби

та образи позитивної діяльності, якими користуються державні органи та організації для створення умов, які б максимально забезпечували реалізацію державних функцій. Засобами державного впливу є:

— переконання, що реалізується через правове виховання населення, проведення профілактичних заходів різного характеру;

— заохочення, який передбачає надання різних пільг та нагород особам та колективам, що відрізняються активною державною діяльністю;

— примус практичним втіленням якого є застосування до суб'єктів, які скоїли правопорушення законних заходів покарання, перевиховання та власне стимулювання людей до виконання правових норм.

Заходи суспільного впливу за останнє десятиліття майже втратили своє значення, однак не слід забувати, що вони можуть бути дієвим чинником зменшення кількості правопорушень, особливо на ранніх стадіях їхнього вчинення. Позитивний приклад та увага з боку суспільства можуть сильніше вплинути на соціальну орієнтацію правопорушника ніж найсуворіші примусові заходи.

Завдання і функції держави здійснюються через спеціально створені інституції, які в сукупності утворюють механізм держави. Саме через нього держава як така існує, проявляє себе ззовні.