Високопрофесійне управління оновлювальною діяльністю

Сучасні оновлювальні процеси, що вимагають постійного здійснення високопрофесійного менеджменту, мають велике значення для широкомасш­табної конверсії підприємств воєнно-промислового комплексу, частка продук­ції яких до останнього часу становила понад половину загального обсягу машинобудівного виробництва в Україні. Інтенсивне нарощування часткової і повної конверсії започатковано більш як на 250 великих підприємствах. Воно здійснюватиметься у відповідності з проблемними національними програма­ми (загальна їх кількість становить близько 500), з виокремленням декількох пріоритетів: устаткування і технології для харчової та легкої індустрії; медич­на та інша техніка для охорони здоров¢я; складна побутова техніка і велика номенклатура інших товарів народного споживання. За конверсійними про­грамами Мінмашпрому України вперше розпочато або ж передбачено вироб­ництво нової продукції цивільного літако- та суднобудування; найсучасніших засобів зв’язку і телекомунікацій; лазерної і гіроскопічної навігаційної техні­ки; виробів електроніки на власній ресурсо-технологічній базі; нових тролей­бусів на 180 місць, які виготовлятимуться з вітчизняних вузлів і компонентів та витрачатимуть на 20% менше електроенергії, і багато іншої необхідної продукції. Поряд з цим на цивільні підприємства передаються новітні технології обробки металів і продукування надчистих матеріалів тощо.

Для ефективної оновлювальної діяльності доцільно застосовувати нові форми управління циклом «наука-техніка-виробництво», до яких, зокрема відносяться так звані технопарки, технополіси, «інкубатори». Створення тех­нопарків, спеціалізованих на розробці нової продукції і технології, є можли­вим і ефективним за багатьма напрямами залежно від функцій, обсягу і рівня кооперування. Найбільш поширеними можуть бути парки (центри):

1) технологічні (спеціалізовані на впровадження високих технологій, мають у своєму складі компанії ризикового капіталу);

2) промислові (базовані на раціональному використанні виробничого потенціалу та об’єктів інфраструктури);

3) грюндерські (створенні для надання «стартової» допомоги з широким спектром послуг по управлінню процесами становлення малих і середніх за розмірами фірм);

4) дослідно-конструкторські (спрямовані на використання прикладних науково-дослідних робіт і проектування нових виробів, серійне виробництво яких потім налагоджується поза межами таких парків).

У містах України з досить потужним потенціалом варто створювати технопарки у формі агломерацій науково-містких фірм і виробничих компа­ній, вони мають групуватися навколо наукових центрів (головним чином. Університетів).