Ієрархія економічних районів, їх основні типи

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює також потребу систематизації різних економіч­них районів.

Науково обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних, або багатогалузе­вих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприєм­ств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація зале­жить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ре­сурсів), великого споживача продукції, сприятливих транспорт­них зв'язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виокремлюються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарст­ва і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металур­гійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загаль­них економічних районів. Галузеве районування посилює нау­кову обґрунтованість визначення території загальних економіч­них районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є терито­ріально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням вирізняється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайо-ни) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з авто­номною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки форму­ються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного вико­ристання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використо­вуються для довгострокового прогнозування розвитку і розмі­щення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галу­зі виробництва з метою більш повного використання місце­вих ресурсів і зменшення обсягів довізної продукції з інших ра­йонів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 м². У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікро­райони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжга­лузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підра­йонами великих економічних районів. Це — територія однієї не­великої країни чи адміністративної області, краю, автономної рес­публіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування виступає територі­альний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра великорайонних ТВК або їх складові. У даному підтипі економічних районів ос­новну районоутворювальну роль відіграють великі багатофунк­ціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потріб­ної для кожного великого економічного району. Ці райони викорис­товуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і не­виробничої сфери та розроблення державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтеграль­них економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія від­повідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єк­тивних чинників. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусід­ніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотип­ною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підпри­ємств місцевого значення з їхнім сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням усього господарства, яке здійснюється районними центрами. У цих районах основни­ми галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місце­ва промисловість, переважно та, що переробляє сільськогоспо­дарську сировину. Найбільш поширеними виробничими об'єднан­нями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на форму­вання обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах плано­вої системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.