Лекція 8. Етносоціальні процеси

Етнічні і національні спільноти є складними соціальними системами, що активно розвиваються у взаємозв`язку з динамікою соціальної структури суспільства, з політичними, економічними, соціокультурними процесами, які відбуваються у суспільстві. Етносоціологія досліджує особливості етнічної ідентифікації людей, соціальну зумовленість національної свідомості і міжнаціональних взаємин. Для розкриття даної теми доцільно розглянути наступні питання.

1. Предмет етносоціології. Соціально-етнічна структура суспільства.

2. Етнічні процеси і відносини в умовах демократизації суспільства.

1.Предмет етносоціології. Соціально-етнічна

структура суспільства.

Етносоціологія є порівняно молодою спеціально соціологічною наукою. Термін «етносоціологія» був впроваджений у науковий обіг у 30-х рр.. ХХ ст. Р.Турнвальдом і буквально означає «вчення про суспільство та місце в ньому народів».

Вчені визначають етносоціологію як науку, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільностей з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв`язків з іншими етносами, а також механізм їх входження у систему соціальних відносин.

Отже, предметом етносоціології є взаємозв`язок загальних соціальних явищ і процесів з явищами та процесами етнічними, а об`єктом – особливості етнічних виявів соціального.

Сфера етносоціологіі охоплює широке коло питань, серед яких можна виділити наступні: динаміка розвитку різних етнічних груп; темпи соціальних переміщень в етнічних групах; процеси взаємодії сучасної і традиційної етнічно-національної культури; формування етнічної самосвідомості; витоки та прояви націоналізму тощо.

Соціологія також акцентує увагу на вивченні основних точок напруги і попередженні міжнаціональної конфронтації. В разі ж виникнення міжнаціональних конфліктів соціологи допомагають знайти шляхи їх мирного розв`язання, налагодження міжнаціональних стосунків.

Головними рядоутворюючими категоріями етносоціології є етнос і нація. З приводу їх суті, утворення й функціонування існують різноманітні концепції і точки зору (дивись рис. 8.1)

Рисунок 8.1 Основні теоретичні підходи до вивчення етнічних спільнот

Соціобіологічний підхід описує етнос з еволюційно-генетичних позицій як природну форму існування людини, як живий організм з певними віхами розвитку (народження, розвиток, занепад).

Еволюційно-історичний підхід пов`язує етнос не з біологічними аспектами існування, а з певними стадіями розвитку суспільства. Згідно з ним, кожній такій стадії суспільного розвитку відповідає окрема стадія розвитку етнічності (плем`я, народність, нація).

Плем`я – найбільш стародавня етнічна спільнота, життя і діяльність якої була заснована на родинних і соціальних зв`язках. Кожне плем`я мало ознаки етнічної спільності і вони різнилися одне від одного своїм походженням, мовою, традиціями і звичаями. З переходом до цивілізації на перший план виходять не родові, а соціальні зв`язки між людьми і формується нова етнічна спільність – народ. В цей період почали формуватися національні характери багатьох народів, що знайшло своє вираження в їх національній свідомості. Нація виникає на індустріальній фазі розвитку соціуму, в період становлення капіталізму.

Інструментальний підхід наголошує на тому, що потреба збереження етнонаціональних спільнот зумовлена практикою сьогодення, а саме: розгортанням процесів інтеграції, асиміляції, нищення етнічної ідентичності, а відтак виступає противагою цим процесам.

Прибічники конструктивістського підходу стверджують, що етносів і націй насправді не існує, що це – сконструйовані елітою чи вченими поняття. Вони вважають, що етнічна спільність – це скоріше політичне поняття, що означає об`єднання людей, яке цілеспрямовано формується навколо певного ключового символу.

Суть психологічного підходу полягає у визначені провідної ролі психічних чинників у формуванні і функціонуванні етнічних спільнот.

Родоутворюючими категоріями етносоціології виступають етнос і нація. З приводу їх суті точаться наукові дискусії і виникають різноманітні концепції. Однак, незважаючи на існування різноманітних підходів і концепцій етносу і нації, уявляється можливим дати їх сучасні соціологічні тлумачення.

Етнос – це специфічна природно-соціальна і антропологічна стала спільнота людей, яка виникає і розвивається на основі єдності природно-ланшафтних умов, кровної спорідненості, мови, особливостей зовнішнього вигляду, спільної культури і релігії, яка володіє усвідомленням себе як соціальної солідарності і відмежуванням від інших спільнот.

Нація – це полі етнічна соціальна спільнота людей, що історично склалася і розвивається на основі спільності їх території, економічних зв`язків, особливостей національної самосвідомості, психологічного складу, єдиної мови в її літературній формі, поліфонічної культури із своєю системою цінностей і символів, державно-правового регулювання усіх сфер життєдіяльності. Основні ознаки нації представлені на рис. 8.2.

Слід підкреслити, що якщо етнос є спільнотою, утвореною на культурно-історичних та духовно-регулятивних засадах, то нація є утворенням політико-правовим і соціально-економічним. Єднає їх те, що нація є вищою формою існування етносу.

Рисунок 8.2 Основні ознаки нації

2.Етнічні процеси і відносини в умовах демократизації суспільства.

Етносоціальне життя на початку ХХІ ст. виявляється строкатим і протирічним. У загостренні міжнаціональних протиріч і конфліктів в усьому світі спостерігаються одні і ті ж корені: історична нерівність, соціальне гноблення, домінування великих націй над малими, заперечення права не чисельних народів і етнічних груп вирішувати самостійно свою долю. В цих умовах соціологічна наука докладає значних зусиль по розробці нових підходів до розуміння нації і національних проблем, нових концептуальних схем її розвитку або націогенезу.

В етнонаціональних відносинах сьогодні яскраво проявляються дві взаємопов`язані тенденції. З одного боку – посилення інтеграційних тенденцій серед народів усього світу. З другого – зростання етнічної самосвідомості. Необхідно відмітити, що всупереч теоретичним прогнозам про затухання етнічності з інтернаціоналізацією суспільного життя, спостерігається тенденція до відродження етнічних коренів серед народів усього світу. Ця тенденція здобула назву «етнічного парадокса сучасності». Сутність його полягає в тому, що з ростом інтернаціоналізації виробництва, культури, стандартизації життя народів, а тим самим певним послабленням етнічної специфіки, етнонаціональна самосвідомість не зникає, а навпаки - посилюється. Інакше кажучи, зростання етнічної самосвідомості серед народів усього світу, які живуть в сучасному суспільстві, викликається підсвідомим опором невілюючому впливу сучасних технологій і моделей способів життя, що погрожують збереженню культурної традиції та самобутності.

В той же час, поряд із законами етносоціальної самобутності, існують і інтернаціональні тенденції, серед яких слід виділити економічні взаємозв`язки, розподіл праці, розвиток науки та інші. Взаємні зв`язки пронизують весь світ, все більше тісними становляться контакти між людьми незалежно від країни проживання, релігійних вірувань, належності до тієї чи іншої раси, а тим більше – нації. Об`єднання стає вигідним людям, що стало особливо помітним у другій половині ХХ ст., коли виникли транснаціональні корпорації. Яскравим проявом цієї тенденції виступає Західна Європа, що виходить на нові кордони в економічній і політичній інтеграції країн європейської співдружності.

Нація сьогодні виступає великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів. Національні інтереси – це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспільного життя у гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами.

Свій концептуальний вираз національні інтереси знаходять в національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у житті нації та її істотними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній відображення й осмислення реального стану національного розвитку доведене до обґрунтування основної мети – досягнення національної незалежності і здобуття держави. Національні інтереси і національна ідея виступають збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження. Суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активного дійового суб `єкта історії та сучасного світу. У такий спосіб нація створює стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. В якості такої події для консолідації нової української нації, наприклад, виступає грудневий (1991 р.) референдум з питання про незалежність. Він, і особливо Акт про незалежність України, вже став складовою частиною семіотично-символічної мережі тих людей в Україні, яку вони вважають своєю. Подібні приклади свідчать про творення нової української нації у значенні держави і громадянства.

Нині серед соціологів, політиків і громадських діячів домінує ідея української нації насамперед як соціально-політичної спільноти, члени якої пов`язані єдиною територією, спільними економічними і політичними інтересами і усвідомлюють себе громадянами України незалежно від їх етнічної та релігійної приналежності, мови спілкування тощо. Те, що їх єднає, сьогодні є більш вагомим, ніж те, що їх розмежовувало в минулому: це ідея побудови власної незалежної держави, особливої соціальної спільноти – Українського народу.

Центральною ідеєю української етносоціології сьогодні є проблема національного відродження. Це зумовлено тим, що нині український народ, будуючи свою державу, відроджує досвід минулого з метою перетворення національного організму в масово свідому націю.

Своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досягнення мети національного відродження – проголошення самостійної незалежної держави – ще не означає остаточного вирішення попередніх етапів відродження нації, бо формування знань українського народу про себе лише розпочалося і триває. Йдеться не тільки про повернення та очищення від фальсифікацій наукових здобутків українських соціогуманітарних наук. Слід нарощувати науковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з метою одержання достовірної наукової інформації про націо- і державотворчі процеси в Україні.

Сьогодні стоять і проблеми вирішення багатьох завдань у сфері культури: відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в повному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України.

На вирішення усіх цих завдань спрямована державна національна політика, яка базується насамперед на Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Декларацію прав національностей України, а також на низці спеціальних законів. Зокрема, у Законі України «Про національні меншини» визначено статус, права та обов`язки осіб, що належать до титульної нації та інших етнонаціональних груп як колективних суб`єктів. Нині українське законодавство у цій галузі, і це визнано міжнародною громадськістю, є одним з найдосконаліших у Європі.