Лекція 4. Суспільство як цілісна система

Починати вивчення теми треба з усвідомлення того, як соціологія трактує поняття “суспільство”. Соціологічна думка від свого зародження постійно намагалася пізнати, осмислити сутність, основні засади функціонування, найхарактерніші особливості суспільства як соціального феномену. Так, античні філософи, зокрема Арістотель, Платон, ототожнювали суспільство з державою. У середньовіччі поширеною була думка про те, що суспільство виникло внаслідок домовленості людини з Богом; у Нові часи побутувала ідея суспільного договору між людьми, внаслідок якого постало суспільство.

Якісно нове розуміння категорії “суспільство” запропонувала соціологія в середині 19 – на початку 20 ст. Так, О.Конт і Г.Спенсер вважали його динамічним утворенням, що, як і кожний живий організм, перебуває у постійному розвитку, виявляючи здатність до саморегулювання. Е.Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну реальність, що заснована на колективних уявленнях. Для М.Вебера суспільство - це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій.

Наукове розмежування понять “природа” і “суспільство”, “природне” і “соціальне” дозволяє правильно зрозуміти двоєдину – природно-соціальну, біосоціальну – основу людини і суспільства, не допускаючи як ігнорування природних начал у суспільстві, так і заперечення ведучої ролі соціального в цій єдності. Природа і суспільство – це дві якісно різні форми прояву єдиної реальності.

При найзагальнішому погляді на суспільство кидається в очі, що воно – сукупність, об’єднання людей. Однак суспільство – це не будь-яка механічна сукупність людей, а таке їхнє об’єднання, у рамках якого відбувається більш-менш постійний, стійкий і досить тісний взаємовплив і взаємодія цих людей. Суспільство характеризується:

- спільністю території проживання, що звичайно збігається з державними кордонами і служить тим простором, у рамках якого складаються і розвиваються взаємозв’язки і взаємодії членів даного суспільства;

- цілісністю і стійкістю;

- самовідтворенням, саморегульованістю;

- таким рівнем культури, що знаходить своє вираження у виробленні системи норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв’язків.

Складність загального визначення поняття “суспільство” пов’язана з рядом обставин. По-перше, це – дуже широкі за обсягом поняття. По-друге, “суспільство” – надзвичайно складне, багатошарове і багатогранне явище. По-третє, “суспільство” – поняття історичне, загальне визначення якого повинно охоплювати всі етапи його розвитку. По-четверте, “суспільство” – стикова категорія і соціальної філософії, і соціології, і історії, і соціальної психології, і деяких інших наук, кожна з яких по-своєму визначає суспільство. По-п’яте, поняття “суспільство” використовується в житті дуже широко і багатозначно.

Враховуючи сказане, можна дати таке загальне соціологічне визначення суспільства. Суспільство – сукупність людей, об’єднаних історично сформованими формами їхнього взаємозв’язку і взаємодії з метою задоволення своїх потреб, що характеризується стійкістю і цілісністю, самовідтворенням і самодостатністю, саморегульованістю і саморозвитком, досягненням такого рівня культури, коли з’являються особливі соціальні норми і цінності, які лежать в основі взаємозв’язку і взаємодії людей.

При всьому найтіснішому взаємозв’язку таких найважливіших і широко вживаних понять, як “суспільство”, “країна” і “держава”, їх необхідно чітко розмежовувати. “Країна”- це поняття, що відбиває переважно географічну характеристику частини нашої планети, визначеної межами незалежної держави. “Держава”- поняття, що відбиває головне в політичній системі країни і тому виступає як найважливіша категорія політології. “Суспільство”- поняття, що безпосередньо характеризує соціальну організацію країни і тому займає центральне місце в системі категорій соціології.

Очевидно, що у всіх визначеннях суспільства у тій чи іншій мірі виражений підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку. Такий підхід до суспільства називається системним. Розглянемо основні принципи системного підходу до суспільства. Для цього необхідно визначити основні поняття. Соціальна система – це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії і відносини. Соціальна взаємодія – це процес, у якому люди діють і випробовують вплив один на одного. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що здійснюють ті чи інші дії, зміни в соціальній спільності чи суспільстві в цілому, викликані цими діями, вплив цих змін на інших індивідів і, нарешті, зворотну реакцію індивідів. Взаємодія приводить до становлення нових соціальних відносин. Соціальні відносини – це відносно стійкі і самостійні зв язки між індивідами і соціальними групами. З точки зору системного підходу, суспільство – це не сумативна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв язки і відносини утворюють нову, системну якість. Системна якість - це особливий якісний стан, який не можна розглядати як просту суму елементів. Суспільні взаємодії і відносини носять надіндивідуальний характер. За рахунок чого досягається системна якість?

Цілісній системі притаманні безліч зв язків, взаємодій і відносин. Найбільш характерними є взаємодії і відносини, що включають у себе координацію субординацію елементів. Координація – це визначена погодженість елементів, той особливий характер їхньої взаємної залежності, який забезпечує збереження цілісної системи. Субординація – це підпорядкованість, що вказує на особливе місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі. Отже, суспільство стає цілісною системою з якостями, яких немає в жодного з включених у нього елементів окремо.

2. Суспільство з позицій соціального детермінізму і функціоналізму.

Системний підхід до суспільства доповнюється у соціології детерміністським і функціоналістським. Тому у другому питанні слід розібратися з сутністю цих підходів. Детерміністський підхід найяскравіше виражений у марксизмі. З погляду цього вчення, суспільство як цілісна система складається з наступних підсистем: економічної, соціальної, політичної, ідеологічної. Усі ці системи є ієрархічною структурою, тобто знаходяться в співвідношенні субординації, підпорядкованості в тому порядку, як вони перераховані. У марксизмі чітко вказується на залежність і обумовленість усіх систем від особливостей економічної системи, в основі якої лежить матеріальне виробництво, що базується на визначеному характері відносин власності.

При цьому слід мати на увазі, що марксизм не прагне звести все багатство суспільних відносин до економічної обумовленості. З погляду марксизму, економічна система є лише головною причиною, вона лише “у кінцевому рахунку” визначає розвиток інших систем громадського життя. В результаті такого підходу суспільство розглядається в марксизмі як живий організм, що знаходиться в постійному русі і розвитку, у вивченні якого провідну роль грає аналіз виробничих відносин.

Ідеї функціоналізму в більшій мірі притаманні англо-американській соціології. Основні положення функціоналізму були сформульовані англійським соціологом Г.Спенсером і розвинуті американськими соціологами Р.Мертоном, Т.Парсонсом.

Розглянемо коротко, з чого складаються основні принципи функціонального підходу за Г.Спенсером:

1.Так само, як і прихильники системного підходу, функціоналісти розглядали суспільство як цілісний, єдиний організм, що складається з безлічі частин: економічної, політичної, військової, релігійної і т.п.

2. Кожна частина може існувати тільки в рамках цілісності, де вона виконує конкретні, строго визначені функції.

3.Оскільки кожна з частин суспільства виконує тільки їй властиву функцію, то у випадку порушення діяльності цієї частини, чим більше функції відрізняються одна від одної, тим важче іншим частинам заповнити порушені функції.

4. Спенсер надавав великого значення соціальному контролю, до якого належить політичне управління, органи правопорядку, релігійні інститути і моральні норми.

Головною умовою збереження суспільної цілісності є згода більшості суспільств із прийнятою в ньому системою цінностей.

Р.Мертон вніс у цю концепцію ряд уточнень:

1.Як одне явище може мати різні функції, так і та сама функція може виконуватися різними явищами.

2.Р.Мертон вводить поняття дисфункції, тобто руйнівні функції.

3.Р.Мертон розрізняє явні і латентні функції. Явна функція – це той наслідок, який викликаний навмисне. Латентна функція – це той наслідок, викликати який не входив у намір діючої особи.

За Парсонсом, будь-яка суспільна система має дві основні орієнтації, які він називав “осями орієнтації”. Перша вісь – зовнішнє-внутрішнє. Це значить, що будь-яка система орієнтується або на події навколишнього середовища, або на свої власні проблеми. Друга вісь – інструментально-консулюторна. Це означає, що орієнтація систем пов’язана або із миттєвими, або з довгостроковими потребами і цілями.

Соціологи, що дотримуються інших методологічних установок, підкреслюють три головних недоліки функціоналізму:

1.Суспільство у функціоналізмі розглядається статично, поза динамікою розвитку.

2.Нездатність дати опис і аналіз конфліктів.

3.Нездатність належним чином відбити в соціальному індивідуальне.

3. Концепція суспільства в індивідуалізмі.

У третьому питанні слід розглянути концепції суспільства в індивідуалізмі. Представники методології індивідуалізму – Дж.Хоманс, Дж.Лінд, Г.Блумер та ін. Основна ідея методології індивідуалізму зводиться до наступного: усяке соціальне явище, у тому числі й громадське життя, може бути пояснене через сукупність індивідуальних дій. Отже, завдання соціологічної науки складається, насамперед, у поясненні, що таке індивідуальна дія і що таке сукупність індивідуальних дій.

З погляду представників індивідуалізму, схема дії містить у собі наступні елементи: діюча особа; залученість до ситуації; переслідування будь-якої мети через дію; маніпулювання ресурсами для досягнення мети; більш-менш чітко визначена поведінка.

Що ж таке сукупність індивідуальних дій? Пояснення цьому явищу пропонує ряд теорій соціальної взаємодії. Однією з таких теорій є теорія

соціального обміну американського соціолога Дж.Хоманса. Хоманс звертає увагу на вплив на поведінку людей винагород і витрат. Він сформулював наступні положення своєї теорії:

1. Чим частіше вчинок винагороджується, тим частіше він повторюється.

2. Якщо в минулому одержання винагороди відбувалося у визначеній ситуації, то люди прагнуть створити таку ж ситуацію.

3. Коли потреби людини майже цілком задоволені, вона у меншій мірі прагне прикладати зусилля для їхнього задоволення.

Іншою теорією, яка базується на методології індивідуалізму, є символічний інтеракціонізм. Найбільш видні представники символічного інтеракціонізму – Дж. Мід та Г. Блумер. Мід стверджував, що поведінка індивіда - це реакція на поведінку іншого індивіда. Людські істоти живуть у світі значимих об’єктів. Значення виникають тільки в процесі соціальної взаємодії. Різні соціальні групи виробляють різні світи, і ці світи міняються, коли складові їхні об’єкти змінюють своє значення.

Відповідно до символічного інтеракціонізму, взаємодія між індивідами є безупинним діалогом, у процесі якого люди просліджують, інтерпретують наміри один одного і реагують на них. Інтерпретація стимулів полягає у встановленні зв’язку стимулу із символом і виборі відповідної реакції на основі осмислення цього символу. Установлення соціального зв’язку, комунікація стають можливими завдяки тому, що люди надають те саме значення даному символу.

За Дж. Мідом, соціальне “Я” містить у собі два моменти: власне “Я” і “Ми”. Власне “Я” – це індивідуальна свідомість. “Ми” – це індивідуальна свідомість в очах інших. “Я” – це завжди діалог “Я” і “Ми”. “Я” оцінює свої дії через внутрішнє освоєння “Ми”. Таким чином, суспільство виявляється як би усередині “Я”. Соціальне “Я” стверджується в сукупності процесів міжіндивідуальної взаємодії. Багатство і своєрідність закладених у тій чи іншій особистості реакцій, способів діяльності, символічних змістів залежить від розмаїтості і широти системи взаємодії, у яких вона присутня.

Таким чином, у поясненні питання, що таке суспільство, які механізми його утворення і функціонування, соціологія спирається на різноманітні методологічні підходи, які нерідко погоджуються один з одним, але можуть вступати й у протиріччя.