Соціальних зв'язків

Специфіка соціологічного підходу до людини полягає в тому, щоб з’ясувати ті її характеристики, які пов’язані із соціальним життям, входженням людини в систему соціальних відносин. Соціологія розкриває механізм становлення людини під впливом соціальних факторів, розглядає шляхи і канали зворотного впливу особистості на суспільство. Соціологію також цікавить участь людини у змінах і розвитку соціуму, досліджуються зв’язки між людиною і суспільством у цілому, механізм регуляції і саморегуляції соціальної поведінки. Розкриття теми передбачає такий план:

1. Особистість як соціальний феномен. Соціальні статуси і соціальні ролі особистості.

2. Формування особистості у процесі соціалізації. Типи і форми взаємодії особистості і суспільства.

1 Особистість як соціальний феномен. Соціальні статуси

і соціальні ролі особистості.

Особистість – досить багатозначний термін, який широко використовується у філософії, соціології, психології, педагогіці. За його допомогою фіксується те стійке, стале в людині, що є результатом її взаємодії з суспільством у процесі життєдіяльності.

У соціології існують, принаймні, два основних підходи до визначення цього поняття:

1) особистість як стійкий комплекс соціальних якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп, до яких належить людина, як певний підсумок розвитку індивіда і соціуму;

2) характеристика особистості як активного суб'єкта суспільних відносин і діяльності, яка не тільки формується внаслідок зовнішніх соціальних впливів, але й сама активно перетворює дійсність.

Особистість цікавить соціологію не як індивідуальність, а як соціальний тип, як деіндивідуалізована, деперсоналізована особистість. Особистість у соціології – продукт суспільних відносин, носій й виразник цих відносин.

У першому випадку при визначенні особистості великого значення набуває типове в людині, яке притаманне багатьом членам певної спільноти і є результатом впливу на них спільних обставин суспільного життя. У другому акцент робиться на якостях, завдяки яким індивід здатний протистояти тиску з боку суспільства, бути «самим собою», мати свою позицію, виявити своє «Я».

Сьогодні більш продуктивною є позиція, яка інтегрує зазначені підходи. Адже особистість є одночасно об'єктом і суб'єктом суспільних відносин, результатом взаємодії і взаємовпливу зовнішніх факторів і творчої активності людини щодо самої себе і соціальної дійсності.

У такому випадку втрачається сенс питання про те, чи є особистістю кожна людина. Будь-який дорослий, психічно здоровий індивід – особистість у тому розумінні, що він є носієм певної сукупності соціальних і психологічних якостей, набутих під впливом культурно-історичного середовища і завдяки належності до певних соціальних спільностей. При цьому індивіди відрізняються один від одного рівнем розвитку якостей особистості. Ці рівні зумовлені саме здатністю людини активно впливати на конкретно-історичні обставини, виходити за їх межі, мати власну життєву позицію, реалізувати свій творчий потенціал у соціальному житті.

Уплив суспільства на людину опосередковується такими об'єктивно існуючими факторами, як соціальні стан, роль, позиція, статус, взаємодія.

Соціальний стан людини визначається через соціальний статус – місце, позицію людини у соціальній системі, пов'язану з належністю до певної соціальної групи. Роль – це сукупність норм, що визначають поведінку людей, які діють у соціумі, і саму цю поведінку, в якій реалізуються дані норми.

Рольовий підхід передбачає для певного суспільства або соціальної групи визначений набір соціальних статусів, які відповідно визначають місце носія тієї чи іншої ролі у соціальній структурі в цілому та в ієрархії позицій і ролей з урахуванням прав, обов'язків, привілеїв, заохочень, санкцій тощо. Розрізняють статуси предписані (ті, що визначені обставинами, походженням, місцем народження) і набуті (досягнуті завдяки зусиллям самого індивіда), формальні та неформальні.

Статус і роль тісно пов'язані між собою, хоча відображають різні аспекти соціального стану людини – статичний у першому випадку і динамічний – у другому. Якщо статус задається індивідові об'єктивно, то роль має об'єктивно-суб'єктивну природу, бо охоплює не тільки рольові очікування суспільства, але й ставлення людини до ролей, характер їх виконання. Виконуючи певну соціальну роль, особистість зобов'язана підкорятися соціальному замовленню або сподіванням (експектаціям), які пов'язані з визначеними позиціями і статусом. При цьому існують певні варіанти здійснення ролі, які допускають можливість творчої активності індивіда у визначених межах. Кожна людина виконує багато ролей, що може призводити до міжрольового конфлікту.

Регулювання виконання ролей особистістю з боку суспільства може здійснюватись як безпосередньо (через заохочення і санкції), так і опосередковано (через норми, цінності, ідеали).

Внутрішні регулятори соціальної поведінки особистості, сукупність якостей, що забезпечують усвідомлене і діяльне існування у світі, цікавлять соціологію з точки зору підключення її до життєдіяльності конкретних соціальних спільностей і суспільства в цілому.

Відправним пунктом тут є потреби, що найчастіше визначаються як нестаток, вимога живого організму, необхідність особи у чомусь. Це – внутрішній стан суб'єкта, який спонукає його до дії. Під станом маються на увазі конкретні знання, навички, психологічні якості людини, які є результатом попередньої діяльності. Такий стан є наслідком суперечностей між необхідним (або тим, що здається необхідним) і тим, що є наявним.

Потреба розкриває необхідний зв'язок особистості і соціального середовища, має об'єктивні та суб'єктивні прояви і виступає як активно-спонукальна сила життєдіяльності індивіда.

Серед численних класифікацій потреб класичною у соціології є класифікація А. Маслоу, який розглядав ієрархічну систему базових потреб людини, визначивши в ній п'ять блоків (див. рис.10.1), кожен з яких, у свою чергу, розглядається як комплекс менш загальних потреб і запитів з масою їх специфічних зовнішніх проявів. При цьому вищі (3, 4, 5) не можуть стати важливими для особистості доти, доки не задоволені нижчі (1, 2).

СИСТЕМА БАЗОВИХ ПОТРЕБ ОСОБИСТОСТІ
фізіологічні (потреби у їжі, житлі, одязі тощо)	потреба безпеки (потреба гарантованої безпеки існування у фізіологічному, соціальному, духовному аспектах)	потреба у любові та співпричетності	потреба поваги та самореалізації	потреба самоактуалізації (пов'язані із самоствердженням людини через реалізацію усіх її здібностей і талантів)

Рисунок 10.1 – Система базових потреб особистості

Основною ланкою механізму соціальної регуляції поведінки людини є мотив, який можна розглядати як конкретизацію потреби, безпосередній стимул людини до дії, те, заради чого вона здійснює діяльнісне зусилля. Мотив – це предметно обумовлена потреба. Роль мотиву може відігравати будь-який внутрішній прояв особистості (психологічні якості, біологічна потреба, соціальне або духовно обумовлене бажання).

Кожна людина має власну мотиваційну структуру поведінки, через яку виявляють себе здібності, загальні якості людської суб'єктивності. Мотиваційна система порівняно з системою потреб постійно змінюється, вона динамічніша і більш податлива для зовнішніх впливів. «Проникнути» в особистість, здійснити управлінський вплив на неї можна саме через мотиваційну систему.

Важливим складником системи соціально обумовлених стимулів діяльності виступають інтереси, які, на відміну від мотиваційних стимулів, є більш глибинною причиною будь-яких дій. Інтереси спрямовані на оптимальні можливості задоволення актуальних потреб людини. Саме інтереси визначають мету і відповідну систему цінностей, ідеалів особи, які, у свою чергу, під впливом духовного життя суспільства зворотно впливають на інтереси, а через них – на мотиви і потреби. У результаті цієї взаємодії і формуються ті чи інші структури усвідомленої мотивації діяльності.

Механізм функціонування мотиваційної системи не може існувати без ціннісно-орієнтаційного компонента. Це будь-які предмети людських прагнень, бажань, які сприймаються як такі свідомістю особистостей, груп, суспільства в цілому. Тобто цінності стають такими за умови їх сприйняття людьми, оцінки їх значимості індивідом, групою, суспільством.

Регулятором поведінки людей, засобом спонукання до діяльності цінності стають у їх індивідуалізованій формі як ціннісні орієнтації особистості. Це відносно стійке, соціально обумовлене вибіркове ставлення людини до сукупності матеріальних і духовних, суспільних благ та ідеалів, які розглядаються як предмети, цілі або засоби для задоволення потреб життєдіяльності людини.

Ціннісні орієнтації людини носять багатоплановий характер, існуючи як певне ієрархізоване утворення. Зокрема, В.О. Ядов звернув увагу на так звані диспозиції особистості або ціннісні орієнтації найбільш загального рівня (уявлення людини про головні цілі життя і засоби їх досягнення); загальна спрямованість особистості, її інтереси у певній сфері діяльності; соціальні настанови у ставленні до конкретних об'єктів і ситуацій діяльності.

. Таким чином, ціннісні орієнтації характеризують зміст поглядів і виражають спрямованість інтересів особистості. З ціннісними орієнтаціями тісно пов'язані настанови, які фіксують готовність реалізувати їх у конкретних умовах. Настанови пов'язують ціннісні орієнтації і цілі діяльності. Вони немовби замикають собою мотиваційну систему, виводячи її безпосередньо на підготовчий етап практичної діяльності – план, вибір засобів і шляхів досягнення мети.

2. Формування особистості у процесі соціалізації.

Типи і форми взаємодії особистості і суспільства.

Особистостями не народжуються. Ними стають у процесі життєдіяльності в суспільстві. Соціалізація (від латинського socialis – суспільний) – це і є процес засвоєння і переробки людиною певної системи знань, норм і цінностей, результатом якого є становлення особистості як члена певного суспільства, як суб'єкта і об'єкта суспільних відносин. Соціалізація охоплює соціально-контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість з боку суспільних інститутів (виховання), стихійні, спонтанні впливи соціального середовища, а також процеси, джерелом яких є власна активність особистості (самовиховання, саморозвиток, самореалізація). Основними агентами соціалізації є сім`я, школа, вищі навчальні заклади, трудові колективи, неформальні об`єднання, дошкільні установи (дивись рис. 10.2).

Тобто соціалізація – це процес входження людини у суспільство, у різні типи соціальних спільностей, у зв'язку з чим відбувається становлення особистості. Соціалізація передбачає одночасно сходження від індивідуального до соціального і від соціального до індивідуального. Як і всі процеси, пов'язані з особистістю, соціалізація є взаємодією соціального, типового та індивідуального, неповторного, засвоєння особистістю соціальних норм, зразків, моделей мислення і поведінки. Очевидно, що на ранніх стадіях життя (дитинство, юність) переважає цілеспрямоване формування особистості з боку суспільства, пов'язане з навчанням і вихованням. На наступних стадіях життя основними стають стихійні впливи соціуму і власні дії особистості щодо саморозвитку і самореалізації (або саморуйнування).

Соціалізація передбачає засвоєння людиною явищ духовного життя суспільства (мова, соціальні норми і цінності, традиції та звичаї, вірування тощо), а також освоєння форм, методів, видів діяльності, соціальної поведінки. Лише на цій основі можлива внутрішня суб'єктивна активність, творчість особистості.

Зміст, стадії, механізми соціалізації мають історичний характер, вони суттєво відрізняються залежно від типів суспільства, рівня культурно-історичного розвитку, національно-етнічних особливостей соціального середовища. Соціалізація не зводиться до взаємодії між окремими індивідами, вона охоплює всю сукупність суспільних відносин.

Рисунок 10.2 Основні агенти соціалізації

Успіх соціалізації значною мірою залежить від співвідношення сподівань людини відносно майбутніх досягнень, статусу, ролей, які є метою соціалізації, і власних зусиль особистості для реалізації цих сподівань. Результатом соціалізації є ідентифікація і самоідентифікація особистості як відповідність бажаного і реального образів, які дозволяють оточуючим і самій людині визнавати себе як представника певного суспільства, соціальної групи.

Кожна особистість своєрідна і неповторна, однак схожі умови соціалізації породжують у багатьох індивідів схожі погляди на світ, його цінності, норми, типові життєві цілі, симпатії і антипатії тощо. Тому кожну особистість можна віднести до певного соціального типу. Типологічний аналіз передбачає виявлення системи об'єктивних і суб'єктивних характеристик особистості, головними з яких є місце особистості у системі суспільних зв'язків, аналіз реальних форм її життєдіяльності, спрямованість особистості та її соціальний характер.

Розрізняють базисний (найбільш характерний для певного суспільства), модальний (реальний) та ідеальний (бажаний) типи особистості. Між цими типами завжди існують розходження, але вони загострюються у перехідні епохи. Соціологія вивчає реальні якості окремих людей, їх розподіл за соціальними типами, а також канали, якими йде формуючий вплив на особистість з боку суспільства, соціальних груп, інститутів.

Соціалізація особистості відбувається у певних формах, має свої стадії, фази, зміст, результати. Важливу роль у цьому процесі відіграють адаптація та інтеріоризація. Під соціальною адаптацією звичайно розуміють вид взаємодії особистості і соціального середовища, в ході якої відбувається узгодження вимог і сподівань взаємодіючих сторін. В процесі адаптації індивід пристосовується до рольових функцій, соціальних норм, вчиться співіснувати з соціальними групами, окремими їх представниками-носіями певних функцій і ролей, інститутами, організаціями тощо, узгоджує самооцінки і бажання з можливостями і реаліями суспільного життя.

Продовженням адаптації є інтеріоризація –засвоєння соціальних норм, цінностей, ролей у процесі взаємодії з соціальним середовищем і діяльності. Якщо на стадії адаптації індивід більшою мірою пристосовується до вимог соціального середовища, то на етапі інтеріоризації зовнішні впливи опосередковуються внутрішнім «Я» людини, і цей вплив стає основою неповторних індивідуально-особистісних якостей людини, джерелом її активності і творчого ставлення до світу і самої себе.

Якщо на стадії дитинства переважають імітація, копіювання поведінки інших людей, індивідуальна і колективна гра як основа соціалізації, то у більш пізньому віці на перший план виходять активні форми взаємодії зі світом і соціальна творчість, як найвищий їх прояв. При цьому соціальні пасивність і активність стають основою для різних типів поведінки особистості щодо суспільства.

Результати соціалізації також мають свої прояви, які фіксуються поняттями інтеграція, ідентифікація і тотожність. Соціальна інтеграція означає стан цілісності, упорядкованості окремих якостей особи у єдине ціле.. Це упорядковані, гармонійні відносини особистості з організаціями, інститутами суспільства. Ця гармонія настає у тих умовах, коли людина розуміє, хто вона є і чого вона бажає у житт, від самої себе і суспільства, тобто, коли вона самоідентифікується як особистість. Кінцевим результатом є ототожнення людини як особистості з певним суспільством, соціальними групами, етносом, ролями і статусами.

Соціологію цікавить не тільки типова соціально обумовлена поведінка людей, але й особливі прояви, зокрема, конформізм (як переважно пристосовницьке ставлення людини до соціальних інститутів та інших людей), маргіналізм (думки і поведінка людей, які «випали» зі звичного соціального середовища, культури), девіантна поведінка (поведінка людей, що виходить за межі існуючих в суспільстві норм).