Література. 1. Западно-европейская социология X1X века / Под ред

1. Западно-европейская социология X1X века / Под ред. В.И.Добренькова.-М.:Изд-во МУБ и У, 1996. - 356с.

2. История социологии: Учеб. пособие / Под ред. А.Н.Елсукова.- Мн.: Высш. шк., 1997. – 381с.

3. Капитонов Э.А. Социология XX в. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - 512с.

4. Павліченко П.П., Литвиненко Д.А. Соціологія. Навч. посіб.- К.:Лібра, 2000.- 256с.

5. Піча В.М. Соціологія і загальний курс. – К.: Каравела, 2000. - 248с.

6. Соціологія. Конспект лекцій.- Харків: ХНАДУ, 2001. - 124с.

7. Социология. Наука об обществе / Под ред. В.П.Андрущенко, Н.И.Горлач.-Харьков: Изд-во ХНПУ, 1996 – 688с.

Лекція 3. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ РОСІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ

Розпочинати вивчення теми необхідно з усвідомлення того, що російська і українська соціологія зароджувалася і розвивалася в межах єдиного культурного середовища. Виникнення соціології в Росії та Україні відноситься до 60-90 р.р. 19 ст. і є закономірним результатом суспільних змін, особливо розвитку капіталістичного способу виробництва, посилення суспільної потреби у вивченні нових соціальних реалій, а також впливу західноєвропейської соціології.

1. Розвиток російсько-української соціології в дореволюційний період.

2. Радянський період.

3. Українська соціологія сьогодні.

1. Розвиток російсько-української соціології в дореволюційний період.

На першому етапі свого становлення вітчизняна соціологія розвиавлась у межах натуралістичного і психологічного напрямків. Теоретичною основою соціологічного позитивізму була ідея про історичну еволюцію людського суспільства, а також спроби перенести закони природи на закони суспільного розвитку. При цьому для кожної школи характерна абсолютизація тієї чи іншої сторони суспільного життя. Ідеї географічного спрямування знайшли своє відображення в працях Л.Мечникова. Вчений намагається сформулювати власні закони суспільного життя, визначаючи провідним критерієм соціального прогресу систему річок, морів і океанів, тому що історія свідчила: в долинах річок утворилися перші цивілізації (Стародавній Єгипет, Індія, Китай, Ассіро-Вавілонське царство). Він підкреслював, що в суспільстві прагнення до кооперації, співробітництва є визначальним.

Цікаві положення були сформульовані прихильником, так званої органічної школи – О. Строніним та П. Лілієнфельдом. Суспільство, згідно з трактуванням О. Строніна,- це єдиний організм, а суспільні інститути – його окремі фрагменти. Звідси,- соціологія повинна бути аналогічною із фізіологією. Більш жорстку позицію займав П, Лілієнфельд. Суспільство, на його думку, складається із клітин – людських індивідів. Тому тут припустима повна аналогія з природним організмом(народження, розвиток, відмирання), а інституції – аналогічні за функціями та роллю фізіологічним органам.

Початком самостійних соціологічних праць в Україні слід вважати досліди женевського гуртка вчених, до якого належали М.П. Драгоманов і С.А.Подолинський. Драгоманов М.П. розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоював ідею прогресу, який у суспільних відносинах досягається скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав. Прогрес особистості учений розглядав у тісному зв’язку з поступом людства в цілому.

Подолинський С.А. у своїх дослідженнях поєднував марксистські та соціал-дарвіністські погляди. Він вважав, що у суспільному житті діє закон боротьби за існування, але, на відміну від соціальних дарвіністів, визнавав ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Своєрідна інтерпретація С. Подолинським дарвіністських законів полягає в тому, що у громадах просуваються нагору найталановитіші і морально досконалі, а не фізично сильніші люди.

У 90-ті роки 19 ст. в результаті кризи механічного природознавства посилюється антипозитивістська течія, яка виступала проти наукових методів вивчення суспільства, еволюціонізму і зближення соціології з природознавством. На думку антипозитивістів необхідно вивчати механізм дії, мотиви поведінки індивідів, соціальних груп, соціальних інститутів, підходячи до індивіда як до суб’єкта, якому властива особиста автономія. Звідси визначальною орієнтацією соціологічної думки стає суб’єктивізм. Найбільш яскравими представниками суб’єктивістської соціології були П.Л. Лавров, М.К.Михайловський, М.І.Кареєв

Суб’єктивізм їхньої соціології полягає у тому, що людина як суб’єкт історичного процесу редукується до суб’єктивної оцінки. Так, кожний дослідник по-різному інтерпретуватиме той самий факт, залежно від його морально-ціннісної платформи. Звичайно, поведінка та діяльність людей визначаються багатьма об’єктивними обставинами, природними та соціальними, але головними факторами, які спрямовують діяльність людей, вважають теоретики, є їхні внутрішні мотиви, ідеали, воля. А тому об’єктивний аналіз явищ суспільного життя легко поєднується з суб’єктивним, оціночним підходом. На думку Михайловського об’єктивна точка зору є обов’язковою для природничих наук і цілком непридатна для соціології.

На початку 20 ст. у розвитку вітчизняної соціології відбуваються суттєві зміни, які сприяли її інституалізації, тобто оформленню і затвердженню самостійного соціального статусу соціології у вітчизняному соціокультурному середовищі. Цьому сприяло, по-перше, розробка нових, оригінальних соціологічних теорій; по-друге, утворення соціологічних закладів і установ, які займалися підготовкою кадрів, організацією і проведенням соціологічних досліджень, а також популяризацією соціології серед населення.

Значний внесок у розвиток російської соціології зробив М.М.Ковалевський. Саме завдяки діяльності М.М.Ковалевського російська соціологія виходить на міжнародну арену. Як соціолога М.Ковалевського цікавили такі проблеми: зв’язок соціології з історичними науками; порівняльно-історичний метод дослідження; багатофакторний підхід до вивчення суспільства; соціальні закономірності і суспільний прогрес. Ковалевський був прихильником еволюціоністської концепції розвитку соціально-історичного процесу.

Він вказує на роль багатьох факторів суспільного розвитку: економічні, демографічні, політичні, психологічні, моральні, релігійні. Однак жодному з них він не надавав вирішального значення. В різних ситуаціях їм відводяться різні ролі, і будь-який з означених факторів може вийти на перший план. Саме в цьому і полягає світоглядний та методологічний зміст соціологічного плюралізму М. Ковалевського.

Значний вплив на розвиток усієї соціології 20 ст. мали праці П.О.Сорокіна. Основою соціологічного аналізу Сорокін вважав соціальну поведінку, соціальну взаємодію. Взаємодія індивідів є основою соціальної групи і суспільства в цілому. Особлива увага була зосереджена на аналізі ієрархічної структури суспільства. Всередині цієї структури існують страти(прошарки), які виділяються за економічними, політичними і професійними ознаками. Він стверджував, що суспільство без розшарування і нерівності – міф. Змінюватися можуть форми і пропорції розшарування, але сутність його постійна.

Сорокіна цікавила також динаміка змін соціальної структури суспільства, проблеми соціальної мобільності. Соціальна мобільність означає перехід від однієї соціальної позиції до другої (по вертикалі і горизонталі), переміщення як всередині групи, так і між ними.

Найвидатнішим фундатором української соціологічної думки був М.Грушевський. Теоретична спадщина і творчий шлях Грушевського як соціолога умовно можна окреслити двома етапами за напрямами розвитку його соціологічних поглядів. Перший - пов’язаний із діяльністю в науково-практичній сфері, розробкою соціологічної проблематики розвитку людського суспільства, його форм і законів еволюції - так звана “генетична соціологія”.

Другий етап його діяльності – більш практично-політичний за своїм змістом і пов’язаний насамперед з громадсько-політичною роботою. Умовно його називають “політичною соціологією” Грушевського.

Перетворити соціологію на справжню науку про суспільство – таке завдання ставив перед собою видатний український соціолог і громадський діяч Б.Кістяківський. Ним обгрунтовано основні вимоги науковості у соціології. Перша була пов’язана із формуванням основних понять – “суспільство”, “держава”, “право”, “культура”, які інтерпретував виходячи з реального повсякденного світу. Друга вимога зводилася до вияву причинових відносин у соціальній сфері, розгляду проблем можливості і дійсності, необхідності та випадковості у соціальних процесах. Третя вимога стосувалася проблем цінностей у соціологічному пізнанні.

З початку 20 ст. в Росії активно іде процес утворення соціологічних установ, відкриваються секції з соціології, засновуються соціологічні товариства, виникають кафедри, запроваджуються наукові ступені з соціології. У 1901 р. Е.Де Роберті і М.Ковалевським була створена в Парижі “Російська школа суспільних наук”, де обов’язковим предметом була соціологія.

Інституалізація соціології в Україні відбувалася трохи пізніше. Так, в 1919 р. в еміграції М.Грушевський започатковує у Відні Український соціологічний інститут, який мав стати містком між європейською та українською наукою. Однак йому не вдалося перенести його в Україну. Перша в Україні кафедра соціології виникла в 1918 р. у Всеукраїнській академії наук. Очолював кафедру протягом 1918-1920 р.р. Б.Кістяківський.

2.Радянський період.

Розглядаючи друге питання слід звернути увагу на те, що розвиток соціології за радянських часів був досить суперечливим. В 20-ті роки розвивалася як теоретична, так і емпірична соціологія. Теоретична була представлена трьома напрямами: немарксистською традицією академічної соціології з теоретичною спадщиною М.Кареєва, П.Сорокіна, К.Тахтарьова та ін.;громадсько-політичного, національно-прикладного напряму, представленого М.Грушевським, М.Драгомановим, Б.Кістяковським та ін.; марксистською традицією з пріоритетом радикалізації соціології в політичній боротьбі (Д.Богданов, В.Ленін, Е.Енгель та ін.)

Розмаху набувала і дослідницька робота з накопиченням емпіричного досвіду, що безпосередньо вело до виникнення початків галузевої соціології. Серед робіт такого плану можна виділити дослідження С.Струмиліна, О.Гастєва (соціологія праці), М.Бериштейна (соціологія молоді), А.Гайстера (соціологія села), С.Вольфсона, О.Колонтай (сім’я), А.Герцензона (злочинність), Е.Енгеля (освіта), М.Загорського(духовне життя, культура) та багато ін.

Однак період успішного розвитку науки не був тривалим. На початку 30-х років політична ситуація змінюється, утверджується тоталітарний режим. В таких умовах соціологія не могла існувати. В результаті соціологія на декілька десятиріч припинила своє існування.

Відродження радянської соціології спостерігається у 50-60-х роках, що збіглося із визволенням країни від сталінського режиму. У період “хрущовської відлиги” з’явилася потреба в різнобічній інформації про соціальні процеси, експерименти, прогнози. Поступово сформувалася нова генерація вчених-соціологів: Г.Андреєва, Б.Грушин, О.Здравомислов, Т.Заславська, Г.Осіпов, О.Шкаратан, В.Ядов та ін. Але є підстави говорити про двоїстість у розвитку радянської соціології: істинний науковий напрям з орієнтацією на передові західні теорії – та заідеологізований марксистський напрям, за якого соціологія ототожнювалася з “науковим комунізмом” та “соціальною філософією”.

3.Українська соціологія сьогодні.

Вивчення останнього питання плану слід розпочати з тверження, що вітчизняна соціологія сьогодні перебуває у стані визначення. Основна увага загалом зосереджена на вивченні змін, що відбуваються у нашому суспільстві, в Україні, генези цих змін і їх наслідки. Це – перша особливість сучасної української соціології. Друга – те, що вона почала щойно інституалізуватися як самостійне суспільне явище. Третя особливість – це недостатня увага до неї з боку держави та суспільства, недостатнє фінансування та ін.

У 1990 р. в Україні був сформований інститут соціології НАН України. Цього ж року було створено соціологічну асоціацію України – організацію, яка об’єднує науковців, спеціалістів та науково-дослідні колективи, які працюють у галузі соціології. З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації. Щодо соціологічної освіти в Україні, то це порівняно нова галузь вищої професійної освіти. Тривалий час соціологічна освіта в Україні була відсутня з ідеологічних причин, і лише у 80-х роках утворюються перші кафедри соціології. Нині соціологічна освіта в Україні має певну мережу навчальних та науково-дослідних установ. Отже, соціологія в Україні перебуває у стані пошуку своєї ідентичності.