Державної машини

На початок 1980-х рр. командно-адміністративна система державного управління СРСР опинилася у важкій кризі. В останні роки життя Л. Брежнєв уже був фізично неспроможний управляти країною, чим скористалося його найближче оточення і вся партійно-державна номенклатура. Відбувалося небачене раніше розбещення керівних кадрів, масового характеру набуло казнокрадство, сталося тотальне відчуження влади від народу. «Під дахом» деяких владних структур або окремих чиновників зародилася й зростала «тіньова економіка». Країна несла страшенні втрати від неефективної економіки, гігантоманії в промисловому виробництві, гонки озброєнь. Народові розповідалися «казки» про грандіозні успіхи у комуністичному будівництві, небувалі досягнення розвинутого соціалізму, «непорушну дружбу народів», «монолітну єдність радянських людей навколо партії», а тим часом розбазарювалися гігантські природні багатства країни, уповільнювався технічний прогрес, величезні ресурси витрачалися на підтримку «братських соціалістичних країн», комуністичних партій західних країн і «революційних» авантюристів у Африці, Азії, Латинській Америці.

Необхідність змін у суспільстві, у системі управління відчувало все суспільство. Насамперед це були політично активні верстви радянського суспільства, передусім інтелігенція, молодь. Вони дедалі з більшим співчуттям ставилися до дисидентського руху, представники якого ще з середини 1970-х рр. висували вимоги демократичних реформ у державі. Тривогу за майбутнє країни відчували самі правлячі кола, керівництво країни. Річ лише в тім, що шляхи оновлення суспільства, навіть у середовищі самої вищої номенклатури, бачили по-різному.

Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори». Перші спроби виводу країни з економічної й політичної кризи здійснив Ю. Андропов, який після смерті в листопаді 1982 р. Л. Брежнєва був обраний Генеральним секретарем ЦК КПРС. Однак новий лідер держави, як і переважна більшість партійно-державної номенклатури, бачив вихід з ситуації, що склалася, не в демократичних реформах, а в наведенні дисципліни на виробництві, подоланні корупції у вищих ешелонах влади, переорієнтації суспільства з виконання завдань комуністичного будівництва на реалізацію можливостей соціалізму. На вибір методів управління країною, очевидно, вплинув і професійний досвід Ю. Андропова, який він отримав, обіймаючи у свій час посаду голови КДБ СРСР. Усією країною, особливо в середньоазіатських радянських республіках, прокотилася хвиля арештів високопоставлених осіб, партійних, радянських, господарських керівників, яка, однак, швидко захлинулася у зв’язку з передчасною смертю Ю. Андропова.

Після нетривалого перебування на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС і смерті К. Черненка, людини хворої й мало здатної до керівництва державою, а також похорон деяких інших «кремлівських довгожителів», Генеральним секретарем ЦК КПРС став не перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький, якого Л.Брежнєв бачив своїм наступником, а відносно молодий (54 роки) М. Горбачов. Прийшовши до влади у березні 1985 р., він уже в квітні проголосив на пленумі ЦК КПРС курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни за рахунок запровадження елементів госпрозрахунку, допущення кооперації й елементів приватної ініціативи. Однак не довівши справу до кінця, він заходився «перебудувати» відразу всі сфери життя радянського суспільства. Тому за рік після проголошення «прискорення» цей термін зник з офіційної лексики, а замість нього з’являється новий термін – «перебудова». Проте ні сам М. Горбачов, ні його оточення не мали повної уяви що кінцевих цілей «перебудови», шляхів і методів перетворень. Через це вони невдовзі ініціювали в суспільстві третю гучну й великомасштабну кампанію під назвою «гласність». Останню започаткувала дискусія з найбільш важливих питань внутрішньої й зовнішньої політики, історичного минулого, перспектив розвитку державного ладу і політичного СРСР. Сформувався режим гласності, у руслі якого, зокрема, відбулася рішуча атака на адміністративно-командну систему, КПРС, яка досі була «ядром політичної системи», був зроблений прорив у минуле, відкриті маловідомі сторінки історії СРСР.

Здійснюючи свою політику, М. Горбачов мусив подумати про реформування КПРС, офіційні представники якої знаходилися в усіх ланках радянської системи. Початок докорінного оновлення кадрів був покладений січневим 1987 р. пленумом ЦК КПРС, що розглянув питання «Про перебудову і кадрову політику партії». Головні нововведення М. Горбачова були такі. Перше полягало в тому, що була встановлена можливість прямих і альтернативних виборів комуністами «першого» керівника – від секретаря первинної організації до секретарів обкомів і республіканських партійних організацій. Теоретично вибори існували завжди. Однак на практиці керівника будь-якої організації, починаючи з первинної, обирали не прямим голосуванням, а, залежно від масштабів партійної організації, на засіданні партбюро, парткому, бюро обкому або на політбюро, «узгоджуючи», а по суті, визначаючи це обрання-призначення затвердженням у вищому партійному органі. Як один з механізмів усунення з керівних крісел тих представників номенклатури, які явно чи приховано не підтримували політику перебудови, були запроваджені вибори перших керівних осіб на альтернативній основі, тобто з двох і більше кандидатур. Тільки за 1987 р. у такий спосіб в Україні було обрано 23 секретаря міськкому і райкому партії, 14 голів міськ- і райвиконкомів. Друге нововведення полягало в тому, що процес виборів потрапляв у зону громадського контролю. Гласність набувала політичного змісту. Допущення відкритої критики стало засобом перевірки кандидатів на партійні посади, відповідало ідеям перебудови.

Під гаслом висування на всі керівні посади у державі людей, що підтримують ідеї перебудови, відбулося практичне повне оновлення партійної номенклатури. За 6 років змінилися весь склад членів політбюро, три прем’єр-міністри. Зі 115 членів Ради Міністрів, призначених до 1985 р., через три роки залишилося тільки 22, а в 1989 р. – 10. За період від 1986 по 1988 р. на рівні республіканських, обласних, районних і міських партійних організацій було замінено дві третини секретарів. Так само й у радянських органах, де було замінено дві третини керівників. Особливо радикальні зміни у лавах вищої партійної номенклатури відбулися у квітні 1989 р., коли членства в ЦК КПРС одним махом було позбавлено понад третини складу цього вищого партійного органу.

Нові люди, горбачовське покоління керівників, значно відрізнялися від своїх попередників. Вони мали кращу освіту, більш адекватно уявляли навколишній світ, у переважній більшості вже не вірили в так звані комуністичні ідеали, дивились на керівну посаду з точки зору можливостей влаштувати своє особисте матеріальне благополуччя. На відміну від «дітей Жовтня», у горбачовців було набагато розвиненіше індивідуальне начало. Вони також болісно відчували фундаментальну двозначність свого особистого й групового статусу. З одного боку, вони – люди, що наділені величезною владою й розпоряджаються гігантськими ресурсами, з іншого – вони лише державні чиновники високого рангу, становище яких у суспільстві повністю визначається обійманню посадою, місцем у ієрархії. Без начальницького крісла ти – ніхто, й дітям, мовляв, нічого передати. Тому вони були зацікавлені в радикалізації реформ, точніше в їхньому виході за межі так званого соціалістичного вибору. Підтримавши М. Горбачова, вони ж дістали змогу успішно конвертувати своє становище в системі влади у право власності. Не випадково й у пострадянські часи частина вихідців зі старої номенклатури зуміли зберегти й укріпити своє становище.

Нищення системи партійного керівництва суспільством, заснованої на монополії КПРС на владу, почала ХІХ Всесоюзна партійна конференція, що відбулася влітку 1988 р. Насамперед був відкритий шлях до утворення так званих неформальних організацій, рухів, а згодом і партій, що стали в опозицію до КПРС. В Україні це був насамперед Народний Рух України за перебудову, першій, установчий, з’їзд якого відбувся у вересні 1989 р. На цей час він був уже доволі значною політичною силою, організаційно оформився у всіх областях республіки. На листопад 1989 р. в Україні функціонувало близько 500 його осередків, загальна кількість його членів становила приблизно 77 тис. У грудні 1990 р. утворюється Демократична партія України, головною метою якої стає побудова незалежної «Самостійної Соборної Української Держави Відродження незалежної Української держави було також проголошено головною метою низки інших новостворених партій: Української народно-демократичної, Української національної, Ліберально-демократичної, Народної, Республіканської, Української християнсько - демократичної та ін.

У самій правлячий партії виникла Демократична платформа, члени якої спочатку стали виступати з різкою критикою керівництва КПУ, потім почали залишати лави компартії, а в грудні 1990 р. заснували Партію демократичного відродження України, яка проголосила курс на відстоювання пріоритету загальнолюдських цінностей, захист прав і свобод людини, викриття тоталітарного режиму. І все це відбувалося на тлі масового виходу з лав КПРС. Якщо на 1 січня 1990 р. в КПРС було 19,2 млн. людей, то на 1 січня 1991 р. – 16,5. Вибуло з лав КПРС 1 млн. 800 людей, серед них і майбутній Президент України, генеральний директор Південного машинобудівного заводу Леонід Данилович Кучма.

В умовах, що склалися, відбувся розкол раніше єдиного управлінського класу (номенклатури). Одна його частина зберігала вірність старим ідеалам, хоча, як виявилося, не дуже довго. Друга перейшла (не без користі для себе) до табору тих, хто хотів покінчити з монополією КПРС на владу, жадав зламу соціалістичних засад суспільства і повернення до капіталістичних (ринкових) відносин, виходу України зі складу СРСР. Деякі з останніх виявляють неабияку здатність до політичної мімікрії: не виходячи з лав КПРС і не залишаючи своїх посад у керівних компартійних органах, вони стали подавати заяви в Народний рух України.

У документи ХІХ конференції М. Горбачов і його оточення також включили вимогу «рішуче відмовитися від командно-адміністративних методів, проведення партійної політики по-новому, методами організаторської й ідейно-політичної роботи в масах; припинити підміну державних і господарських органів; оновити кадрову політику партії, виключити формально-бюрократичний підхід до підбору і розстановки кадрів, розвивати й поглиблювати демократизм цього процесу; змінити структуру партійного апарату». Для реалізації зазначеної установки конференції наприкінці 1989 р. був реорганізований апарат ЦК КПРС і місцевих партійних органів. Були ліквідовані галузеві відділи, значно скорочена чисельність працівників, включно до ЦК КПРС.

З метою спрощення, здешевлення державного апарату й підвищення його мобільності та ефективності була здійснена масштабна акція з його скорочення. В Україні на початок 1989 р. кількість союзно-республіканських і республіканських міністерств зменшилася з 55 до 46. Чисельність центрального апарату знизилася до 10 тис. осіб. Аналогічні заходи здійснювалися на обласному та районному рівнях, де кількість управлінського персоналу була скорочена більш як на третину. Водночас під прикриттям демократизації управління, було й чимало бюрократичних перекручень. Реорганізація органів управління, як це завжди робилося, здійснювалася за єдиним шаблоном, скроєним у Москві, без урахування регіональної специфіки. А тому в Україні було ліквідовано республіканські органи, які відали чорною металургією, вугільною промисловістю, геологією, тобто галузями, що становили основу економіки республіки. Отже, демократизація управління здійснювалась фактично старими командними методами, що різко знижувало ефект реформи, дедалі більше посилювало напругу в стосунках між союзним центом та республіками.

Остаточного удару по системі партійного керівництва завдав ХХVІІІ з’їзд КПРС, що відбувся в липні 1990 р. З’їзд обрав ЦК, склад якого зменшився з 477 до 412 членів. Із членів ЦК до колишнього складу входило лише 56 осіб (менше 1/8), а з 24 членів політбюро тільки двоє (генеральний секретар і його заступник). Відтоді партія мала «принципово» новий ЦК. Віднині складався в основному з прихильників політики перебудови.

Щоб посилити свої позиції в політбюро і послабити останнє, М. Горбачов у серпні 1989 р розширив і омолодив політбюро за рахунок перших секретарів компартій союзних республік, які через відомі причини не могли бути присутніми на його щотижневих засіданнях. У політбюро не опинилося нікого з членів уряду, навіть його голови. Новий «підхід» до формування політбюро і новий розподіл обов’язків секретарів ЦК підтверджували: на рівні центральних органів відхід від концепції «державної партії» завершувався. КПРС поетапно відсторонювалася від керівництва Радянським Союзом. У руслі демократизації суспільства за ініціативою М. Горбачова відповідно до рішень ХІХ конференції КПРС була проведена конституційна реформа. 1 грудня 1988 р. були прийняти два закони – «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР» і «Про вибори народних депутатів СРСР». Вищим органом державної влади став З’їзд народних депутатів, який складався з 2250 депутатів. З них 750 депутатів обиралися по територіальним виборчим округам, 750 депутатів – по національно-територіальним округам і 750 – від партій і громадських організацій. При цьому партія, профспілки й кооперативні організації обирали по 100 депутатів, комсомол, жіночі організації, організації ветеранів – 75 депутатів.

З’їзд народних депутатів мав необхідні повноваження для реального повновладдя, міг прийняти до розгляду і вирішувати будь-яке питання, віднесене до відання Союзу РСР. Однак були питання, які були лише у віданні з’їзду. Тільки з’їзд міг визначати основні напрями внутрішньої й зовнішньої політики СРСР, затверджувати перспективні державні плани й найважливіші загальносоюзні програми економічного й соціального розвитку СРСР. До числа прерогатив входило й прийняття Конституції, а також внесення в неї змін.

До відання з’їзду також входило прийняття рішень з питань національно-державного устрою, визначення державного кордону СРСР і кордонів між союзними республіками. З’їзд формував низку державних органів: Верховну Раду СРСР, обирав її голову, затверджував Голову Ради Міністрів СРСР, Голову Комітету народного контролю СРСР, Генерального прокурора СРСР, а також обирав такий новий орган, як Комітет конституційного нагляду СРСР з числа фахівців у сфері конституційного права. До компетенції з’їзду відносилися також скасування актів, прийнятих Верховною Радою СРСР. З’їзд скликався один раз на рік Верховною Радою СРСР. Конституція встановлювала порядок скликання й позачергових з’їздів.

Постійно діючим законодавчим, розпорядчим й виконавчим органом державної влади СРСР ставала Верховна Рада СРСР. Вона обиралася З’їздом народних депутатів і була йому підзвітна. Верховна Рада, як і раніше складалася з двох рівноправних палат – Ради Союзу і Ради Національностей. Але їхні функції за конституцією принципово змінювалися. Вони мали зосереджувати свою діяльність на розгляді насамперед властивих кожній з них питань. Скажімо, Рада Союзу, яка відображала загальнонародні інтереси, займалася проблемами соціально-економічного розвитку і державного будівництва, що мали загальне для всієї країни значення. Щодо Ради національностей, яка представляла національно-державні та національно-адміністративні утворення країни, то для неї головними питаннями стали питання соціально-економічного розвитку республік, розвиток національної культури й інтернаціональне виховання забезпечення національної рівності, інтересів націй і народностей. З метою максимально повного залучення народних депутатів до законодавчої творчості передбачалося щорічне оновлення складу Верховної ради СРСР на 20%.

За Конституцією Верховна Рада скликалася двічі на рік, але не кілька днів, як до цього, а на три-чотири місяці, що перетворювало Верховну Раду на безпосередньо працюючий орган. Депутати отримали можливість глибше вникати в суть питань, залучати до їх обговорення спеціалістів народного господарства, вчених. Основна функція Верховної Ради – законотворчість. Одночасно з цим вона здійснювала контроль виконання законів. Вона також призначала Голову Ради Міністрів СРСР, затверджувала склад уряду, утворювала й ліквідувала міністерства й державні комітети, обирала Генерального прокурора СРСР, Головного державного арбітра СРСР. Верховна Рада здійснювала контроль виконання державного плану й бюджету, затверджувала звіт про їх виконання. Верховна Рада мала право скасовувати укази й постанови Президії Верховної Ради СРСР, постанови і розпорядження Ради Міністрів СРСР.

У віданні Верховної Ради знаходилися й так звані силові міністерства: оборони, внутрішніх справ, державної безпеки. Вона визначала основні заходи в царині оборони і забезпечення державної безпеки. Рада Міністрів повністю зберігала свої конституційні повноваження як вищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади. Однак були внесені два доповнення. Новоутворена Рада Міністрів мусила подати програму своєї діяльності на строк повноважень, а також щорічно звітувати Верховній Раді про її виконання.

Органічною частиною механізму вищої влади залишалася Президія Верховної Ради СРСР. Однак її функції змінилися. З органу, що виконував роль найвищого органу державної влади в період між сесіями Верховної Ради, вона перетворилася на орган, покликаний організувати роботу З’їзду народних депутатів і Верховної Ради СРСР.

Уперше до Конституції СРСР було введено положення про Голову Верховної Ради СРСР, який обирався З’їздом народних депутатів з числа депутатів і вважався найвищою службовою особою Радянської держави, представляв СРСР усередині країни і в міжнародних відносинах. Уперше на новостворену посаду обрали А. Громико, який до цього був міністром закордонних справ. Після його відставки Головою Верховної Ради СРСР став М. Горбачов.

Новим органом влади у державній структурі, який не мав аналогів у радянській історії, став Комітет конституційного нагляду, що обирався безпосередньо З’їздом народних депутатів СРСР строком на 10 років, але не числа депутатів. Конституція передбачала, що членство в цьому адміністративно-контрольному органі несумісне з мандатом народного депутата. У складі комітету мали бути спеціалісти у галузі політики й права, які під час виконання своїх обов’язків мусили бути незалежними. Комітет мав здійснювати експертизу та оцінку законопроектів з точки зору їх відповідності Конституції СРСР, а щодо актів Верховної Ради та її палат – їхню відповідність і законам, прийнятим з’їздом.

Вибори делегатів І З’їзду рад СРСР проходили на тлі подальшого погіршення соціально-економічної ситуації в країні, посилення невдоволення людей своїм матеріальним становищем, критичним ставленням до режиму й правлячої партії. На багатолюдних мітингах висловлювалося відкрите невдоволення ходом перебудови, політичною нестабільністю, ростом злочинності, нерішучістю самого М. Горбачова. Через п’ять років перебудови стало цілком зрозуміло, що розроблені союзним і республіканським урядами заходи щодо оздоровлення економіки не зачепили її основ. Вони характеризувалися нестабільністю, відсутністю системності, спробою розв’язати глобальні питання, не створивши необхідних передумов. З 1100 товарних груп на початок 1990 р. лише 5% були не дефіцитними. Тобто дефіцитність стала тотальною.

Вибори делегатів З’їзду наочно показали, що монополії КПРС на управління країною приходить кінець. Хоча серед обраних делегатів члени КПРС становили 80% (в Україні – 88%), частина партійних і радянських керівників, які раніше майже автоматично, разом зі своєю посадою, ставали депутатами, на цей раз зазнали поразки.

І З’їзд народних депутатів працював з 25 травня по 9 липня 1989 р. Уся країна вперше побачила по телебаченню відкриту полеміку між двома основними політичними силами – консервативною партноменклатурою й представниками демократичного табору. За загальним визнанням, майже завжди перевага в дискусіях була на боці демократичних сил. Номенклатура була добре підготовлена для того, щоб вести «підкилимну» боротьбу, плести інтриги, розподіляти ресурси, розставляти кадри, тиснути не підлеглих і догоджати вищестоящим особам, але їй явно бракувало вміння публічно захищати власну точку зору, напористості. У червні 1989 р. почала працювати й Верховна Рада СРСР, обрана з’їздом.

Нові конституційні зміни в системі влади були внесені на ІІІ з’їзді народних депутатів, який відбувся в березні 1990 р. Запроваджувалася посада Президента СРСР. Згідно з Конституцією СРСР Президент СРСР визнавався главою держави і отримував великі повноваження, відібравши їх у Верховної Ради або її Президії. Навіть більше, Президент міг активно впливати на діяльність Верховної Ради СРСР, значно обмежуючи її повновладдя. Президент мав право відхиляти закони, прийняті Верховною Радою і направляти їх на повторне обговорення, забезпечувати взаємодію вищих органів державної влади і управління, ставити перед З’їздом народних депутатів СРСР питання про обрання Верховної Ради СРСР у новому складі. Додатково він мав право видавати укази нормативного характеру з питань економічного і соціального будівництва і навіть створювати нові органи та інші державні структури «для прискорення формування союзного ринку».

Встановлювався порядок обрання Президента СРСР населенням в ході загальних, рівних виборів, за таємного голосування. Однак для М. Горбачова був зроблений виняток. 15 травня 1990 р. він був обраний Президентом СРСР на позачерговому З’їзді народних депутатів, при цьому зберігши за собою посаду Генерального секретаря ЦК КПРС. Одночасно була скасована 6 стаття Конституції СРСР, в якій було закріплено політичну монополію КПРС.

Головною причиною введення нового інституту влада називала «перехід до правової держави». Говорили про зміну ІІІ з’їздом народних депутатів 6 статті Конституції, внаслідок чого керівні органи КПРС де-юре відсторонювалися від виконання функцій державної влади і управління, що створювало певний вакуум влади. Крім того, припинила існувати у колишньому вигляді Президія Верховної Ради СРСР, яка раніше виконувала функції колективного глави держави. Через зазначені причини, на їхню думку, виявилася відсутність тієї ланки державної влади, на рівні якої приймалися б найважливіші рішення з організації виконання законів, питань внутрішньої та зовнішньої політики держави. Цей вакуум, як пояснювали пропагандисти й ЗМІ, був ліквідований запровадженням посади Президента – одноосібного глави держави.

Однак справжню причину введення нового інституту, очевидно, слід шукати в іншому. М. Горбачову потрібна була нова легітимація влади, нові права і можливості для управління країною. Посади Генерального секретаря ЦК КПРС і Голови Верховної Ради СРСР його вже не влаштовували. Обидві вони передбачали елементи колегіальності в прийнятті рішень. Керівник партії залежав від з’їзду, від пленумів, від засідань того ж Політбюро, а партія, її керівні органи чимдалі переставали довіряти своєму формальному лідерові. Ставши президентом, М. Горбачов отримав певну незалежність як від КПРС, так і від Рад. Отже, запровадження президентської посади завдавало удару й по партії, й по радянській владі, послаблюючи як першу, так і другу. Ведення посади президента «урівнювало» М. Горбачова з його західними партнерами, зміцнювало його становище в системі влади.

Невдовзі М. Горбачов був наділений додатковими повноваженнями, зокрема правом очолювати систему органів державного управління СРСР і забезпечувати її взаємодію з вищими органами державної влади країни. У зв’язку з цим Рада Міністрів СРСР була перейменована на Кабінет Міністрів СРСР, а Голова Ради Міністрів СРСР – на прем’єр-міністра. Перейменування зумовило й суттєву зміну статусу Кабінету Міністрів, який переставав бути вищим виконавчим і розпорядчим органом СРСР, оскільки ці функції переходили до Президента СРСР.

Після введення посади Президента СРСР Верховна Рада СРСР знов ставала слабкою, вона мала слідувати волі однієї особи, яка суміщала вищу партійну і державну посади. Вищий орган державної влади і управління СРСР виявився нездатними здійснювати управління країною, не зумів позитивно вирішити жодного питання у сфері економіки, політики, зупинити розвал СРСР. Конкретні, дієві заходи підмінялися пустопорожніми балачками про необхідність перебудови, її історичне значення і труднощі перехідного періоду.

Щодо України, то протягом тривалого часу республіка знаходилася під повним контролем консерваторів, очолюваних В. Щербицьким, який фактично чинив опір радикальним змінам. Через гальмування з боку республіканського партійного керівництва процес реформування в республіці дійсно відбувався повільніше, ніж у центрі та прибалтійських республіках. І хоча перебудова в Україні відбувалася без кровопролиття й якихось серйозних соціальних конфліктів, як це, наприклад, було в цей час у Прибалтиці, Грузії, Азербайджані, Таджикистані, Узбекистані, авторитет керівників УРСР сильно похитнувся через їхню безпорадність щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи – аварії, що відбулася на атомній електростанції у квітні 1986 р. і призвела до радіологічного забруднення великої території. Цим не забарилися скористатися націонал-демократичні сили, посиливши критику української компартії та її керівництва.

Ситуацію в Україні докорінно змінили березневі вибори 1990 р. до Верховної Ради України та місцевих Рад. На політичну арену вийшли нові громадські формування, привнісши у виборчий процес принципи альтернативності. Кандидати, що висувалися від опозиційних до КПРС сил, не мали досвіду участі у виборах, не знали їхньої технології, не могли, на відміну від висуванців від КПРС, скористатися так званим адміністративним ресурсом. Тому так само, як і на виборах народних депутатів СРСР, українська компартійна номенклатура отримала на виборах перемогу. Члени КПРС становили фактично 85% персонального складу новообраної Верховної Ради УРСР. Однак, і на виборах до Верховної Ради України, і особливо до місцевих Рад не отримали депутатського мандата чимало представників можновладної компартійної номенклатури. Натомість опоненти КПУ становили значний відсоток переможців виборчих перегонів у Львівській, Івано-Франківській, Харківській, Тернопільській областях.

Тож унаслідок певного успіху на виборчих перегонах 1990 р. опоненти Компартії України й противники комуністичного режиму отримали не тільки додаткову політичну трибуну, але й певні важелі впливу на управління в республіці. Щоб звести до мінімуму цей влив на регіональному рівні, компартійна номенклатура зробила ставку на обрання своїх людей до керівних органів Рад. У результаті головами низки обласних, міських, районних Рад були обрані перші секретарі обкомів, міськкомів, райкомів партії. Передбачаючи неминучий крах КПРС, найбільш далекоглядні її функціонери давали можливість посісти крісла в керівних партійних установах своїм менш досвідченим колегам, а самі успішно пересаджувалися на «запасні аеродроми» у вигляді керівних посад на державній службі, а також у фінансових і комерційних структурах, на перспективних промислових підприємствах.

15 травня 1990 р. уперше в історії України Верховна Рада республіки почала працювати в парламентському режимі. Сесія тривала не 1-2 дні, а 60 робочих днів. Першою серйозною офіційною пробою сил, що займали протилежні політичні позиції у парламенті, були вибори керівництва Верховної Ради. Після того, як націонал-демократам не вдалося переламати спротив компартійної більшості й затвердити на посаді першого заступника Голови Верховної Ради свого представника – І. Юхновського, якого висунули 10 різних парламентських груп, демократичний блок 6 червня 1990 р. обнародував заяву про відмову демократів брати участь у подальших виборах керівництва Верховної Ради і про створення парламентської опозиції – Народної ради на чолі з академіком І. Юхновським. До складу Народної ради увійшло 125 народних депутатів, які репрезентували регіональні групи з 21-ї області та міста Києва, а також парламентські групи «Відродження», «Вільні демократи», «За права людини», «Незалежність» та групу «Демократична платформа в КПУ».

Після цього консолідувалася й комуністична більшість, яка оформилася в депутатську групу «За Радянську Україну». Хоча в складі зазначеної групи були окремі рядові комуністи – науковці, вчителі, робітники, її основу складала партійно-радянська номенклатура – керівники великих промислових підприємств, партійні й радянські функціонери, голови колгоспів, військові командири. Однак, як показали подальші події, більшість із них уже не заявляла про свої комуністичні переконання і воліла лише одного – будь-якою ціною зберегти своє панівне становище в суспільстві.

Перелом стався у липні 1990 р. у зв’язку з рішенням ХХVІІІ з’їзду КПРС про введення посади заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Генеральний секретар КПРС М. Горбачов, що перед тим став Президентом СРСР, вирішив на з’їзді висунути на нововведену посаду В. Івашка, який обіймав дві ключові керівні посади у себе в республіці – голови Верховної Ради України і першого секретаря ЦК КПУ. Несподівано для прокомуністичної більшості в українському парламенті, яка незадовго до цього переконувала інших депутатів у його патріотизмі, В. Івашко вирішив виїхати до Москви і подав у відставку з посади голови Верховної Ради, мотивуючи це тим, що у нього немає надійної опори серед депутатів українського парламенту. Ця відставка наочно виявила безпринципність компартійної номенклатури, її неповагу до людей, що виявили високу довіру. Тим самим вона дала націонал-демократам сильні аргументи націонал для критики всієї компартійної номенклатури й у кінцевому рахунку деморалізувала комуністичну більшість у Верховній Раді України. Останнє, що спромоглася зробити комуністична більшість в українському парламенті, так це 239 голосами обрати новим головою Верховної Ради України другого секретаря ЦК КПУ Леоніда Макаровича Кравчука.

Однак розклад сил у парламенті почав дуже швидко змінюватися на користь парламентської меншості – представників національно-демократичних сил. Саме зазначеній меншості належить головна заслуга в прийнятті 16 липня 1990 р. доленосного документу – Декларації про державний суверенітет Української РСР, у якій земля та її надра і повітряний простір були названі власністю українського народу, матеріальною основою його суверенітету, був проголошений пріоритет республіканських законів над союзними, заявлено про право України на створення власної фінансової й банківської системи, власних збройних сил, проведення зовнішніх стосунків з іншими державами. Крім того, в Декларації вказувалося на необхідність реформування системи влади в республіці відповідно до світових традицій, зокрема поділу влади на три гілки – законодавчу, виконавчу, судову. Отже, був зроблений перший вирішальний крок на шляху до державної незалежності України, а відтак і у формуванні принципово нової системи управління в нашій державі. Далі була прийнята низка законів, що забезпечували реалізацію основних положень декларації, серед них «Про економічну самостійність Української РСР», «Про забезпечення дії законів та інших нормативних актів законодавства Союзу РСР» та ін.

У жовтні 1990 р. Верховна Рада України під тиском національно-демократичних сил прийняла Закон «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР», за яким з Конституції України було виключено ст. 6 про керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільному та державному житті і надано право політичним партіям, громадським організаціям і рухам через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах брати участь у розробленні і здійсненні політики в управлінні державними і громадськими справами ⁶⁸. Передбачалося також створення в Україні Конституційного Суду, який обирався у кількості 23 суддів на десять років. Діяльність місцевих Рад народних депутатів стала регламентуватися Законом «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», що був прийнятий у грудні 1990 р. Виходячи з Конституції УРСР і Декларації про державний суверенітет України, цей закон чітко визначив засади місцевого самоврядування, правовий статус місцевих Рад усіх рівнів, основні принципи їхньої діяльності. Серед них: самостійність і незалежність Рад народних депутатів у межах своїх повноважень у вирішенні питань місцевого значення, економічна і фінансова самостійність територій, самофінансування і самозабезпечення, реальна керованість територією тощо.

Наступного року було вжито низку нових важливих заходів, спрямованих на дальший розвиток демократичних засад у республіці, зокрема щодо створення відповідального державного апарату з незалежними гілками влади. Так, у травні 1991 р. був прийнятий Закон «Про перелік міністерств та інших центральних органів державного управління Української РСР», відповідно до якого в республіці створювалися 22 міністерства: вищої освіти, внутрішніх справ, економіки, енергетики і електрифікації, закордонних справ, у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, зовнішньоекономічних зв’язків, культури, лісового господарства, народної освіти, у справах молоді і спорту, охорони здоров’я, охорони навколишнього природного середовища, праці, у справах роздержавлення власності і демонополізації виробництва, сільського господарства, соціального забезпечення, статистики, торгівлі, транспорту, фінансів, юстиції. Невдовзі були внесені зміни й доповнення Конституції УРСР, за якими уряд республіки як найвищий орган державного управління став називатися Кабінетом Міністрів (замість Ради Міністрів) і утворювався в наступному складі: Прем’єр-міністр УРСР (замість Голови Раді Міністрів), Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністр, державний секретар Кабінету Міністрів, державні міністри, міністри Української РСР. визначалися нові функції уряду, які обмежували адміністративне втручання у його діяльність загальносоюзних структур.

У липні 1991 Верховна Рада УРСР запровадила посаду Президента Української РСР. Згідно зі спеціальним законом Президент визначався як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади. Він виступав гарантом забезпечення прав і свобод громадян, державного суверенітету України, додержання Конституції і законів Української РСР. Вибори Президента України призначалися на 1 грудня 1991 р. Запровадження поста Президента УРСР було важливим кроком до зміни у конституційному устрої України, перетворенні її у президентсько-парламентську республіку.

Таким чином, суверенітет України наповнювався реальним змістом, що в серпні 1991 р. призведе до проголошення державної незалежності України. У надрах радянської державності в ході демократичних процесів поступово формувалися органи влади нового, демократичного суспільства. Створювався державний апарат, побудований на принципах поділу влади. Замість керівних структур, що фактично виступали в якості механізму проведення політики московського центру, в Україні створювалися органи управління незалежної, суверенної, правової Української держави.