Демократизація правоохоронних органів і права

Реформування всієї правоохоронної системи відбувалося в руслі двох загальних тенденцій розвитку системи державного управління. Перша – це демократизація управління, розширення колегіальних засад в управлінні, залучення громадськості до діяльності державних органів. Друга – передача загальносоюзними управлінськими органами частини своїх повноважень республікам. Аналогічно республіканські правоохоронні органи мали ділитися часткою повноважень з місцевими установами.

У 1953 р. були ліквідовані воєнні трибунали військ МВС та особлива нарада МВС СРСР, що були важливим знаряддям сталінської політики й позасудових розправ. У 1956 р. були ліквідовані управління юстиції при виконкомах обласних Рад депутатів трудящих, а частина їх функцій була передана обласним судам. Зокрема, право здійснювати ревізії народних судів і здійснювати контроль за всією їх діяльністю, а також здійснювати керівництво нотаріальними конторами. У наступному році були скасовані транспортні суди, а розгляд підсудних їм справ було покладено на Верховний Суд УРСР, народні та обласні суди.

Нове положення про Верховний Суд СРСР, що було прийнято Верховною Радою СРСР у лютому 1957 р., відновило самостійність союзних республік у сфері правосуддя. Зокрема, значно обмежувалися можливості Верховного Суду СРСР витребувати справи з судових органів союзних республік. Перегляд справи у Верховному Суді СРСР міг відбутися лише у випадку, якщо постанови республіканського Верховного суду суперечили загальносоюзному законодавству або порушували право іншої союзної республіки. Верховний Суд Української РСР, як найвищий судовий орган республіки, здійснював нагляд за діяльністю всіх судових органів УРСР. Обирався Верховний Суд УРСР Верховною Радою УРСР на 5 років. До складу суду входили: голова, два заступники голови, 34 члени і 75 народних засідателів. Верховний суд УРСР діяв у складі судової колегії в цивільних справах, судової колегії в кримінальних справах і пленуму. Пленум утворювався з голови, заступників голови, всіх членів Верховного Суду УРСР, у засіданнях також обов’язково брав участь прокурор республіки. Пленум розглядав протести на рішення, вироки й ухвали судових колегій Верховного суду УРСР; розглядав матеріали узагальнення судової практики і давав судам республіки керівні роз’яснення в питаннях застосування законодавства республіки при вирішенні судових справ; вносив до Президії Верховної Ради УРСР подання з питань, що підлягають розв’язанню в законодавчому порядку або з питань тлумачення законів УРСР.

У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства про судоустрій Союзу СРСР, союзних і автономних республік, де було передбачено дальше реформування судових органів. Даний закон розширював права громадян і гарантії цих прав, регламентував діяльність суду, прокуратури, органів дізнання і попереднього слідства, ліквідував інститут аналогії в кримінальному праві, чітко визначив склад особливо небезпечних та інших державних злочинів. Судові засідання віднині стали відкритими, присутність звинувачуваного стала обов’язковою. У документі вперше не вживалося поняття «ворог народу».

Відповідно до закону була скасована дільнична система народних судів. Замість неї створювався єдиний народний суд міста або району незалежно від чисельності населення, що мешкали. До складу народного суду входило один або кілька народних суддів. У разі, коли до складу народного суду обрано два або більше народних суддів, виконавчий комітет районної (міської) Ради депутатів трудящих за поданням голови обласного суду затверджував одного з них головою районного (міського) суду. Районний (міський) народний суд розглядав усі цивільні і кримінальні справи, за винятком справ, віднесених законом до відання інших судів. Розгляд цих справ проводився колегіально народним суддею та двома народними засідателями. Відповідно до Закону УРСР просудоустрій (1960 р.) строк повноважень народних суддів збільшувався з трьох до п’яти років. Вибори народних засідателів відбувалися не в ході прямих, загальних виборів, як було раніше, а на загальних виборах трудових колективів підприємств, організацій, установ, колгоспів і строком на два роки. Встановлювали підвищені вимоги до осіб, що здійснювали правосуддя. Суддею та засідателем міг бути обраний громадянин, якому на день виборів сповнилося 25 років (замість 23, як було раніше).

Змінювався порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів. Республіки отримали право самостійно встановлювати порядок притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності суддів. Справи про дисциплінарні провини суддів стали розглядатися колегіями з дисциплінарних справ, заснованими при обласних та Верховному судах. Вони ж накладали на суддів дисциплінарні стягнення. В якості важливої гарантії незалежності суддів і народних засідателів від інших владних структур подавалася норма про можливість їх відкликання. Формально судді й народні засідателі могли бути позбавлені своїх повноважень не інакше як за рішенням виборців або трудового колективу, що обрав їх. Насправді зазначене положення сприяло посиленню контролю за роботою суддів з боку партійних органів, адже тільки вони мали реальні інструменти організації процедури відкликання. Негласний вплив партійних інстанцій на діяльність суду (так зване телефонне право) завжди був і залишався характерною рисою радянського судочинства, можливості партійних органів впливати на розгляд судово-слідчих справ дещо обмежувалися, принаймні ззовні. У січні 1963 р. Президія ЦК КП України ухвалила постанову «Про усунення помилок і недоліків у практиці притягнення до відповідальності комуністів, що скоїли злочини», яка вимагала усунути подвійні стандарти у ставленні до правопорушників-комуністів і правопорушників-безпартійних. Крім того, партійні органи вимагали від суддів, щоб вони систематично звітували перед виборцями, виступали з лекціями і доповідями на правову тематику, що, певна річ, можна оцінювати як демократичну тенденцію.

Загальний курс КПРС і радянської держави на широке залучення громадськості в справах держави проявився у сфері правосуддя й у створенні товариських судів на підприємствах, установах, колгоспах, домоуправліннях для розгляду справ про порушення трудової дисципліни, появи у громадських місцях у нетверезому стані, недостойній поведінці в громадських місцях тощо; участі громадських обвинувачів та громадських захисників у розгляді судами кримінальних і цивільних справ. У 1964 р. у республіці вели роботу понад 37 тис. товариських судів, до складу яких було обрано 170 тис. людей.

Реформи органів юстиції були завершені скасуванням республіканських міністерств юстиції. Зокрема, в УРСР керівництво і контроль за діяльністю обласних і народних судів, підбір і виховання судових кадрів, ведення судової статистики і загальне керівництво нотаріальними конторами було покладено на Верховний Суд УРСР. Роботи по кодифікації й систематизації законодавчих актів, підготовці проектів законів УРСР і урядових актів, що здійснювалися Міністерством юстиції, були передані спеціальній юридичній комісії, що була створена при Раді Міністрів УРСР. Юридична комісія мала також здійснювати загальне керівництво колегіями адвокатів і контроль за їх діяльністю, методичне керівництво відділами запису актів громадянського стану і керівництво установами судової експертизи.

Паралельно з реформуванням судових органів відбувалося реформування органів прокуратури і адвокатури. Відповідно до Положення про прокурорський нагляд в СРСР, що був затверджений указом Президії Верховної Ради СРСР 1955 р., Генеральний прокурор і підпорядковані йому прокурори, що призначалися строком на 5 років, здійснювали в межах своєї компетенції такі завдання: нагляд за точною відповідністю актів, виданих міністерствами і відомствами та підпорядкованими їм установами і підприємствами, а також виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад депутатів трудящих, кооперативними та іншими громадськими організаціями, Конституції і законам СРСР, конституціям і законам союзних республік, постановам Ради Міністрів СРСР, рад міністрів союзних та автономних республік. У разі виявлення актів, що суперечать законові, Прокурор УРСР та підлеглі йому прокурори були зобов’язані опротестувати їх. Вони здійснювали також нагляд за точним додержанням законів службовими особами і громадянами; проводили притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочинів; здійснювали нагляд за додержанням законності в діяльності органів дізнання і попереднього слідства; за законністю та обґрунтованістю вироків, рішень, ухвал і постанов судових органів; за законністю виконання вироків, а також за додержанням законності в м’ясцях позбавлення волі. У 1959 р. у Прокуратурі СРСР і прокуратурах союзних республік були створені спеціальні дорадчі органи. В колегіях обговорювалися всі найважливіші питання діяльності прокуратури.

Підвищувалися вимоги до працівників прокуратури, їх освітньому рівню і професійної майстерності. Так, на посади прокурорів можна було призначати лише осіб, що були віком не менше ніж 25 років, мали вищу юридичну освіту і працювали не менше одного року на посаді слідчого або помічника прокурора районної або міської прокуратури. В руслі загальних демократичних тенденцій указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1959 р. були утворені колегії в прокуратурах союзних республік і Прокуратурі СРСР. У 1960 р. були ліквідовані транспортні прокуратури, а їхні функції передані органам прокуратури союзних республік. Прокурори областей, міст і районів стали частіше виступати на сесіях місцевих рад з доповідями про стан соціалістичної законності і заходах щодо її зміцнення. Постановка такого питання мала певне виховне значення, мобілізовувала громадськість на охорону правопорядку, дотримання правил так званого соціалістичного побуту.

У 1962 р. Верховна Рада УРСР затвердила Положення про адвокатуру, згідно з яким створювалися колегії адвокатів як різновид громадських організацій, визначалися цілі їх діяльності. Розширялися права адвокатів і одночасно підвищувалися вимоги до них. До колегії адвокатів приймалися лише особи, що мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста не менше двох років. Виконкоми обласних рад депутатів трудящих здійснювали жорсткий контроль за підбором, розстановкою і вихованням адвокатських кадрів.

За ініціативою М. Хрущова, який відчував певну загрозу для себе з боку органів внутрішніх справ і, особливо, держбезпеки, було прийнято низку заходів щодо посилення партійного контролю за їх діяльністю. Наприкінці 1956 р. органи міліції були підпорядковані виконкомам місцевих Рад і, отже, мали подвійне підпорядкування: органам МВС і місцевим Радам. У низці місцевих Рад були створені постійні комісії з питань соціалістичної законності і правопорядку.

У 1960 р. було ліквідовано Міністерство внутрішніх справ СРСР. На думку М.Хрущова, було цілком достатньо мати республіканські МВС. А в 1962 р. республіканські МВС були перейменовані в міністерства охорони громадського порядку, адже абревіатура МВС асоціювалася з Берія, ім’я якого хотіли геть викреслити з пам’яті. (Втім, як виявилося, зазначена новація не сприяла поліпшенню керівництва міліцією, через що в 1966 р. довелося від неї відмовитися).

Міністерство охорони громадського порядку УРСР здійснювало керівництво управліннями охорони громадського порядку облвиконкомів і разом вони відповідали за: упередження й розкриття злочинів, організацію заходів щодо перевиховання засуджених, що утримувалися у виправних установах, забезпечення безпеки руху автомобільного та іншого транспорту; охорону від пожежі державного, громадського і особистого майна; здійснення паспортного режиму; шляхом видачі громадянам паспортів, їх прописки за місцем постійного й тимчасового проживання і виписки; здійснення профілактичної, виховної роботи серед населення і передусім боротьбу з дитячою безпритульністю і бездоглядністю.

Підрозділи міліції утворювалися й діяли на рівні всіх адміністративно-територіальних одиниць України в областях, містах, районах, селищах.Установи міліції створювалися за адміністративно-територіальною ознакою (в містах, районах, робітничих селищах) і були підпорядковані в своїй діяльності відповідній місцевій раді депутатів трудящих та її виконавчому комітетові, а також відповідному обласному управлінню внутрішніх справ. У сільських місцевостях сільська Рада депутатів трудящих контролювала роботу дільничого уповноваженого міліції на території сільради. Начальники міліції міст, районів і робітничих селищ призначалися відповідними Радами депутатів трудящих на сесіях, а в період між сесіями – виконкомами Рад депутатів трудящих з наступним затвердженням на чергових сесіях. У 1962 р. також було прийнято нове Положення про міліцію, затверджені текст і порядок принесення присяги особовим складом міліції. Встановлювалося святкування дня Радянської міліції – 10 листопада.

Починаючи з середини 1950-х рр. у своїй роботі міліція все більше спирається на широку допомогу громадськості, зокрема таких самодіяльних формувань, як бригади сприяння міліції, громадська інспекція, добровільні народні дружини тощо. У 1959 р. ЦК КПРС, вивчивши досвід названих формувань, визначила у якості основної форми участі населення у підтриманні громадського правопорядку добровільні народні дружини, що вперше були створені в 1958 р. в Україні за ініціативою трудових працівників гірничих і металургійних підприємств Донбасу і Придніпров’я.

У березні 1959 р. спільною постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР було затверджено Положення про Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР, у якому були визначені роль і місце органів КДБ у механізмі радянської держави, їх задачі, система і принципи діяльності, правовий статус співробітників. На органи держбезпеки, зокрема, було покладено: розвідувальна діяльність у капіталістичних країнах; боротьба зі шпигунською, диверсійною, терористичною та іншою підривною зарубіжних розвідувальних центрів, боротьба з ворожою діяльністю антирадянських і націоналістичних елементів у СРСР; контррозвідувальна робота в Радянській Армії, Воєнно-Морському Флоті, Цивільному повітряному флоті, в прикордонних військах і військах МВС СРСР з метою упередження проникнення в них агентів закордонних розвідок та інших ворожих елементів; контррозвідувальна діяльність на спеціальних об’єктах, особливо важливих об’єктах промисловості та на транспорті; охорона державних кордонів СРСР; охорона керівників партії та уряду; охорона і забезпечення урядового зв’язку; організація радіоконтррозвідувальної діяльності і облік необхідних даних відомчих радіостанцій, що діють не території країни; розробка мобілізаційних планів по розгортанню органів і військових частин КДБ і виконання доручень ЦК КПРС і радянського уряду.

Аналіз зазначених задач КДБ показує, що воно мали здебільшого розвідувальний і контррозвідувальний характер, були націлені на боротьбу із зарубіжними антирадянськими центрами. Однак органи держбезпеки були зобов’язані виконувати різного роду доручення керівництва партії, керівні працівники КДБ входили в номенклатуру ЦК КПРС, призначалися зазвичай з числа колишніх партійних і комсомольських функціонерів.

Отже, заходи щодо демократизації в діяльності всіх правоохоронних органів, посилення партійного і громадського контролю за їх діяльністю були недостатніми для того, щоб держава могла іменуватися правовою. Однак вони, безумовно, дозволили ліквідувати значну частину порушень законності, сприяли подоланню явного беззаконня і свавілля, які мали місце у добу сталінщини.

Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. відбулася кодифікація радянського права, яка пройшла три етапи. Першій – прийняття 11 лютого 1957 р. Верховною Радою СРСР Закону «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів». Згідно з указаним законом у віданні Союзу РСР залишилося лише видання основ законодавства про судоустрій, основ цивільного і кримінального законодавства, які мусили базуватися на засадах Конституції СРСР. Другий – прийняття загальносоюзних актів: Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік (1958 р.), Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік (1958 р.), Основ про судоустрій Союзу РСР, союзних та автономних республік (1958 р.), Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік (1961 р.). Третій – прийняття низки республіканських актів, які базувалися на загальносоюзному законодавстві, серед яких: Закон про судоустрій УРСР (1959 р.), Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси, що набули чинності з 1 квітня 1961 р., Цивільний і Цивільно-процесуальний кодекси, що набули чинності з 1 січня 1964 р. Означені правові документи не були повністю позбавлені ознак тоталітарного режиму, однак стали важливим кроком на шляху до демократизації радянської правової системи.

Цивільне право. Як і раніше, цивільно-правове регулювання спрямовується передусім на розвиток і зміцнення державної власності, його примноження й охорону й одночасне обмеження індивідуальної власності, створення умов, за яких унеможливлювалося використання індивідуальної власності для отримання так званих нетрудових доходів. Разом з тим створювалися кращі правові умови для господарської діяльності підприємств і господарських організацій. Зокрема, їм було дозволено продавати, обмінювати та відпускати на сторону обладнання і матеріали. Були дещо розширені права керівників підприємств у розпорядженні матеріальними ресурсами і коштами.

Трудове право. Основні зміни, що вносилися в чинний з 1922 р. Кодекс законів про працю (КЗпП), стосувалися, по-перше, ліквідації деяких форм примусового залучення до праці, по-друге, посилення матеріального заохочення праці, по-третє, розширення трудових прав і гарантій працівників.

Була скасована кримінальна відповідальність за самовільне залишення праці, наступного року були припинені примусові мобілізації молоді в ремісничі та залізничні училища. Замість примусових мобілізацій і широкомасштабного використання на «великих будівлях комунізму» рабської праці політичних в’язнів перевага віддається ідеологічним акціям, експлуатації патріотизму, романтичних настроїв і ентузіазму радянської молоді. На заклик лютнево-березневого 1954 р. пленуму ЦК КПРС тисячі молодих людей, зокрема, в Україні за власним бажанням отримували «комсомольські путівки» на цілину, заснували радгоспи в раніше безлюдних степах Казахстану і Алтайського краю. Згодом у такий спосіб буде побудований каскад найбільших у світі гідроелектростанцій на сибірських річках, інші потужні промислові об’єкти. Одночасно було відновлено скасоване у 1940 р. право робітників звільнятися з роботи за власним бажанням за умов попередження про це адміністрації за два тижні до зазначеного ним строку залишення роботи. Зникає саме поняття «самовільне залишення роботи». Відповідальність за прогули робочого часу залишається, однак вона стає дисциплінарно, замість кримінальної.

Відбулося скорочення на 2 години робочого часу робітників і службовців у передсвяткові й передвихідні дні. У 1958 р. почалося переведення всіх працівників на 7-годинний робочий день, деяких категорій працівників, зокрема шахтарів і підлітків – 6-годинний. Були надані гарантії надання щорічних відпусток підліткам, збільшилася тривалість відпусток з 77 днів до 112 жінкам у зв’язку з народженням дитини. Встановлювалися пільги студентам, що навчалися без відриві від виробництва.

З середини 1950-х рр. відбувалося зростання заробітної плати, особливо низькооплачуваних категорій працівників. У заробітній платі зростала роль преміювання за кількісні й якісні показники праці, а також надбавок за вислугу років, територіальний коефіцієнт тощо. Одночасно зменшувалося оподаткування населення. З 1958 р. скасовувався податок на бездітність з малосімейних громадян, а також одиноких бездітних жінок. Поліпшувалося пенсійне забезпечення робітників і службовців. Громадяни отримали право на пенсію за віком: чоловіки – по досягненні ними 60 років і за наявності стажу не менше 25 років, жінки 55 років і стажу роботи не менше 20 років. Передбачалися конкретні умови призначення пенсій сім’ям робітників і службовців у разі втрати годувальника, а також військовослужбовцям та їхнім сім'ям.

До забезпечення трудового законодавства були широко залучені профспілкові організації. На фабзавкоми та місцеві комітети профспілок покладався контроль за виконанням адміністрацією законодавства про працю. Для звільнення працівника за ініціативою адміністрацією стало потрібно отримати згоду місцевого чи фабрично-заводського профспілкового комітету. Для вирішення трудових спорів між працівниками і адміністрацією на всіх підприємствах і в установах створюються спеціальні комісії (КТС). Щоправда, часто їхня діяльність, як і діяльність радянських профспілок здебільшого носила формальний характер, ї думка профспілкових комітетів зазвичай «співпадала» з думкою адміністрації.

Колгоспне право. Перші зміни в колгоспному праві були започатковані відповідно до вересневого 1953 р. пленуму ЦК КПРС, який, розглянувши питання про розвиток сільського господарства, розробив низку заходів щодо стимулювання підвищення продуктивності праці колгоспників. Почало поширюватися грошове і матеріальне авансування колгоспників. За допомогою держави в більшості колгоспів почали створюватися фонди для забезпечення щомісячної оплати праці членів сільгоспартілі. У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 6 березня 1956 р. «Про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах» і відповідній постанові республіканських органів правлінням колгоспів рекомендувалося виділяти на щомісячне авансування не менше чверті всіх грошових прибутків і не менше половини авансів, одержаних від здачі державі обов’язкових поставок. Наприкінці 1950-х рр. колгоспи стали переходити й до більш ефективної форми оплати праці – гарантованої оплати трудодня. У деяких колгоспах почала застосовуватися оплата без нарахування трудоднів. Запроваджувалася й додаткова оплата праці за перевиконання планів сільськогосподарського виробництва.

Розширювалися права колгоспів. Відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 6 березня 1956 р. «Про Статут сільськогосподарської артілі» створювалися правові умови для більшої господарської самостійності й колгоспної демократії. Загальні збори колгоспників отримали право змінювати й доповнювати положення чинного Статуту сільгоспартілі залежно від умов даного господарства, внутрішнього життя колгоспу. Райвиконкомам заборонили скасовувати рішення загальних зборів без відома членів сільгоспартілі. Засуджувалася практика призначень голів колгоспів вищестоящими органами.

Були покращені правові умови існування особистого присадибного селянського господарства. Зокрема, у 2, 5 рази зменшувався розмір податку на господарство. Обкладання податками стало здійснюватися за твердими ставками й залежало від розміру присадибної ділянки, а не від її прибутковості. Крім того, держава списала з селян заборгованість по сільськогосподарському податку за попередні роки.

З метою створення механізованого колгоспного виробництва держава відмовилася від виключного права власності на трактори, комбайни та інші сільгоспмашини і у 1958 р. передала техніку за готівкові кошти колгоспам. Машинно-тракторні станції (МТС), які раніше розпоряджалися сільськогосподарською технікою, були реорганізовані в ремонтно-технічні станції, що мали на договірних засадах обслуговувати техніку, як стала колгоспною власністю.

Важливе соціальне значення мало усунення неповноправного соціального становища колгоспників. У 1956 р. було скасовано кримінальну відповідальність за невиконання мінімуму трудоднів. З 1958 р. розпочалася поетапна паспортизація колгоспників, що означало їх звільнення від по суті феодальної залежності, «радянської кріпаччини».

На жаль, з 1959 р. партійні й державні органи почнуть усе частіше й відвертіше ігнорувати нещодавно встановлені демократичні норми колгоспного права. Під приводом необхідності якомога скоріше «наздогнати й перегнати Америку по виробництву м’яса і молока на душу населення» посилиться грубе втручання влади в керівництво колгоспами, буде постійно порушуватися колгоспна демократія, нав’язуватися виробництво певних сільськогосподарських культур, зокрема кукурудзи й горіха тощо. Пізніше такі дії їх ініціатора – М. Хрущова назвуть «волюнтаризмом».

Кримінальне право. Головна особливість радянського кримінального права полягала в тому, що його головним завданням насамперед була охорона суспільного й державного ладу, соціалістичної власності, а вже у другу чергу – прав і свобод громадян. Указана особливість залишалася незмінною, однак в умовах демократизації режиму у кримінальному праві відбуваються зміни, що були спрямовані, на розширення демократичних засад кримінального права, пом’якшення відповідальності за злочини, які не становили великої суспільної небезпечності, й одночасно посилювали покарання за найтяжчі злочини проти здоров’я громадян. Важливими завданнями правоохоронної системи було визнано попередження злочинності, профілактику правопорушень і водночас рішучу боротьбу з небезпечними злочинцями – рецидивістами.

Зникають такі види покарань, як вигнання з СРСР назавжди чи висилання з країни на певний строк, поразка в політичних правах, позбавлення виборчих прав тощо. Поменшало число діянь, що визначалися як злочини. Зокрема, з юридичної термінології вилучається таке поняття, як «ворог народу». Вік кримінальної відповідальності за більшість злочинів підвищувався до 16 років. Смертна кара – розстріл – проголошувався виключним покаранням, що застосовувалася лише за певні найтяжчі й небезпечні злочини. Різко була зменшена максимальна межа позбавлення волі – з 25 років до 15. Улітку 1954 р. було увалено указ Верховної Ради СРСР, який запроваджував умовно-дострокове звільнення з місць позбавлення волі. Широко застосовується й умовне засудження. Деякий час умовне засудження застосовувалося навіть до злісних злочинців, рецидивістів, але в з 1961 р., після спеціальної постанови Верховного Суду СРСР, ця помилка була виправлена. У березні 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР видала акт про загальну амністію, за яким на волю вийшло понад 1 млн людей, серед яких було чимало рецидивістів. Це призвело до небувалого спалаху насильства в країні, що у художній формі яскраво показано у відомій радянській кінострічці «Холодне літо 53-го». Тим не менш амністії стали здійснювалися й надалі, хоча, звичайно, з урахуванням помилок, що були допущені в попередні роки.

Водночас були посилені покарання за такі злочини, як виготовлення і збут підроблених грошей і цінних паперів, валютні операції, розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, умисне тяжке тілесне ушкодження, зґвалтування, хабарництво, посягання на життя працівника міліції й народного дружинника.

Таким чином, даний період, названий «відлигою», був край суперечливим в історії радянської державності й права. З одного боку відбувалася демократизація режиму, ліквідація жахливої спадщини сталінщини, встановлення законності. З іншого – зберігалася монополія партійної номенклатури на владу, громадяни були відсторонені від реального управління країною. Радянські органи зберігали свою декоративну сутність. На характер проведення реформ сильний відбиток наклали особисті якості М. Хрущова – людини розумної, але мало освіченої. Людини, яка щиро бажала добра своєму народові, але вважала, що тільки йому відомо, що потрібно народові. Людини, яка прагнула ліквідувати беззаконня, ініціювала демократичні процеси в країні, але була схильною до одноосібного прийняття хибних волюнтаристських рішень, порушення законів заради політичної доцільності.

Контрольні запитання

1. Що означає поняття «десталінізація радянського суспільства»?

2. Як ви оцінюєте діяльність М. Хрущова?

3. Яке значення мав ХХ з’їзд КПРС для розвитку демократичних процесів радянському суспільстві?

4. Які реформи М. Хрущова Ви знаєте?

5. Якою була роль Рад в політичній системі радянської держави? Які зміни в їхній діяльності відбулися в період «відлиги»?

6 У чому причини усунення від влади М. Хрущова?

7 Які зміни в управлінні економічним розвитком країни відбулися в другій половині 1950 – на початку 1960-х рр.?

8. У чому виявилась непослідовність економічних реформ цього періоду?

9. У чому сутність правової реформи другої половини 1950-х рр.?

10. Які зміни відбулися в цивільному, трудовому, кримінальному, колгоспному праві?

РОЗДІЛ ХІV. РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВА НА ОСТАННІХ ЕТАПАХ ІСНУВАННЯ (1965 – липень 1991 рр.)

Ключові слова: НТР, розвинений соціалізм, адміністративно-командна система, Генеральний секретар ЦК КПРС, застій, диспропорція, негативні тенденції, неосталінізм, диктат, ідеологія, прискорення, перебудова, гласність, Президент, криза.