Виникнення козацтва й створення Запорозької Січі

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. – монгольській хроніці, датованій 1240 р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. У 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської історичної «державницької школи» або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів.

Проблема появи та формування козацтва залишається дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом виділили низку версій, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» – ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорно - клобуцька» – вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» – вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» – виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

5) «автохтонна» – доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» – пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» – висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» – пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» – пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» – факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Однак жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Скоріше за все утворення козацтва є результатом складного процесу, в якому брали участь різні етнічні та соціальні групи, серед яких: дружинники руських князів, що втратили владу і землі внаслідок литовської експансії, селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі «Дикого поля»; частина, української шляхти, позбавлена іноземцями власності; різноманітні категорії служилих людей й, очевидно, зрусифіковані половці. До речі, можливо, саме в них було запозичене тюркське слово «козак».

Серед причин, які зумовили появу українського козацтва, можна виділити:

– соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів і шляхти, юридичне оформлення кріпосної залежності селянства від феодалів);

– економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля – степів за Дніпровськими порогами);

– політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози);

– національно - релігійні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення, наступ католицької церкви на права православних);

– стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Усе життя козаків на подніпровських землях було підпорядковано інте­ресам постійного протидіяння турецько-татар­ським агресорам. Водночас запорожці вели бороть­бу і проти феодальних Польщі та Литви, об'єднаних у 1569 році в єдину державу – Річ Посполиту. Правлячі кола останньої проводили по відношен­ню до України і Білорусі колоніальну політику, встановили там режим соціально-економічного, політичного, національного і релігійного пригноб­лення, що особливо тяжко відбивалось на стано­вищі народних мас. У ході постійної боротьби проти загарбників запорізькі козаки створили свою оригінальну соціально-економічну та воєнно-політичну органі­зацію – Військо Запорізьке Низове, яке контролювалозначну частину степової України. Головни­ми його рисами були відсутність кріпацтва, формальна рівність усіх членів козацької громади, право брати участь у військових радах, де розв'язувалися головні питання й обиралася старшина.

Сучасна українські історична та історико - правова науки наполягають на тому, що той соціальний осередок, який було утворено вільним козацтвом у вигляді Запорозької Січи (від слова «засіка», яким позначали дерев'яні укріплення), є прикладом свободи і демократії, якої було так мало навіть у тодішній Європі, де вже з'явилися перші буржуазні держави. У цьому вони повторюють радянську історико - правову концепцію, яка героїзувала українських козаків, спираючись на вислів К. Маркса про Запорозьку Січ як про демократичну християнську республіку. Але сукупність історичних фактів стосовно сутності козацько-селянських повстань на Україні проти гніту магнатсько - шляхетської Польщі та про козацький опір навалам кримських татар, для яких розбій на той час був с своєрідною професією, джерелом життєзабезпечення населення Кримського ханства, викликає необхідність обережного підходу до вказаної проблеми. У зв'язку з цим слід було б звернутися до праці відомого зарубіжного дослідника нашої історії, канадського громадянина О. Субтельного «Україна. Історія».

У сьомому розділі своєї праці Субтельний характеризує раннє козацьке суспільство, що виникло у дніпровських порогів, як порубіжне суспільство. У даному разі він додержується концепції «фронтіру» (порубіжжя) відомого американського дослідника кінця ХІХ ст. Ф. Тернера, що була сформульована у його праці «Про демократію в Америці». Зміст цієї концепції зводиться до того, що так звані фронтірсмени, які були американським варіантом українських чи російських козаків, хорватських гранічарів чи сербських гайдуків, в умовах боротьби проти своїх ворогів несли демократію на будь - які порубіжні землі (у нашому випадку, за поглядом Субтельного, – до Дикого поля, де століттями йшла війна проти кримських татар і турків).

Більшість сучасних американських дослідників не вважають концепцію Тернера вартої уваги, а загони фронтірсменів та інші порубіжні збройні формування світу розглядаються ними як об'єднання людей, серед яких ані демократії, ані права, притаманного державно організованому суспільству не може існувати. На жаль, і українське козацтво тих часів, коли воно звільнялося від обтяжливого контролю з боку Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства або Російської держави, перетворювалося на об'єднання озброєних людей, які не підкорялися нормам досить обмеженого у своєму впливі тодішнього міжнародного права війни і миру, яке мало поставити перепону актам агресії та розбою. Більше того, тільки у добу дійсного підйому національного духу, викликаного відчайдушною боротьбою українців за волю і право на утворення власної держави, козаки ототожнювали себе з населенням українських земель, яке йшло за Б. Хмельницьким або І. Сірко. Іншими козаки й не могли бути у ті часи, коли світом правило насильство, обмежене лише можливостями супротивника.

Постійні сутички із кримськими татарами і турками у Дикому полі вимагали утворення елементів військової організації зі звичаями обрання власних ватажків. Проте в більшому ступені на первісних козаків впливала польська державна організація, передусім – військова. Тому навіть на Запоріжжі, де польський вплив був значно слабкіший у порівнянні за станом міських та реєстрових козаків, які прямо перебували на військовій службі у Польщі, виникала така суспільна організація, основою якої була громада,де домінувала заможне старшина, а демократичні засади життя лише почасти були притаманні ранньому козацтву. Що ж до соціально-правового станови­щабільшості козаків,то воно було проміжним між становищем дрібних українських шляхтичів, які служили Короні Польській, і селян - кріпаків.

Протягом століття, до Визвольної війни українського і білоруського народів проти гніту магнатсько-шляхетської Речі Посполитої й католицької церкви, козаки були зобов'язані державі військо­вою службою. Але, на відміну від шляхти­чів, козаки, які визнавалися вільними людьми, не мали залежних від себе кріпаків.

Річ Посполита визнавала законною для козаків військовою службою лише ту, яка належала до занять реєстрового козацтва, тобто військовослужбовців, яких приймали на державну службу і заносили до окремого списку (реєстру). Завданням реєстровців була охорона кордонів Польщі, санкціонована у червні 1572 р. королем Сигізмундом Августом ІІ, який доручив коронному гетьманові Язловецькому створити загін з 300 козаків, узяти їх на державну службу й встановити контроль над запорізькими козаками. Так виникло реєстрове козацтво (козаків вносили в спеціальний список – реєстр), що знаходилося на службі у польського короля і що отримувало за службу гроші і матеріал на обмундирування. Проте перший козацький реєстр не виправдав очікувань і незабаром був розбещений. У 1578 р. король Стефан Баторій набрав реєстр в 500 козаків. Відтепер офіційно козаками стали називати тільки тих, хто був внесений в реєстр. Все ж інші козаками не вважалися.

Стефан Баторій надав реєстровим козакам певних прав і привілеїв, передав місто Трахтемирів разом з монастирем і шпиталем, затвердив своїми універсалами землі деяких представників старшини тощо. Реєстровці отримали клейноди, тобто пра­пори, бубни тощо, посилили свою «армату» (артилерію), стали отримувати щорічний жолд (гро­шове винагородження). Саме у такий спосіб польський володар намагався посилити антагонізм між старшинами козаків і голотою, щоб краще контролювати буйне козацтво. Характерно, що рядове ко­зацтво ніколи не було знаряддям в руках короля і феодалів Речі Посполитої, всупереч їх волі по­вставало, ходило в походи, втягуючи в свої дії й значну частину реєстровців.

Реєстрові козаки, кількість яких спочатку становила не більше 3 тис. людей, звільнялися від юрисдикції феодалів. За службу вони отримували грошову винагороду та низку привілеїв, у тому числі право на зайняття промисловою діяльністю і торгівлею.

Лише в 1625 р. польській уряд остаточно затвердив військово - адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового, створивши шість пол­ків (білоцерківський, канівський, корсунський, переяславський, чигиринський і черкаський) по тисячі козаків у кожному на чолі з вірними польській владі старшинами.

Низка козацько-селянських повстань на Україні 1638 р. змусила представницький орган магнатів і шляхти Польщі, сейм, затвердити «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», в якій було зазначено наступне: «На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак, на­бутих ними, і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щас­тя, мати в стані простого народу, оберненого в холопів». На підставі цього акту скасовувалася і без того примарна демократична система обрання козацької старшини, і всі реєстровці повністю підпадали під необмежену владу представника польського уряду – коронного гетьмана, від імені якого вій­ськову й судову владу на українському порубіжжі мав здійснювати комісар із числа шляхтичів. Він призначав осавулів й полковників з числа дрібної української шляхти, а сотники й отамани іноді формально обиралися із таких ко­заків, які були віддані польській владі. На Запоріжжі повинні були постійно знаходитися два полки реєстрових козаків, щоб не пускати туди збіглих від поміщицького гніту.

Зрозуміло, що уряд Польщі намагався розколоти тодішнє суспільство, яке утворювали люди, що вели своє походження, мову і православну віру від стародавньої Русі. Певну частину козаків - запорожців складали вихідці з Болгарії, Чехії, Білорусі, Молдавії, Литви, Словаччини, Угорщини, Німеччини, Північного Кавказу.

Намагання польської влади повністю підкорити цих людей не було безпідставним. Справа в тім, що козацтво розпадалося на дві соціальні групи: заможну старшину і «чернь», тобто бідних, рядових козаків. Через це серед запорожців йшла гостра соціальна боротьба, яка значно посилилася в останні роки існування Нової Покровської Січи, коли кошовим отаманом був власник двадцяти тисяч коней Петро Калнишевський, на якого працювали в якості батраків не лише наймані українські селяни, а й козаки - незаможники. Цього голову Січі двічі скидали з посади рядові запорожці, але за допомогою російського війська він залишався кошовим отаманом, аж поки Січ не була зруйнована тими ж російськими солдатами.

Існування запорозьких козаків було визнано 1499 р. в уставній грамоті великого князя Литовського Олександра, яка була надана київському військовому загону: «Которые козаки з верху Днепра и с иншних сторон ходят водою на низ до Черкас и далей».

Запорозька Січ виникла у 1550 - х роках на острові Мала Хортиця. Там було збудовано постійне укріплення військове укріплення як форпост боротьби пращурів сучасних українців проти татарської агресії. Хортицька фортеця стала моделлю для пізніших січей. Ними були інші фортеці-січі, що виникали на Дніпрі та його притоках: Томаківська (60 - 70 рр. XVII ст.), Базавлуцька (1593-1638), Микитинська (1638 - 1652), Чортомлицька (1652 - 1709), Кам'янська (1709 - 1711, 1730 - 1734), Олешківська (1711 - 1728), Нова (1734 - 1775) січі. Всі вони були центрами кошу запорозьких низових козаків, інакше – січового товариства, яке формувалосяна добровільних засадах із чолові­ків православного віросповідання.

Освоєння дикого степу запорозькими козаками йшло з величезними труднощами, вельми повільно. Про це писав перший американський літератор та історик, засновник Сполучених Штатів Америки Дж. Сміт у власній біографії. Він у 1601 р. найнявся на військову службу до володаря Трансільванії, внаслідок чого мав воювати проти турків і кримських татар. Після невдалої війни трансильванського господаря проти Оттоманської Порти Сміт опинився в рабському стані у ногайських татар, але втік з полону в 1603 р., щоб згодом взяти участь у заснуванні США. Досить приязно описуючи предків сучасних українців, Сміт так окреслив стан речей у тих землях, які мали захищати від ворогів козаки: «Цими землями, що викликали не заздрість, а співчуття, бо зазна­вали постійних спустошень, можна було йти лише з караваном куп­ців під охороною військового загону, і все ж таки краще там поневірятися, аніж воювати. Дорогою часто траплялися невеликі села з кі­лькох хат, збудованих із важких, обтесаних з боків колод, міцно скріплених дерев'яними шпичаками й критих соломою. Лише в одному селі, та й то в заможного господаря, у будівництві житла були вико­ристані металеві цвяхи.

У козачих городках фортечні вали зроблені зі стовбурів дерев таким же способом, що й хати. Стіни цих укріплень подвійні, між ними насипано землю й каміння, тому їх міг би знищити тільки вогонь. Перед валом – рів, а далі –частокіл зі стовбурів молодих сосен. Більшість міст укріплені лише ровом і частоколом. Деякі з них мають кілька гармат малого калібру, а також каменемети, кулевріни та пищалі. Але основна зброя – це руський лук і стріли».

Запорозькі козаки ніколи не надавали польським чи російським урядам повних даних про свою кількість, але в добу розквіту Запорозької Січи на так званій території Запорозьких вольностей, яка охоплювала землі Запорізької й Дніпропетровської областей і сягала Харківської, Миколаївської, Донецької, Луганської та Херсонської областей, мешкало щонайменше 50 тис. людей.

Прийом до козаків був дуже простий: потрібно було лише правильно перехреститися. Запорожців ділили на січових і зимових козаків. Перші мешкали на Січи по куренях. Січові козаки визнавалися привілейованою частиною козацтва. Лише вони мали право обирати козацьку старшину зі свого середовища, одержувати грошове і хлібне жалування, брати участь у розподілу військової здобичі. Усі вони були неодруженими або вважали себе такими.

Сімейним козакам дозволяли жити поблизу Січи на лугах і берегах річок і лиманів, де виникали слободи чи окремі зимівники або хутори. Там ці козаки займалися хліборобством і скотарством, торгівлею і ремеслом. Ось чому привілейовані січовики відомі були під назвами «лицарі» і «товариші», а землеробів і ремісників називали «гніздюками» і «сиднями». Усі козаки у сукупності утворювали одне військо – «арматне стадо», яке іменувало себе офіційно «Славним низовим запорозьким військом і товариством», або інакше – «Військо дніпровське, кошове, верхове і все, що перебуває на лугах, на паланках, і на всіх урочищах морських, дніпровських і польових, і кошовий отаман, старшина і чернь».

Запорожці намагалися відігравати роль самостійної військово-політичної сили. Зрозуміло, що ці козаки, позбавлені офіційного статусу в Польській державі, на відміну від реєстровців, мали самостійно виживати. Тому серед них було звичайним військове найманство. Запорожці брали участь у Тридцятилітній війні в Європі (1618-1648 рр.), а також у війні французької Корони проти протестантів Ля Рошелі, яку описував у О. Дюма у «Трьох мушкетерах». У польсько - російських війнах першої третини XVII ст. запо­рожці виступали на боці Речі Посполитої, але зневага польського уряду до запорозьких вільностей змусила П. Сагайдачного в 1620 р. запропонувати цареві Михайлу Романову взяти на службу все Військо Запорозьке.

Січ бере активну участь у козацьких та селянських повстан­нях під проводом М. Жмайла, Т. Федоровича (Трясила), І. Сулими, Я. Острянина. Привід для всіх цих повстань був єдиний – різке посилення соціального, національного та релігійного гнобленні українського люду. На чолі повстань завжди були козаки. Як неодноразово доносили російському царю білгородські воєводи: «…их крестьянскую веру нарушают и церкви божии разрушаются, и их побивают и жен их и детей, забирая в хоромы, пожигают и пи­щальное зелье, насыпав им в пазуху, зажигают, и сосцы у жен их резали, и дворы их и всякое строение разоряли и пограбили». Зрозуміло, що всі ці повстання незмінно закінчувалися поразкою бунтівних людей від регулярних військ Польщі, яка в перший половині XVII ст. ще залишалася могутньою європейською державою. При цьому козацька старшина, яка за своїм походженням і переконаннями була близька до польського шляхетського стану, зраджувала селян і рядових січовиків, оскільки її метою було лише зрівняння у правах із польськими феодалами. І лише під проводом Б. Хмельницького запорозька старшина мала взяти дійсну участь у національно - визвольній війні українського народу проти польського пану­вання. Після цього Запорозька Січпротягом певного часу намагалася зберігати традиційні самоврядні інституції, але проводити незалежну політику під спільним російсько - польським контролем за умовами Андрусівського перемир'я (1667 р.) вона не була в змозі.

Після Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на більшу частину території України розповсюдилася гетьманська влада і ранній осередок козаччини – Запорозька Січ – втратив своє значення. Наприкінці XVII ст. Січ вже не стоїть на авансцені політичних, релігійних і соціальних справ усієї України. Натомість запорожці зосереди­лися на власних справах, тобто справах відносно невеликого, майже ізольо­ваного козацького братства, чисельність якого рідко перевищувала 10 тис. вояків. Січ існувала в незалюднених степах між Гетьманщиною на півночі та Кримським ханством на півдні. У 1686 р. вона перейшли цілковито під владу царя.

Лівобережні гетьмани завжди вважали Січ підлеглою територією, проте запорожці часто вступали в конфлікти не лише з гетьманами, а й із кожною країною, що намагалася їх підпорядкувати. Майже до кінця XVII ст. вони продовжували напади на татар і турків. Типовим запорозьким отаманом цього періоду був Іван Сірко, що зажив собі слави безстрашного ватажка успішних нападів на Кримське ханство, але він нехтував, а то й загострював політичні проблеми, що стояли перед українською спільнотою за доби так званої Руїни.

У соціально - економічному відношенні Запорозька Січ також зазнала глибоких змін. Військова здобич і плата за службу на війні не складали для січовиків основне джерело прибутків. Багато хто з них займався рибальством, мислив­ством та бджільництвом. Вони також розвивали такі ремесла, як ковальство та човнярство. Дехто із запорозької старшини отримав земельні маєтки на Лівобережжі, що остаточно закріпило соціальне-економічне розшарування і призвело до конфліктів між старшиною і голотою. Модель «козацького братства» ставала примарною, проте Січ і надалі притягувала бунтарів з тих українських земель, де посилювався поміщицький гніт.

Легенда про козацьку демократію є надбанням російської історіографії ХІХ ст. завдяки зусиллям багатьох поетів і публіцистів. Вони здебільшого були прибічниками європейських демократів, які, зрозуміло, були далекі від наших вітчизняних реалій, і тому намагалися бачити в козаках борців за свободу. Цей міф, нажаль, у наші часи став основою вітчизняної історіографії. Можливо, деякі селяни приймалися на Січі, але вони ніколи не керували там козацькими справами. Намагання прикритися ідеєю визволення селян від феодального гніту для зручного і «справедливого» захоплення багатств польської шляхти, турецьких і татарських панів становили щось подібне до політичної програми старшини. Але «січові лицарі», еліта козаків, і кріпаки - утікачі належали до двох різних світів. Перші репрезентували світ вояків - гультяїв, які цуралися звичайної землеробської праці, а другі були нащадками осілого землеробського суспільства з культурою, побутом і звичаями, що становили нерозривну єдність з матеріальною і духовною культурою стародавньої Русі. Саме тому під час селянсько - козацьких постань проти панської Польщі у разі небезпеки повної поразки запорізька старшина кидала селянську голоту напризволяще й рятувалася утечею.

Ще один міф щодо козацької шляхетності – це місія захисту православного світу, адже Виговський, Дорошенко, Юрко Хмельницький та інші «захисники православ’я» без найменшого докору сумління визнавали своїми панами османських падишахів – які були «світочами ісламу». Козацька старшина взагалі не була політично розбірливою. Вони завжди були вірні власній степовій природі людей, для яких захоплення здобичі було понад усе. Запорізькі «лицарі» входили до союзу з поляками, шведами, турками, кримськими татарами, якщо цього вимагала їхня «зовнішня політика», що, між іншим, завжди схвально приймали у цивілізованій Європі. Зокрема, Пилип Орлик, який був обраний у 1711 р. гетьманом козаками, що разом з ним опинилися на турецьких землях після поразки Карла ХІІ від російської армії, взяв участь у пограбуванні українських земель і знищенні їх мешканців разом з мусульманином кримським ханом і польським магнатом католиком Потоцьким.

Про цей сумісний напад на Україну начебто віковічних супротивників британський історик того часу Дж. Моттлі писав: «Хан виступив одразу ж на чолі ста п'ятдесяти тисяч солдатів. Його син командував п'ятдесятьма тисячами вершників, а воєвода Потоцький пішов за ним з більше ніж десятьма тисячами воїнів, зібраних із по­ляків, шведів, угорців, валахів та козаків. Татари просунулися аж до самого Ізюма, пограбувавши та спустошивши його околиці.

Вторгнення хана на Вкраїну закінчилося для неї найгіршими нас­лідками. Розбивши декілька російських загонів і захопивши такі мі­стечка, як Вільно, Маливода, Нововолода (?) та ін., узявши також Меркові (?), Тернівку та декілька невеликих фортів, він просунувся аж до Самари... Однак сніг, що випав, зму­сив татар повернутися назад. До кінця березня вони прибули у Перекоп з великою кількістю награбованого і майже дванадцятьма тися­чами бранців.

Потоцький, козаки Орлика та старший син хана, який носив ти­тул султан - калги, вели наступ уздовж Борисфена... Оскільки вони не зустріли ніякого опо­ру (московітські війська знаходилися на берегах Дністра і коло Молдови), то змогли проникнути аж до Немирова і за Брацлав (одне міс­то – вище за течією Бугу, інше – нижче). Звідти після незначних су­тичок, захопивши здобич, повернули в бік Білої Церкви... Але війська князя Голіцина розпорошили татар і змусили Потоцького повернутися до Ту­реччини».

Слід вказати, що уряд Петра І двадцять років був змушений миритися з існуванням Січі, але перехід кошового отамана К. Гордієнка та його прибічників разом з І. Ма­зепою на бік Карла XII змусив царя ліквідувати Січ.Лише у 1734 р. імператриця Анна Іоанівна дозволила запорожцям заснувати Нову Січ на підставі угоди між царським урядом і запорожцями, за умовами якої Січі дарувалася автономія і поверталися всі колишні січові землі.

Існування автономного утворення у Російській самодержавній імперії з її надцентралізацією державного управління суперечило інтересам царату, тим більше що значна кількість козаків - січовиків брала участь у селянських повстаннях проти російських поміщиків. До того ж після завер­шення російсько - турецької війни 1769 - 1774 рр. Січ утратила своє військово-стратегічне значення в якості форпосту боротьби проти турецько - татарської агресії. Ось чому в серпні 1775 р. імператриця Катерина II на подання відомого державного діяча Григорія Потьомкіна, який звався січовим товаришем Грицьком Нечосою, підписала маніфест про ліквіда­цію Запорозької Січі. Територію ж Січи було приєднано до Новоросій­ської губернії, після чого козацькі землі розподілили між тими «вірними запорозькими старшинами», які отримали російське дворянське достоїнство, а останнього кошового отамана П. Калнишевського було заслано до Соловецького монастиря. Рядовим козаки ж отримали дозвіл записатися в купці чи міщани, а більшість козацької голоти перетворилася на державних селян.

Частина запорожців після руйнації Січі зна­йшли притулок на території сучасної Румунії, де з дозволу турецького султана вони заснували Задунайську Січ. Проте з початком російсько-турецької війни 1828 - 1832 рр. Задунайська Січ припинила існування, оскільки частина січовиків на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким випросили у російського імператора Миколи І дозвіл на утворення Азовського козацького війська. Однак згодом нащадки цих козаків утворили Кубанське козацьке військо, яке зберігало традиції запорозького са­моврядування та козацького звичаєвого права.