Суспільний лад Гетьманщини

У ході Визвольної війни місце польської феодальної еліти посіли нові феодали, так звана нова шляхта. До цього стану увійшла й частина старої не полонізованої шляхти, яка підтримала боротьбу народу України за незалежність. Права цієї шляхти на земельні володіння були під­тверджені гетьманськими універсалами та жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича (1654). Однак ці пани через власну малочисельність не виокремилися в особливий панівний стан. Зате перемога соратників Хмельницького над польськими панами призвела до виникнення «вельможного військового товариства». Його становила старшина, яка виокремилася з маси козацтва й перетворилася на аристократичний прошарок суспільства.

Відповідно до нового місця, яке посіла старшина в козацькому товаристві, вона розподілялася на три розряди, кожному з яких належали власні привілеї. На вищому щаблі козацької аристократії перебували «бунчукові то­вариші», які утворювали найближче оточення гетьмана Війська Запорізького і тому перебували «під бунчуком», який за тих часів був головним символом військової, адміністративної та судової влади Б. Хмельницького та його наступників. Їхні посади й власність поступово перетворювалися на спадкові. До нової знаті нале­жали також особи, зараховані у «військове товариство». Вони перебували під військовим стягом. Нижній ступень козацької аристократії становили представники «значкового товариства», які виступали під полковими стягами.

Основним обов'язком козацької знаті була військова служба, за яку старшини отримали від гетьманської влади виключні права на промисли й торгівлю. Саме це становило сталий дохід старшини, яка до того ж була звільнена від сплати мита і податків. Але основний прибуток старшина отримувала через передачу так званих «рангових земель», які становили половину сільськогосподарського земельного фонду Війська Запорізького, в оренду. Орендарями, зрозуміло, ставали селяни, які звільнилися від панування польських магнатів і шляхти, але земель у власність майже не отримали. Слід також додати, що у наступному, XVIII ст., маєтки козацьких аристократів перешли в спадкову невід'ємну власність нащадків сподвижників Б. Хмельницького. І це поступово утворювало всі необхідні умови для так званого «вторинного», або інакше – остаточного, закабалення раніше вільного селянства. Цей процес розпочався за гетьманства І. Мазепи, а закінчився відповідними діями уряду Катерини ІІ. Тому не дивно, що І. Мазепа перетворив на власних кріпаків 20 тис. родин раніше вільних козаків і селян, І. Ско­ропадський – майже 19 тис., Д. Апостол – понад 9 тис. Відтак козацький «нобілітет» здебільшого легко інкорпорувався в поміщицький клас Російської держави, тим більше, що, як православні, вони не просто увійшли до складу імперської аристократії, а й взяли участь у верховному державному управлінні Росією.

Українське православне духівництво поділялося на біле й чорне. Вище біле духовенство не підлягало юрисдикції держа­ви, але воно не відокремилося від суспільства, оскільки мало займатися не тільки церковними, а й суспільними справами. За правовою ознакою ця частина православного духівництва набли­жалася до аристократів. Чорне ж духівництво, тобто монахи, перебували під опікою гетьманської влади, яка дбала про збільшення монастирського землеволодіння. Щодо нижчих церковних служників, то вони цілком залежали від володарів маєтків, на чиїй землі виникали парафіяльні церкви. І така залежність іноді перетворювала цих людей майже до кріпаків.

Козацтво лишалося окремим станом суспільства зі специфічним обсягом правоздатності належних до нього осіб. Після перемоги у національно-визвольній війні усі козаки, які служили у вій­ську, вважалися реєстровими. За службу їм надавалися земельні наділи. Вони користувалися свободою торгівлі, звільнялися від податків. Проте зростання впливу козацької верхівки призвело до того, що прості козаки були усунені від участі у ра­дах і втратили право обирати старшину.

У XVIII ст. соціально - економічне становище рядового козац­тва погіршилось. У 1735 р. за указом царського уряду реєстровців було поділе­но на дві категорії: виборних (заможніших, боєздатних) і підпомічників (надто бідних, щоб озброїться власним коштом). Основним призначенням виборних козаків була участь у воєн­них походах. Підпомічники ж повинні були слугувати старшині. Але жодні зміни у правовому становищі різних груп козаків не врятували козацтво від занепаду. Формально-юридично у XVIII ст. у реєстрі значилось близько 176 тис. вибор­них козаків і близько 200 тис. підпомічників, але дійсно боєздатними з них були тільки 10 тис. Більшість козаків перетворилися на жебраків, яким судилося перетворитися на державних селян.

Українське селянство після перемоги у Визвольній війні отримало волю. Селяни проживали на землях, що належали державі, за що сплачували податки. Загальні тенденції розповсюдження в Гетьманщині феодально - кріпосницьких порядків протягом століття визначили перетворення основної маси хліборобів у кріпаків. При цьому основну роль у покріпаченні українських селян відіграли не якісь там російські поміщики, а козацька старшина, що якраз у цих питаннях користувалася свободою дій, яку схвалювали уряди всіх російських монархів протягом XVIII ст. Роль «першої скрипки» в цьому «оркестрі», безперечно, належить гетьману І. Мазепі, який два десятиліття правив Гетьманщиною майже безконтрольно – від обрання гетьманом за часів цариці Софії до зради Петру І й переходу на бік Карла ХІІ. За універсалом І. Мазепи, у 1701 р. селя­нам установлювалась панщина до двох днів на тиждень.

Окрім праці на панській землі, селяни мали віддавати частину своєї худоби, птиці, виконувати роботи по господарству, платити на ут­римання військ, спорудження шляхів тощо. У 1739 р. генеральна військова канцелярія обмежила переселення селян умовами ви­конання всіх повинностей і наявності па це дозволу пана та місцевої адміністрації. За універсалом К. Розумовського від 22 квітня 1760 р., селянин отримував можливість переходу лише за письмовим дозволом феодала, залишаючи останньому свою нерухомість. І цей правовий акт підтвердила російська цариця, оскільки гетьман був братом так званого «нічного імператора», старшого брата Олексія, фаворита Єлизавети Петрівни. Кирило очолив державний переворот у Росії, за результатами якого до влади прийшла Катерина ІІ. Проте імператриця усунула останнього гетьмана України від влади і ліквідувала Гетьманщину, оскільки у самодержавній Росії не було місця для автономних територій. Після цього Катерина ІІ зробила останній крок у справі закріпачення селян на користь поміщиків з числа минулої гетьманської старшини: указом від 3 травня 1783 р. вона наказала селянам залишатися на тих землях, де вони значилися згідно з останнім переписом на­селення.

Міщани були юридично вільними, але політично безправни­ми людьми. Деякі дослідники небезпідставно вважають, що їхнє становище наближа­лось до становища державних селян. Вони сплачували податки до міської і гетьманської скарбниць, виконували численні по­винності. У роки Визвольної війни більшість міст утратила самоврядування за магдебурзьким пра­вом і підлягала козацькій адміністрації. Виняток становили ли­ше великі міста, які мали магістрати та користувалися певними торговими і промисловими привілеями. Також тут обирався війт, який виконував судові функції. На чолі менших міст і міс­течок були козацькі отамани і ради (ратуші), які підпорядкову­вались полковій адміністрації.

Ремісники об'єднувались за професійною ознакою у цехи (гонча­рі, кравці, бондарі тощо). Ремісники – члени цеху поділялися на довічних і тимчасових майстрів. Майстри експлуатували під­майстрів, учнів та робітників. Щоб стати членом цеху, треба було мати власне господарство, яке виробляло ремісничу продукцію. Існував і віковий ценз – 21 рік. Право засновувати цехи, обирати цехові управи належало лише майстрам. Вони користувалися по­датковими пільгами, встановлювали монополію на виробництво і збут товарів, розглядали дрібні судові справи членів цеху.

Купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єдну­валися в гільдії. Гільдійське купецтво мало податкові пільги, але сплачувало громадські збори, несло низку повинностей. Наприкінці XVIII ст. купці були звільнені від рекрутчини та тілесних покарань. Правове становище купців залежало від своєчасної сплати гільдійських внесків: неплатник автоматично переводив­ся до стану міщан.

7 .3. Органи автономної влади та управління у ХVІІІ ст.

Військо Запорізьке, яке відіграло вирішальну роль у визволенні більшості пращурів сучасних українців від польського гноблення і тиску католицької церкви, що намагалася розповсюдити греко - католицизм на всю етнічну територію України, обіймало меншу частину території нашої сучасної держави.

Територію так званої Гетьманщини становили землі на берегах Дніпра. Ними були землі сучасних Чернігівської та Полтавської областей, західні регіони Сумщини і Харківщини та схід Київщини. На сході лише згодом, після надання козакам Гетьманщини відповідних дозволів царя Олексія Михайловича, на вільне заселення ними Слобожанщини, розпочався процес засвоєння українськими козаками території так званої «засічної межі»". То було російське прикордоння, де до Визвольної війни лише іноді виникали «городки» (фортеці) донських козаків, які захищали росіян від нападів турків і татар. Між ними селилися й запорозькі козаки, які втікали на Слобожанщину після поразок козацько-селянських повстань першої третини XVII ст. проти Речі Посполитої. Але лише за часів правління Олексія Михайловича процес виникнення вільних козацьких слобод набув впорядкованого характеру. На цих землях козаки з часом утворили полки й сотні Слобожанщини. На підлеглих козакам землях площею близько 250 тис. кв. км проживало 1,2 - 1,5 млн. люду різного правового стану і статку.

За межами Гетьманщини, яка мала військово - адміністративний устрій і зберігала автономію під російським протекторатом, знаходилися Галичина та Західна Волинь. Що ж стосується території на південь від сучасного міста Запоріжжя. Вона буде звільнена від турецько - татарського панування лише у результаті переможних для царської армії російсько - турецьких війн другої половини XVIII ст. І лише після того почалося українське заселення Причорномор'я й Приазов'я.

У перші десятиріччя після повстання половина земель, що раніше належала Польській короні, стала власністю Війська Запорозького. Під час формування державного механізму Гетьманщини козацька старшина мала визнати, що землю, з якої були вигнані польські поміщики, слід передати у володіння, користування й розпорядження селянських громад, але на умовах сплати державних податків. Усього площа цих земель дорівнювала половині землі, що перебувала у сільськогосподарському обігу. Третину землі передали козацьким урядникам. Їхні володіння, офіційно названі ранговими, перебували у користуванні гетьманських державців лише на час несення військової, адміністративної і судової служби. Лише згодом рангові землі мали перетворитися на спадкові володіння козацької еліти. Нарешті, 17% сільськогосподарських земель були власністю православної церкви.

Козацька еліта встановили специфічну форму правління. Підпорядковану їм територію було розподілено на 16 військових округів, або полків, що відповідали полкам козацького війська. Полковники були адміністративними та судовими урядниками відповідній території у мирний час. Територія кожного полку ділилася на сотні, в яких військову та адміністративну функції виконували сотники. Органи управління полками та сотнями розміщувались у головних містах відповідних земель, що носили їхню назву. На нижньому щаблі цієї адміністративної будови знаходилося окреме містечко чи село, в якому влада належала козацькому отаманові. Спочатку козацькі старшини обиралися козаками відповідних загонів. Проте з часом ці посади стали спадковими.

На чолі кожного полку стояв полковник, який мав полкову старшину: полкового обозного, писаря, осавула, хорунжого та інших. Полк поділявся на сотні, які очолювали сотники, що мали при собі сотенну старшину (сотенного писаря, отамана, осавула, хорунжого); отамани відали справами козаків, що проживала в селах, а тамтешні старости – справами селян. Полковник обирався на військовій раді, але часто безпосередньо призначався гетьманом. За таких умов не варто було сподіватись, що Гетьманщина утвердиться на засадах демократії, адже козацька старшина дбала лише про власні привілеї, лишаючи поза увагою права як рядових козаків, так і селян й міського населення.

Березневі статті (1654 р.) визначили державний лад Гетьманщини таким, у якому тісно перепліталися республікан­ські й монархічні начала. У ній зберігався військово - адміністратив­ний апарат влади та управління, який склався під час національ­но - визвольної війн. На чолі Гетьманщини стояв гетьман,якого обирала Генеральна рада, але, починаючи з 1709 р., кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Будь - які спроби гетьманів перетворити власну владу на спадкову були приречені на поразку. Це не відповідало інтересам протекторів Гетьманщини – російських царів. Коли ж 1763 р. представни­ки української старшини звернулися до царського уряду щодо успадкування гетьманства родом Розумовських, відповіддю бу­ло скасування Катериною II інституту гетьманства як такого.

Термін перебування гетьмана на посаді не визначався, вважа­лося, що його обирали довічно, хоча у гетьман­ських статтях 1669 та 1672 рр. передбачалося право старшини усунути поводиря Війська Запорозького у випадку його зради. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьма­нування та клейноди – знаки гетьманської влади.

Гетьманові належала вища законодавча влада, оскільки він видавав універсали, які мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади, гетьман розпоряджався державними витрата­ми, налагоджував збирання податків, користувався правом на роздачу державних земель старшині за військову службу, але без права розпорядження нею. Гетьман був вищим воєначальником та вищою апеляцій­ною судовою інстанцією. Він мав право затвердження судових вироків й інколи самостійно розглядав судові справи.

Після перехо­ду гетьмана Мазепи на бік Швеції у 1708 р. царський уряд істот­но обмежив повноваження гетьманської влади. Було відхилено запропоновану старшиною кандидатуру на нового гетьмана П. Полуботка, і гетьманську булаву вручили І. Скоропадському. Цей юридичний факт привертав увагу навіть іноземців, особливо якщо вони були зацікавлені в тому, щоб влада царів над Гетьманщиною була послаблена. Так, англійський історик Дж. Моттлі, сучасник цих подій, писав про політичні перетворення у Гетьманщини після переходу І. Мазепи у табір Карла ХІІ наступне: «Для винесення вироку геть­ману (Мазепі) була скликана військова рада. Цар наказав, щоб екзекуцію про­вели під наглядом генералів князя Меншикова і князя Головкіна, кавалерів ордена Святого Андрія.

Герольд розірвав жалувану грамоту, надану Мазепі на шляхетст­во, і жбурнув її шматки на землю. Потім він зняв блакитну стрічку та орденську відзнаку зі спеціально зробленої дерев'яної статуї і пова­лив її додолу. До неї підійшов кат, пов'язав мотузку довкола шиї ста­туї і потягнув до місця проведення екзекуції. Там голосно прочитали постанову про те, що карають гетьмана за зраду монархові, країні й народові, його лишають честі, титулів та всіх звань і присуджують до повішення. Кат у присутності великої кількості людей поламав на шматки родову зброю, у тому числі і криву східну шаблю, та повісив статую на шибеницю ... По завершенні екзекуції козацька старшина відправилася до великої церкви, а після служби біля храму провели вибори нового генерала, або ж гетьмана. На цю посаду обрали Івана Скоропадського, про що було оголошено під бурхливі схвалення всіх присутніх та гарматний салют і постріли козаків із мушкетів. Новий гетьман у супроводі багатьох офіцерів негайно прибув до царя (Петра) і впав біля його ніг. Цар підтвердив результати виборів».

Після полтавської перемоги російської армії влада гетьмана була обмежена введенням посади імперського резидента, який здійснював контрольні функції щодо гетьманського уряду. У військових справах гетьман підпорядковувався командува­чеві російської армії, розквартированої у Наддніпрянщині. З 1722 по 1727 р. замість посади резидента діяла Малоросійська колегія. Хоча офіційно її статус визначався як вища апеляційна інстанція, колегія перебрала на себе всю повноту влади. Без узгодження з колегією гетьман не міг видавати універсали населенню Гетьманщини і накази полковникам. Колегія контролювала надходження в її розпорядження грошових та натуральних зборів. На жаль, у більшості сучасних вітчизняних досліджень указано, що «відтепер усі податки йшли до Росії». Насправді ці податки залишалися в розпорядженні гетьмана та його оточення, оскільки саме цим можна було зацікавити українську еліту в реформах, які б покращували економічну ситуацію у Гетьманщини, яка після доби Руїни виглядала вкрай негативно у порівнянні зі станом справ у власне російських губерніях і Прибалтиці, яка опинилася у сфері впливу Російської імперії.

У період з 1734 по 1750 р. Наддніпрянщина була без гетьмана. Спра­вами її населення відало Правління гетьманського уряду, що склада­лося з рівної кількості представників вищого російського офі­церства та козацької генеральної старшини. Як уже було сказано, обрання у 1750 р. останнього гетьмана К. Розумовського було дозволено імперат­рицею Єлизаветою не стільки з державних, скільки з особистих міркувань, на прохання фаворита Олексія Розумовського, який завжди дбав про молодшого брата. І це було йому не складно, оскільки Олексій у Російській імперії обіймав досить почесну посаду «нічного імператора», тобто фаворита, а можливо і тайного чоловіка імператриці.

У 1764 р. указом Катерини II гетьманство було остаточно лік­відовано. Для управління Україною знову було створено Мало­російську колегію, до якої входили по чотири представники цар­ського уряду й української верхівки. Колегію очолив російський воєначальник граф П. Румянцев. Після поширення на україн­ські землі у 1781 р. російської системи управління потреба у Малоросійській колегії відпала. У 1786 р. її було ліквідовано.

На землях Війська Запорізького було утворено дві губернії – Азовську і Новоросійську. Після скасування гетьманства російський уряд вирішив остаточно ліквідувати існуючі ще форми військового і місцевого адміністративно-територіального устрою на Лівобережній Україні. У 1781 на Лівобережжі було ліквідовано сотенно-полковий устрій. В 1781 - 1783 рр. в Україні було утворено Київське, Харківське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Катеринославське намісництва. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. У 1783 указом російської військової колегії на основі лівобережних козацьких полків створювались регулярні карабінерські кавалерійські полки. Внаслідок цього остаточно ліквідувалася козацька військово - адміністративна система устрою на землях Наддніпрянщини.

У 1783 р. Кримське ханство було приєднано до Російської імперії. Царським указом від 2 лютого 1784 р. на території Криму було утворено Таврійську область з центром у Ак - Мечеті (нині – Сімферополь). У 1783 Азовська і Новоросійська губернії були об'єднані, й на їх основі створено Катеринославське намісництво з центром у Кременчуці (з 1789 р. – у м. Катеринослав).

Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина і Волинь. Після цього вирішувалося таке питання, як інкорпорація минулої гетьманської старшини до панівного класу Російської імперії. Протягом століття в системі управління Гетьманщиною важливу роль відіграва­ли Генеральна та старшинська ради.Генеральна рада не перетворилася на орган влади тому, що це було зібрання великої кількості людей, не спроможних дійти до згоди стосовно організаційних засад її роботи. Цей розбрат став запозиченням польських шляхетських традицій, від яких так і не звільнилися новоявлені українські аристократи.

Функції представницького органу в Гетьманщині поступово перебирала на себе стар­шинська рада. Існувало три види старшинських рад:а) рада гетьмана за генеральної старшини, яка мала працювати майже постій­но; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася лише у разі необхідності; в) з'їзди старшин усіх рівнів, які іноді запрошували для участі у їх роботі представників духовенства і міщан. З'їзди старшин за традицією збира­лася по великих святах у Батурині, але їхні учасники у більшості випадків відігравали роль «весільних генералів».

На верхівці військово - адміністративної системи Війська Запорозького стояв гетьман. Він волів радитися з впливовішими старшинськими родами, але на практиці гетьмани вільно здійснювали свої прерогативи. Крім командування козацьким військом, вони проводили власну зовнішню політику, наглядали за системою управління та судо­чинства, здійснювали контроль за козацькою скарбницею, земельним фондом та збором податків і мита. І це значно посилювало політичну вагу гетьмана.

Вищим військово - адміністративним органом, генеральним урядом, була Генеральна військова канцелярія. Вона утворилася ще в роки Визвольної війни й діяла до скасування гетьманства у 1764 р. Намагаючись обмежити її компетенцію, Петро І у 1720 р. вилучив із ведення генеральної канцелярії фінансові й судові справи, а в 1722 р. підпорядкував її Малоросій­ській колегії. Очолював Генеральну військову канцелярію гене­ральний писар. Вона поділялась на дві частини: колегіальну (складалась з генеральної старшини) і розпорядчу (складалась з українських та російських чиновників).

Генеральні судді(від одного до трьох в різні часи) розглядали цивільні й кримінальні справи, були радниками гетьмана, вико­нували його спеціальні доручення. Генеральний підскарбійконт­ролював фінанси країни. З 1728 р. було вже два підскарбії – один росіянин, а другий – українець представник генеральної старшини. Генеральний писарзавідував Ге­неральною канцелярією, зберігав державну печатку, ви­конував доручення з міжнародних справ. Існувала також і ниж­ча генеральна старшина, функції якої чітко не встановлювалися. По суті такі особи були гетьманськими помічниками й ад'ютантами, виконували різні доручення гетьмана. В урочистих випадках генеральний хорунжийніс військовий прапор – корогву, генеральний бунчужний – гетьманський бунчук. На ге­неральних осавулів,а їх було два, покладалося виконання певних дипломатичних доручень, судових розслідувань, а під час військових кампаній – навіть обов'язки наказного гетьмана. На місцях управляли полкові та сотенні уряди,які сформу­валися після визвольної війни.

Система управління в містах залежала від їхнього статусу. Великі міста користувалися магдебурзьким правом, яке надава­лось або підтверджувалося гетьманськими універсалами та ука­зами царського уряду. Але поряд з магістратами в них діяли ще й полкові чи сотенні уряди. Козацька старшина, постійно втру­чалася у справи міста, звужувала сферу міського самовряду­вання. Значна кількість міст мала статус ратушних, тобто не ко­ристувалася магдебурзьким правом і залежала від козацької адміністрації.

Судова система Гетьманщини після 1654 р. являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового суду. Сільські суди отаманівдіяли колегіально, але за участю представників козацької громади. Поступово їхнє значення підупало, а сфера компе­тенції звузилася до розгляду незначних спорів господарського характеру між козаками. Со­тенні судидіяли на території сотні і за своїм складом та діяльніс­тю були подібними до сотенного правління. До їхньої юрисдикції нале­жали цивільні й кримінальні справи місцевих козаків. Полкові суди існували в центрах полкових територій і складалися з пол­кового судді й полкової старшини. Судову колегію очолював полковник. Ці посадовці діяли як суди першої інстанції для сотенної та полкової старшини і другої, апеляційної інстанції, щодо сотен­них судів.

Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд.Він діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості і складався з генерального судді та генеральної старшини. У різ­ні часи кількість генеральних суддів була від одного до трьох. До того ж у 1728 р. до складу суду було введено трьох російських чиновників.

Церковні судизберегли свій окремий статус. Держава не втру­чалася у сферу духовного судівництва, хоча значно обмежила його компетенцію. До того ж кримінальні і важливі цивільні справи цер­ковних людей розглядалися світськими судами.

Окрім зазначених судів у Гетьманщині діяли мирові, цехові, третейські та ярмаркові суди, сфера компетенції яких поширювалася на міське населення, що займалося різного роду промисловою і торгівельною діяльністю.

У 1760 - 1763 рр. на прохання старшини, що прагнула зрівня­тись у правах з російським дворянством, було проведено судову реформу. Реформа мала зрівняти у підсудності всі прошарки панівного класу й суттєво обмежити компетенцію Генерального військово­го суду як суду першої інстанції для вищої старшини. Тоді виявилося, що життя вимагало відокремлення розгляду цивільних та кримінальних справ і спрощення судової системи. За результатами реформи було створено двадцять судових повітів, у кожному з яких заснували земський суд з цивільних та підкоморський суд із земельних справ. Для роз­гляду кримінальних справ було відновлено діяльність гродських (міських) судів у кожному з полкових міст. Судді обиралися з числа козацької старшини. Генеральний військовий суд, до складу якого належало два судді і по одному представникові з усіх полків, став апеляційною інстанцією для новоутворених судів. Таким чи­ном, судова реформа, відокремивши судову систему від адмініст­ративної, мала позитивне значення.