Наслідки переходу українських земель під владу Польщі

З кінця XIV ст. упродовж наступних майже 200 років долю більшості укра­їнських земель визначав політичний курс Польщі та Литви, спрямований на обо­пільне зближення. Результатом цього руху стало ухвалення на Люблінському сеймі 1569 р. унії (союзу), яка юридично оформила об’єднання Польщі і Литви в одну державу — Річ Посполиту.

Основними умовами, на яких відбулося об’єднання, були: 1) очолював Річ Посполиту король, що обирається на сеймі представників Польщі та Литви; 2) при коронуванні король присягав на вірність обом народам; підтвердив усі права і вольності шляхти та привілеї окремих осіб; 3) укладені до унії міжнародні договори обох країн були денонсовані, якщо були спрямовані проти однієї із договірних сторін; запроваджувалася спільна монета; 4) узаконювалося право набувати землі для польської шляхти в Литві і для литовської – в Польщі.

Після злиття двох держав Велике князівство Литовське продовжувало мати у своєму розпорядженні власне військо, законодавство, окрему адміністрацію, чинну фінансову систему. Втрати торкнулися здебільшого українських земель – Київщини, Во­лині, Поділля, що відійшли до Польського королівства. Польські магнати дістали колосальні володіння, справжні латифундії в центрі й на сході України. Вони почали активно заселяти їх селянами, для чого оголосили «пільгові роки» – від 20 до 40 років звільнення від податків і повинностей. У результаті, на ці землі хлинули тисячі селян, часто збігаючи від своїх колишніх хазяїв.

Проте добитися здійснення своїх мріянь шляхті не вдалося. Причини цього крилися як у зовнішній політиці Речі Посполитої, так і в загостренні класової боротьби в країни. Невдоволення зростало в різних верствах суспільства в Наддніпрянщині. Специфі­ка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих, щойно заснованих міст були слабо захищені від магнатських зазіхань.

На Київщині та Брацлавщині в містах проживало близько половини всього населення. Хоча вони й мали статус міст, а деякі навіть Магде­бурзьке право, більшість з них являли собою лише форти, зведені для захисту від татар своїх мешканців, а також селян навколишньої округи. Об'єктом експропріації власності, передусім – земельної, з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще була православною. З подальшим освоєнням території збіглим селянам ставало важче відшукати незаймані землі.

На відміну від селян у власне польських землях Речі Посполитої мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали позбутися вільного стану життя. Більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статус вільного люду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з польською владою. Для грандіозного спалаху національної та соціальної боротьби поступово склалися всі умови.

Упродовж другої половини XVI – першої половини XVII ст. Польща проводила надзвичайно агресивну, войовничу зовнішню політику. Таку ж політику проводила й Московська держава. Цар Іван Грозний прагнув розширити свою територію на захід, до Балтійського моря.

Боротьба між цими державами посилилася в другій половині XVI ст., коли королем Польщі в 1573 р. став Стефан Баторій, а через декілька років Сигізмунд ІІІ, чиє правління було заповнено безперервною боротьбою за шведський і московський престоли.

Коли в Москві в 1598 р. помер останній син царя Івана Грозного Федір і в країні почалася боротьба за царський трон, Польща активно втрутилася у московські справи. Тут було й узяття Москви, й підтримка Лжедмитріїв, першого і другого, й похід на Москву короля Владислава, сина Сигізмунда ІІІ, і, зрештою, підписання мирного договору 1634 р., за яким Смоленська і Чернігово - Сіверська землі закріплювалися за Річчю Посполитою. Оскільки литовсько - українська шляхта бачила явну вигоду від цих походів, вона підтримувала польського короля й увалювала унію.

Другим, дуже важливим чинником, що згуртував польську й литовсько - українську шляхту, був зростаючий опір народних мас соціальному гніту шляхти. Загострило соціально - економічну боротьбу, до усього іншого, й прагнення польської влади окатоличити повністю українське населення.

Спроби польської католицької церкви поширити вплив на українські землі знайшли підтримку у частини православного духовенства. Декілька православних єпископів на чолі з львівським єпископом Балабаном виступили на підтримку ідеї підписання унії між католицькою й православною церквою. Нова, греко-католицька церква мала зберегти свої православні обряди та церковнослов’янську мову в богослужінні, але адміністративно повинна була підпорядкуватися Риму.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. у Бресті був скликаний церковний собор. Хоча більша частина священиків виступила проти унії, меншість на чолі з київським митрополитом М. Рогозою підписала унію. Король Сигізмунд ІІ затвердив рішення. Тож, крім католицької та православної церков, на Україні виникла уніатська (греко-католицька), що викликало гнів і обурення з боку українського православного населення.

Відтепер захист православної віри від католиків і уніатів надає додаткову гостроту народним рухам. У 1591 р. спалахнуло перше козацьке - селянське повстання під керівництвом Криштофа Косинського, яке зазнало поразки в 1593 р. У 1595 р. спалахнуло повстання під керівництвом Северина Наливайка і Григорія Лободи, придушене у цьому ж році. Польська влада, для залякування населення, посилює гніт, але це призводить до зворотної реакції. Народні маси відчули, що козацтво є тією силою, яка поведе їх на боротьбу за національне звільнення. У 1630 р. спалахує велике козацько-селянське повстання під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила), яке охопило усю Київщину. Трясило звернувся з універсалами до українського народу, в яких закликав боротися за православну віру, відновити козацькі вільності, зберегти українську народність. Хоча це повстання також було придушено, стихійні виступи тривали. У 1637-1638 рр. спалахнуло потужне селянське-козацьке повстання під керівництвом Павла Бута. Після його загибелі повстання втратило свій організований характер, проте вже в березні 1638 р. його очолив запорізький гетьман Яків Острянин. Після його загибелі залишки повсталих очолив Дмитро Гуня, але зрештою й це повстання було придушено. Настала реакція. Посилився наступ на селянство – збільшилися панщина й повинності, багатьох козаків стали повертати в селянський стан. Над Запоріжжям був встановлений контроль польської адміністрації.

Після Люблінської унії 1569 р. ще більше зміцніла економічна й політична могутність магнатів. Цьому сприяла політика роздачі магнатам українських земель. На території України виникли величезні латифундії Конецпольських, Сангушків, Вишневецьких і інших магнатів, рівних яким не знала навіть Європа. Їх могутність була настільки велика, що вони іменували себе «короликами», «віце - королями», мали усю повноту влади на своїх землях і часто вставали в опозицію до короля. З середовища магнатів сейм призначав 16 сенаторів, без участі яких король не міг приймати рішення. Якщо польська шляхта порівнялася в правах з магнатами ще до Люблінської унії, то права української шляхти стали розширюватися після укладення цієї унії. Наприклад, київська шляхта отримала право внесення змін до литовських статутів. Українська шляхта і православне духовенство отримали такі ж права і привілеї, як і польська шляхта. Їх представники отримали право засідати в сенаті, обіймати державні посади

Однак потрібно мати на увазі, що подібна політика проводилася тільки відносно великої шляхти. Що стосується дрібної й середньої шляхти, то її становище не змінилося, навіть у дечому стало гірше. Вона здебільшого перетворилася на «замкових слуг» і «бояр служивих», які мали невеликі земельні наділи і виконували різні поліцейські, адміністративні й військові функції на користь великих феодалів, біля яких вони жили. Дрібна шляхта була близька, по суті, до верхівки сільського населення й, знаходячись в опозиції до польської влади, перетворилася на хранителів українського національного духу.

У аналогічному становищі опинилося й православне духовенство. Вищі церковні посади обіймали ієрархи, які проявляли лояльність до польської влади. Нижче ж духовенство зберігало прихильність українським національним традиціям. «Біле духовенство» було пов'язане з селянськими масами. Це були сільські священики, що знаходилися в найбільш тісному контакті з мирянами, на світогляд яких вони чинили сильну дію. «Чорне» ж, монастирське духовенство, було більше пов'язано з шляхтою, з середовища якої й формувалися частенько його представники. Отже, дрібна й середня українська шляхта була відторгнута польською владою. Пройнята національними ідеями, вона стала активним учасником національного руху в Україні.

Після 1569 р. становище селянства ще більше погіршало. Згідно зі Статутами 1566 і 1588 рр. у Речі Посполитій встановлювалося необмежене кріпацтво. Феодал мав повне право зробити зі своїми кріпаками усе, що він тільки хотів побажати – купити, продати, обміняти, при необхідності навіть страчувати. Постійно зростала кількість днів панщини – до трьох, чотирьох і навіть п'яти днів на тиждень.

Анітрохи не краще було положення селян і на державних землях, тобто що належать королеві, так званою «королівщіні». Вони несли таке ж комплекс повинностей, тим більше що фільварки тут з'явилися раніше, ніж на землях феодалів. Польська влада поступово задушила й останні прояви самостійності селянських громад. Забороняються сільські віче і копний суд. Селяни позбулися права займатися такими промислами, як мисливство, рибальство, бджільництво, бортництво, оскільки всі ліси й озера перейшли у власність феодалів. Відтепер селяни перетворювалися на робочу худобу, нещадно експлуатовану і позбавлену всіх прав. Природно, що селянство тільки й чекало нагоди для виступу проти польського гніту.

Найбільші зміни після укладення Люблінської унії торкнулися козацтва. Польська влада, з одного боку, була зацікавлена в існуванні козацтва, але з іншого – побоювалася, що козацтво виступить проти полонізації України. З огляду на процес майнового й соціального розшарування серед козацтва, польська влада діяла за принципом «розділяй і володарюй». Вона прагнула притягнути на свій бік найбільш заможну його частину, щоб потім нацькувати її проти інших козаків.

На початок Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького козацтво не представляло з себе монолітної маси. Серед козацтва виділялася заможна верхівка що експлуатує своїх бідних родичів. Частина козаків входила в реєстр і мала певні привілеї. Інші, що жили на Запоріжжі, вважали себе вільним. Значна маса козаків не належала ні до тих, ні до інших, несучи різного роду повинності на користь своїх хазяїв. Та попри всі відмінності в майновому становищі й соціальному статусі, козаків об'єднувало прагнення позбавитися від польського гніту й жити відповідно до своїх уявлень про свободу.