Правова система польської держави

До утворення Речі Посполитої Польща не мала кодифікованого права. Вона користувалася в основному збірками статутів і конституцій, а також нормами звичаєвого права. Однак підписання Люблінської унії 1569 р. Литовські статути, особливо 1566 і 1588 рр., поширилися на всю Річ Посполиту. Причому на українських землях вони були головними джерелами права. У містах як і раніше, діяло магдебурзьке право. У деяких українських місцевостях продовжувало діяти українське звичаєве право. Те ж само було й з судовою системою й процесом. Вони залишалися такими ж, як і раніше, якщо не рахувати того, що до кінця ХVІ ст. по суті зник копний суд.

Після Люблінської унії на українські землі була поширена польська судова система, яка відповідала інтересам магнатів і шляхти. Розвиток фільваркового господарства, яке забезпечувало розкішне існування польської шляхти, примусив тодішніх польських правників зайнятися вдосконаленням господарського права. Вищою судовою інстанцією став господарський суд. Разом з ним діяли головний трибунал і сеймовий суд, які в умовах шляхетного безладу, слабкості центральної влади все ж таки мали підтримувати певний порядок управління Річчю Посполитою на всіх його рівнях.

Перехід Наддніпрянщини під владу польських феодалів здійснювався швидко і безладно, що потребувало швидкого вирішення спорів з приводу встановлення володарських прав магнатів. Ось чому було вирішено, що на землях сучасної України й надалі слід керуватися приписами Литовських статутів під час вирішення господарських прав. Навіть суто кримінальні злочини підлягали підсудності господарського суду на підставі норм Литовських статутів. До таких злочинів було віднесено справи про державні злочини, злочини посадовців, які здійснювали розкрадання коштів з державної скарбниці, вбивство осіб шляхетного стану під час посполитого рушення (ведення військових дій), здійснення перепон виконанню судових рішень тощо.

Подальше поширення норм Литовських статутів на Наддніпрянщині, де самостійними князьками почували себе магнати переважно з нащадків Рюрика, спонукали владу Речі Посполитої утворити особливу апеляційну інстанцію – головний трибунал, який мав переглядати судові справи за першою інстанцією. Проте й цей суд не виправдав надії на упорядкування державно-правових відносин на теренах сучасної України.

У 1588 р. було здійснено спробу реорганізації сеймового суду з метою перетворення його на єдину інстанцію щодо вирішення справ про здійснення державних злочинів. Водночас магнати Наддніпрянщини й далі почували себе вільними від впливу тих судів, які могли хоча б обмежити магнатське свавілля.

Стосовно досить великої за чисельністю загонової шляхти, яка взагалі не мала земельної власності й існувала за рахунок служіння великим землевласникам, для неї зберігали утворені ще у Великому Литовському князівстві земські, гродські та підкоморські суди. Іхня компетенція в даний час майже не змінилася.

В українських зем­лях окреме судочинство здійснювалося щодо справ, пов’язаних із замахом на релігію та церкву. Для православного населення існували духовні суди, завданням яких було вирішення справ про порушення церковних догматів. Але з часом виокремилися церковні доменіальні суди, які контролювалися тими магнатами, на землі яких виникали церкви і монастирі. Саме в доменіальному суді за формальної участі в ньому представників місцевого духівництва вирішувалися справи не стільки духовного характеру, скільки дрібні цивільні й кримінальні справи селян, які порушили порядки, встановлені власниками фільварків.

Міщан королівських та приватновласницьких міст судила тамтешня адміністра­ція, яка призначалася їхніми власниками. Навіть у містах, які мали права на самоврядування на підставі дії положень магдебурзького права, судочинство контролювалося магнатами.

Процесуальне право на теренах Наддніпрянщини не закріпляло істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Щоправда, цей недолік певним чином згладжувався за рахунок змагального характеру судового процесу. У такому випадку сутність процесу визначалася сутністю позову. При цьому лише позивач збирав усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення за допомогою свідків і письмових документів.

Слід вказати, що наприкінці XVI ст. розвиток права в українських землях взагалі припинився. Така ситуація стала наслідком негативного впливу на різні сторони життя суспільства Берестейської церковної унії 1596 р. Наступ католицької реакції, викликаний у Речі Посполитій ще й впливом міжконфесійної боротьби католицизму з протестантизмом, призвів до утиску прав православного населення Наддніпрянщини. Саме тут практично не діяли навіть норми «Артикулів» Генріка Валуа (1573 р.). Свавілля магнатів стало однією з головних причин поселення національного руху в Україні.

РОЗДІЛ VІ. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ: