Державний устрій Речі Посполитої

Після Люблінської унії система управління Польщі поширилася на всю територію Речі Посполитої. Найвищим законодавчим органом був Вальний (загальний) сейм, який обирався кожні два роки. До складу Вального сейму входили король, сенат і посольська хата.

Король, відповідно до «Артикулу» Генріха Валуа (1573 р.), обирався. Тим самим був закріплений принцип обираності короля, закладений з часів обрання польським королем литовського князя Ягайло в 1386 р. Для обрання короля збиралися спеціальні сейми. На першому з них вирішувалося питання про час і умови обрання, на другому – короля обирали, на третьому – король приймав присягу. Він присягав усі найважливіші питання вирішувати разом з сенатом, після чого його коронували.

До сенату входили всі найвищі посадовці Речі Посполитої – єпископи, каштеляни, воєводи. Завдання сенаторів у сеймі полягало у висловлюванні своїх думок, на основі чого король проголошував «конклюзію» – загальну думку сенаторів. Сейм також вибирав 16 найвпливовіших сенаторів, без згоди яких король не мав права приймати рішення.

Найбільш впливовою частиною сейму була посольська хата. Вона складалася з представників шляхти, які обиралися на повітових сеймиках і таким чином представляла всю шляхту королівства. Представники шляхти на сеймиках отримували накази, а після завершення роботи сейму звітували на сеймиках.

Повноваження сейму були дуже широкими: він вводив нові податки, виробляв основні напрями зовнішньої політики, давав згоду на ведення воєн тощо. Рішення на сеймі приймалися одноголосно, тобто діяв так званий принцип «ліберум вето». Рішення сейму називалися конституціями. Вони проголошувалися від імені короля, але при цьому обов'язково підкреслювалося, що вони прийняті вони за згодою сенату.

Центральне управління здійснювали король і посадовці, до яких відносилися коронний або великий маршалок (у його веденні знаходився королівський двір), коронний канцлер (завідував королівською канцелярією), коронний скарбник (казна королівства).

Водночас у Литві збереглися деякі державно - правові відмінності. Зокрема, тут був свій канцлер, скарбник. Разом з коронним гетьманом Речі Посполитої, що командував армією, діяв великий литовський гетьман, що стояв на чолі литовського війська.

В умовах панування польських магнатів і шляхти, які були ревними католиками, нащадки магнатських родин давньоруського походження визнавали, що основою покращення їхнього соціального статусу є два кроки – спочатку полонізація, а потім – відхід від «хлопської церкви», тобто розрив з православ'ям. У цьому їм допомагали ідеологи полонізації, серед яких особливо виділявся єзуїт П. Скарга. У його книзі «Про єдність Церкви Божої» було вказано, що «за допомогою слов’янської мови ніколи не можна пізнати істину». І дійсно, асиміляція магнатських родин давньоруського походження здійснювалася досить швидко. Це схвалював глава львівських католиків архієпископ Я. Порохницький, що сам був представником спольщеного роду. Він стверджував: «Коли траплялося, що була панна - одиначка з маєтністю або вдова багата, то королі своїх поляків - шляхтичів посилали до Русі, помагали їм своїми впливами, і так вони, женячися часто, наповнили Русь і запровадили віру правовірну като­лицьку римську; решту зробила пильність пастирів, так що й найбільші панове з Ру­сі перейшли до єдності з римським костьолом, покинувши грецьку схизму».

Православна церква мала своєю паствою лише представників бідної шляхти, запорозьких козаків і селян. За таких умов в України не існувало політичного керівництва з боку тих представників панівного класу феодального суспільства, які б своєю діяльністю сприяли зміцненню української самобутності. Саме це за півстоліття після Люблінської унії викликало низку козацько - селянських повстань в Наддніпрянщині, де окрім католицької реакції, вибух національного, соціального й релігійного руху стимулювала й політична реакція польської еліти.

Після 1569 р. Польща перенесла принцип свого територіального поділу на всі землі королівства. Тепер Річ Посполита ділилася на три провінції – Велика Польща, Мала Польща, Литва. До Малої Польщі входила велика частина захоплених українських земель. Ці землі адміністративно були поділені на шість воєводств за польським зразком: Руське (переважно Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське.

Таким чином, провінції ділилися на воєводства, а ті на повіти. Найнижчою адміністративною одиницею були волості та села. Кожне воєводство мало свій представницький орган – сеймик, від якого обиралися представники на Вальний сейм. Місцеве управління здійснювали, як і раніше, воєводи, каштеляні, старости, інші посадовці. На чолі волості стояв королівський волосний староста, а на чолі села, після ліквідації копного сходу, управителі, яких призначали воєводи і старости. На території Речі Посполитої існували й такі адміністративно-господарські одиниці, як староства, але це було швидше винятком, оскільки староства давалися королем тимчасово за службу.

Водночас, з огляду на опір шляхти, яка не хотіла втрачати своїх вільностей і всіляко обмежувала повноваження місцевих органів влади, місцеве самоврядування не отримало чіткого й закінченого вираження в цей період на українських землях.