Суспільний лад Великого князівства Литовського

Перехід західноукраїнських земель до складу Польщі призвів до ще більшого соціального розшарування населення, до появи нових соціальних верств і до змін у старих. Приступимо до їх розгляду по порядку Магнати. З переходом Галичини, а потім і Волині до складу Польщі в цих землях стало швидко зростати велике феодальне землеволодіння. Польська корона активно роздавала величезні ділянки землі, передусім общинні, в руки польських феодалів. Таким чином у західноукраїнських землях, і передусім на Волині, де на відміну від Галичини було дуже слабке боярство, стали складатися латифундії.

Верхню сходинку серед феодалів займала так звана титулована знать, куди входили князі з роду Рюриковичів, Гедиміновичів, Глинських. Нижче їх знаходилися магнати, які отримали землю в спадщину й володіли пов'язаними з ними імунітетними правами. Сюди ж входили й князі, які втратили свою владу з переходом їх земель під управління князів Великого князівства Литовського.

Цей вищий феодальний шар мав таку колосальну економічну міць, що це дозволило йому домогтися від королівської влади величезних політичних привілеїв. Вони підлягали юрисдикції тільки лише великого князя Литовського або короля Польщі. Вони мали право мати своє військо і водити його у походи під своїми хоругвами. Збройні сили магнатів, до речі кажучи, були настільки великі, що становили в інші часи до трьох чвертей усього війська Україні.

Магнати зосередили у своїх руках усі найвищі державні посади та, мало цього, могли передавати їх у спадок. У Великому князівстві Литовському магнати входили в так звану Пані-Раду – самостійний, незалежний від великого князя державний орган, без якого він не міг приймати жодного важливого державного рішення. Магнати Великого князівства Литовського досягли не лише великокнязівських привілеїв від 1492 і 1506 рр. про визнання Пані-Ради, але також і імунітету від суду місцевої адміністрації. А відповідно до Литовського статуту 1588 р. вони самі отримали право судити не тільки залежних від них людей, але й дрібних і середніх феодалів.

Другим за значенням правлячим станом після магнатів була шляхта. Однак її становлення було поступовим, відбувалося в безперервній боротьбі з магнатами. Це були середні й дрібні землевласники, основним заняттям яких була військова служба. Українська шляхта стала формуватися спочатку в Галичині з приєднанням цієї території до Польщі. Польські королі підтверджували права шляхти на землю та нагороджували їх новими землями, намагаючись зміцнити своє становище на придбаних землях.

Проте правове становище української шляхти далеко відставало від правового становища шляхти в Польщі, яка до цього часу перетворилася вже на значну політичну силу. Галицька українська шляхта мала безкоштовно брати участь у походах польського короля, платила різні податки в залежності від розміру земельного наділу, не мала свого самоврядування. У результаті наполегливої ​​боротьби протягом першої половини XV ст. галицька шляхта домоглася все ж зрівняння в правах з польською шляхтою. У 1434 р. король Владислав видав привілей, що прирівняв галицьку шляхту до польської.

У Великому князівстві Литовському також робилися кроки, спрямовані на підвищення ролі шляхти в економічному і політичному житті. З 1522 р. шляхтичами стали вважатися ті, хто міг довести своє походження від служилих бояр часів литовських великих князів середини і другої половини XIV ст., коли з'явилися перші привілеї, що захищали права шляхти і відокремлював їх від більш нижчих соціальних верств. Урешті-решт у 1528 р. було проведено перепис шляхти і затверджено її склад.

Остаточно шляхетський стан сформувалося юридично після прийняття знаменитого Уставу на волоки 1557 р. Відповідно до цього Уставу земля відбиралася в тих шляхтичів, які не могли довести своє походження та право на землю. Вони виганялись з шляхетського стану. Відтепер шляхетство присвоювалося лише сеймом, а позбавити людини звання шляхтича міг тільки суд.

Велике значення в зростанні могутності шляхти зіграло й фільваркове господарство, створене тим же Уставом на волоки. Це було напівкапіталістичне – напівфеодальне господарство. Орієнтоване на ринок, воно використовувало працю феодально залежних, нещадно експлуатованих селян. Шляхта отримала в результаті земельної реформи найкращі землі й можливість безмитно постачати свою продукцію на європейські ринки, та до того ж ще й безмитно завозити товари.

Шляхта все більше порівнювалася у своїх правах з магнатами. У 1563 р. були остаточно знищені статті Городельської унії, спрямовані проти православної шляхти. Відтепер вона могла займати вищі державні посади і брати участь у роботі вищих державних органів. Потім, у 1564 р. були створені єдині для магнатів і шляхти земські суди, в яких розглядалися їхні громадянські суперечки. У 1565 р. були створені шляхетські повітові сеймики як представницькі органи місцевої шляхти. А з 1566 р. був введений єдиний порядок проходження військової служби для магнатів і шляхти.

Становище селян у Великому князівстві Литовському на початку його існування практично нічим не відрізнялося від того, яким воно було в Київській Русі. Вони також ділилися на три основні групи-вільних, напіввільних і невільних. Вільні селяни, які проживали на державних, великокнязівських землях, платили державний податок і виконували різні повинності на користь держави – ремонтували й будували дороги та мости, укріплювали замки тощо. Вільні селяни, які жили на приватновласницьких землях, виконували різні повинності на користь господаря землі, платили йому податі. Вони мали право переходу від одного власника до іншого. Залежно від характеру платежів на користь держави або господаря вільні селяни ділилися на кілька груп. Найбільшою кількісно групою були тяглові, які крім різних повинностей виконували панщину, тобто працювали на полі феодала спочатку 8-10 днів у році, а потім і 2-4 дні на тиждень.

Окрему групу вільних селян становили службові селяни – ковалі, пекарі та інші фахівці, які обслуговували своїх господарів.

Третю групу становили чиншові селяни, які замість панщини платили грошовий оброк феодалам, яким панщина була невигідна.

Напіввільним селянами вважалися ті, хто брав у борг (купу) гроші і повинен був відпрацьовувати борг різними повинностями. Аналогічним положенню закупів було й положення рядовичів, які укладали з феодалом ряд (договір) і працювали на нього за дах та їжу. До невільною селянам ставилися холопи і челядь, які працювали і жили на подвір'ї феодалів.

Після Кревської унії становище селян починає поступово погіршуватися. Польський король і великий литовський князь Казимир видав у 1447 р. привілей, згідно якого вільні селяни втрачали право переходу від одного власника до іншого. А в Судебнику 1468 р. йшлося про застосування смертної кари до тих, хто намовляв селян до втечі від своїх господарів. Законами 1501-1543 рр. взагалі заборонявся перехід без дозволу пана.

Розвиток товарно-грошових відносин у Європі, зростання ринку вимагали від держави і феодалів збільшення кількості виробленої продукції. Вихід вони бачили в посиленні панщини, закріпачення селян та інтенсивної їх експлуатації.

Усі ці завдання повинен був вирішити виданий великим князем Сигізмундом ІІ Августом в 1557 р. разом з Панами-радою «Устава на волоки». Відповідно до цієї аграрної реформи всі великокнязівські землі переміряли незалежно від того, кому вони належали і ділилися на волоки – ділянки розміром трохи вище 20 - ти га. Волоки з кращими землями віддавалися феодалам, на яких вони влаштовували фільваркове господарства, виробництво в яких було орієнтовано на ринок. Дрібні феодали отримували по дві волоки. Селяни ж отримували, незалежно від того, скільки у них було землі раніше, по одній волоці на дворище, яке складалося з кількох господарств. Цим же Уставом встановлювалася обов'язкова дводенна панщина. Селяни втрачали право набувати землю. Таким чином вони перетворювалися на кріпаків.

Якщо спочатку фільваркова система господарства охоплювала тільки великокнязівські й королівські землі, то вже до початку ХVІІ ст. вона поширюється на магнатські й шляхетські землі. Прагнучи до збільшення своїх прибутків, магнати і шляхта ведуть активний наступ на селянські землі, внаслідок чого селянське землеволодіння різко скорочується і вимагають від влади ухвалення законів, що збільшували кількість днів панщини. У результаті на початок ХVІІ ст. панщина сягає 4-5 днів на тиждень. У 1573 р. король Генріх Валуа видав «Артикул», у якому проголошувалося право панів на встановлення необмеженої панщини в своїх землях.

На посилення гніту і закріпачення селянство відповідало втечею на незаселені землі України. Для боротьби з цим явищем І Литовський статут 1529 р. і ІІ Литовський статут 1566 р. проголошували 10 - річний термін розшуку збіглих селян, а ІІІ Литовський статут 1588 р. подовжував цей термін до 20-ти років. Відтепер феодали отримували повне право розпоряджатися не тільки майном, але й життям своїх кріпаків. Хоча селяни й мали юридично право звертатися зі скаргами на своїх господарів, численні застереження робили це право нереалізованим.

Стосовно стану українських селян відомий французький автор Г. Левассер де Боплан писав: «Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, який тримають, певну кількість буассо 57 зерна, багато каплунів, курей, гусей і курчат перед Великоднем, Трійцею і Різдвом. Крім того, [повинні] возити дрова для потреб свого пана та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також [забирають] десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року – третього вола. Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть, так що немає нічого дивного, коли ці нещасні ніколи нічого не відкладають для себе, перебуваючи у таких тяжких умовах залежності. Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, але й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни - ніби перебувають у чистилищі). Тому як трапляється, що ці бідні селяни потрапляють у повну залежність до злих панів, то опиняються у ще жалюгіднішому стані, ніж каторжани на галерах. Таке рабство і призводить до того, що багато хто тікає, а найвідважніші з них подаються на Запорожжя [Zaporouys], яке є місцем притулку козаків на Борисфені».

До кінця XVI ст. практично все селянство України було закріпачене, Важкий соціальний гніт укупі з національним і релігійним робив селянську масу дуже сприйнятливою до закликів боротьби за своє визволення від польського ярма.

З другої половини XVI ст. в Україні спостерігається помітне зростання кількості міст. З одного боку, це було викликано розвитком середньовічної промисловості, зростанням торгового обороту, товарно-грошових відносин, а з іншого, тією обставиною, що король і магнати засновували нові містечка на землях Лівобережжя, які приносили їм значні прибутки. Населення міст і містечок України було досить строкатим у національному відношенні. Сюди прибували, залучені можливістю знайти роботу і розбагатіти німці, вірмени, євреї, поляки та інші. У містах Лівобережжя значний прошарок становили міські козаки. Багато з них були нащадками тих селян, які втекли від кріпосного гніту з Галичини. Населення міст займалося численними ремеслами, торгівлею, сільським господарством на належних їм ділянках землі.

Міста за своїм правовим статусом ділилися на три категорії. До першої відносилися міста з магдебурзьким правом. Їх було значно більше на Лівобережжі, ніж на заході Україні, що пояснювалося часом їх виникнення в той період, коли магдебурзьке право широко поширювалося. У той же час міста з магдебурзьким правом відрізнялися від таких же міст в Європі, оскільки воно на Україні було досить обмеженим. Часто це право поширювалося тільки на католиків або на частину неукраїнського населення. Крім загальнодержавних податків, жителі цих міст повинні були виконувати різні повинності, що накладалися місцевою владою. Часто українцям, як наприклад у Львові, забороняли займатися певними ремеслами і селитися де б то не було в місті окрім заздалегідь відведених місць (у Львові це була Руська вулиця). Часто воєводи своєю владою змушували жителів таких міст виконувати додаткові повинності, не передбачені привілеями короля.

Другу категорію міст становили міста великокнязівські й королівські. Вони також платили загальнодержавні податки, але крім цього на них накладалося безліч інших обов'язків – ремонтувати і будувати дороги і мости, водопроводи і дороги. Вони повинні були також поставляти в королівське або княже військо ратників зі своїм озброєнням, утримувати війська під час постою і виконувати ряд інших обтяжливих повинностей.

Третю категорію складали міста, що знаходилися на приватновласницьких землях. Ті жителі, які займалися сільським господарством, платили грошовий оброк (чинш), розмір якого постійно зростав. Городяни також виконували різного роду загальноміські повинності - будували й ремонтували міські споруди, мостили вулиці тощо. На вимогу власника міста вони збирали і платили йому різні податки, збирали дрова, косили сіно і пшеницю тощо. Без дозволу власника міста та місцевої адміністрації міщани не мали права покидати міста і змінювати свій стан.

Населення всіх міст, незалежно від їх належності, поділялося на три основні прошарки. Вищім прошарком був міський патриціат, що складається з тонкого шару багатих купців, заможних ремісників і багатої верхівки магістрату. Ці багаті польські, німецькі, українські, литовські сім'ї контролювали життя міста і впливали на всі сторони його життя.

Другій прошарок становили бюргери, які займалися різними промислами, і господарі цехів – майстри. Оскільки цехи – об'єднання ремісників одного профілю, грали в житті міста велику роль, найчастіше визначаючи його економічну могутність, майстри користувалися, як і багаті бюргери, всіма правами мешканців міста і вельми суттєво впливали на його політичне життя. Бюргерство і майстри найчастіше перебували в опозиції до патриціату, однак це було не більш ніж фрондування, оскільки спір у них йшов з питань привілеїв, багатьох з яких були позбавлені бюргери і майстри.

Третю, найчисленнішу групу становили міські низи, до яких відносилися підмайстри, учні, міська біднота, всякі маргінальні елементи. Дуже суттєву групу становили партачі – позацехові ремісники. Це були викинуті феодалами колишні кріпаки, які довівши міській владі (на підставі довідок від феодала) свою незатребуваність в селі, починали займатися ремеслами. Однак, оскільки цехи були замкнутими корпораціями, повністю підлеглими майстрам, які не терпіли ніякої конкуренції, вхід їм туди був закритий і вони займалися дрібним ремеслом, перебуваючи на межі виживання. Біднота часто поєднувалася в боротьбі проти майстрів, але широкого масштабу вона не отримувала.

Загалом міське населення становило досить вибухонебезпечну масу, сповнену антифеодальними настроями і хоча в різних прошарків були різні цілі, міщани, особливо міські низи готові були підтримати боротьбу за звільнення від гніту.

Перехід західноукраїнських земель під владу Польщі в XIV ст. і посилення в них усіх форм гніту, соціального, національного і релігійного викликав втечу багатьох селян на незаселені або малозаселені землі центральної України, в район Київщини, Брацлавщини, Черкащини. У міру посилення гноблення цей потік наростав, причому найчастіше в ньому брали участь незаможні селяни і незаможні мешканці міст, представники дрібної шляхти і низового духовенства, які також страждали від національного і релігійного гноблення.

Уходники, як їх називали, селилися на незайнятих землях, пустищах, околицях міст і в дрібних містечках. Найчастіше їх запрошували на поселення магнати і князі, зацікавлені в залученні робочої сили і обіцяли їм відстрочку від всіх платежів і податків на 15 - 30 років. Ці люди називали себе козаками (вільними людьми) й не визнавали над собою влади феодалів. Займалися вони сільським господарством, різного роду промислами, ремеслами, торгівлею.

У створюваних січах козаки встановлювали свій особливий уклад життя. Вони підпорядковувалися встановленими ними правилами поведінки, вибирали зі свого середовища старшину, по справедливості ділили захоплену здобич. До пори до часу запорізькі козаки не представляли особливих причин владі для занепокоєння. Однак поступово їх активність почала зростати, що викликало скарги з боку місцевих властей до Варшави до короля з проханням вжити заходів для приборкання цієї вольниці. Перша така з відомих скарг датована 1489 р. З цієї дати й ведеться офіційний відлік історії запорізького козацтва. Унікальність цього прошарку полягала в тому, що в очах всього українського населення, в першу чергу селянства, козацтво, в умовах переходу української еліти на службу до Речі Посполитої, стало виглядати єдиною силою, яка може протистояти польському гніту і здатна очолити боротьбу за національне звільнення усього народу.