Форми державного ладу

Форма державного ладу – це національно-територіальна організація держави, а також взаємовідносини центральних та регіональних органів.

Унітарна форма державного ладу переважає. До унітарних держав належать: Великобританія, Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, переважна більшість країн Латинської Америки та Африки, Камбоджа, Лаос, Японія і багато інших країн світу.

Федеративна форма державного ладу, на відміну від унітарної, складна, різнобічна й у кожному конкретному випадку має специфічні особливості. Незважаючи на те, що переважна більшість країн має унітарний устрій, федерація є досить поширеною формою державного ладу й існує в багатьох країнах (США, Канада, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексиканські Сполучені Штати, ФРН, Австрія, Бельгія, Швейцарія, Індія, Федерація Малайзія, Нігерія, Танзанія, Ефіопія, Австралійський Союз, РФ та ін.).

Федерація – це складна (союзна) держава, яка складається з державних утворень, які мають юридичну та певну політичну самостійність. Державні утворення, які складають федеративну державу, є суб’єктами федерації та мають власний адміністративно-територіальний поділ.

Конфедерація - це не союзна держава, а союз держав. Конфедерація може мати свій парламент поряд з парламентами держав-членів, главу конфедерації поряд з главами держав-членів, зазвичай, президентами, свій уряд, але на відміну від федерації акти загальних органів не діють безпосередньо на територіях держав-членів. Ці акти набувають чинності у частинах конфедерації лише після ратифікації відповідними органами держав-членів, які також можуть їх відхилити.

Певні елементи такого конституційно-правового регулювання виявляє Британська співдружність, оскільки в деяких її державах-членах главою держави вважається британський монарх, якого представляє генерал-губернатор (наприклад, в Австралії, Барбадосі, Канаді, Ямайці), хоча в інших державах-членах Британської співдружності є власні президенти (Індія, Кенія та інші).

Питання для самоконтролю

1. Які причини розмаїтості форм зарубіжних держав?

2. Що таке форма правління?

3. Чим різняться монархія та республіка?

4. При якій формі правління існує інститут контрасигнатури?

5. Що таке політичний режим, які його різновиди існують?

6. Які ознаки авторитарного режиму?

Питання для самостійного вивчення

1. Які характерні риси парламентарної республіканської форми правління? Наведіть приклади країн, що мають подібну форму правління.

2. Чим відрізняється радянська республіка від парламентарної? У чому сутність партократичного державного режиму?

3. Які основні теорії демократії Вам відомі? Назвіть основні ознаки демократії.

4. Що лежить в основі розподілу унітарних держав на централізовані й децентралізовані?

5. У чому сутність адміністративної автономії? У яких зарубіжних країнах вона існує?

Тема 4. Конституційні принципи основ суспільного ладу

4.1. Конституційні принципи економічної структури суспільства

Конституційне регулювання економічних відносин обіймає питання власності, праці, розподілу тощо. Сучасні конституції містять спеціальні розділи, присвячені висвітленню цих питань. Так, глава 3 Конституції Іспанії 1978 р. має назву “Про основні принципи економічної та соціальної політики”, а розділ 7 Конституції Бразилії 1988 р. – “Про економічний та соціальний порядок”.

Конституції, побудовані з урахуванням ринкової моделі економіки, встановлюють рівноправ’я всіх видів власності: державної, приватної, муніципальної, хоча правовий режим різних видів власності не однаковий. Так, муніципальна власність може належати на праві приватної власності, якою можна вільно порядкувати, і на праві публічної власності, яку продати неможливо, але можна здати в оренду організаціям або приватним особам з культурною метою, причому порядкування нею відбувається, зазвичай, не на підставі норм цивільного права, а шляхом видання адміністративних актів.

Конституції демократичних країн закріплюють свободу конкуренції та антимонопольну політику. Не дозволяється повне домінування на ринку будь-яких фірм, існує спеціальне законодавство, спрямоване проти монополізму (уперше з’явилось у США – антитрестовське законодавство), на підставі якого судовим рішенням монополії розділяються на кілька підприємств. Так, були розділені рокфелерська компанія “Амерікентелефон енд телеграфкомпанї”, у 2000 році - “ Майкрософт”.

У сучасних капіталістичних країнах, які виходять з принципу ринкового господарства, поряд з тим здійснюється державне регулювання економіки. Винятково ринкової, цілком нерегульованої економіки не існує в жодній країні, хоча рівень та характер державного регулювання неоднакові. Конституційні положення щодо планування економіки зберігаються лише в небагатьох конституціях останнього часу (конституції Бразилії, Іспанії, Португалії та інші) і поступово вилучаються з них. Ці зміни спрямовані переважно проти ідей директивного планування; саме ж прогнозування розвитку суспільства, його різних боків, прийняття відповідних документів практикується в багатьох індустріально розвинених країнах. За ринкової економіки здійснюється не директивне планування, обов’язкове, з відповідальністю за виконання плану, а індикативне (орієнтоване), яке має на меті створення для тих чи інших галузей кращих умов для вкладання капіталу та забезпечує фінансову підтримку з державного бюджету певним проектам.

Конституції країн тоталітарного соціалізму відкидають рівноправ’я різних видів власності, а держава проводить неоднакову політику відносно них: суспільна власність користується перевагами, її державна форма вважається вищою формою власності та підлягає особливому правовому захисту. Найважливіші об’єкти економіки можуть знаходитися лише у власності держави. Приватна власність на засоби виробництва або зовсім забороняється (так було у колишньому СРСР та існує в КНДР), або має обмежений характер (як зараз у В’єтнамі, КНР) та підлягає жорсткому правовому регулюванню. Останніми роками в деяких з них (Китай, Куба) відбувається роздержавлення власності у формі приватизації та акціонування.

4.2. Конституційні положення про соціальну структуру суспільства

Конституції демократичних країн, зазвичай, не містять положень про соціальну структуру суспільства, проте в деяких з них (наприклад, у ст.4 Конституції Ірландії 1937 р., ст.5 розд. І Конституції Чілі 1926 р. мова йде про відсутність будь-яких привілейованих прошарків суспільства). І, навпаки, конституції країн тоталітарного соціалізму жорстко фіксують соціальну структуру суспільства, виокремлюючи робітничий клас, клас кооперованих селян та соціальний прошарок – інтелігенцію. Згідно з Конституцією В’єтнаму 1992 року, союз цих трьох сил – “основа народу”. Соціалістичні конституції закріплюють особливу роль цих соціальних верств, а, відтак, і неоднакову державну політику стосовно них: робітничий клас характеризується як передовий, провідний клас суспільства (У Китайській Народній Республіці робітничий клас (міське населення) має встановлені законом переваги на виборах до представницьких органів); селянство визначається союзником робітничого класу, при цьому головна мета державної політики полягає у перетворенні класу дрібних власників у клас селян – кооператорів.

Законодавство багатьох демократичних країн визначає межу бідності: якщо особа за своїми прибутками опиняється нижче цієї межі, держава надає їй соціальну допомогу.

При цьому така соціальна допомога громадянам завжди має мінімально необхідну межу: її отримують переважно бездомні, безробітні, злиденні, а також особи із заздалегідь низьким соціальним становищем: особи з фізичними вадами, неповнолітні, люди похилого віку. Взагалі ж, держава сплачує лише частину суспільних видатків на освіту, охорону здоров’я, а соціальна допомога сплачується в межах фактичних фінансових можливостей держави.

4.3. Конституційні принципи політичної системи

Сам термін “ політична система ” до конституційного права був введений болгарською конституцією 1971 року. Елементами політичної системи є держава, політичний режим, політичні партії, політична ідеологія.

У сучасній науковій літературі політична система має значення універсальної керівної системи соціально асиметричного суспільства, компоненти якої (інституціональний – партії, держава тощо; нормативний – політичні норми разом з відповідними галузями та інститутами права; функціональний – політичний режим; ідеологічний – політична ідеологія) поєднуються в діалектично суперечливе, але цілісне утворення з похідними політичними відношеннями між ланками системи, де первинними є відносини, насамперед, між великими соціальними верствами певної країни. Таким чином, політична система регулює виробництво та розподіл соціальних благ між різними спільнотами, а також їх особистості на основі використання державної влади, участі в ній, боротьби за неї.

Існує кілька різновидів класифікацій політичних систем, серед яких найбільш поширеним є поділ політичних систем на демократичні, авторитарні та тоталітарні. У демократичних системах основним структурним принципом є плюралізм, а функціональним – рольова автономія. Тут присутня багатопартійність (нерідко партій налічується більше сотні, а в Японії з урахуванням найдрібніших – за тисячу), причому дозволяються партії політичної опозиції (у конституції Чехії, наприклад, закріплено принцип змагань), визнається розподіл влади (згідно з принципами стримань та противаг та взаємодії гілок влади); діє кілька центрів прийняття рішень; визнається право прийняття рішень більшістю та охорона прав меншості, здійснюються основні права і свободи людини та громадянина; проголошений та реалізується принцип юридичної рівності; визнані та здійснюються ідеї демократичної, соціальної, правової, світської держави та законності, наявний політичний плюралізм; метод виборності є вирішальним у процесі формування керівництва держави та різних політичних об’єднань; головними методами вирішення конфліктів є компроміс та консенсус. Демократичній системі властиві всі основні елементи політичної демократії. Це - відкрита система у “відкритому суспільстві” і різні прошарки населення, “зацікавлені групи”, партії можуть домогтися вирішення своїх проблем за допомогою різних форм мирного тиску на державну владу.

За авторитарної політичної системи принципи плюралізму та рольової автономії відіграють мінімальну роль та поширюються лише на невелику частину суспільства. Офіційної однопартійності не має, але дозволена діяльність лише певних політичних партій та організацій. Дозволені партії – це не політична опозиція, а керівні та лояльні проурядові партії.

При такій політичній системі існують лише незначні елементи демократії в текстах конституцій. Це - практично замкнута, напівзакрита система.

У тоталітарній політичній системі ліквідується навіть обмежений плюралізм, не існує рольової автономії ланок політичної системи. Створюється єдина, монолітна організація, яка поєднує в одне ціле державу та керівну партію. У деяких країнах з релігійно-тоталітарною або тоталітарно-племінною системою партії забороняються взагалі (Кувейт, ОАЕ, Свазіленд та інші).

4.4. Конституційні засади духовного життя суспільства

Вочевидь, що у різних країнах існують різні принципи духовного життя. Це, насамперед, залежить від чинної політичної системи кожної окремої держави, а також від історичних, культурних, релігійних та інших традицій. В умовах демократичних режимів конституції проголошують політичний плюралізм (наприклад, так зроблено в конституціях Німеччини, Італії, Японії). Згідно з міжнародними актами про права людини 1966 р., закон забороняє заклики до насилля, расової або національної ворожнечі. Деякі заборони пов’язані з моральними цінностями суспільства (обмеження або повна заборона порнографічних видань у деяких країнах), з необхідністю оберігати здоров’я населення (заборона або обмеження реклами алкоголю та тютюнових виробів). У деяких постсоціалістичних країнах (Болгарія, Литва, Польща, Чехія та ін. і) діють спеціальні закони або конституційні норми, які засуджують або навіть фактично забороняють комуністичну ідеологію.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні групи партійних систем у зарубіжних країнах. У чому сутність кожної з них?

2 Які основні види політичних партій?

4. Які функції політичних партій?

5. Які основні риси організаційно оформлених партій?

6. Що являє собою інституалізація політичних партій?

Питання для самостійного вивчення

1. Чим політичні партії відрізняються від так званих «груп тиску»?

2. Наведіть приклади організаційно неоформлених партій. Визначте їх основні риси?

3. У чому сутність внутрішнього методу регулювання правового статусу політичних партій?

4. Охарактеризуйте особливості фінансової бази політичних партій у зарубіжних країнах.

Змістовий модуль 2 Гілки влади в зарубіжних країнах

Тема 5. Законодавча влада: парламент

5.1. Поняття та соціальні функції парламенту

Термін “ парламент” походить від англійського “ рarliament”, що є похідним від французького дієслова parler – говорити.

Сучасний парламент – це загальнодержавний представницький орган, головною функцією якого в системі розподілу влади є здійснення законодавчої влади. Він також здійснює і верховне порядкування державною скарбницею: ухвалює державний бюджет та контролює його виконання. У той чи інший спосіб, залежно від форми правління, парламент здійснює контроль за виконавчою владою.

Парламент має представницький характер, оскільки вважається виразником інтересів та волі народу (нації), тобто свого загалу громадян певної держави, тому до нього застосовуються такі терміни, як „національне” або „народне представництво”.

Концепція національного або народного представництва має такі основні положення:

1) національне (народне) представництво визначається конституцією;

2) нація (народ) як носій суверенітету уповноважує парламент здійснювати від його імені законодавчу владу;

3) з цією метою нація (народ) обирає до парламенту своїх представників – депутатів, сенаторів.

При цьому варто мати на увазі, що представницькі відносини, виходячи з цього, мають місце між нацією взагалі та парламентом; загалом, кожен член парламенту захищає інтереси всієї нації, а парламент, з свого боку, захищає інтереси кожного окремого громадянина. Вважається, таким чином, що парламент сам знає, чого бажає нація (народ), та виражає його волю в законах та інших актах. Воля парламенту й є волею нації (народу). У цьому і полягає сама ідея представницького правління.

Проте, у наш час парламентські вибори у розвинених демократичних країнах, зазвичай, монополізовані політичними партіями. Тож, така демократизація виборчого права вивела політичні партії на панівні позиції в демократичному процесі формування громадської думки та вираження волі народу за умов парламентаризму.

Незважаючи на те, що юридичними засобами нагляду за діяльністю своїх депутатів пересічні громадяни, зазвичай, не володіють, проте фактично такий контроль існує: оскільки без народної підтримки жодна особа практично не має змоги стати депутатом, а ставши депутатом ефективно діяти у палаті. Партії, у свою чергу, повинні враховувати інтереси свого електорату задля посилення свого впливу та збільшення числа прихильників. Тож, у силу цих обставин парламентське врядування набуває необхідних представницьких рис.