Сучасні виклики досягнення міжнародної конкурентоспроможності країни

Сучасна картина світового інтеграційного процесу збагачується новими явищами, котрі спричинені змінами в системі світогосподарських зв'язків і виникненням відповідних передумов для формування інтеграційних угруповань у різних регіонах світу.

Північноамериканська економічна інтеграція зумовлена глобальними змінами в системі світових господарських зв'язків, що набули характеру стійкої планетарної тенденції. Вона є продуктом прогресуючого процесу інтернаціоналізації господарського життя, взаємопроникнення і взаємопереплетення національних економік, значна частина яких перетворилася в потужні продуктивні сили, що переросли можливості внутрішнього сукупного попиту й активно шукають нових ринків (товарів, послуг, капіталів, новітніх технологій) за межами власних державних кордонів.

Північноамериканська економічна інтеграція є також результатом входження світового господарства в якісно новий етап розвитку, на якому зовнішньоекономічні зв'язки втрачають свою допоміжну відносно політики роль і перетворюються на самостійний, навіть вирішальний фактор існування (точніше – виживання) світового співтовариства.

У такому просторі роль Північної Америки визначається тепер уже не силою впливу США на світогосподарські зв'язки, а силою спільних потенційних можливостей трьох по-своєму великих національних економік Північноамериканського континенту, об'єднаних в одну.

Так у Західній півкулі інтеграційні тенденції знайшли своє продовження в Латиноамериканському регіоні у спільному ринку групи країн Південного Конусу – МЕРКОСУР, а на Північноамериканському континенті в зоні вільної торгівлі – НАФТА, що заявила про себе як тристороннє економічне інтеграційне об'єднання континентальних масштабів, що включає Мексику, США і Канаду.

Найбільше розвиненим інтеграційним угрупованням у Північноамериканському регіоні є НАФТА – Північноамериканська асоціація вільної торгівлі, утворена в січні 1994 р. США, Канадою, Мексикою (назва НАФТА складається з перших букв слів North American Free Trade Association) [10].

Якщо говорити про витоки формування НАФТА, то вони обумовлені вже зазначеними планетарними тенденціями, конкретизованими в посиленні економічної взаємозалежності й поглибленні взаємопроникнення трьох північноамериканських держав. Саме на цих засадах на Північноамериканському континенті виникає прообраз майбутнього єдиного господарського комплексу, в якому національні економіки (Мексики, Канади і США) інтегруються і починають функціонувати як складові єдиної господарської системи в зародковому її вигляді.

Модель розвитку інтеграційних процесів у Північноамериканському регіоні інша в порівнянні з західноєвропейською інтеграцією. У Західній Європі інтеграційні процеси починалися з Римського договору 1957 р., тобто ініціатива, імпульси інтеграції йшли зверху вниз – від урядів, національних державних органів, а потім міждержавних органів країн-членів ЄЕС. У Північній Америці імпульси до створення господарського комплексу йшли знизу вверх, від прагнення до співробітництва на мікрорівні, між американськими та канадськими компаніями. З початку XX сторіччя поступово розмивалися межі між США і Канадою шляхом щодо вільного прямування товарів, капіталу, робочої сили. Якісна зміна економічних відносин між США і Канадою відбулася в 1988 р., коли на міждержавному рівні була укладена американо-канадська угода про вільну торгівлю. Воно передбачало взаємні зобов'язання двох країн ліквідувати обмеження в торгівлі товарами і послугами (на транспорті, у телекомунікаціях, комп'ютерних, фінансових системах, у сфері туризму), скасувати обмеження на іноземну власність у кредитно-фінансовій системі Канади і для канадських банків у США та ряд інших положень.

Про тісний зв'язок економіки Канади з економікою США свідчить хоча б той факт, що північноамериканські монополії контролюють майже половину гірничодобувної та понад 40% обробної промисловості в канадській економіці. У свою чергу США значною мірою залежать від імпорту з Канади сировинних ресурсів, не говорячи вже про те, що Канада традиційно є великим торговельним партнером США.

Одночасно в 80-і роки, початку 90-х років йшов процес взаємопроникнення економік США і Мексики. Звичайно ж, Канада не могла залишитися осторонь мексикансько-американського зближення: вона приєднується до переговорного процесу, який завершився у вересні 1992р. підписанням тристоронньої угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі – НАФТА.

Кожна із трьох країн-учасниць має свої економічні інтереси в НАФТА і, звісно, кожна з них плекає надію за допомогою вільної торгівлі реалізувати ці інтереси.

Інтеграційні процеси в НАФТА, за задумом його організаторів, будуть іти по типу інтеграції в ЄЕС: створення загальних ринків товарів, капіталів, робочої сили, технологій США, Канади і Мексики, в остаточному підсумку - зрощування процесів відтворення держав-членів, формування єдиного господарського організму трьох країн. По чисельності населення, обсягу ВВП і ряду базових економічних показників Північноамериканське інтеграційне угруповання порівняне з Європейським союзом. НАФТА володіє потужним (особливо завдяки США) економічним потенціалом, наприклад, щорічний обсяг виробництва товарів і послуг США, Канади, Мексики дорівнює 3 трлн. дол., а їхня частка у світовій торгівлі складає майже 20%.

Згідно з цією угодою, з січня 1994р. розпочалось формування найбільшого у світі ринку. До 2010 року у даному інтеграційному угрупованні повинні були бути ліквідовані всі торгові, а також інвестиційні бар'єри між державами-членами, скасовані всі мита між трьома країнами.

Інтеграційні процеси в НАФТА в порівнянні з ЄС відрізняють: домінуюче положення в північноамериканському економічному регіоні США, слабка взаємозалежність економік Канади і Мексики і пов'язана з цими процесами асиметричність економічної взаємодії США, Канади, Мексики. Специфічність НАФТА визначається низкою характеристик, котрі певною мірою відрізняють її як від західноєвропейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції.

По-перше, Північноамериканська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві – це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою

По-друге, країни, існує чималий розрив у рівнях економічного розвитку країн-членів, що ускладнює створення єдиного господарського комплексу. Наприклад, обсяг ВВП у 1996 р. склав (у млрд. дол.) у США - 6785, у Канаді - 607, у Мексиці - 608. Але якщо по ВВП на душу населення, продуктивності праці і ряду інших основних економічних показників Канада наблизилася до рівня США, то Мексика значно відстає і від США, і від Канади.

По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США – світовий лідер з величезним науково-технічним, технологічним потенціалом та конкурентоспроможною економікою.

По-четверте, угода має широкомасштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами-інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.

По-п'яте, країни-члени НАФТА є водночас і атлантичним, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів – Західної Європи та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.

У НАФТА слабко розвинуті мережі органів міжнаціонального регулювання і цілком відсутні органи наднаціонального регулювання інтеграційних процесів, що є в Європейському співтоваристві. Планується, що повноцінний загальний ринок у межах Північноамериканського інтеграції буде утворений до 2010 р.

Разом з тим учасники НАФТА проголосили своєю головною метою створення не спільного ринку західноєвропейського зразка, а зони вільної торгівлі, яка дала б можливість кожній країні-інтегранту без перешкод і обмежень розвивати економічні відносини з іншими державами та регіонами.

Мова йде не про погодження торгово-економічної політики кожного із членів НАФТА з певними наднаціональними структурами, як то практикується в ЄС.

В перспективі НАФТА буде інтегруватися з торгово-економічним блоком «Меркосур» (створеним у 1991 р. у складі Аргентини, Бразилії, Уругваю, Парагваю і що почали функціонувати в 1994 р.). Згодом до них приєднаються інші держави регіону. До 2020 р. передбачається домогтися справжнього «інтеграційного прориву» ще на одному з найважливіших для США напрямку - в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР).

Методологія SEDA (Аналіз сталості економічного розвитку країни), нещодавно розроблена компанією The Boston Consulting Group, є інструментом діагностики і порівняльного аналізу, використовуваним для оцінки сталості економічного розвитку країни й успішності перетворення її економічного зростання в добробут громадян.

Деякі особливості SEDA відрізняють її від наявних аналогів. По-перше, це широке охоплення. Щоб оцінити основні складові добробуту, використовуються десять вимірів соціально-економічного розвитку. По-друге, SEDA оцінює розвиток за трьома часовими горизонтами: поточний рівень добробуту, недавній прогрес (за останні п’ять років) і довгострокова сталість. По-третє, SEDA демонструє порівняльну ефективність країни в переведенні ВВП і зростання ВВП в добробут її населення. По-четверте, вона дає можливість вибрати будь-яку референтну групу країн і порівняти її з досліджуваною країною.

Широке охоплення. Методологія SEDA дозволяє порівнювати рівень соціально-економічного розвитку 150 країн за такими параметрами, як доходи, економічна стабільність, зайнятість, рівність доходів, громадянське суспільство, управління, освіта, охорона здоров’я, довкілля й інфраструктура. При цьому параметри охоплюють як матеріальний, так і нематеріальний добробут громадян.

Рис. 3.1. Поточний рівень добробуту країн за методологією SEDA

Три тимчасові горизонти. Попри те, що перше аналітичне дослідження було проведене лише у 2012 р., методологія SEDA дозволяє оцінити не лише поточний рівень розвитку країни в цілому і за кожним із 10 параметрів, але також відстежити динаміку останніх п’яти років. Наступного року компанія The Boston Consulting Group планує розширити охоплення рейтингу, додавши до нього показник довгострокової сталості. Такий показник дозволить оцінити, наскільки серйозний «фундамент» закладений урядом країни в те, щоб поточний добробут громадян покращав або, як мінімум, зберігся на досягнутому рівні. На відміну від простих рейтингів, цей комплексний підхід дозволить сформувати більш чітке розуміння специфіки розвитку країни.

До методології SEDA введено два важливі поняття – відношення добробуту до багатства і відношення зростання добробуту до зростання багатства.

• Коефіцієнт відношення добробуту до багатства дозволяє порівняти рівень добробуту населення з рівнем доходів країни (ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності). Чим вищий коефіцієнт, тим кращі вигоди добробуту пропонує країна при фіксованому рівні розвитку економіки.

• Коефіцієнт відношення зростання добробуту до зростання багатства показує, наскільки ефективно країна переводить зростання ВВП у підвищення рівня добробуту. Знову ж таки, чим вищий коефіцієнт, тим ще більше покращав добробут населення країни за останні п’ять років при фіксованому зростанні ВВП.

Порівняння з референтними країнами. Методологія SEDA дозволяє провести як комплексні оцінки добробуту населення, так і оцінки за окремими параметрами, а також порівняти досліджувану країну з країнами референтної групи за будь-яким з них. Референтні групи формуються для кожної країни індивідуально, внаслідок чого з порівняльного дослідження вилучено країни, що відрізняються своєю історією і ресурсами.

Основна мета SEDA – допомогти урядам країн визначити пріоритетні напрями політики і розробити стратегію національного розвитку, націлену на довгострокове підвищення рівня соціального і економічного добробуту громадян, на основі порівняльного аналізу з країнами референтної групи.

З-поміж проаналізованих країн Україна перебуває в другому квантилі за поточним рівнем розвитку (56-е місце зі 150). З урахуванням показника ВВП на душу населення результати досить несподівані: коефіцієнт відношення добробуту до багатства України дорівнює 1,51 (1 визначає середній показник по 150 країнах), тобто добробут населення України на 51% більший, ніж очікуваний згідно з ВВП, що дає підстави зарахувати її до низки найбільш ефективних країн. У даному випадку поправку, звичайно, треба зробити на ВВП, що істотно скоротився у посткризовий період із практично незмінним показником нарощуваного добробуту. Хоча реальний ВВП на душу населення України становить близько 7,2 тис. дол. США за паритетом купівельної спроможності, рівень життя в країні відповідає рівню країни з ВВП приблизно 14 тис. дол. США на душу населення. Важливо відзначити, що, як мінімум, частково цим високим результатам Україна зобов’язана радянському періоду своєї історії (зокрема, у сфері освіти).

Рис. 3.2. Зростання рівня добробуту країн за останні 5 років за методологією SEDA

Упродовж останніх п’яти років Україна продемонструвала також значне зростання рівня добробуту населення, що дозволило країні опинитися в другому квантилі за динамікою останніх років (50-е місце зі 150). При цьому коефіцієнт відношення зростання добробуту до зростання багатства дорівнює 1,19 (1 визначає середнє значення по 150 країнах), тобто зростання добробуту на 19% більше, ніж очікуваний на підставі зростання ВВП.

Таким чином, зростання добробуту населення України за останні п’ять років відповідало країні із зростанням ВВП на рівні приблизно 6% замість 3%. Досить високий коефіцієнт може бути частково пов’язаний із першими результатами реалізації деяких заходів із запланованих економічних реформ на 2010-2014 рр., але він також відбиває низку об’єктивних чинників, таких як низький початковий рівень добробуту населення і короткострокове падіння ВВП у 2009 році, що значно знизило статистику динаміки зростання ВВП, проте не мало довгострокового впливу на рівень добробуту.

Попри те, що отримані результати в цілому позитивно характеризують соціально-економічну ситуацію в країні, до них треба підходити з деякою обережністю. Не зростання продуктивності, а зростання добробуту населення є кінцевою метою, тому для подальшого збільшення добробуту уряд з-поміж іншого повинен приділяти більше уваги підтримці високого рівня економічного зростання.

Сучасний стан глобальної економіки характеризується посиленням ризиків другої хвилі економічної кризи (повторення глобальної рецесії). Глобальна рецесія – стадія спаду світового економічного циклу, яка визначається як тривалий період спаду світового ВВП. Економісти зазвичай користуються наступними технічними критеріями визначення рецесії як стадії спаду економічного циклу: падіння протягом декількох кварталів реального ВВП, обсягу виробництва, реальних доходів, зайнятості, торгівлі, тощо. МВФ вважає ознакою глобальної рецесії зростання світового ВВП темпом, який не перевищує 3 %. Подвійна рецесія (double-dip recession) визначається як стан переходу економіки від пострецесійного зростання ВВП протягом одного-двох кварталів до фази падіння, тобто повернення рецесії. Поняття «рецесія» загалом відповідає прийнятому у вітчизняній та пострадянській літературі поняттю соціально-економічної кризи.

За дослідженнями економістів Міжнародного валютного фонду, рецесії, пов’язані з фінансовими кризами, були історично сильнішими та тривали довше, ніж рецесії, пов’язані з впливом інших чинників. Відновлення економіки після таких рецесій відбувається звичайно повільніше та супроводжується слабким внутрішнім попитом та обмеженими умовами кредитування. Багато дослідників схильні до порівняння глибини сучасної світової економічної кризи з Великою депресією у США, розглядають цю рецесію, як найглибшу у післявоєнну еру.

Відомий економіст Джозеф Стігліц вважає, що «це – не лише найгірший спад глобальної економіки в еру після Другої світової війни, це – перший значний глобальний спад в сучасну еру глобалізації». Зазвичай, глобальні рецесії тривали в середньому рік та змінювалися досить стрімким відновленням світового ВВП. Деякі експерти сподівалися на швидке відновлення глобальної економіки, яке було характерне для глибоких рецесій.

У першій половині 2011 року експертні оцінки були у більшості помірно оптимістичними, стверджуючи про вихід глобальної економіки з кризового стану. Прогнози МВФ, Світового банку, The Economist Intelligence Unit, OECD збігалися в тому, що більшість розвинутих країн та нових центрів зростання очікувало сповільнення темпів відновлення економічного зростання, яке розглядалося загалом як процес «м’якого патчу» (soft patch).

Наприклад, як зазначалося у дослідженні МВФ World Economic Outlook 2011 підготовленому в квітні 2011 року, побоювання економістів щодо подвійної рецесії (double dip recession) не справдилися, антикризові заходи урядів справили позитивний ефект на відновлення попиту. Проте аналітики очікували, що темпи посткризового відновлення економіки будуть повільними, особливо для економік розвинутих країн – США, ЄС та Японії.

Автори червневого прогнозу глобального економічного розвитку EIU вважали, що «поточне сповільнення є більше періодом слабкого зростання (soft patch), ніж відступу до рецесії, і що підстави для стійкого відновлення зберігаються».

Разом з цим, з початком другого півріччя 2011 року, оцінки міжнародних аналітичних центрів стали песимістичнішими. Зокрема, якщо у квітні 2011 року експерти МВФ прогнозували приріст глобального ВВП у 2011 р. на 4,5 %, у червні прогноз знизився до 4,3 %, а у вересні – до 4 %. У серпні 2011 р. аналітики інвестиційного банку Morgan Stanley зазначали, що світ «небезпечно наблизився до рецесії».

Відомий американський економіст Нуріель Рубіні вважав ймовірність повторення соціально-економічної кризи у більшості розвинутих країн близькою до 50 %, професор Гарвардського університету Мартін Фельдштейн оцінював таку ймовірність як більше, ніж 50 %, низка інших науковців та експертів з фінансового сектору теж оцінювали таку ймовірність у діапазоні 30 – 50 %.

Зміни оцінок були зумовлені з одного боку, появою статистичних даних, які не підтверджували позитивні перспективи, з іншого боку, погіршилися очікування економічних агентів, передусім інвесторів. Зростання ВВП більшості розвинутих країн уповільнилося. Основна увага була прикута до економіки США – країни, яку звично вважають основним джерелом світової економічної кризи 2007 – 2010 років.

На динаміку світової економіки у короткочасній та середньостроковій перспективі найбільше впливають наступні основні чинники ризику:

- Надмірне сповільнення економічного зростання у розвинутих економіках: передусім США та ЄС,

- Загрози фінансовій стабільності країн зони євро внаслідок кризи суверенного боргу Греції та ризиків кризи низки інших європейських країн (Португалії, Іспанії, Італії, Ірландії), можливий провал антикризових заходів ЄС через неузгодженість позицій країн-членів ЄС та неефективність новостворених антикризових інституцій.

- Сповільнення приросту попиту в країнах – нових центрах зростання, зокрема в країнах BRICS (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка).

- Зростання цін на енергетичні ресурси, сільськогосподарську продукцію та інші сировинні товари, яке сприятиме посиленню інфляції у багатьох країнах.

- Ризики наслідків фіскальної політики (дії урядів щодо скорочення державних витрат та посилення податкового навантаження можуть сповільнювати економічне зростання та мати значні негативні соціальні наслідки).

Посткризові процеси в глобальній економіці привертають посилену увагу експертів до проблеми глобальних дисбалансів між заощадженнями та інвестиціями, які сприяли формуванню кризи 2007 – 2010 років та залишаються джерелом подальших ризиків фінансової нестабільності. Саме глобальні дисбаланси стали визначальною особливістю світової економіки за останні 20 – 30 років. Експерт Ради з зовнішніх відносин США Стівен Данавей виділяє три основних чинники, які сприяли формуванню цих дисбалансів:

- країна, яка випускає в обіг резервні активи, має змогу фінансувати таким чином протягом тривалого часу дефіцит поточного рахунку;

- країна, яка стикається з проблемою зміцнення курсу грошової одиниці, може вдатися до керування обмінним курсом і таким чином протягом тривалого часу утримуватися від урівноваження платіжного балансу;

- країна, яка має систему гнучкого курсоутворення, може використовувати знецінення грошової одиниці, щоб уникати структурних реформ.

Ці чинники, відповідно, дозволяли США, Китаю та країнам Південно-Східної Азії, Європи та Японії використовувати заходи монетарної та валютно-курсової політики протягом тривалого часу, уникаючи структурних реформ попиту та пропозиції. Ризики глобальних дисбалансів особливо актуальні у середньостроковому періоді. Автори дослідження МВФ “World Economic Outlook”(червень 2011 р.) відзначають, що важливим для зменшення глобальних дисбалансів є «урівноваження глобального попиту задля стійкого, здорового відновлення, яке супроводжувалося би підвищенням чистого експорту в «дефіцитних» економіках та зниженням чистого експорту у «профіцитних» економіках.

Так само висловлюються щодо глобального дисбалансу заощаджень та інвестицій експерти міжнародної консалтингової компанії МакКінзі. Вони вважають, що анонсовані плани щодо розвитку інфраструктури, особливо у зростаючих країнах, потребуватимуть значних обсягів фінансування та можуть створити проблеми для світової фінансової системи. Зокрема, до 2030 року пропозиція капіталу в світі, тобто схильність до заощадження, буде меншою, ніж попит на капітал. Аналітики МакКінзі зазначають, що за останнє десятиріччя темпи заощаджень домогосподарств розвинутих країн знижувалися, а збільшення віку населення також унеможливить зміну цього тренду. На ймовірність такого стану речей впливатиме також політика Китаю щодо заохочення внутрішнього попиту (у 2008 році Китай випередив США як країна із найбільшим рівнем заощаджень, які перевищували 50 % від ВВП, проте аналітики вважають, що цей тренд зміниться).

Проблема глобальних дисбалансів ускладнюється тим, що вони не створюють короткострокових викликів для економічної політики урядів, що сприяє відкладанню необхідних політичних рішень. Аналітики Світового банку прогнозують, що у 2012 та 2013 роках глобальні дисбаланси скорочуватимуться через зростання заощаджень в економіках розвинутих країн, до того ж, тенденція до скорочення обсягів приватних заощаджень компенсуватиметься зростанням бюджетних заощаджень через заходи урядів із скорочення бюджетних дефіцитів. Проте «головним джерелом довгострокових ризиків є можливість, що політика країн, які безпосередньо найбільше постраждали від кризи, не зможе перейти від короткострокового кризового менеджменту до заходів із вирішення фундаментальних і важко вирішуваних структурних проблем, які у першу чергу спричинили кризу».

Вочевидь, глобальні диспропорції є характерною ознакою сучасної глобальної економіки та не можуть бути подолані зусиллями урядів окремих країн. Вважаємо, що це спонукає до посилення міжнародної координації економічної політики, особливо між світовими центрами «сили».