Фактори формування міжнародної конкурентоспроможності країни

Світовий досвід показує, що конкурентоспроможність національ­ної економіки та її складових може швидко підвищуватись внаслідок продуманої системи цілеспрямованих дій, в яких значна роль належить інститутам держави. Відомий фахівець із теорії конкурентоспроможності М. Портер у своїх останніх роботах зазначає, що метою будь-якого уряду та його стратегічним напрямком є створення такого середовища, в якому фірми зможуть підвищувати свої конкурентні переваги. Однак за сучасних умов конкурентоспромож­ною може бути лише та національна економіка, що найефективніше використовує можливості глобалізації. Країна, відкрита для міжнародної конкуренції, забезпечує гнучкість використання усіх ресурсів для товаровиробників, що, в кінцевому рахунку, й призводить до підвищення її конкурентоспроможності.

Початок ХХІ століття ознаменувався значним прискоренням соціально-економічного розвитку практично в усіх групах країн. Узагальнена ейфорія від значного поступу та широких можливостей фінансування (доступні споживчі кредити, позики, іпотеки тощо), ірраціональне бажання людини отримати благо «зараз» не дозволили нам вчасно виявити слабкі ланки, які накопичилися в мікрогосподарській фінансово-економічній системі країни, поглянути на швидке розростання фінансових секторів як на фіктивні «кульки», що не відповідають реальному стану економіки.

Фактори формування конкурентної переваги на міжнародному ринку взаємодіють один з одним. Цю взаємодію М.Портер втілив у так званій «моделі національного ромба» (рис. 1.1). Варто зауважити, що міжнародна конкуренція має значний вплив на країни з більш відкритою економікою або тоді, коли національні товари є близькими субститутами закордонних. Крім цього, дослідники відзначають важливу роль міжнародної конкуренції у підвищення інфляції на вітчизняному ринку [35, с.10]. Варто відзначити, що провідні теорії визначення рівня конкурентоспроможності базуються на основі концепцій Портера.

Рис. 1.1. Детермінанти переваг країни у конкурентній боротьбі: ромб М. Портера

Перша ключова концепція Майкла Портера виявляє п'ять основних конкурентних сил, які, на його думку, визначають інтенсивність конкуренції в кожній галузі.

Друга ключова концепція визначає типові стратегії конкурентної боротьби. «Стратегія конкурентної боротьби, – пише Портер, – це захисні або наступальні дії, направлені на досягнення міцних позицій в галузі, на успішне подолання п'яти конкурентних сил і таким чином отримання більш високих доходів» [28, с. 55].

Третя ключова концепція направлена на створення цінностей.

При проведенні докладного аналізу і виборі стратегії М. Портер пропонує звернутися саме до ланцюжка створення цінностей. Він ідентифікує п'ять первинних і чотири вторинні дії, що становлять такий ланцюжок в будь-якій фірмі.

П'ять первинних дій:

1. Матеріально-технічне забезпечення. Це дії, пов'язані з отриманням, зберіганням і розподілом ресурсів, що вводяться, такі як складування сировини та матеріалів, ведення обліку запасів, складання графіків руху транспортних засобів, розрахунки з постачальниками.

2. Виробничі процеси. Це дії, пов'язані з трансформацією ресурсів, що вводяться, в кінцевий продукт, зокрема машинна обробка, пакування, збирання, технічне обслуговування устаткування, готової продукції, випуск друкарської продукції і експлуатація виробничих площ і приміщень.

3. Матеріально-технічне забезпечення збуту. Це операції, що пов'язані із збором, зберіганням і фізичною доставкою продукту покупцям, такі як складування готових виробів, експлуатація засобів доставки, обробка замовлень і складання графіків.

4. Маркетинг і продаж. Всі дії, зв'язані з купівлею-продажем продукту, – реклама, просування товару на ринку, збутові операції, квотування, вибір каналів збуту, ціноутворення.

5. Обслуговування. Дії, пов'язані з наданням послуг, що підвищують або підтримують цінність продукту, такі як установка, ремонт, навчання, поставка компонентів і налагодження (регулювання).

Чотири вторинні (або підтримуючі) дії:

1. Закупівлі. Дії, пов'язані із закупівлями сировини, запасів і інших витратних матеріалів на додаток до верстатів, устаткування (в тому числі лабораторного і офісного) і будівель.

2. Розвиток технології. Дії, пов'язані з вдосконаленням продукту і (або) процесу, враховуючи наукові дослідження і дослідно-конструкторські розробки, проектування продукту і його дизайн, проектування виробничих процесів, процедур обслуговування і тощо.

3. Управління людськими ресурсами. Дії, пов'язані із залученням, наймом, професійною підготовкою, розвитком і оплатою персоналу.

4. Підтримка інфраструктури фірм. Зокрема як загальне управління, планування, фінансування, бухгалтерський облік, відносини з урядом, управління якістю, тощо.

На думку М. Портера, вказані види діяльності – лише ланки стандартного ланцюжка створення цінностей. Кожну стандартну (або типову) категорію можна і треба розчленувати на унікальні, властиві тільки даній конкретній компанії, дії.

Зазначимо, що в останні десятиріччя у світі відбувся перехід від статичних і динамічних конкурентних переваг до інноваційних, досягнення яких перш за все пов’язане з переходом країн на інноваційний шлях з метою досягнення якісно нового рівня соціально-економічного розвитку. Місце країни в міжнародному співтоваристві все більш визначається станом освіти, обсягами використання досягнень науки й техніки, ефективністю інтеграції факторів виробництва, капіталу, інформаційних та інтелектуальних ресурсів.

Світовий досвід демонструє, що важливими умовами досягнення більш високого рівня конкурентоспроможності країни є: сприяння створення і оволодіння новими знаннями у якості головної основи ефективної конкурентної боротьби;розвиток внутрішньої конкуренції, що сприяє інноваційній активності; створення конкурентних переваг шляхом використання інновацій, нових технологій, знань та інформації; здатність окремих підприємств та промисловості в цілому впроваджувати нововведення, удосконалювати та модернізувати їх; розуміння, що утримати конкурентні переваги можна тільки шляхом безперервного впровадження нових та удосконалення вже існуючих інновацій, оскільки будь-яке досягнення є доступним для повторення конкурентами; створення сприятливого середовища з метою стимулювання розвитку передових галузей, появлення нових галузей та нових підприємств.

Іншими словами, для зростання національної конкурентоспроможності країни необхідна постійна спрямованість її економіки на пошук, здійснення і впровадження нововведень, тобто, на інноваційний шлях розвитку, адже існує пряма залежність між конкурентними перевагами системи та її спроможністю впроваджувати інновації. Мається на увазі організація інноваційного бізнесу як головного фактору успіху в міжнародній конкуренції.

Усі ці фактори впливають як на середовище в цілому, так і на суб’єктів зокрема. Необхідно відзначити, що взаємодія цих факторів рівнозначна, адже домінуючої підсистеми в розвитку світового господарства немає. В подальшому відбуватиметься формування наднаціонального простору — в міру становлення в краї­нах певних умов, а саме: використання інформаційних технологій, соціально-орієнтованої ринкової економіки, екологічно чистих виробництв, інтернаціоналізації господарського життя, правових та культурних норм.

Отже, поступово відбувається переростання відкритого національного господарства в глобальне світове господарство. Уряди майже всіх країн сьогодні застосовують методи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності національних економік, але державна підтримка обов’язково буде невдалою, якщо виявиться єдиним джерелом конкурентної переваги нації. До числа найвагоміших Портер відносить наступні: «девальвація, дерегулювання, приватизація, пом’якшення стандартів, які стосуються якості виробів і забруднення довкілля, сприяння співробітництву між фірмами та різними видами кооперації, заохочення злиття, податкова реформа, регіональний розвиток, введення переговорів про добровільні обмеження або угоди стосовно впорядкованого маркетингу, зусилля з поліпшення урядових асигнувань на цілі досліджень, урядові програми по фінансуванню нових підприємств, інші урядові потреби» [4]. Звичайно, кожний із цих заходів по-різному впливає на міжнародну конкурентоспроможність країни та іноді може спричинити і негативні наслідки, знижуючи її.

Згідно теорії конкурентних переваг Портера, будь-яка країна з приблизно однаковим рівнем економічного розвитку має певний, тільки їй притаманний, набір конкурентних переваг, на які впливають умови факторів виробництва, умови попиту, споріднені та підтримуючі галузі, стратегія, структура і конкуренція компаній випадкові події та дії уряду. Дії уряду можуть посилити чи послабити конкурентні переваги країни. У теоретичних підходах відомого вченого виділяються чотири особливі стадії конкурентоспроможності національної економіки, які відповідають основним рушійним силам чи стимулам, що визначають її розвиток в певні періоди часу: фактори виробництва, інвестиції, нововведення та багатства. Ріст конкурентоспроможності національної економіки проходить на перших стадіях, а на стадії багатства поступово сповільнюється. Хоча в останніх роботах М. Портера стадії багатства увага не приділяється. Роль уряду, на думку вченого, відрізняється в залежності від стадії на якій перебуває держава і які сфери економіки необхідно підтримувати. Щоб утримати передові позиції в наукомістких сферах, необхідно мати перевагу в усіх складових «ромба». А перевага на основі декількох факторів можлива лише у сферах, де є велика залежність від природних ресурсів, але втримати таку перевагу надзвичайно важко. Тому роль уряду на стадії факторів виробництва набагато більша, ніж на стадії нововведень, якій характерне непряме державне втручання в економіку.

Інструментами регулювання державної політики на стадії факторів виробництва, згідно з цією теорією, можуть бути тимчасові протекціоністські заходи, маніпулювання курсом національної валюти, податкова політика, перерозподіл капіталу в пріоритетні галузі, субсидії, стимулювання придбання іноземних технологій, а головне — заохочення фірм до технологічного вдосконалення. А на стадії нововведень роль держави полягає передусім у створенні ефективного середовища для динамічного розвитку компаній. Урядова політика повинна розвиватись, постійно змінюватись та вдосконалюватись, щоб надавати можливість фірмам досягати і утримувати стійкі конкурентні позиції на світових ринках.

Глобальна фінансово-економічна криза 2007–2010 років як наслідок цих процесів ще не минула, як зазначають деякі аналітики. Реалізовані антикризові заходи не завжди давали бажаний результат. Тому окреслення найбільш ефективних із них дасть можливість отримати певним чином повчальні, науково обґрунтовані та практично апробовані рецепти боротьби з новими хвилями кризи. Водночас ефективність боротьби з наслідками кризи можна чітко прослідкувати за рейтингами країн у рамках їх глобальної конкурентоспроможності у світі.

Рейтинг конкурентоспроможності країн, який складається Всесвітнім економічним форумом на основі аналізу 139 країн, демонструє позицію окремих політичних систем за такими показниками: державний борг, якість інституцій, прозорість ухвалення урядових рішень, якість початкової освіти, доступ до вищої освіти, «відплив мозків», інфляція, торговельні бар’єри, податковий тягар, якість автомобільних доріг, якість залізничної інфраструктури, темпи поширення туберкульозу і ВІЛ-інфекції, середня тривалість життя. Країна за багатьма цими та іншими показниками – в аутсайдерах. Але найнижчі позиції ми займаємо у критеріях «якість інституцій» і»прозорість ухвалення урядових рішень». Тож підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни сьогодні залежить передусім від якості її стратегічного антикризового управління, що є імперативом розвитку будь-якої соціально-політичної та фінансово-економічної системи.

Американський фінансист К. Рогофф переконував, що численні сильні сторони Європи, в тому числі потужні демократичні уряди і стабільні юридичні інститути, часто недооцінюються, тоді як у сьогоднішній глобалізованій економіці вони є факторами довгострокової конкурентоспроможності [10].

Останній економічний спад спричинив багато нових проблем, але європейські лідери мали рацію, коли уникнули надмірного захоплення короткостроковими кейнсіанськими заходами, особливо в тих випадках, коли ці заходи заважали вирішенню довготривалих проблем Європи.

Зі свого боку, професор економіки США Н. Рубіні зазначав, що глобальна економіка, штучно підтримувана після рецесії 2008–2009 років монетарними і фіскальними стимул-реакціями, а також терміновими позиками, у 2010 році уповільнила своє одужання через зниження ефекту від ужитих заходів. Світ зіштовхнеться із тривалим періодом млявого економічного зростання, яке у країнах із розвиненою економікою буде нижче середнього рівня, оскільки зниження частки позик, до яких вдалися сім’ї, фінансові інститути й уряди, заміщатиметься споживанням та інвестиціями [5].

Таким чином, у глобальному масштабі країни, які надто багато витрачають – США, Великобританія, Іспанія, Греція та інші, – повинні знизити рівень позикових коштів, скоротити витрати та імпорт, навіть із урахуванням певного росту економіки. Адже таке зростання є ще не надто великим, а тому існує загроза «другої хвилі» кризи. Як уже зазначалося вище, за даними МВФ, світова фінансова криза «коштувала» урядам країн більш як $10 трлн. При цьому в «багатих» країнах обсяг державної підтримки фінансового сектору склав близько $9,2 трлн., тоді як уряди держав з економікою, що розвивається, виділили на боротьбу з наслідками кризи $1,6 трлн. [11].

Щодо іншого показника – державного боргу, – то слід насамперед визначити це поняття. «Державний борг – загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави, включаючи боргові зобов’язання держави, що вступають у дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов’язань, що виникають на підставі законодавства чи договору» [12].

Отже, потрібно чітко усвідомити, що криза – це циклічний процес. Криза 2007–2009 років – це передовсім демонстрація слабкості управління, залежність від сформованих міфів про вседозволеність та можливість загального блага.

Відповідно, якщо кризі не вдалося запобігти, то боротьба з її наслідками повинна бути спрямована насамперед на нейтралізацію тих чинників, які її стимулюють, а не «постфактум» – на подолання негативних процесів. Поряд із цим, головне завдання державного антикризового управління полягає в розробці й реалізації найменш ризикованих управлінських рішень, які дозволять досягти поставлених цілей із мінімальними витратами і негативними наслідками. Хоч вищезазначені дані про витрати на подолання наслідків глобальної фінансово-економічної кризи свідчать про інше – панічну націоналізацію, рефінансування, реструктуризацію, емісію тощо.

Крім вищевикладеного, на нашу думку, доцільним є інтенсивний розвиток територіально-галузевої інтеграції в галузях, тобто кластеризації вітчизняних підприємств (локальна модель) як одного з факторів, спрямованих на стимулювання активізації інвестування коштів в інноваційну діяльність шляхом мінімізації трансакційних витрат [6].

Кластерна структуризація економіки впливає на загальну політику держави. Насамперед, це пов’язано з посиленням державної підтримки науки, ризикових інновацій, експортної діяльності, створенням необхідної інфраструктури і підготовкою та перепідготовкою кадрів [13].

Великому об’єднанню (кластеру) легше розраховувати на підтримку, чим окремому підприємству. Таким чином, інноваційна політика, що спирається на розвиток кластерів, веде до підвищення конкурентоспроможності економіки країни.

Одним із найбільш результативних механізмів включення країни у світо господарські процеси є формування та планомірний розвиток міжнародних транспортних коридорів (МТК) на території країни, що надасть можливість більш повного використання переваг географічного положення, забезпечення зростаючих обсягів зовнішньоторгової діяльності, укріплення ролі країни у світовій господарській системі (транзитна модель). Першочерговим завданням у вирішенні питання підвищення конкурентоспроможності держави за рахунок розвитку транзитного потенціалу на світовому рівні є створення ефективної міжнародної транспортної системи.

Загалом, стратегічні пріоритети підвищення міжнародної конкурентоспроможності держави повинні відбиватися у системі поступових кроків адаптації національної економіки до змін в умовах глобалізації та інтеграції економічного простору. Головна мета — забезпечення реакції на зміни, викликані чинниками глобалізації (світова модель).

Основними завданнями вважаємо за доцільне сформувати:

1) Підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

2) Пошук джерел ресурсного забезпечення сталого економічного зростання.

Механізм проведення полягає у: реформуванні зовнішньоекономічної політики та у здійсненні внутрішніх реформ в країні.

Адаптація держави до змін глобалізаційного та інтеграційного характеру сприятиме забезпеченню сталого економічного зростання, утвердженню інноваційної моделі розвитку, підвищенню конкурентоспроможності національної економіки.

Таким чином, аналізуючи теоретичну складову, можливих для обговорення на сьогодні, моделей нарощення міжнародної конкурентоспроможності країн, зауважуємо, що стрижнем сучасної національної моделі міжнародної конкурентоспроможності є реалізація та використання національних конкурентних переваг на інноваційній основі з необхідним визначенням схеми заходів щодо підвищення конкурентоспроможності на різних рівнях (регіональному, локальному, транзитному, світовому).