Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Характеристика основних господарських форм феодального ладу. 1 страница



РИМ

Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця
III ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. У результаті завойовницьких воєн Рим, поширивши своє панування на весь Апеннінський півострів і підкоривши майже всі тодішні держави Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імперію. Могутність Стародавнього Риму зв’язано зі зміцненням і роз­квітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії економічної думки.

Економічний розвиток:

1)Період формування античного полісу та встановлення рабовласництва. Головною працею цього періоду є закони Сервія Тулія, які несли адміністративний, класовий та фінансовий характер.

2) Період розквіту класиного рабства. Цей економічний період характерний законами братів Геракхів, закони були спрямовані на вирішення питання володіння землі. Слід згадати і Катона Старшого, який написав праці «Початки» та «Про землеробство» у останній йдеться про спроби систематизувати правила ведення землеробських робіт, садівництва, городництва, скотарства, виноробства також розркитий феномен рабовласництва.

3) Період занепаду рабовласництва. Причиною занепаду стали не дієві реформи сенату та відсутність джерел надходження рабів.

13.Економіка Стародавньої Греції в період розквіту рабовласницького ладу.

Ст. Греція. економіка.І тис. до не могутнішає Греція, розташ. на межі Європи, Азії та Африки => взаємодія різних культур.+важливі торг. шляхи через Середземне. та Чорне моря+ прир. умови- відокремленість(острови)=>місто над селом => другор. знач. с/г. Грецькі поліси = окремі держави(8-6 ст до не) Ремесла: добув. руди – до 100м рудники, випл. мідь, залізо, виг. бронзу=>+золото, срібло=зброя, колісниці, ювел. вир. Військ. могутність Афін сприяла кораблебуд. Розвив. буд..справа,обробка каменю=>храми, палаци, стадіони, театри. с/г – повільніше, оск. тривале існув. двопілля: орна земля споч. нал. громаді, а потім аристокр.Вир. пшен., ячмінь, сади, виногр., оливи. Перенасел. Греції і нестача землі у 8-6 ст. до не зумов. колонізацію та утвор. грецьких міст-колоній в осн. на берегах морів, центри торгівлі із сусідн. нар. Торг. і тов.-грош. відн. розвив. в руках купців, які були власн. складів, кораблів. Грош. обмін здійсн. лихварі, які волод. обмін. пунктами — трапезами. Наявність вел. к-сті міст-держав із своїми грошима гальмувала розв. тов.-грош. відн. у Греції. 1 з причин розквіту Ст. Греції було широке використ. праці велич. к-сті рабів. Джерела – війни, боргове рабство. Праця рабів осн. матер. виробн., прац. в копальнях, на буд.. доріг, привілейо­вані раби — учителі, лікарі, купці, ремісники, поліцаї, філософи, поети, при­слуга, незначна к-сть в с/г. Отже, в ант. рабстві, на відм. від сх, рабська праця стала осн. продукт. силою сусп. виробн. Криза рабовласництва, пост. поразки у війнах паралізув. ек. життя країни. У 338 році Грецію завоювала Македонія. ек.думка. Осн. ідеї творів гр.. мислителів - Ксенофонта, Платона, Арістотеля увійшли до скарбниці ек. спадщини людства. Ек. думка розвив. споч. в умовах розклад. общини і виникн. рабства, а згодом у період його розвитку та кризи. Тому в центрі уваги були проблеми рабовласн., які розгляд., виходячи з соц.-політ. та ек. ситуації того часу, спроба наук. дослідж. поділу праці, товару, грошей, виявити закони господ. життя.

14-15.Причини занепаду та загибелі рабовласницького способу виробництва. Криза рабовласницької системи господарства на прикладі Римської імперії.

У добу пізньої Римської імперії (3-4 ст) госп-во занепало і підійшло до кризового стану. Причиною були суперечності рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях (великих господарствах) був ускладнений що привело до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя невеликих виробників підірвало військову могутність держави, зазнала краху завойовницька політика, припипилося попповнення господарства рабами, ціни на них зросли, їх використання стало нерентабельним.. криза рабовласницького гсподарства в аграрному виробництві виявилася у зменшені площі оброблюваних земель, нерентабельності латифундій. Обмежувалася власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, продавати сільських рабів без землі. Зросло значення невеликих господарств. Змінився статус еолонів, він став спадковим, їх прикріпили до землі. Колони платили ренту власнику землі, державні податки, виконували повинності. Колони поступово ставали "рабами землі". Ек. занепад охопив ремесло і торгівлю. Ремесла поступово переміщувалися із міст у села. Латифундії перетворювалися на економічно замкненні господарства. Для господарства Риму 3-5 ст визначальними стали розклад античної власності, поступова втрата рабства свого виробничого значення, натурализаціяі ек-ки, послаблення ек. позицій міст, значення колонату росло, раби отримували землю, і віддавали частину врожаю.

У III—V ст. н. е господ. Римської імп. занепало і прийшло до кризового стану Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласн. сусп. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продукт. праці. Витіснення з ек. життя невел. власників підривало господ. засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовн. політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господ. рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного насел., насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту. Криза рабовласн. господ. в аграрному вир-ві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, пошир. екстенсивних форм ведення господ., його застої. Обмежувалася абсол. власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церк. захисту. Пізня Римська імп. переживала глибоку і всебічну кризу рабовласн. сусп. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, спустошливі війни зумовили політ. нестабільність. Загострюв.соц. суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався. Сх і Зх част. імп. роз'єдналися щодо адміністрування та управл. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 p. н. е. Зх Римська імперія перестала існувати.

16.Причини занепаду та загибелі рабовласницького способу виробництва. Криза рабовласницької системи господарства на прикладі Римської імперії.

У добу пізньої Римської імперії (3-4 ст) госп-во занепало і підійшло до кризового стану. Причиною були суперечності рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях (великих господарствах) був ускладнений що привело до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя невеликих виробників підірвало військову могутність держави, зазнала краху завойовницька політика, припипилося попповнення господарства рабами, ціни на них зросли, їх використання стало нерентабельним.. криза рабовласницького гсподарства в аграрному виробництві виявилася у зменшені площі оброблюваних земель, нерентабельності латифундій. Обмежувалася власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, продавати сільських рабів без землі. Зросло значення невеликих господарств. Змінився статус еолонів, він став спадковим, їх прикріпили до землі. Колони платили ренту власнику землі, державні податки, виконували повинності. Колони поступово ставали "рабами землі". Ек. занепад охопив ремесло і торгівлю. Ремесла поступово переміщувалися із міст у села. Латифундії перетворювалися на економічно замкненні господарства. Для господарства Риму 3-5 ст визначальними стали розклад античної власності, поступова втрата рабства свого виробничого значення, натурализаціяі ек-ки, послаблення ек. позицій міст, значення колонату росло, раби отримували землю, і віддавали частину врожаю.

У III—V ст. н. е господ. Римської імп. занепало і прийшло до кризового стану Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласн. сусп. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продукт. праці. Витіснення з ек. життя невел. власників підривало господ. засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовн. політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господ. рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного насел., насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту. Криза рабовласн. господ. в аграрному вир-ві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, пошир. екстенсивних форм ведення господ., його застої. Обмежувалася абсол. власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церк. захисту. Пізня Римська імп. переживала глибоку і всебічну кризу рабовласн. сусп. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, спустошливі війни зумовили політ. нестабільність. Загострюв.соц. суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався. Сх і Зх част. імп. роз'єдналися щодо адміністрування та управл. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 p. н. е. Зх Римська імперія перестала існувати.


17.Загальна характеристика феодального ладу та його періодизація.

Слово «феодалізм» походить від позднелатінского feodum - маєток (у країнах Західної Європи в середні віки цим словом позначали земельне володіння, подаровані сюзереном своєму васалові в спадкове користування з умовою несення їм феодальної служби).У сучасній історіографії немарксистській присутня різний розуміння суті феодалізму. Частина дослідників грунтуючись на юридичній концепції, головними ознаками феодалізму вважає: політичну роздробленість, ієрархічну систему влади, васалітет, корпоративність. Інші - розглядають феодалізм комплексно і, крім зазначених, звертають увагу і на такі ознаки, як велике землеволодіння і селянсько-сеньйоріальні відносини. У цілому вирішальний значення приділяється політичну і юридичну структуру, ментальності феодального суспільства.У марксистській історіографії феодалізм розглядається, як один із антагоністичних суспільно-економічні формацій, яка слідує за рабовласницьким строєм і передує капіталізму. До основних ознаках зараховують такі: панування натурального господарства, поєднання великого феодального землеволодіння і дрібного (надільного) селянського землекористування; особисту залежність селян від феодала - звідси позаекономічний примус; вкрай низьке і рутинне стан техніки.Типологія розвитку феодалізму:Прийнято вважати, що класичним варіантом є західноєвропейський феодалізм, що формувався в результаті взаємодії двох процесів - розпаду античного суспільства і розкладання первісно-общинного ладу в оточуючих Римську імперію племен (германців, кельтів, словян та ін.) Вплив античного і варварського почав у генезі феодалізму в різних народів було різним, тому, залежно від співвідношення варварських і античних почав, розрізняють типи феодального синтезу:1) приблизно рівне співвідношення варварських і античних елементів (Франкське держава, частина південних славян);2) переважання пізньоантичний почав (середземноморські країни);3) незначний вплив античності і переважання елементів що розпадається первісно-общинного ладу (Північно-Західна Німеччина, скандинавські країни, ряд держав східних і західних словян та ін.)У сучасній історіографії немає єдиної думки про характер феодалізму в країнах Сходу. Соціально-економічний розвиток цих народів в епоху Середньовіччя має свої характерні особливості.Типовою формою феодальної держави була монархія.Середньовіччя відома і республіканську форму правління, яка встановилася в містах-державах Італії, Німеччини, а також на Русі - Великий Новгород, Псков. Але вони не представляли крупних етнічних державних утворень, а були тільки місцевими політичними формуваннями, що склалися в умовах феодальної роздробленості. Надалі вони поглиналися монархічними великими державами.В епоху Середньовіччя державу переживає складну еволюцію. Дослідники виділяють наступні етапи у розвитку феодальної держави в Західній Європі:

ранньофеодальні держави (V-IX ст.);

феодально роздроблене держава (X-XIII вв.);

централізоване феодальна держава у формі монархії станової (XIII-XV ст.);

феодально-абсолютистської монархія (XVI-XVIII вв.).

18.Розвиток феодального землеволодіння в Західній Європі (аллод, бенефіцій, феод).

Зародження феодалізму (6-8 ст) у Фр. мало такі ознаки: спадковий наділ перетворювався на алод- приватну власність невеликої сімї. Ця власність вільно заповідалася, продавалася, купувалася без дозволу громади. Громада трансформув. у сусідську. З утвердженням прив. власності і зміцнення алоду розпочалося відчудження землі. Король роздавав із свого земельного фонду наділи графам, церкві, роздавав право на збирання держ.доходів.процес становлення залежн. селянства охопив рабів, колонів, вільновідпущених. Невеликі зем. власники переворювалися на залежних. У 8-9 ст відбувся переворот у франкському сусп., що прискорив створення феод. сусп. Гол. роль у війнах відігравали рицарі. Воїни-рицарі почали отримати пожиттєві зем. дарування - боніфіцій - за умови виконнання військової служби і васальної присяги. Частину цих земель бенефіції віддавали свої васалам. Склалося бенефеціальне - умовне-службове, тимчасове землеволодіння, що грунтув. на васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сенйором, що надав її. Відмова від служби призводила до конфіскацї бенефіція. В 9 ст. васальна служба була визнанна спадковою. Бенефіцій перетворився на феод. Формув. феодально зал. селянство. Цьому сприяли великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і алодів, натур. госп., війни. Перетвор. вільних селян на залежних і втрата ними землі відбувалася по-різному. Стали поширеними прекарські угоди, їх змістом було відчудження алоду дрібного землевласника на користь магната або церкви, а потім повернення його в користування селянинові. Спочатку в прекарських угодах вказувалися строки користування землею і розмір плати за це, поступово прекарії ставали спадковими, обумовлювалися сплатою ренти, панщинними роботами. Заг. ознаками селян була особиста, судова залежність від власн. землі.


19.Еволюція рентних відносин за доби феодалізму.

Генеза та розвиток нових госп. форм в середньов. Європі формувалися в осн. на соц.-ек.й спадщині Римської імперії та госп. досягненнях германських племен. Становл. середньов. госп. яскраво простежується на прикладі Королівства франків (V-ІХ ст.), яке було створене германськими племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Зх Європи. У V-VІ ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади на сусідську, в якій переважало індивідуальне сімейне госп. — основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядж.) землі франки не знали. Майнова та соц. диференціація значно посилилася після завоювання та колонізації Галлії. Значну част. землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення госп. тих членів громади, які загинули на війні, а також внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилювався дуалізм між колективною власністю та парцелярними (індивід.) госп.ми. Поступово спадкові наділи збільш. і перетворюв. на прив. сімейну власність, яка вільно відчужувалася — продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на прив. власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодавство, яке оберігало цю власність. зростало землеволодіння франкських королів та знаті. У VІІІ-ІХ ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі держави в ек.му житті. Оск війни та військова служба були надто обтяжл. для селянства і призводили до їх розорення, всенар. ополчення втратило своє знач. Основою тогочасного війська, служба в якому була престижною, стали важкоозброені кінні воїни-рицарі. Карп Мартелл, король Франкської держави (714-751 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам-рицарям пожиттевих земельних наділів — бенефіціїв —за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне—умовно-службове, тимчасове землеволодіння, яке грунтувалося на сеньйоріально-васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради. Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади, обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військової служби, участі в суді, в місцевому управлінні. В часи правління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало системою. В IХ ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) - основну, найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне госп. утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерновим виробництвом становили майже третину його загальної площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражалося у принципі «немає землі без сеньйора». Одночасно із зрост. вел землевол селянство потрапляло у все більшу залежність від феодалів, як і рівень їх залежності від сеньйорів. До нього належали серви (нащадки колишніх колонів), які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-римські землевласники, їх дцрехід був зумовлений різними обставинами — вел додатками, боргами, війнами та усобицями, стихією, натуральним характером госп., яке ставило людей у залежність від прир умов та унеможливл інші заняття. Були пошир прекарні угоди згідно з якими аллод вільного дрібного землевласн. відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові в пожиттеве користування як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників обумовлювалися сплатою натур. чи грош. ренти, виконанням селянином повинностей на користь феодала та обов'язків сеньйорів по відношенню до селян. Існували інші шляхи переходу у селянський стан та форми їх залежності. Селяни різних категорій, походження та залежності відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласн. Більшість селян не були спадково залежними. Їх обов'язки зберігал доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768-814рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.

Характеристика основних господарських форм феодального ладу.

У середині першого тисячоліття нової ери в гос­подарстві тогочасних суспільств відбулися карди­нальні зміни, зумовлені появою і розвитком нових відносин, які в науковій літературі дістали загаль­ну назву феодалізм, або аграрне суспільство. Фео­дальні відносини розвивалися одночасно майже в усіх країнах Євразії.

В історіографії феодальне господарство харак­теризується такими загальними ознаками: проти­річчя між дрібним селянським виробництвом і ве­ликою власністю на землю; монополія феодалів на землю, що полягала в принципі "немає землі без сеньйора"; умовний характер земельної власності, пов'язаний з військовою службою, наявність васаль-но-сеньйоріальної системи; позаекономічний при­мус, особиста залежність селянина від землевласни­ка; наявність ренти (натуральна, відбіркова і гро­шова); панування натурального господарства, при якому продукти праці використовувалися для за­доволення власних потреб виробника, другорядна роль обміну. Основними господарськими формами

були феодальний маєток, ремісничий цех і торгова гільдія. Класичним зразком феодального суспільства в літературі вва­жається французька модель. Але в кожній країні процеси феодалізації, крім універсальних ознак, мали свої істотні риси, відмінності.

У західноєвропейських країнах феодалізм пройшов три ета­пи розвитку. Перший етап (V — X ст.) — період генези (станов­лення) феодалізму, час виникнення феодального землеволоді­ння і держав феодального типу. Другий етап (XI - XV ст.)-період утвердження феодальних відносин, розвитку феодаль­них міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій. Третій етап (кінець XV — перша половина XVII ст.) — період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товар­ного виробництва, зміцнення економічних зв'язків між регіо­нами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

Процес становлення феодального господарства яскраво про­стежується на прикладі Франкського королівства (VI - X ст.). Франки, що являли собою племінний союз - об'єднання кількох германських племен, поділялися на дві групи: саліч­них франків, які жили на території нижнього Рейну, та рину-арських франків, які жили південніше, на берегах Рейну й Маасу.

Франкське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а поділялося на кілька соціальних верств. Пе­реважно його складали вільні франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні пережитки родо­вого ладу і користувалися ще досить значними правами. Ра­зом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (най­ближчого оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті. Поступово нова знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме вона отримува­ла захоплені землі на правах приватної власності. Третім прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені — ко­лишні раби, відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних наділів, і за своїм стано­вищем наближалися до кріпаків.

Найважливіші відомості про суспільний лад франків вміщує судебник "Салічна Правда", в якому вміщено судові закони салічних франків. Він складався впродовж VI - IX ст. і відображав еволюцію франкського суспільства на шляху

до остаточного розкладу родового ладу, утвердженню приват­ної власності на землю.

Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в колективній власності сусідської общини — марки, стала предметом повної і вільної відчуженої власності - алодом. Власник алоду був зобов'язаний нести військову службу. Поряд з цим франки зберегли земельну власність галло-римлян, швидко утверджу­валася приватна власність на землю франкського короля, дру­жинників, службових осіб і придворних, церкви тощо.

Виникнення приватної власності на землю завершило транс­формацію родової общини в сусідську общину - марку, в якій колективна власність на угіддя поєднувалася з приватною інди­відуальною власністю.

У VIII - IX ст. сталися істотні зміни у суспільному ладі франків, і насамперед у земельних відносинах. Відбувалося швидке нагромадження власності великих землевласників і розорення вільного франкського селянства. Економічне зміцнення аристократії супроводжувалося погіршенням ста­новища вільних власників, що вело до посилення залежності від великих землевласників, а іноді й до втрати алоду. Вже у VIII — IX ст. набула поширення практика так званих прекаріїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласни­ком безземельному селянинові ділянки землі у тимчасове ко­ристування. Іноді і дрібні власники під тиском обставин відда­вали свою землю феодалу, потім брали її в користування, пере­творюючись таким чином на залежного від феодала держате­ля. За це землевласники охороняли господарство залежного від них селянина. Отже, прекарій вів до втрати вільним фран­кським селянином його власності на землю і до зростання земельної власності феодала. Водночас селяни втрачали й осо­бисту свободу.

Серед землевласників почали складатися особливі відноси­ни, пов'язані з появою так званих бенефіціїв (буквально - благо­діянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов'язувалася пану (сень­йору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність і відданість. Головним мотивом пожалування і голов­ним обов'язком того, хто отримував землю, було виконання військової повинності. Військова повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнен­ня мети пожалування необхідно було долучити до бенефіційно-го зв'язку інший, особистий зв'язок. Ці відносини особистого

зв'язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз - слу­га), ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв'язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов'язанням в усіх випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали роз­давати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися як бенефі-ціями; особи, які отримува­ли ці землі, ставали їхніми васалами.

З часом бенефіцій перетворився із тимчасового держання землі на спадкове володіння — феод, що стало остаточним ут­вердженням земельної власності панівного класу. На місце колишньої вільної селянської общини - марки прийшла фео­дальна община, яка стала знаряддям закріпачення селянина. Феодальна община складалася з панської землі, яка називала­ся доменом, і землі, що перебувала у користуванні залежних селян. Феодально залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які залежали від феодала особисто, спла­чували йому феодальну ренту у вигляді різних повинностей -відробітків, натурального чиншу.

Одночасно з перетворенням бенефіція на феод поширюва­лися так звані імунітетні права феодалів різного гатунку. Го­ловний зміст імунітету полягав у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася королем від юрис­дикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося всту­пати на цю територію. Виконання усіх судових, адміністратив­них, поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом позаекономічного примусу, який пород­жувався характером феодальної земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного ха­рактеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутньо­го політичного розпаду Каролінгської імперії.

Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління Карла, різко змінив позицію земельної аристо-кратії щодо центральної влади. Поглиблення системи імунітету пе­ретворило великих феодалів на майже незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична роздробленість була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила імператору місце лише голови цілої ієрархії неза­лежних володарів, що прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що нею певний час послу-гувався Карл Великий, поступається місцем процесу, який розподілив владу між монархом і аристократією.

Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші євро­пейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії - одаль. Фолькленд не міг бути відчужений на відміну від бокленду (бокленд - зем­ля, якою володіли на основі дарчої грамоти), що формально знаходився у приватній власності. Фолькленд - наділ, яким володіли згідно з "природним правом" і який не був об'єктом купівлі - продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим во­лодінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю.

В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що ко­роль дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не об­межену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Король дарував владу над людьми, а не зем­лю. Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності.





Дата публикования: 2015-02-18; Прочитано: 1695 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.01 с)...