Законність, поняття принципи і гарантії

Правовий порядок (правопорядок) - це порядок взаємовідносин суб'єктів права у сфері правового регулювання.
В абстрактно-загальній формі правовий порядок як відповідний порядок встановлюється при правовому регулюванні суспільних відносин.
Під правопорядком в такому абстрактному значенні мається на увазі предмет правового регулювання, тобто статичне стан права, абстрактно-загальні норми об'єктивного права, що передбачають юридично відповідний порядок взаємовідносин людей в тій чи іншій галузі правової регуляції. У цьому сенсі йдеться про передбачене і закріпленому в законодавстві правовий порядок вирішення того чи іншого правового справи, про галузевий правопорядок або про правопорядок в цілому.
Від такого абстрактно-належного правопорядку слід відрізняти реальний правопорядок як результат дійсного дотримання в життя вимог належного правопорядку, готівковий підсумок реальної дії на практиці норм об'єктивного права, їх реалізації в належних правових формах, їх конкретизації та здійснення у вигляді суб'єктивних прав, виконання у вигляді суб'єктивних юридичних обов'язків і т.д.
Під реальним правопорядком, таким чином, мається на увазі фактично дотримуваний і реально функціонуючий абстрактно-відповідний правопорядок, тобто належне практична дія (реалізація) норм об'єктивного права.
Правова законність - це точне і неухильне дотримання і виконання вимог правового закону всіма суб'єктами права.
Під правовим законом при цьому мається на увазі об'єктивне право (і, отже, передбачений їм абстрактно-відповідний правопорядок), відповідне принципу формальної рівності. Очевидно, що реальний правопорядок може бути результатом дотримання вимог лише правового закону та відповідної правової законності. Саме ж по собі дотримання правонарушающего закону, хоч би загальним і точним воно не було, не може перетворити неправовий закон у правовій і перетворити неправо в реальний правовий порядок.

1. Предмет, метод, сфера і межі правового регулювання.

Правове регулювання — це дія права на суспільні відносини з допомогою використання певних юридичних засобів. В умовах формування в Україні основ правової держави роль і значення правового регулювання суспільних відносин набувають особливої актуальності. Адже головною ознакою моделі держави, що характеризуються як правова, виступає саме ознака високої правової врегульованості суспільних відносин.

Предметом правового регулювання є найважливіші, з точки зору держави, суспільні відносини, що об’єктивно потребують і піддаються юридичному регулюванню, і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками.

Сфера правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, яку можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів. Інакше: сфера правового регулювання — галузь соціального простору, яка охоплена правом. Це, насамперед, суспільні відносини — економічні, політичні, соціально-культурні. Йдеться про ті суспільні відносини, функціонування яких неможливо без використання правових засобів.

1. Механізм правового регулювання та його основні елементи.

Правове регулювання — це цілеспрямований вплив права на су спільні відносини і поведінку осіб з метою їх впорядкування за допомо гою системи спеціальних юридичних засобів.

До елементів механізму правового регулювання належать: юри дичні норми, нормативно-правові акти, акти офіційного тлумачення, юридичні факти, правовідносини, акти правореалізації, правосвідо мість та режим законності та правопорядку, який впроваджується в результаті досягнення цілей правового регулювання.

Кожній стадії правового регулювання відповідають специфічні елементи механізму правового регулювання (див. табл.), місце яких у механізмі правового регулювання обумовлене їх функціональною роллю. Функціонування механізму правового регулювання відріз няється послідовністю: кожен з його елементів вступає в дію на пев ній стадії правового регулювання.

Стадії правового регулювання	Елементи механізму правового регулювання
Правотворчість	Норма права, закріплена в нормативно-правовому акті
Настання умов, передбачених нормою права	Юридичні факти, оперативно-виконавчі правозастосовні акти
Установлення юридичного зв'язку між уповноваженими та зобов'язаними суб'єктами — конкретизація прав і обов'язків, передбачених нормою права	Правові відносини, суб'єктивні права та юридичні обов'язки
Втілення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків	Акти правореалізації (використання <—> — дотримання, — виконання)
Факультативна стадія настає у випадку недотримання суб'єктивних прав або невиконання юридичних обов'язків	Правоохоронний правозастосовчий акт

1. Основні правові системи сучасності та їх характеристика.

Пропонуємо класифікацію правових систем за такими типами:
1. Романо-германський тип правової системи (країни континентальної Європи: Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.). Усередині романо-германського типу правової системи виділяють два підтипи, або дві правові
групи:
— романську (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія. Провідною у цій групі є національна правова система Франції);
— германську (Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін. Провідною у цій групі є національна правова система Німеччини).
2. Англо-американський тип правової системи (Англія, Північ на Ірландія, СІЛА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякою мірою — колишні колонії Британської імперії (нині 36 країн є членами Співдружності) та ін.). Усередині англо-американського типу правової системи розрізняють два підтипи, або дві групи:
— англійське загальне право (Англія);
— американське право (США).
Крім того, поділ англо-американського типу правової системи можливий на дві групи:
— європейське загальне право (Англія, Ірландія);
— позаєвропейське загальне право (США, Канада).
Право кожної країни поза Європи набуло широкої автономії в рамках англо-американського типу правової системи.
3. Змішаний тип правової системи виник на стику двох класичних типів правової системи: романо-германської та англо-американської і має специфічні риси.
У рамках цього типу можна виділити дві групи:
— північноєвропейські (скандинавські) правові системи (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія);
— латиноамериканські правові системи (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.).
4. Релігійно-традиційний тип правової системи має декілька
підтипів:
— релігійно-общинний (мусульманська, індуська, іудейська,
християнська групи);
— далекосхідний-традиційний (основні групи — китайська, японська);
— звичаєво-общинний (африканська група — країни Африки, Мадагаскар).
Соціалістичні правові системи в основному стали історією (їх можна вивчати в ретроспективному плані), проте й сьогодні є низка правових систем (Куба, В'єтнам, КНДР), які зберегли соціалістичне забарвлення з внесенням до них більших чи менших — залежно від держави — новацій. Проте це не означає, що з урахуванням «соціалістичного» забарвлення їх не можна віднести до класично усталених типів правової системи.

1. Конституційно-правові норми та їх специфіка

Конституційно-правові норми - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов'язки учасників правовідносин; передбачають наяв-ність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники; визначають можливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер; є цілеспрямованими і гарантованими.

Разом з тим конституційно-правовим нормам властивий цілий ряд специфічних якостей і ознак, що є одним із факторів виділення конституційного права в окрему галузь.

Найважливішою специфічною якістю таких норм є їх особлива вага і значення в системі національного права. І це цілком закономірно, оскільки дані норми регламентують серцевину суспільних відносин - відносин, що складаються в процесі здійснення влади народом. Це забезпечує домінуюче становище конституційних норм, їх беззаперечний вплив на правові норми й правові відносини інших галузей права. Так, регулюючи на рівні Конституції України відносини власності, ці норми (а відтак - вся галузь) є визначальними для інших галузей права - цивільного, господарського, авторського, трудового тощо. Закріплюючи відносини, що складаються в сфері виконавчої влади, конституційні норми закладають основи адміністративного та інших галузей права.

Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з'єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні ха-рактеристики, напрями вдосконалення й розвитку.

1. Український конституціоналізм: історичні етапи розвитк

Конституціоналізм в Україні має давні традиції, а час його зародження пов'язується з Гетьманською державою (середи­на XVII ст.- кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після закінчення Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1654 pp. з'явився ряд актів, що мали велике конституційне значення та були спрямовані на побу дову демократичної держави.
Серед них можна, зокрема, зазначити Зборівську угоду (1649 p.), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 p.), Гадяцький трактат (1658 p.), різного штибу «статті (конституції)» пізніших років.
5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конститу ції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літе ратурі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». До кумент, написаний під сильним впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природних прав, поділу влади тощо), передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка базувалася б на засадах принципу поділу влади (за­конодавча влада мала належати Раді, членами якої мали стати полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»; вико навча - Гетьманові, а судова - Генеральному суду). На жаль, по ложення цього документа не було реалізовано, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

До цієї групи конституційних актів можна віднести також і ак ти 30-40-х років XX ст., що були прийняті на українських зем лях, зокрема конституційні акти Карпатської України (березень 1939 р.), Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 p.), Тимчасовий устрій УГВР (1944 p.).
Серед цих актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29 квітня 1918 p., яка юридично оформила відродження державно сті України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до такого:
1. Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залеж­ною державою.
2. Вся влада в УНР належить народові України.
3. За формою правління УНР є парламентарною республікою, верховним органом влади якої є Всенародні Збори.
4. За формою державного устрою УНР - унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації.
5. Взаємовідносини людини з Українською державою будую­ться відповідно до принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини.
6. Організація державної влади базується на засадах принципу поділу влади:

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повс тання, очоленого Директорією, відкрило шлях до подальшого кон ституційного розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Ди ректорії від 13 грудня 1918 p., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та поста нови гетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних принципів, проголо шених Центральною Радою в її Універсалах.
Верховна влада в державі згідно з Декларацією мала належати Директорії. її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Наро дів України (своєрідний передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної УНР. Універсал під кутом зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був суттєвим кроком уперед порівняно з «гетьманською конституцією», хоча він і не відтворював повністю принципів Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип поділу влади (законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем «Трудових Рад», принцип народного суве­ренітету підмінявся декларуванням належності влади «трудовому народові України» тощо.
В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційні акти: Закон про тимчасове верхов не управління'і порядок законодавства в Українській Народній Ре спубліці та Закон про Державну Народну Раду Української На родної Республіки.

Початок новітнього конституційного процесу в Україні
пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення укра їнським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити три основні етапи.
Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На пер шому етапі розпочалася робота з підготування проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином:
- 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розроблення нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука;
- Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 p.;
- на основі Концепції Комісія підготувала проект нової Кон­ституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р.
Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Українсь­кої РСР 1978 р. вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність із положеннями Декларації про державний сувере нітет України від 16 липня 1990 р. та Акта проголошення незалеж ності України від 24 серпня 1991 р. Через загострення політич ної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес було фактично пе рервано.
Другий етап почався після завершення дострокових парла­ментських і президентських виборів та охопив період від 10 лис топада 1994 року по 8 червня 1995 року.
Цей етап характеризувався відновленням конституційного про цесу. 10 листопада Верховна Рада України затвердила новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент Ук раїни Л. Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз.
Одночасно з розробленням проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституцій ного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. в різний час вносилося багато неузгодже-них між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетвори лася на внутрішньо суперечливий документ. Відтак виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції Ук раїни по-різному визначали принципові положення щодо органі зації влади в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську мо дель організації влади, а ст. 93 - організацію влади на засадах принципу поділу влади).
Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самовря дування на період до прийняття нової Конституції України. Кон ституційний договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.
Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціо нування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України») до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою Украї ни).