Біологічні особливості та породи сільськогосподарської птиці

Птахівництво - одна з найшвидше прогресуючих галузей скороспілого тваринництва, яка є джерелом отримання яєць, м'яса, пуху, пір'я.

Яєчна продуктивність курей-несучок в 6-8 раз перевищує їх власну вагу. Від однієї качки, курки, індички за один рік можна виростити молодняк загальною масою 170-200 кг.

Статева зрілість сільськогосподарської птиці - здатність нести яйця і давати потомство - настає в 5-10-місячному віці. Наприклад, у курей яєчних порід статева зрілість настає у 5-місячному віці, у м'ясних - переважно на один місяць пізніше, качок - в 7 місяців, індичок - 8-9, гусей - 8,5-10 місяців.

Яйця птиці є цінним харчовим продуктом, що містить багато білків, вуглеводів, жирів, більше 20 мінеральних речовин і понад 12 вітамінів. Основне значення для отримання яєць як продукту харчування людини мають кури.

Птахівництво є джерелом цінного дієтичного м'яса. Так, м'ясо курчат-бройлерів містить 22,5% білка і дуже мало холестерину, індиків - 21%, качок - 16%, гусей - 15% білка. Для порівняння, cвинина містить в середньому 13,8% білка.

Птиця швидко росте, швидко відгодовується і набирає масу. Для індиків, гусей, качок, а також курей м'ясних порід м'ясна продуктивність є основною. Найшвидше від усіх ростуть каченята - за 2 місяці їх маса зростає від 40 г до 2-2,5 кг. М'ясні курчата-бройлери за 48-50 днів відгодівлі досягають маси 1,4-1,6 кг.

Особливістю сільськогосподарської птиці є те, що вона не має зубів і корми перетираються у неї у м'язовому шлунку, який має щільну рогоподібну оболонку.

Птахи мають вищу температуру, ніж інші тварини. Нормальна температура їх тіла 40,5-42°С, що пов'язано з більш інтенсивним обміном речовин.

Біологія розмноження птиці дає можливість виводити молодняк у штучних умовах - в інкубаторах і відразу у великій кількості. Крім того, свійська птиця є виводковою - їх молодняк вилуплюється з яєць вкритий пухом і через кілька годин починає самостійно вишукувати і споживати корм.

Велике значення у практиці має і полігамність сільськогосподарської птиці, тобто здатність одного самця спаровуватись з багатьма самками.

У сільськогосподарському виробництві використовується в основному 12 видів птиці, найбільше значення серед яких мають кури, качки, гуси та індики.

Домашні породи курей походять від дикої банківської курки, що зустрічається і тепер в лісах Південно-Східної Азії. Одомашнення курей розпочалося більше 5 тис. років тому в Індії. Нині в світі нараховується понад 600 порід курей.

За напрямком використання академік М.Ф.Іванов поділив усі породи курей на несучі, м'ясні та м'ясо-яєчні.

Спеціалізованими породами курей несучого напрямку продуктивності є білий леггорн, російська біла, андалузька голуба, мінорка та ін.

Білий леггорн. Порода виведена в США схрещуванням італійських порід курей з місцевими. Вона є основною несучою породою курей у всьому світі.

Забарвлення пір'я біле, воно щільно лежить на птахові. Дзьоб і ноги жовті, гребінь листкоподібний. Маса курок 1,8-2,0 кг, півнів 2,3-2,7 кг. Несучість 240-270 яєць в рік, маса яєць 56-62 г. Порода скороспіла. Яйця кури не насиджують.

Білий леггорн є основною вихідною породою для створення високопродуктивних яєчних ліній і гібридів.

Російська біла. Порода виведена на основі схрещування місцевих курей з породою білий леггорн.

Пір'я біле, дзьоб і ноги жовті, гребінь листкоподібний. Жива маса курок 2,1-2,4 кг, півнів 2,9-3,2 кг. Несучість 180-220 яєць з середньою масою 58-68 г.

В Україні значного поширення набули породи м'ясо-яєчного використання, такі як плімутрок, первомайська, полтавська глиниста, прикарпатська зеленоніжка, українська вушанка, українська чубата, загорська, ювілейна, юрловська голосиста, род-айланд та ін.

Плімутрок. Кури цієї породи виведені в США на основі домініканських курей, порід кохінхіни і брама.

За забарвленням існують різні різновидності породи: біла, чорна, глиниста, полосата ін. В Україні зустрічається в основному полосата і біла різновидності. Маса курок 2,8-3,0 кг, півнів 3,8-4,0 кг. Несучість 160-180 яєць в рік. Маса яєць 60г.

Порода використовується, як основна материнська порода для схрещування з м'ясними породами курей під час отримання м'ясних курчат-бройлерів.

Первомайська. Порода виведена в Україні схрещуванням порід род-айланд, віандот і юрловської.

Забарвлення пір'я сріблясто-біле з чорними пір'їнками на шиї і хвості. Гребінь трояндоподібний. Жива маса курок 2,7-3,0 кг, півнів 3,2-3,5 кг. Несучість 150-180 яєць масою 57 г.

Полтавська глиниста. Виведена в Полтавській області на основі місцевих курей.

Основна різновидність полтавських курей має глинисте забарвлення (коричнево-жовте). Кінці махового пір'я чорні, хвіст коричнево-чорний. Інші різновидності полтавських курей за забарвленням оперення - чорні і зозулясті. Екстер'єрні ознаки: голова середньої величини, гребінь в основному трояндоподібний, ноги середньої величини, дзьоб середній або короткий, жовтого кольору. Очі жовто-червоні.

Для полтавських глинистих курей характерний такий рівень продуктивності: жива маса курок 2,2, півнів 3,0 кг; в першій рік несучості кількість яєць 200 штук; маса яєць 56 г, забарвлення коричневе.

З порід м'яного напрямку продуктивності відомі такі породи, як корніш, брама, кохінхіни, лангшан, фавероль та ін.

Корніш. Порода створена в Англії на основі місцевих бійцевих, малайських і породи азіль курей.

Основне забарвлення пір'я біле. Голова велика з стручко- і листкоподібним гребенем. Жива маса курок 3,0-3,5, півнів 3,5-4,0 кг. Молодняк росте швидко і в 50-56 діб досягає маси 1,5-2,0 кг. Несучість 130-150 яєць, масою 56- 60 г.

Порода складає основну батьківську форму для розвитку м'ясного промислового птахівництва.

Найбільше значення для промислового птахівництва мають три породи курей - корніш, леггорн і плімутрок.

Більшість домашніх порід качок виведені з одомашненої качки-крижня. В Україні найбільше значення має пекінська і українська біла породи качок.

Пекінська - порода м'ясного напрямку продуктивності. Оперення біле з кремовим відтінком. Дзьоб і ноги оранжевого забарвлення. Качки важать 3,0-3,5, крижні - 3,8 кг. Несучість 100-130 яєць масою 85-90 г.

Українська біла. Місцева українська порода. Забарвлення біле. Жива маса качок 3,0-4,0, крижнів 3,5-4,5 кг. Несучість 110-120 яєць. Каченята до 3-х місячного віку досягають маси 2,0-2,5 кг.

В Україні також розводять глинисті, сірі та інші породи качок, а також мускусні качки.

Мускусні качки походять з Південної і Центральної Америки, одержали свою назву через те, що в період розмноження крижні мають різкий мускусний запах.

Цей вид набув поширення через кращі м'ясні якості порівняно з домашніми породами качок. Мускусним качкам характерний чітко виражений статевий диморфізм - самці майже в два рази більші від самок. У виробництві для одержання м'яса і жирної печінки використовують як власне мускусних качок, так і їх гібриди з домашніми качками (мілардів). Період вирощування мускусних качок до 12 тижнів.

Порід та породних груп гусей в Україні нараховується близько двадцяти. Домашні гуси походять від диких сірих гусей. Розводять гусей, як і качок, в основному для отримання м'яса.

Велика сіра. Порода виведена в Україні схрещуванням роменських і тулузьких гусей.

Оперення сіре, а на животі - біле. Жива маса гусок 5,0-5,5 кг, гусаків 6,0-7,0 кг. Несучість 27 яєць, масою 164 г. Гусенята до 80-денного віку досягають маси 3,8-3,9 кг.

Роменська. Місцева українська порода, що виведена в Сумської області.

Зверху оперення сіре, тулуб білий. Ознаки продуктивності: жива маса гусок близько 5,0, гусаків 5,5 кг; несучість 29 яєць, масою 160 г.

Холмогорська. Оперення біле або сіре. Голова велика з "шишкою" на лобі, шия довга з великою висячою складкою ("гаманцем") у верхній частині. Жива маса гусей 5,0-5,6 кг. Несучість 20-40 яєць, масою 160-180 г.

Кращими породами в Україні є також оброшинські, горьківські, кубанські та завезенні із-за кордону рейнські, італійські, ландшські породи гусей.

Індики походять від диких предків, що зустрічаються в Мексиці і США.

В Україні найпоширенішими є такі породи індиків, як бронзова, північнокавказька, московська та ін.

Бронзова порода виведена в США схрещуванням місцевих диких індиків з чорною англійською породою. Оперення чорного кольору з бронзовим відливом. Маса індичок 7,0-8,0, індиків 12,0-18,0 кг. Несучість 70-90 яєць масою 75-90 г.

Північнокавказьку породу отримали схрещуванням місцевих індиків Ставропольського краю Росії з бронзовими. Оперення чорне з бронзовим зеленувато-золотистим відтінком. Маса індичок 6,0-7,0 кг, індиків 12,0-14,0 кг. Несучість 70-90 яєць.

Московська. Оперення бронзове або біле. Середня жива маса індичок 8,0-9,0 кг, індиків до 19,0 кг. Несучість 60-70 яєць.

24. Особливості застосування методичних підходів для оцінки хутрових звірів. Основні підходи до вибору бази оцінки залежно від мети оцінки. Види хутрових звірів, їх біологічні особливості, основні характеристики тварин різних видів. Спо­живчі характеристики продукції звірівництва, найбільш поширені породи хутрових звірів як основні ціноутворюючі чинники хутрових звірів.

В Україні хутряна промисловість має переважно спортивний характер. Основними об'єктами хутрової промисловості є заєць-біляк, лисиця руда, кріт, куниця, білка, ондатра, тхір звичайний тощо.

Хутрові звірі (рос. пушни́на, пол. zwierzęta futerkowe) — ссавці, як дикі, так і ті, що їх спеціально розводять у неволі (тепер вони становлять більшість), шкурки яких ідуть на виготовлення хутер (у хутровій промисловості).

В Україні нараховують 30 видів мисливсько-промислових звірів. Серед них найбільше значення мають:заєць, кріт, лисиця, ондатра, тхір, ховрах, хом'як тощо.

2. Біологічні характеристики хутрових тварин

При розгляді практичної діяльності звірогосподарства необхідно враховувати наступні біологічні характеристики видів, оскільки хутрові тварини, що утримуються на фермі, зберігають характеристики диких тварин.

2.1. Норка (Mustela vison Br.)

Норка, яку вирощують задля її хутра - це північноамериканський вид, який не дуже тісно споріднений з європейською норкою. Однак, дикі популяції американської норки, що втекли або походять від тварин з хутрових ферм, існують в багатьох європейських країнах, у тому числі й в Україні.

У природних умовах норка живе поблизу струмків та річок, біля озер та узбереж і є універсалом щодо ареалу. У типовому річковому середовищі норка має діапазон полювання близько 2 км вздовж річки та кілька сотень метрів з кожного її боку. Коли вода замерзла і їжі не вистачає, територія полювання у них значно розширюється. Більшість періодів активності припадають на ніч, ранок або вечір.

Норка добре виживає у холодних умовах. Вона проводить частину свого часу у воді, полюючи, та частину - на землі, проявляючи значну рухову активність. Анатомічно вони пристосовані до такого способу життя. Густе хутро забезпечує добру ізоляцію на землі та у воді. Лапи частково з перетинками використовуються для плавання й пірнання.

Норка - хижак з великими потребами протеїну, але вона вміє знаходити альтернативні рішення в їжі. Живуть за рахунок водяної або наземної здобичі, залежно від доступності харчів. Дієта норки у Європі на 50-80 % складається з водяних тварин, найбільший відсоток складає риба, а також безхребетні та амфібії. До звичайної наземної здобичі належать такі види, як зайці, щурі, домашні та польові миші. Взимку під час льодоставу в Північній Америці основна їжа багатьох норок - ондатра.

Дорослі норки ведуть одноосібний спосіб життя, зустрічаючись лише на короткий час у період гону, та надзвичайно прив'язані до території, кордони якої постійно охороняють та утримують міченням та агресивною поведінкою. Якщо і відбувається перетин територій, то тільки тварин іншої статі. Дорослі самці покидають свої території навесні та долають великі відстані в пошуках самок. Восени молоді норки розбігаються у пошуках вільних територій.

2.2. Тхір чорний (Putorius putorius L.)

Тхір чорний - широко поширений європейський вид, що живе на відкритих лісистих територіях та пагорбах. Територія тхора чорного може займати від 100 га до 2500 га, при незадовільній кормовій базі. Це тварина нічна і проводить день у норі. Улітку здебільшого знаходиться на відкритому повітрі, але залишається неактивною тривалий час. Існує одомашнена форма тхора, яку впродовж кількох сотень років в деяких країнах Європи використовують для полювання на диких кролів. Анатомічно вони дещо відрізняються від дикого тхора чорного, зокрема меншими розмірами голови. Багато тхорів альбіноси.

Тхір чорний - сухопутна тварина, в період полювання проявляє високу рухову активність. В стресових ситуаціях виділяє секрет з прианальної залози з різким неприємним запахом, що також використовується для маркування території, і внаслідок цього тварини здаються людині різко пахучими. В стані спокою тхір не має сильного запаху.

Тхір чорний - хижак, якому потрібне харчування з високим рівнем протеїну. Вони їдять пташок, ссавців та комах, використовуючи нюх, зір та слух у пошуку харчування. Він веде самотній спосіб життя, енергійно захищає територію.

Помісь дикого тхора чорного та тхора світлого іноді називається fitch (фітч) або fitchet (фітчет).

2.3. Руда лисиця (Vulpes vulpes L.)

Руда лисиця може мати різноманітне забарвлення від стандартного (рудого) до сріблястого. Останнє в дикій природі дуже рідкісне.

Руда лисиця мешкає на значних територіях Євразії, Північної Америки та Північної Африки й Австралії, в таких різноманітних середовищах, як північний ліс, відкриті сільськогосподарські угіддя, змішані ліси та міські території. Окрім певних островів, вид відсутній лише на дуже посушливих, дуже холодних територіях та в тропічних регіонах.

У природних умовах руді лисиці активні тривалий період ночі, вранці та ввечері, а день проводять сховавшись у гущавині або у норі. Можуть мандрувати на великі відстані, в середньому за день проходять 6 км. Лисиці виривають власні нори або займають нори, що вириті іншими тваринами. Вони можуть швидко бігати, добре стрибають та плавають, мають гарний нюх, зір та слух.

Трофічну базу лисиць складають головним чином гризуни та зайці. У певних регіонах основні складові раціону - земляні черв'яки та мертвечина, комахи і птахи. Лисиці можуть також їсти фрукти, ягоди та овочі, але більшу частину раціону складають продукти тваринного походження.

Руда лисиця має різноманітну суспільну організацію, оскільки вона може жити самотньо або у групах. Окремі особини або групи захищають територію або мають ділянку мешкання, що в окремих випадках перетинається з ділянками інших. Території мітяться за допомогою одного або кількох джерел: залоз та екскрементів з індивідуально розпізнаваним запахом.

У дикій природі самки лисиці іноді народжують та вирощують своїх лисенят близько одна до одної, але частіше вони народжують ізольовано від інших та відганяють інших лисиць від лисенят. Статевозрілі самки лисиць без потомства можуть допомагати доглядати лисенят домінуючим самкам.

2.4. Песець (Alopex lagopus L.)

Блакитний песець - це загальна назва, яка використовується для песця, що вирощується в умовах ферм.

Песець мешкає у північних полярних регіонах та адаптований спеціально для проживання у холодному кліматі. Звичайний ареал існування - тундра та міжприливна зона морського узбережжя.

У природних умовах песець активний головним чином впродовж ночі. Песці для проживання можуть використовувати нори, вириті ними самими, але вони не мають постійного місця проживання, навіть при вирощувані молоді. Вони можуть долати великі відстані, часто 10-20 км в день, швидко бігають та добре плавають, добре переносять низькі температури, мають добре розвинений нюх, слух та зір.

Раціон песців в основному складають продукти тваринного походження, але можуть вживати і фрукти. Вони поодинці полюють на гризунів, птахів, безхребетних, малюків тюленя, рибу та вживають мертвечину. Часто слідують за полярними ведмедями, вовками та людьми для того, щоб поритися у їхніх відходах.

Песці можуть бути моногамними, іноді живуть разом все життя, але мають гнучку соціальну систему. Окремі самці можуть спарюватися з кількома самками. В складі сім'ї інколи бувають тварини попереднього року народження, за молоддю доглядають обоє батьків. У тундрі ареали сімейних груп більш поширені, ніж у прибережних регіонах. Територія мітиться запахом.

Народження відбувається один раз на рік і виводки бувають великими, якщо достатньо їжі. Самиці часто народжують у норі, але її скоро покидають. Місця для народження звичайно добре відділені один від одного. Молоді песці покидають ділянку проживання своїх батьків, коли їжі мало, можуть розходитися на великі відстані.

2.5. Єнотовидний собака (Nyctereutes procionoides G.)

Єнотовидний собака, житель східної Азії, був ввезений до північно-західної Росії в період з 1927 до 1953 років. З перших завезених 9100 тварин популяція поширилася по всій східній та північній Європі. Найвищий рівень смертності спостерігається серед молодняку. Максимальна тривалість життя - до 8 років.

Єнотовидний собака схожий за розміром та загальною формою на песця, з маленькими очима й коротким хвостом та ногами. Він має голову та тулуб довжиною від 55 до 65 см і хвіст довжиною від 15 до 17,5 см. Вага тіла коливається по сезонах від 3-5 кг в червні до 8 - 12 кг у листопаді, аналогічно у природі та на фермах, навіть при надмірному харчуванні. У розмірах тіла немає статевого диморфізму.

Єнотовидний собака усеїдний. Рослини, в тому числі зерно, ягоди та фрукти споживаються протягом року, так само як дрібні ссавці, зокрема полівки та землерийки, птахи, падаль та різні відходи. Решту раціону складають комахи, рептилії, амфібії та риба.

Єнотовидний собака, головним чином, нічна або сутінкова тварина. Впродовж дня він може лежати у норі або під укриттям, таким як очерет, дуплисті дерева або кущі. У сезон народження та зимової неактивності вона може зайняти покинуту лисячу, борсучу нору або вирити власну. Пошук та добування харчів включає використання нюху, зору та слуху.

Єнотовидний собака не залягає в зимову сплячку, але тварина стає неактивною та проводить багато часу у норі впродовж суворих зим. Покидають нору тварини у м'які зими. Їх всеїдний раціон, здатність накопичувати багато запасів жиру та неактивність взимку дозволяє самкам бути у хорошому стані в період гону. Дослідження проведені у південній Фінляндії та Росії дозволяють стверджувати, що єнотовидні собаки народжують приблизно на 50% більше щенят ніж руді лисиці. На щільність популяцій впливають кліматичні умови та кормова база. Самці виявляють батьківську турботу, доглядаючи цуценят, тоді як мати здобуває їжу. Сім'я може спати разом у одній норі. Лактація триває впродовж 45 - 60 днів. Цуценята не обов'язково покидають територію свого народження і можуть проводити зиму із своєю матір'ю.

Ділянка проживання, яку визначено шляхом радіостеження у Фінляндії, була 9,5 кв. км. Вона не змінюється по сезонах або роках. Території окремих особин звичайно не перетинаються в період вирощування цуценят, але восени існує перетин. Єнотовидні собаки моногамні тварини. Довготривалі зв'язки пар або сім'ї є основною соціальною одиницею, але цей вид характеризується слабким ієрархічним домінуванням серед членів сім'ї. Всі члени звичайно пересуваються разом вздовж певних стежок, відпочивають разом у прямому тілесному контакті. В умовах промислового розведення успішно практикується полігамне парування.

2.6. Койпу, нутрія (Myocastor coypus Molina)

Це південноамериканський гризун. Популяції, які походять від втікачів з хутрових ферм прижилися у кількох країнах Європи з м'яким кліматом. Тварини живуть на болотах та на узбережжі прісних озер і річок з повільною течією. Всі нутрії - водні тварини, проводять більшість активного періоду у воді. Зазвичай роблять платформи з рослин, де сидять і чистяться або харчуються у перервах між плаванням. Нори роблять поблизу води, які можуть утворювати складні системи, до 15 метрів або більше завдовжки, з кімнатами де знаходяться гнізда вимощені з рослин. Щільність популяції в залежності від кормової бази 2,7-16,0 на гектар. Молоді нутрії відсутні у популяції пізно взимку. Синхронізація виводків навесні призводить до піку молоді на початку літа. Пік щільності популяції у листопаді з значною перевагою самок (1 самець на 1,6 самок). Самки живуть довше, ніж самці. Нутрію часто можна побачити вдень, але найбільша активність її припадає на сутінки та нічну пору.

Нутрія добре адаптована до водяного життя, маючи кінцівки з перетинками між пальцями; ніздрі, розташовані високо на голові для полегшення дихання при відпочинку у воді, довгий волос навколо носа сприяє знаходженню їжі та інших предметів. Нутрії мають густе хутро на животі та соски, розташовані високо по боках, по суші пересуваються вайлувато.

Раціон нутрій, головним чином, складається з овочів, серед яких коренеплоди складають основну частину. Викопують їжу, а також будують нори в яких ховаються, пасуться вздовж берега.

Нутрії статево дозрівають в чотиримісячному віці, але досягнення зрілості переважно залежить від розміру тварин, а не від віку. Через меншу кількість харчів нутріям народженим взимку необхідно більше часу, щоб вирости та досягти статевої зрілості. Нутрії мають полігамну систему відтворення. У самок зазвичай гін через кожні 24-26 днів, він триває 1-4 дні; у соціальних групах домінують вожаки та альфа-самки, самці здебільшого підпорядковуються самкам, окрім періоду парування. Самки нутрії приходять в статеву охоту впродовж року, іноді проявляють її на 2-й - 3-й день післяродового періоду. Вагітність приблизно 130 днів, середній розмір виводку - 5-6 щенят. У середньому тільки 60 % зародків виживають до народження. Молодняк народжується зрячим, здатним виживати вже через 5 днів вигодовування, незважаючи, що середній період лактації близько 6 тижнів.

2.7. Шиншила (Chinchilla, Ch. Caudata та Ch. lanigera)

Шиншила належить до класу гризунів (Rodenitae). Родина шиншил (Chinchilladea) складається з двох видів: короткохвоста шиншила (Chinchilla chinchilla) та довгохвоста шиншила (Ch. lanigera). Менша, короткохвоста шиншила (C. Chinchilla brevicaudata) та більша довгохвоста шиншила або королівська (C. Chinchilla chinchilla) вважаються підвидами.

Обидва види різняться за розміром, вагою, довжиною та періодом виношування малят.

Шиншила живе в Південних Андах у кліматичній зоні, якій властиві великі коливання температури в різні періоди року та доби і низька вологість. Природний ареал - сухі зони з скелястими схилами та рідкими заростями, висока вологість для них шкідлива.

Шиншили активні у сутінках та вночі. Впродовж дня тварини ховаються у розщілини в скелях та нори. Загалом шиншили вважаються травоїдними, але іноді харчуються личинками комах. Як усі гризуни вони є копрофагами, що підтримує їхню потребу у вітамінах В та D. Вони мають здатність споживати вологу з роси та соку рослин, наприклад, кактусів. Тварини чистять своє хутро, купаючись у сухому піску гірських схилів та рівнин.

Очі шиншили великі та добре адаптовані до нічного життя. Їх слух добре розвинутий. Великі рухливі зовнішні вуха також слугують терморегуляторами. Нюх та дотикові відчуття мають велике значення в житті цих тварин.

Шиншили мають добре розвинуті задні кінцівки, які дають їм можливість пересуватися з великою швидкістю, стрибають більше ніж на один метр у висоту, долаючи відстань більше двох метрів. Передні лапи коротші та слабші і мають, головним чином, підтримуючу та хапальну функції. Різці постійно ростуть, тому їм доводиться багато гризти, аби зберігати їх короткими.

Хутро росте пучками: з одного кореня до 60 волосків. Якщо шиншилу взяти раптово частина хутра може випасти. Цей визначний феномен дає можливість тваринам тікати від своїх природних ворогів таких як хижі птахи. Хутро відростає за кілька місяців. Шиншили не мають потових залоз.

Представники цього виду, зазвичай живуть колоніями зі 100 та більше тварин, але останнім часом у природі стали настільки рідкісними, що таких колоній уже не спостерігається. Групи тварин, що залишилися, живуть головним чином у сім'ї, що складається з пар зі зрілими нащадками. Вірогідно при досягненні статевої зрілості молоді самки залишаються у колонії, тоді як молодих самців виганяють.

Вони досягають статевої зрілості у віці 4-6 місяців. У 12-18 місяців фізично та фізіологічно зрілі. У неволі вони можуть досягти віку 18-22 років. Статевий цикл самок варіює від 22 до 90 днів, залежно від сезону, присутності самця або інших самиць у гоні. Гін триває 3-5 днів, впродовж яких самка рецептивна 10-15 годин. Самка народжує у виводку 1-3 дітей. Від одного до трьох днів після народження у самки знову починається гін, і вона може вдало зачати. Шиншили не будують гнізд для народження. Дитинчата народжуються зрячими, з хутром і можуть покинути місце народження без допомоги через кілька годин після народження.

Самка має три пари сосків, але лише дві пари функціональні. Приблизно через сім тижнів лактація завершується.

Суперникам погрожують піднімаючись на задні лапи, що часто супроводжується похитуванням голови. Гавкання - їх попереджувальний сигнал. Перша реакція на такий сигнал - завмирання. Попередження, гавкання та втеча супроводжується виділенням сильного запаху з анальної сумки. Прояв агресивного характеру - стрибання та обприскування сечею, штовхання задніми лапами та кусання - звичайна реакція самиць.

3. Класифікація хутрових та овечо-кожушаних виробів

Хутряний промисел і торгівля хутром з давніх-давен є складовою частиною слов’янського народу, і було одночасно з цим основним джерелом існування величезних районів.

Для виготовлення хутряних та овечо-кожушаних виробів використовують приблизно 130 видів звірів та 250 видів птахів. Властивості хутра характеризуються гарним зовнішнім виглядом, теплозахисними властивостями та зносостійкістю.

Хутро диких тварин ціниться в 3 – 4 рази вище, ніж тварин, які виросли в звіроводчеських господарствах.

За хутряними сировинними ресурсами заготовки Росія займає перше місце, на другому місці – США, а потім – Канада, Китай, Австралія.

На сьогоднішній день, основними підприємствами, які виготовляють хутряні та овечо-кожушані вироби на Україні є: Харківська фабрика хутра; Івано-Франківська фабрика „Тисмениця”; Калинівська фабрика хутра в Вінницької області.

Хутряний одяг завжди користувався підвищеним попитом у населення. Естетичні властивості виробів характеризуються кольором, пухнастістю волосяного покрову, замшевитістю (для овечо-кожушаних виробів), драпіруємістю шкіряної тканини.

Для хутрового виробництва використовують шкурки хутряних звірів та домашніх тварин з гарним волосяним покровом. Шкурки з густим і довгим волосом мають тонку шкіряну тканину. Якщо волосяний покров рідкий та короткий, то шкіряна тканина більш товста.

Шкіряний покров шкурки складається з трьох головних шарів:

* епідерміс, який складає 2 – 3% загальної товщини шкіряного покрову,

* дерма – відносно щільна, складається з термостатичного (сосочкового) та

сітчастого шару. Термостатичний шар пронизаний волосяними сумками. Нижньою межею його є глибина залягання волосяних цибульок. Глибина залягання в дермі волосяних сумок і кут нахилу їх у різних видів хутряних шкурок різний. При вичинці хутра необхідно з цим рахуватися, щоб при зрізанні підшкірної клітчатки не пошкодити волосяну цибульку і не викликати порок, який називається „сквозняком”. Це порок є причиною випадання волосу. Глибина залягання волосяних сумок змінюється на протязі року.

* підшкірна клітчата (жировий шар) – рихла з’єднуюча тканина, яка пов’язує весь шкіряний шар з тушкою тварини.

Волосяний покров шкурки складається з великої кількості різноманітного волосу. Волосяний покров хутряного звіра кожного виду має свої особливості, які пов’язані з життєдіяльністю тварини.

Властивості волосяного покрову характеризуються такими показниками:

1 – побудова волосу: корінь – частина волосу, яка знаходиться в шкіряному покрові, стержень – частина волосу, яка виходе на поверхню;

2 – пігментація волосу – корковий шар вміщає пігмент (білий, чорний, жовтий), який впливає на колір волосу, при відсутності пігменту колір волосу – білий;

3 – форма волосу: веретеноподібна (соболь, песець); циліндрична (північний олень); конічна – помірно розширюється від кінчика до основи;

4 – хвилястість: прямі, зогнуті по довжині, зогнуті під кутом, хвилясті, штопороподібні, завиті, спіральні;

5 – висота волосу: низько волосі (коротковолосі) від 10 до 25 мм (шкурки крота, суслика, жеребка, нерпи), середньо волосі – від 25 до 40 мм (шкурки колонка, білки, ондатри, соболя, кролика), довговолосі – вище 40 мм (шкурки лисиці, єнота, песця, вовка, росомахи);

6 – густота волосяного покрову: особливо густоволосі – на 1 см² волосяного покрову хребта приходиться більше 20 тис. волосинок (шкурки бобра, видри, песця, зайця-біляка), густоволосі – 12 – 20 тис. волосинок на 1 см² (шкурки ондатри, кролика, соболя), середньо волосі – 6 – 12 тис. волосинок на 1 см² (шкурки куниці, білки, лисиці, колонка), рідковолосі – до 6 тис. волосків на 1 см² (шкурки суслика, байбака, хом’яка, вівця хутрова);

7 – м’якість волосяного покрову – чим тонше та довше волос, тим він м’якіше. При сортування шкурок м’якість волосяного покрову визначається на дотик;

8 – пружність волосяного покрову – чим більше пружність, тим вище його теплозахисні властивості;

9 – блискучість волосу – чим більше блискучість, тим вище якість шкурок. Блискучість може бути сильною, середньою та слабою. При сортуванні хутряних товарів блискучість поділяють на три типи: шовковиста – сильна, але м’яка, нерізка, металева – нагадує блискучість сталі, скло видна – сильна, груба;

10 – зносостійкість хутра – розглянемо за таблицею, яку збудував професор П.П.Петров, де носкість натурального хутра видри прийнята за 100%. Найбільшою зносостійкістю володіють шкурки морських тварин, найменшою – шкурки дрібних гризунів.

Група хутряних товарів поєднує хутряну сировину, хутряні напівфабрикати та готові вироби.

Хутряна сировина – це невичинені шкурки диких звірів, шкурки домашніх тварин, які мають розвинений гарний волосяний покров, а також шкурки морських звірів.

Хутряну та хутрову сировину в залежності від часу промислу (коли волосяний покров тварини стає найбільш якісним) поділяють на зимові та весняні види.

Хутряні шкурки – це шкурки промислових хутряних звірів, які добуваються полюванням, а також звірів, яких розводять в звіроводчеських господарствах (норка, песець, нутрія, лисиця). До хутряних зимових видів відносять шкурки соболя, лисиці, песця, білки, хоря, видри і т.п.; до хутряних весняних видів – шкурки сурка, суслика, хом’яка, ондатри, річного бобра, крота і т.п.

Хутрова сировина – це шкурки домашніх тварин (кролика, собаки, кота, вівці, кіз і т.п.). До хутрової сировини зимових видів відносять шкурки собак, домашніх котів, кролика; до хутрової сировини весняних видів – шкурки каракулю, мерлушки, вівці, козлика, опойка жеребка, телят північного оленя і ін.

Шкури морських звірів – тюленя, морського котика і ін..

Хутряні напівфабрикати – це вичинені шкурки хутряної, хутрової сировини та морських тварин, які мають натуральний окрас або пофарбовані.

Шкурки можуть бути зняті з тушок:

· пластом – здійснюється розріз вздовж по череву і лапкам. Використовується для всіх весняних видів хутряної сировини (борсук, ведмідь, шкури ягнят, і дорослої вівці, собак, телят, жереб’ят, тюленів і котиків);

· трубкою – знімаються цілими (без розрізу) від огузка до голови, вивертається на зворотню сторону. Цим способом знімаються шкурки з хутряних звірів – соболя, куниці, видри, норки, білки, зайця, лисиці, песця, кролика, нутрії і т.п.;

· панчохою – знімається цілою від голови до огузка. Таким способом знімають шкурки горностая, колонка, ласки, соболя і т. п..

Заготовка хутряної сировини носить сезонний характер. Тільки що зняті з тварини шкурки називаються парними, які нездатні для довгого зберігання, в них швидко розвиваються бактеріальні і ферментативні процеси, які призводять до невправного псування шкурки.

Хутрові та овечо-кожушані вироби класифікують за:

функціональним призначенням; статевовіковою ознакою; видами; фасонами; розмірами.

За функціональним призначенням вироби поділяються: верхній хутровий одяг (пальто, на півпальто, манто, жилет, жакет і ін.); хутряні деталі для одягу (опуш, манжети, хутрова підкладка); хутряні жіночі убори (палантини, горжетки, муфти, пелерини, напівпелерини); хутряні головні убори (шапки, берети, шляпи, картузи і ін.); хутряна галантерея (рукавички, рукавиці, панчохи, шкарпетки); хутрове взуття (туфлі домашні, унти, черевики); побутові хутрові вироби (килими, пледи, ковдри); пластини і хутро (хутрові скрої).

За статевовіковою ознакою вироби поділяють: хутрові вироби чоловічі; хутрові вироби жіночі; хутрові вироби дитячі.

За видом вироби поділяють: манто, пальто, напівпальто, жакети, комір, палантини і ін.

За фасоном вироби визначаються силуетом, формою рукавів, коміру або іншою частиною одягу.

За розміром вироби поділяють в залежності від виду: одяг – за величиною напівобхвату грудей людини; головні убори – за внутрішньою окружністю нижнього борта виробу; комір – за довжиною лінії пришиття в см

25. Особливості застосування методичних підходів для оцінки племінних тварин. Правила вибору бази оцінки залежно від мети оцінки. Джерела інформації, не­обхідної для оцінки племінних тварин. Бонітування племінних тварин, племінна цінність (класність), племінний облік (основні форми документів), державна реєстрація племінних тварин, племінне свідоцтво. Ціноутворюючі чинники племінних тварин.