Проблема буттяв історії філософії. Уявлення про структуру буття. Монізм, дуалізм, плюралізм

Проблема буття — одна з перших проблем, які нама­галась розв'язати філософія. Поняття «буття» дуже часто фігурує в нашій мові. Бо кожне речення можна, як це і робить логіка, звести до форми S є (не є) Р. Деякі речен­ня, наприклад, «Троянда є червона», «Василь не є міль­йонер» безпосередньо відповідають цій формі, інші, ска­жімо, «Дерево росте біля будинку» можна звести до неї («Дерево є таким, що росте біля будинку»). Зв'язка «є» означає «має буття». На цій підставі можна зробити ви­сновок: все, про що ми ведемо мову, ми підводимо під буття або небуття, надаємо йому статус буття чи небуття. Крім цього прихованого, певною мірою неусвідомле-ного вживання слова буття, використовують його і більш свідомо, ведучи мову про світ як буття, про життя як буття («життя-буття»), про смерть як небуття. Звертаю­чись до когось, наголошують: «Будь людиною!» Але й при цьому значення слова «буття» не розкривається.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, пору­шує проблему буття свідомо, намагається з'ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією (грец. on, ontos — суще і logos — поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда. Парменід: справжнє бут­тя є незмінним і сталим, а зміни, що спостеріга­ються у світі, є оманою. Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єд­ності буття і небуття.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоп-люючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадок­сальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просяк­нутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введе­не розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція - це те бут­тя, яке для свого існування не потребує нічого, тобто, це незмінне, вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних та індивідуальних особли­востей.

Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває ант­ропоморфних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створе­не. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу має протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те, що в людині присутня "іскра Божа'".

Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрархізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить актив­ності, у т.ч. — людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, «виливання» божественної енергії) та еволюції — сходження від простого (у т.ч. - простих форм сущого) до складного та вищого.

Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового набу­ло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б. Спіноза, Г.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття — поняття субстанції, на думку Дж. Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації.

Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що по­значає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням, а точніше, співпідпорядку-ванням понять "субстанція-атрибут-акциденція-модус". Під • атрибутами суб­станції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б. Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції«протяжність і • мислення. Під • акциденцією розуміли мінливі стани прояву субстанції, під • модусами — конкретні утворення: * речі, * явища, * стани реальності.

У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII — XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок дотику між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована ре­альність, що існує завдяки органічному зв'язку внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного, зв'язку, що інтеграль­но звершує світовий еволюційний процес.

Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на невирішуваний конфлікт: виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї лінії наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву • ідеалізму, вона була певною формою продов­ження платонівської традиції. Прихильники другої лінії вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву • матеріалізму. Обидві лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли філософська дискусія сплелася з політичними антаго­нізмами (середина XIX ст.). Тоді ж з'явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. З'яв­ляється • некласична філософія, а з нею — і нове розуміння буття.

Буття є ніщо інше, як інтенція свідомості, її націленість на те, щоби фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості та усвідомлення. Тобто буття с першою і необхідною v-мавою будь-якого людського усвідомлення. Свідомість завжди с усвідомленням чо­гось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів свідомості є фіксація факту буття цього "чогось ". Тому поза свідомістю ніякого буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знаємо і сказати нічого не можемо. Буття с внутрішньою умовою самоздійснення, самореалізації людського інтелекту в актах.

Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дій­сності. Якщо бути більш реалістичними, то слід визнати, що має­мо підстави вести розмову не про буття як таке, а про те, що і як нам надано в контактах із дійсністю.

Розвиваючи далі таку лінію розуміння буття, Е. Гуссерль та А.Бергсон виявили, що, крім інтенції, буття постає ще й у часово­му вимірі. З одного боку, ніяка свідомість неможлива без неперерв­ної тривалості своїх здійснень, а з іншого — ця тривалість перед­бачає рух, зміни, але неперервні. М. Хайдеггер порівнює таке виявлення буття з горизонтом, який нібито окреслений конкрет­ними предметами, але під час руху виявляється завжди тим, що перебуває поза предметами.

Отже, буття — це тривалість, неперервність, націленість свідо­мості на змістове (53) відношення. Але це ще й постійна предметна мін­ливість зазначених тривалості та спрямованості на зміст.

Окреслюючи останні характеристики буття, різні філософії надавали їм різного конкретного визначення. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В.Дільтей називали це життям з його самопродукуванням, змінами форм, внутрішньою енергетикою. М. Хайдеггер окреслював буття як горизонт людської предметності, М. Шелер, М. Аббаньяно — як екзистенціальну зустріч людини з Буттям. У будь-якому варіанті буття постає внутрішньою умовою свідомості бути у відношенні до чогось, вибудовувати свій зміст. І тут відкривається ще одинракурс некласичного тлумачення буття, що його особ­ливо переконливо розробив М. Хайдеггер. Свідомість вибудовує свій зміст, але не кожен зміст виправдовує себе в межах реального життя свідомості. Тому не кожне утворення, пройшовши крізь інтенцію свідомості, набуває харак­теристик тривалості; дещо постає лише в окресленнях зникання, в окрес­леннях руху, трансформації певних форм в інші. На думку М. Хайдеггера, ви­правдовує себе лише така думка, яка, окреслюючи межу між: буттям та небуттям, здатна утриматись у тривалості становлення, а не зникнення. Такий хід думки М. Хайдеггер називає "правильним мисленням " і ототожнює його із "при-бутті-перебуванням ".

Сьогодні онтологію М.Хайдеггера можна вважати найповнішою та най-докладніше розробленою. Інший варіант філософської онтології розробив у XXcm. німецький філософ М. Гартман. Він назвав своє вчення "критичною он­тологією" і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предме­том філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значу­щості. М. Гартман доводив, що буття молена визначити тільки категоріальна і розрізняв буття ідеальне та реальне. Ідеальне буття перебуває поза просто­ром і часом з тієї простої причини, що у будь-яких наших міркуваннях ми ніколи не виходимо за його межі, а воно не зазначає ніяких змін.

Отже, історія категоріальних визначень буття спрямована: - на конкретизацію та деталізацію цього поняття, на наповнення його все більш точним змістом; - на зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів буття наукою; - на поступове перетворення поняття буття із позначення чогось позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснення свідомомсті та мислення

Підсумовуючи здійснений історико-філософський екскурс, можна вибудувати таку сукупність категорій, що окреслюють різні рівні та ступені осмислення буття: ->усе - ніщо - першопочаток; ->стале -мінливе, єдине -множинне; ->корінь сущого - будова речей; -> абсолют - причетність - ієрархія; ->субстанція - акци­денція -модус; ->інтенція - наданість - екзистенціальна зустріч; ->тривалість - час - правильне мислення.

Названа сукупність категоріальних визначень буття працює саме як сукупність, тобто вона позначає шлях поглиблення наших уявлень про буття від означення "усе, що існує", яке більшість людей вживає інтуїтивно як синонім буття як такого, до поняття "правильного мислення", мислення категоріального, історично виправданого.

Розгорнута сукупність категорій має системний характер, оскіль­ки останнє визначення - "правильне мислення " відправляє нас до по­чатку, тобто до визнання, що за умов правильного осмислення буття ми повинні зіставити "все" та "ніщо", звернутися внаслідок такого зіставлення до поняття "першопочатку", через яке дійсність поста­не у виявленнях "сталого" та "мінливого" і т. ін. За такого підходу до буття воно окреслиться перед нами у вигляді процесу, який постає спочатку у вигляді процесу визначення свідомості дійсністю, а потім - навпаки, як процес визначення буття свідомістю.

Монизм - способ рассмотрения многообразия явлений мира в свете единой основы (субстанции) всего существующего. Противоположность М. - дуализм (признающий два независимых начала и плюрализм (исходящий из множественности начал). Высшая и единственно последовательная форма М. - диалектический материализм,, утверждающий, что все разнообразия явлений природы, общества и человеческого сознания - продукт развивающейся материи.

...Представления о структуре бытия (материальное, духовное, социальное)...

Среди основных форм бытия различаются: 1) бытие вещей (тел), процессов, кот-е в свою очередь разделяются на бытие вещей, процессов, 2) положение природы, бытие природы как целого; бытие вещей и процессов, сделанных человеком; 3) бытие человека, которое разделяется на бытие чел-ка в мире вещей и специфич-е человеч-кое бытие; 4) бытие духовного (идеального), кот-е существует как индивидуальное духовное и объективное (внеиндивидуальное)духовное; 5) бытие социального, кот-е делится на индивидуальное (бытие отдельного человека в обществе и в историческом процессе) и общественное бытие.

Выделяя основные сферы бытия (природу, общество, сознание), следует учесть, что разнообразие явлений, событий, процессов, кот-е входят в эти сферы, объединены определённой общей основой.

Особое место в онтологии занимает бытие духовного и разнообразных форм его проявления. Дух, душа, духовное, духовность, сознание, идеальное - понятия, упортреблены в разных значениях и смыслах в мифологии, религии, философии. Мифология отождествляет дух с действием сил природы: ветра, перемещения воздуха, грома, молнии и т.п., а также жизненного дыхания, началом низшей и высшей жизни. Религия термином "дух" определяет души людей, кот-е имеют разум, волю, могущество, сверхестественные силы Бога. Философское содеожание понятия "дух" по-разному толкуется философами, в частности, как присущая человеку способность мыслить, ощущать, проявлять волевые усилия, целенаправленно и творчески действовать. Часто термин дух употребляют для характеристики общественных явлений: дух народа, нации, дух солидарности и т.п.

Гегель основательно анализирует субъективный, объективный и абсолютный дух. К формам существования абсолютного духа он относит искусство, религию и философию. Продолжая мысль Гегеля, марксизм дополняет указанные формы духа политикой, правом, моралью, называя их формами общественного сознания, кот-е отображают положение общественного бытия.

Бытиё общественного сознания невозможно без его носителей - конкретно-историч-х личностей, индивидуальностей, кот-ые не зеркально отображают действительность, а преображают её в содержание собственного духовного мира, сознания.