Комунікативна філософія. Юрген Хабермас

Комунікація – універсальне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Справжня комунікація існує для всіх без винятку. Демократично організована спільнота мусить досягти єдності – консенсусу – через дискурс. Дискурс є практикою комунікативних взаємин для досягнення суспільної узгодженості та соціальної згоди. Щоб бути універсальною – загальнозначущою – комунікація має бути також аргументованою, раціонально обґрунтованою, самосвідомою. Відтак, одне з головних завдань філософії – аналіз мовно-комунікативного спілкування, виявлення загальних норм, що складають підвалини комунікативних практик і виникають у мовленнєвих взаємодіях людей.

Спочатку суто теоретичне відкриття «комунікативного принципу апріорі» природно набуває у працях Хабермаса практичного, тобто мовою філософії, етичного та широкого соціального витлумачення. Відтак філософія комунікації, як пошук останніх підвалин міжлюдських взаємин, дає змогу зрозуміти справжній смисл таких фундаментальних понять, як «свобода», «відповідальність», «справедливість».

Розглянемо ключові поняття комунікативної філософії – «комунікативну дію» та «дискурс» в творі Ю.Хабермаса «Попередні зауваги до теорії комунікативної компетенції».

Перш чим перейти до дискурсу філософ точно намагається визначити поняття комунікації. Таким чином, ми вияснюємо що можемо розрізняти дві форми комунікації (чи «мови»):

комунікативну дію (взаємодію);

дискурс.

В межах першої, некритично припускаються значення та сенси з метою обмину інформацією. В межах дискурсу стають темою проблематичні претензії на значення і жодного обміну інформацією не відбувається.

Комунікативна дія відбувається у живій та нормативно забезпеченій мовній грі, в ході якої висловлювання усіх категорій не лише утворюються за правилами але й є пов’язаними між собою за правилом доповнення та підстановки. Консенсус що супроводжує діяльність людей, стосується як запропонованого змісту висловлювань, так і думок, намірів. Мовна гра відбувається нормально, коли діючий та промовляючий суб’єкт будує свої висловлювання так, що він:

а) може інтенціонально повідомляти і відповідно розуміти прагматичний сенс міжособових відносин (які можна вербалізувати в умовних актах);

б) може інтенціонально повідомляти і відповідно розуміти значення об’єктивованих у речення змістів висловлювань;

в) не ставить під сумнів претензії на значущість тих думок, що перебувають у процесі комунікації;

г) може визнавати претензії на значущість кожної норми дії, що виникає залежно від обставин.

Дискурсивне обґрунтування перетворює тлумачення на інтерпретацію, твердження на пропозицію, пояснення на теоретичне пояснення і виправдання на теоретичне виправдання. З цією метою ми мусимо перейти від мови, яка є комунікативною дією, до мови як дискурсу.

Дискурс наполягає на ймовірності претензій на значення, що мусить обернутися тим, що ми оголосимо застереження стосовно предметів комунікативної дії (речей і подій, осіб та висловлювань) і будемо дискутувати:

а) про стан справ, який може бути кращим або гіршим;

б) про рекомендації та застереження, які можуть бути як слушними та помилковими.

Два контрфактичних очікування:

а) ми чекаємо, що діючий суб’єкт інтенціонально дотримується усіх тих норм, якими він керується;

б) ми також очікуємо, що діючий суб’єкт керується лише тими нормами, які здаються йому справедливими.

Ми переконані, що кожна наділена здоровим глуздом людина може вийти з проблемних ситуацій за допомогою дискурсу.

Ми можемо абстрактно виокремити п’ять випадків дискурсу:

а) дискурс як засіб комунікативної дії (наприклад, розмова з метою інформації та навчання заздалегідь організований диспут);

б) комунікативна дія, яка лише позірно приймає форму дискурсу (всі форми ідеологічного виправдання);

в) терапевтичний дискурс, де створення умов для дискурсу править за підґрунтя саморефлексії (психоаналітична розмова між лікарем та пацієнтом);

г) нормальний дискурс, який слугує обґрунтуванню проблематичних претензій на значення (наприклад, наукова дискусія);

д) нові форми дискурсу (навчання за допомогою дискурсу замість дискурсу як засобу для інформації та інструкцій, модель вільної семінарської дискусії.

Ю. Хабермас "Комуникативное действие и дискурс" - две формы повседневной комуникации.Мы можем различать, минимум, две формы комуникации (или "языка"): комуникативное действие, с одной стороны, и дискурс - с другой. В первом случае: некритично допускаются значения и смыслы с целью обмена информацией; в пределах дискурса становятся темой проблематические претензии на значения и никакого обмена информацией не происходит. В дискурсе мы обновляем соглашение, т.е. взаимопонимание. После этого можно преодолеть проблематичность претензии. Консенсус, который сопровождает деятельность людей, касается как предложенного содержания высказываний, так и мыслей, намерений; как интер-субъективно значимых взаимно ожидаемых поступков, которые сопровождают наши высказывания, так и норм.Языковая игра происходит нормально, когда действующий субъект и высказывающийся субъект строит свои высказывания так, что он:

а) может интенционально уведомлять и соответствен-но понимать прагматический смысл межличностных отношений (которые можно вербализовать в языковых актах);

б) может интенционально уведомлять и соответственно понимать значения, смысл объективированных в предлоржениях содержаний высказываний;

в) не ставит под сомнение претензии на значимость тех мыслей, которые находятся в процессе комуникации;

г) может сознавать претензии на значимость каждой нормы действия, которая возникает в зависимости от обстоятельств.

При нарушении консенсуса в сфере (а) или (б) - вопросы типа: Что вы имеете ввиду? Как я должен это понимать? Ответы - объяснения. При нарушении (г): Почему ты это сделал? Почему ты поступил иначе? Мы оправдываемся.

Дискурс служит обоснованием проблематичных претензий на значение мыслей и норм.

Дискурс настаивает на вероятности претензий на значения, что должно обернуться тем, что провозглашаем экзистенциальные предостережения относителоно предметов коммуникативного действия и будем дискутировать: а) про состояние дел, которое может быть лучшим или худшим; б) про рекомендации и предостережения, которые могут быть как правильными, так и ошибочными.

В общении мы имеем два контрфактических ожидания:

а) мы ожидаем, что действующий субъект интернационально придерживается всех тех норм, еоторыми он руководствуется;

б) мы также ожидаем, что действующий субъект руководствуется лишь теми нормами, которые кажутся ему справедливыми.

Смысл претензий на значения норм деятельности состоит в обещании того, что фактическая деятельность субъекта может происходить как ответственная деятельность разумного субъекта. Мы можем абстрактно выделить пять случаев дискурса:

а) дискурс как способ комуникативного действия (напр., разговор с целью получения информации и обучения или заведомо организованный диспут);

б) комуникативное действие, которое лишь внешне принимает форму дискурса (все формы идеологического опрвдания);

в) терапевтический дискурс, где создание условий для дискурса служит как основа саморефлексии (психоаналитическая беседа между врачём и пациентом);

г) нормативный дискурс, который служит обоснованию проблематичных претензий на значения (напр., научная дискуссия);

д) новые формы дискурса (обучение с помощью дискурса вместо дискурса как средства для информации и инструкций, модель свободной семинарской дискуссии по Гумбольдту).