Класичний підхід до функції попиту на гроші

В основі класичного підходу до функції попиту на гроші лежить рівняння кількісної теорії грошей, яке пов’язують з ім’ям Фішера P ^. Y= M ^. V (5.12)

В рівнянні (5.12) добуток P^.Y – це номінальний ВВП, який відображає вартість кінцевих товарів і послуг, а добуток M ^. V характеризує номінальну платоспроможність економіки, яка залежить від кількості грошей і швидкості їх обігу. Виходячи з рівняння Фішера, можна отримати функцію попиту на гроші в умовах рівноваги на грошовому ринку: , де – попит на гроші k – коефіцієнт пропорційності, що показує кількість грошей на кожну одиницю доходу (P^.Y), якою люди бажають володіти. Він є величиною оберненою до швидкості обігу грошей, тобто k=1/V. При цьому швидкість обігу грошей вважається постійною величиною. Тому коефіцієнт k теж є постійним.

Отже, згідно з кількісною теорією грошей Фішера попит на гроші є виключно функцією доходу, а процентна ставка на нього не впливає. Фішер дійшов до такого висновку, вважаючи, що люди зберігають гроші лише з однієї причини – для фінансування купівельних операцій і не мають інших мотивів для зберігання грошових запасів.

Насправді гроші виконують ще дві функції: міра вартості і засіб заощадження. Перша з них не пов’язана з потребою людей в грошах, бо для вимірювання вартості наявні гроші не потрібні. Інша функція (засіб заощадження) відіграє суттєву роль у формуванні попиту на гроші, оскільки останні можуть бути використані не лише для фінансування купівельних операцій, а й для здійснення заощаджень, наприклад, у формі строкових депозитів.

В певній мірі ця обставина була врахована іншими представниками класичної теорії, яких називають “кембріджські економісти” (А. Маршал і А. Пігу). Вони усвідомлювали, що гроші потрібні людям не лише для їх використання в якості платіжного засобу, а й для виконання заощаджувальної функції. На їх думку, коли доход людини збільшується, в неї виникає бажання певну його частину заощаджувати в формі активів, одним із яких є гроші. Таке бажання теж знаходиться в прямо пропорційній залежності від доходу.

Функція попиту на гроші у кембріджських економістів зовнішнє подібна до функції Фішера (5.13). Але на відміну від Фішера вони враховували можливість того, що k є не постійним, а може коливатися у короткостроковому періоді. Кембріджські економісти пояснювали таку можливість тим, що рішення про заощадження у формі грошей залежить і від процентного доходу по негрошовим фінансовим активам.