Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

МІСТ І МІСТО 3 страница



Світло дня вичахало, але обриси міста за спиною у з'яви стали моторошно чіткими. За скупченнями цегляних будівель на березі ріки (Едді не сумнівався, що то склади, вже давно розграбовані мародерами) виднілися понурі тінисті каньйони і кам'яні лабіринти міста. І лише тепер Едді збагнув, як жахливо помилявся і яким був дурнем, сподіваючись, що тут вони знайдуть допомогу. Тепер він бачив побиті фасади й потрощені дахи, бачив на карнизах і в сліпих вікнах без шибок неохайні пташині гнізда. І дозволив собі вдихнути запах цього міста – не казковий аромат спецій і смачної їжі, яку мама в дитинстві часом приносила від Забара, а сморід підпаленого матраца, який трохи подимів, а потім його залили водою з каналізації. Зненацька він зрозумів, що таке Лад, зрозумів до кінця і повністю. Кривопикий пірат, що з'явився, поки їхня увага була зайнята чимось іншим, був уособленням мудрого ельфа, якого могли породити стіни цього сплюндрованого агонізуючого міста.

Роланд витяг револьвер.

– Сховай–но це, ага, – промовив чоловік у жовтій хустці з таким акцентом, що вони заледве його зрозуміли. – Сховай назад. Ти сильний, але я сильніший буду.

Незнайомець був вбраний у зелені штани з клаптів оксамиту. Стоячи на краю провалля, він скидався на пірата, що вже доживає останні дні свого розбійницького життя: хворий, змучений, але досі небезпечний.

– А що, як я вирішу інакше? – спитав Роланд. – А що, як я всаджу кулю в твою пранцювату голову?

– Тоді ви відправитеся в пекло разом зі мною, а я вам двері потримаю, – сказав чоловік у жовтій хустці, гигикнув і помахав піднятою рукою в повітрі. – Мені однаково, що так, що інак.

І Роланд зрозумів, що він не бреше. Вигляд пірата красномовно свідчив, що жити йому лишилося щонайбільше рік… і останні кілька місяців, мабуть, будуть дуже неприємними. Кровоточиві виразки, що вкривали його обличчя, не мали нічого спільного з радіацією. Якщо тільки Роланда не ввели в оману, цей чоловік перебував зараз на останній стадії хвороби, яку лікарі називали мандрусом, а в народі вона звалася просто «лярвиними квіточками». Сутичка з небезпечним ворогом – це завжди неприємно, але тут принаймні можна вирахувати свої шанси. Але коли твій ворог мертвий, то ситуація радикальним чином змінюється.

– Знаєте, що у мене тут, дорогесенькі мої? – спитав пірат. – Знаєте, що потрапило до лап старого Ґешера? Це граната. Така чудова штучка, яку нам залишили Древні, і я вже зняв з неї ковпачок, бо ж неввічливо знайомитися, не знявши головного убору,ги–ги!

Погигикавши трохи, він ураз став серйозним і спохмурнів. Складалося таке враження, що десь у надрах його запаленого мозку повернули тумблер, бо весь гумор зник безслідно.

– Я утримую загвіздок пальцем, мої любі, пальцем, і більше нічим. Якщо ти в мене вистрілиш, то буде великий бабах. Тебе й тую сучку в тебе на спині розірве так, що й шматків не зостанеться. І шмаркача теж. А той молодий засранець, шо цілиться мені в лице своєю пукалкою в тебе з–за спини, може, й виживе, але ненадовго. Поки не долетить до води. Бо цей міст висів на волосині останні сорок років і щоб його поваляти, досить буде одного маленького поштовху. Так що сховай свій револьвер, бо ми поїдемо у пекло на одній тачці.

Роланд на мить замислився, чи не спробувати йому вибити кулею предмет, який Ґешер назвав гранатою, але побачив, як міцно той його стискає, і сховав револьвер у кобуру.

– О, молодець! – враз звеселившись, закричав Гешер. – Я знав, що ти файний хлопак, тільки–но на тебе глянув! Так–так! Еге ж!

– Що тобі треба? – спитав Роланд, утім, наперед знаючи відповідь.

Ґешер підняв вільну руку і тицьнув брудним пальцем у Джейка.

– Шмаркач. Віддайте мені малого, і можете йти на всі чотири боки.

– А може, ти підеш і сам себе відтрахаєш? – миттєво відреагувала Сюзанна.

– Чом би й ні? – гигикнув пірат. – Дайте мені уламок дзеркала, і я його відріжу й запхаю собі в гузно. Бо він мене вже замучив. Я навіть віділляти не можу як слід, бо пече, зараза, як у пеклі! – Говорячи це, він ані на мить не відводив погляду своїх очей, що мали дивний спокійний відтінок сірого, від Роландового обличчя. – Що скажеш, друзяко?

– І що з нами буде, якщо я віддам тобі хлопчика?

– Та підете собі, ми вас і пальцем не зачепимо! – швидко відказав чоловік у жовтій хустці. – Сам Цок–Цок дає вам слово. Він переказував це через мене. А Цок–Цок, щоб ви знали, – файний хлоп, і він не порушує обіцянок. Про Юнів нічого сказати не можу, але Цок–Цокові Сиві вас не зачеплять.

– Що ти таке говориш, Роланде, бодай тобі? – закричав Едді. – Ти жартуєш? Не може бути, щоб ти таке надумав!

Роланд не дивився на Джейка, але пробурмотів, не ворушачи губами:

– Я обіцяв, і я дотримаю слова.

– Так… я знаю, – так само непомітно сказав Джейк. А потім підвищив голос і сказав: – Едді, сховай зброю. Я сам вирішу.

– Джейку, ти геть з глузду з'їхав!

Пірат радісно захихотів.

– Та ні, дурнику! Це ти з глузду з'їхав, якщо не віриш мені. З нами малому принаймні не загрожують барабани. А ще подумай про таке: ну якби я брехав вам, то, мабуть, наказав би кинути зброю! Це ж простіше простого! Але хіба я таке зробив? Отож–бо й воно, що ні!

Сюзанна чула коротку потаємну розмову між Джейком та Роландом. Більше того, вона збагнула, що в нинішній ситуації іншого вибору в них не було.

– Сховай пістолет, Едді.

– А звідки нам знати, що ти не жбурнеш у нас гранату, коли хлопчик опиниться у тебе? – гукнув Едді до пірата.

– Я розстріляю її в повітрі, – сказав Роланд. – Він добре знає, що мені це до снаги.

– Може, й так. Виглядаєш ти грізно, не заперечую.

– Якщо він каже правду про ту штукенцію, – вів далі Роланд, – то йому кінець, навіть якщо я не влучу в його іграшку, бо міст упаде і він загине разом з нами.

– Дуже мудро, сину мій! – сказав Ґешер. – А ти не тіко грізний, а ще й мудрий. – Він хрипко розсміявся, а потім знову набув серйозного вигляду і довірчим тоном повів далі: – Розмову закінчено, старий друже. Вирішуй. Ти віддаєш мені хлопця чи на цьому наша дорога життя уривається.

Не встиг Роланд і слова вимовити, як Джейк прослизнув повз нього. Досі тримаючи Юка в правій руці, він виставив уперед скривавлену ліву.

– Ні, Джейку, що ти робиш! – у відчаї заволав Едді.

– Я прийду по тебе, – так само тихо сказав Роланд.

– Я знаю, – повторив Джейк. Знову налетів вітер, міст застогнав і хитнувся. Тепер Сендом бігли баранці шумовиння й вода біло вирувала довкола руїн синього монорейкового поїзда, що стирчав у річці.

– Розумнику ти мій! – протуркотів Ґешер. Його губи розтулилися в широкій усмішці, оголяючи кілька зубів, шо самотньо стирчали з білих ясен, наче напівзруйновані надгробки. – Ти мій хлопчику! Ходи–но зі мною.

– Роланде, а раптом він блефує! – закричав Едді. – То може бути обманка!

Але стрілець не відповів.

Коли Джейк підійшов до протилежного краю доріжки, Юк вишкірив зуби й загарчав на Ґешера.

– Викинь цей балакучий мішок лайна у річку, – наказав Ґешер.

– Пішов ти, – не підвищуючи голосу, відповів Джейк.

Пірат на мить сторопів, а потім кивнув.

– Твій улюбленець, ге? Дуже добре. – Він відступив на два кроки назад. – Як станеш на тверде, постав його на землю. І якщо він на мене кинеться, то я так йому наваляю, що мізки вилетять через його ніжну сраку.

– Сраку, – сказав Юк крізь вишкірені зуби.

– Замовкни, Юк, – пробурмотів Джейк. Він вчасно встиг дійти до того місця, де знову починався бетон, бо міст шарпонув черговий сильний порив вітру. І цього разу звуки, з якими рвалися нитки кабелів, залунали звідусіль. Джейк озирнувся і побачив, що Роланд і Едді чіпляються за поруччя. А Сюзанна дивилася на нього з–поза Роландового плеча, і її туге кучеряве волосся шарпав вітер. Джейк підняв на прощання руку. Роланд відповів йому так само.

«Ти більше мене не покинеш? Не даси мені впасти?» – якось спитав він. «Ні, більше ніколи не дам», – пообіцяв Роланд. Джейк вірив йому… але він дуже боявся того, що може статися, поки Роланд по нього прийде. Він поставив Юка на землю. Тієї ж миті Ґешер рвонув уперед, заміряючись щосили вдарити тваринку ногою. Щоб уникнути важкого чобота, Юк сахнувся вбік.

– Тікай! – закричав йому Джейк. І Юк послухався: стрілою промчав повз них і, низько опустивши голову та перестрибуючи через діри й тріщини в бетоні, пристрибом побіг у Лад. Назад він не озирався. А за мить Ґешер обійняв Джейка за шию. Від нього тхнуло брудом і гнилою плоттю, й ці огидні запахи зливалися в один жахливий задушливий сморід. Джейкові захотілося блювати.

Ґешер притисся пахом до Джейкових сідниць.

– Може, я ще не такий пропащий, як думав. Недарма ж кажуть, що старі п'яніють тільки від молодого вина, ге? Ми з тобою добряче побавимося, так, мій солоденький? Ми так побавимось, що янголи в раю заспівають.

«Господи Боже», – подумав Джейк.

Ґешер знову підвищив голос.

– Ми вже йдемо, мій крутий друже. На нас чекають великі справи і великі люди. Але свого слова я дотримаю. А ви стоятимете тут ще чверть години, а то й більше. Звісно, якщо вам дорогі життя. Якщо я побачу, що котресь із вас заворушилося, ми всі відправимося до праотців. Второпали?

– Так, – сказав Роланд.

– Вірите, коли я кажу, що мені нема чого втрачати?

– Так.

– Дуже добре. Ворушися, хлопче! Но, пішов!

Ґешер міцно стискав Джейка за горло, поки тому не забракло дихання. І поволік його спиною вперед. Вони відступали лицем до провалля, над яким стояли Роланд із Сюзанною, що сиділа в нього за спиною, і Едді просто за ним, досі стискаючи «рюгер», який Ґешер назвав пукалкою. Гаряче дихання Ґешера виривалося в Джейка над вухом. І, що ще гірше, до ніздрів долинав огидний запах.

– Навіть не думай пакостити, – прошепотів Ґешер, – або я відірву тобі твої гарнюні іграшки й запхаю в дупцю. Сумно буде втратити їх ще до того, як ти їх пустиш у діло, ге? Дуже сумно.

Так ідучи, вони досягли кінця мосту. Джейк напружився, гадаючи, що Ґешер негайно жбурне в його друзів гранату. Але він цього не зробив… принаймні, поки що. Він протягнув Джейка крізь вузенький прохід між двома будками, які колись, мабуть, слугували контрольними постами. За ними, як понурі тюрми, бовваніли цегляні будівлі.

– А зараз, маленький, я відпущу твою шийку, бо як інакше тобі дихати? Але я тримаю тебе за руку, і якщо ти не побіжиш прудко, як вітер, то обіцяю, що вирву тобі руку і відлупцюю тебе нею замість ціпка. Затямив?

Джейк кивнув і раптом зміг вдихнути на повні груди, бо жахлива рука перестала стискати йому горло. Щойно це сталося, як його власна рука знову нагадала про себе – вона розпухла і пекла вогнем. А тоді Ґешер ухопив його за передпліччя, і він забув про свою руку.

– Бум–бурум! – гукнув пірат неприродно радісним фальцетом і помахав гранатою. – Бувайте, хлопчики і дівчатка! – А тоді прогарчав до Джейка: – Бігом, мале падло! Бігом!

Спочатку Джейка підхопив вихор, а потім він мимохіть зірвався на біг. Удвох із піратом вони припустили вигнутим пандусом нагору. У Джейка плуталися думки, але він встиг подумати, що так могла б виглядати нью–йоркська Іст–Рівер–Драйв за двісті–триста років по тому, як мозкова чума винищила усіх психічно здорових людей у світі.

Уздовж обох хідників стояли іржаві брили металобрухту, які колись, безперечно, були автомобілями. Здебільшого то були спортивні машини у формі бульбашок. Джейк не бачив таких ніколи вжитті (крім, хіба що, тих, на яких їздили мажори в коміксах Волта Диснея). Але серед них точно були старий «фольксваген жук», машина, яка нагадувала «шевроле корвер», і ще щось на кшталт «форда» моделі А. На жодному колесі не було шин: або їх зняли грабіжники, або вони давно спорохнявіли і розсипалися. Усі шибки були розбиті. Складалося враження, буцімто ті мешканці міста, які ще в ньому залишилися, ненавиділи все, в чому, хай навіть випадково, могли побачити своє відображення.

Водостічні канави під покинутими автомобілями і між ними були заповнені якимось металевим сміттям і блискучими уламками битого скла. Колись давно, у щасливіші часи, вздовж хідника росли дерева. Але зараз вони були настільки безнайдійно мертві, що на тлі захмареного неба скидалися на непорушні металеві скульптури. Деякі склади або розбомбили, або вони розвалилися самі. Від них лишилися тільки самотні купи битої цегли. За ними Джейк бачив річку та іржавий напівобвалений міст через Сенд.

Усюди ширився міцний дух тління й занепаду. Він відчувався сильніше, ніж будь–коли, і забивав ніздрі. Вулиця відхилялася від шляху Променя і вела строго на схід. Що далі, то більше Джейк помічав кучугур сміття, що загачували проїзд. За шість чи сім кварталів вулиця вже була завалена вщерть, але Ґешер тягнув його саме в той бік. Спочатку Джейк за ним встигав, аж зараз Ґешер узяв шалений темп і хлопчик почав засапуватись та на крок відставати. Ґешер смикнув його так, що Джейк мало не впав, і поволік далі, до загати зі сміття, уламків бетону та іржавих сталевих балок, що виднілася попереду. Цей насип між двома будинками з запилюженими мармуровими фасадами, як здалося Джейкові, з'явився там геть не випадково. Статую перед тією будівлею, що стояла ліворуч, Джейк упізнав одразу: сліпа богиня правосуддя. Тоді будівля, яку вона охороняла, напевно, була судом. Але роздивитися як слід він не встиг: Ґешер, не вповільнюючи темпу, безжально тягнув його в бік барикади.

«Якщо він спробує пройти крізь неї, нам кінець!» – у відчаї подумав Джейк. Але Ґешер, який, попри свою хворобу, що красномовно свідчила сама за себе на його обличчі, біг прудкіше вітра, просто міцніше стис його передпліччя і поволік далі. Загата наближалася, і ось уже Джейк побачив, що в зумисне наваленій купі бетону, потрощених меблів, іржавих труб й уламків вантажівок та легкових автомобілів є вузький прохід. І зненацька він збагнув. У цьому лабіринті Роланд блукатиме годинами… а от Ґешер тут свій і чудово знає, куди йти.

Ледь помітний прохід темнів ліворуч у хисткій купі сміття. Щойно вони опинилися біля входу, Ґешер перекинув через спину зелений предмет, який тримав у руці.

– Ліпше пригнися, крихітко! – заволав він і вибухнув пронизливим істеричним сміхом. А за мить вулицю струсонув потужний вибух. Машина у формі бульбашки злетіла в повітря на двадцять футів і, перевернувшись, приземлилася догори дриґом. Град із уламків цегли просвистів у Джейка над головою, і щось боляче вдарило його в лопатку. Він перечепився і неодмінно впав би, якби Ґешер ривком не поставив його на ноги і не поволік у вузьку щілину. У проході, що тягнувся у темряву, їх з усіх боків обступили похмурі ненаситні тіні.

Коли чоловік із хлопчиком зникли з поля зору, з–поза бетонного валуна обережно виповзла маленька пухнаста фігурка. Юк. Він трохи постояв біля проходу, витягнувши вперед шию і вдивляючись усередину блискучими очима. А потім, ретельно нюхаючи землю, вирушив слідом.

– Ходімо, – сказав Роланд, щойно Ґешер кинувся навтьоки.

– Як ти міг? – сердито спитав Едді. – Як ти міг віддати його тій потворі?

– Бо в мене не було вибору. Візьми візок. Він нам ще знадобиться.

Вони вже були на твердому бетоні доріжки, коли міст здригнувся від вибуху і в вечірнє небо злетіли хмари уламків.

– Господи! – видихнув Едді й повернув пополотніле перелякане лице до Роланда.

– Поки що нема причин хвилюватися, – спокійно сказав Роланд. – Такі, як той Гешер, не граються з вибухівкою.

Вони досягли будок на краю мосту. Позаду них, на верхівці пандуса, Роланд зупинився.

– Ти ж знав, що той чувак не блефує? – спитав Едді. – Тобто ти діяв не навздогад – ти знав напевно.

– Він ходячий мрець, а таким людям нема чого втрачати. – Роландів голос звучав спокійно, але десь у глибині цього спокою ховалися відчай і біль. – Я знав, що щось таке може статися. Але якби ми побачили його раніше, поки ще були поза радіусом дії його вибухового яйця, то могли б якось з ним упоратись. Але Джейк упав, і ми не помітили, як той підібрався занадто близько. Він, мабуть, вирішив, що ми привели хлопчика, аби розплатитися ним за те, щоб нас не чіпали у місті. Чорт! Прокляття! – І Роланд від безсилля вгатив кулаком по нозі.

– То ходімо його відбивати!

Роланд похитав головою.

– Ні. Тут ми розділимося. Не можна брати Сюзанну туди, куди пішов той мерзотник, і саму її лишати не можна.

– Але ж…

– Слухай і не сперечайся. Якщо, звісно, хочеш урятувати Джейка. Поки ми тут стоїмо, його слід холоне. А йти охололим слідом непросто. У вас буде своє завдання. Якщо є ще один Блейн… а Джейк певен того, що він є… тоді ви з Сюзанною маєте його знайти. Десь мусить бути станція або те, що в дальніх краях називали колискою. Розумієш?

Вперше за весь час їхнього знайомства Едді не сперечався.

– Еге ж. Знайдемо. А потім що?

– Стріляй угору щопівгодини. Коли я знайду Джейка, то приєднаюся до вас.

– Постріли можуть привернути увагу інших, – сказала Сюзанна. Едді допоміг їй вибратися з ранця, і тепер вона знову сиділа у візку.

Роланд холодно на них подивився.

– То впорайтеся з ними.

– О'кей. – Едді простягнув руку, і Роланд коротко її потис. – Знайди його, Роланде.

– Я його знайду, не сумнівайтеся. Просто моліться своїм богам, щоб я знайшов його вчасно. І пам'ятайте обличчя ваших батьків.

Сюзанна кивнула.

– Ми намагатимемося.

Роланд повернувся до них спиною і легко побіг пандусом униз. Коли його вже не було видно, Едді глянув на Сюзанну і не дуже здивувався, побачивши, що вона плаче. Йому самому сльози підступали до горла. Ще півгодини тому вони були разом – маленький дружний загін. І враз, за лічені хвилини, їхнє чудове братство розпалося на дрібні шматки. Джейка викрали, Роланд пішов його шукати. Навіть Юк – і той утік. Ще ніколи в житті Едді не почувався таким самотнім.

– У мене таке відчуття, що ми вже їх ніколи не побачимо, –, сказала Сюзанна.

– Не кажи так. Авжеж, побачимо! – грубо обірвав її Едді. Але в глибині душі він знав, що вона має на увазі, бо почувався так само. Серце німіло від важкого передчуття, що їхня подорож закінчилася, як слід не почавшись. – У сутичці з Аттилою–гуном я б оцінив шанси Роланда–варвара як три до одного. Ходімо, Сьюз, нам треба встигнути на поїзд.

– А де цей поїзд? – жалібно спитала вона.

– Не знаю. Може, пошукаємо найближчого старого й мудрого ельфа, щоб у нього спитати? Як гадаєш?

– Про що ти говориш, Едварде Дін?

– Та ні про що, – сказав він і відчув, що це справді так. І оскільки понад усе на світі йому зараз хотілося розплакатися, то він ухопився за ручки Сюзанниного візка й повіз її униз порепаним і всипаним уламками скла пандусом, що вів у місто Лад.

Джейк швидко спускався у імлистий світ, де єдиним орієнтиром був біль: його скривавлена рука, те місце на передпліччі, куди сталевими гачками впиналися Ґешерові пальці, палаючі легені, яким бракувало повітря. Невдовзі всі ці болі злилися в один, а на зміну йому прийшов інший – сильні й різкі кольки в лівому боці. Він думав, чи Роланд іде за ними. Думав, чи довго зможе прожити Юк у цьому світі, такому несхожому на ліси й поля, де він перед цим жив, не знаючи іншого. А потім Ґешер щосили вдарив його в обличчя, розбивши ніс до крові, і всі думки потонули в червоному потоці болю.

– Ворушися, малий недоноску! Рухай своїми булками!

– Я не можу… бігти швидше, – видихнув Джейк і в останню мить спромігся ухилитися від товстого шматка скла, що довгим прозорим зубом стирчав із стіни непотребу ліворуч.

– Хутчіш, бо я тебе приб'ю і потягну за патли! Но, малий паршивцю!

З останніх сил Джейк побіг швидше. На початку завулку він ще думав, що невдовзі вони знову вибіжать на широку вулицю, але тепер неохоче усвідомлював, що цього не буде. То був не просто завулок, а замаскована й укріплена дорога в країну Сивих. Високі хитки стіни, що тисли на них з обох боків, були споруджені з найнеймовірніших матеріалів: автомобілів, частково чи повністю розплющених за допомогою уламків граніту й сталі, мармурових колон, якихось заводських верстатів, темно–червоних від іржі в тих місцях, де на них не було мастила. Була там ще й якась химерна риба з хрому й кришталю, завбільшки з приватний літак, на блискучому боці якої було обережно вирізьблене загадкове слово Високою Мовою – БЛАЖЕНСТВО. І довершували картину кучугури поламаних меблів, обплутані ланцюгами, кожна ланка яких була завбільшки з Джейкову голову. Уся ця споруда хитко балансувала на барикаді, як цирковий слон на своїй крихітній сталевій платформі.

Там, де ця божевільна стежина розгалужувалася, Ґешер упевнено повернув ліворуч. Трохи далі в різні боки розбігалися ще три завулки, такі вузькі, що скидалися на тунелі. Цього разу Ґешер обрав праву стежину. Її стіни були складені з напівзотлілих ящиків і величезних стосів паперу, мабуть, колишніх книжок чи журналів, і вузьким коридором тут могла пробігти тільки одна людина. Тож Ґешер штурхонув Джейка уперед і побіг слідом за ним, безжально підганяючи його ударами в спину. «Мабуть, так почувається худоба, коли її женуть коридором на бійню», – подумав Джейк і заприсягнувся, що більше ніколи в житті не їстиме відбивних, якщо тільки йому вдасться вибратися звідти живим.

– Біжи, мій солоденький! Біжи давай!

Невдовзі Джейк геть заплутався у тому, куди і скільки разів вони повертають. І що глибше вони з Ґешером занурювалися в непролазні хащі уламків сталі, меблів і машинерії, то слабшою ставала надія на порятунок. Тепер його не знайде навіть Роланд. Якщо стрілець і спробує його врятувати, то заблукає і помре в цьому лабіринті, шукаючи виходу.

Тепер стежка пішла вниз і замість стін із утрамбованого паперу почалися укріплення з шаф для документів, куп арифмометрів і комп'ютерного «заліза». Все це скидалося на перегони складом якогось магазину побутової техніки з нічного жахіття. Майже цілу хвилину вони бігли вздовж стіни, що, здавалося, була споруджена чи то з телевізорів, чи то з безладно покиданих докупи дисплеїв. Всі вони вирячалися на Джейка, наче невидющі очі мерця. Хідник під ногами неухильно спускався, і Джейк збагнув, що це справді тунель. Смуга неба над головою звузилася до розмірів тасьми, тасьма – до стрічки, а стрічка перетворилася на нитку. Вони опинилися в підземному царстві й мчали стрімголов, наче щури, що перебігають велетенський смітник.

«А якщо це все обвалиться просто нам на голови?» – подумав Джейк, але від виснаження й болю майже не злякався цієї перспективні. Якщо дах упаде, він принаймні зможе відпочити.

Ґешер поганяв його, як фермер мула, – бив у ліве плече, щоб Джейк повертав ліворуч, і в праве, коли треба було бігти праворуч. Коли дорога пролягала навпростець, він гатив у тім'я. Із гори сміття стирчала труба, і Джейк спробував її оббігти, але не встиг. Він сильно вдарився об неї стегном і полетів сторч головою в купу битого скла і гострих уламків дощок. Але Ґешер підхопив його і штовхнув уперед.

– Біжи, мале стерво ледаче! Бігати розучився? Якби не Цок–Цок, я б тебе просто тут відтрахав і горлянку перерізав, їй–бо!

Джейк біг, а очі йому застилало червоне марево, в якому були тільки біль і удари Ґешерового кулака по плечах чи в тім'я. Врешті–решт, коли він уже відчував, що не може бігти далі, Ґешер ухопив його за шию і так різко зупинив, що Джейк, здушено пискнувши, врізався в нього.

– А тут невеличке западло! – весело прохрипів пірат. – Дивися вперед. Бачиш два дроти, які перехрещуються низько над землею. Бачиш їх?

Спочатку Джейк не бачив. Там було дуже темно. Ліворуч височіли купи величезних мідних чайників, праворуч – складені одна на одну сталеві цистерни, що нагадували акваланги. Раз дмухнути – і вони лавиною полетять униз, подумав Джейк. Він витер лоба рукою, прибравши сплутані пасма волосся, що лізли в очі, і намагався не думати про те, як він виглядатиме, коли на нього зваляться приблизно шістнадцять тонн металевих контейнерів. Він примружився, дивлячись у той бік, куди показував Ґешер. І справді – попереду ледь–ледь виднілися дві тонкі сріблясті лінії, схожі на струни від гітари чи банджо. Вони тяглися з протилежних боків проходу і перехрещувалися над хідником на висоті близько двох футів.

– Проповзи під ними, золотко. І гляди не зачепи, бо якщо ти зачепиш котрийсь із цих дротиків, то половина всіх сталевих прибамбасів й цементу, які тільки є в цьому місті, звалиться на твою маленьку дурненьку голівку. І на мою теж, хоча навряд чи тобі буде до цього діло, правда? А тепер повзи!

Джейк зняв наплічник, поклав на землю і поліз у щілину під тонкими туго натягнутими дротами, штовхаючи його перед собою. Він збагнув, що, попри все, йому ще хочеться трохи пожити. У нього було таке відчуття, що всі ці кучугури сміття, що хитко балансували навколо, тільки й чекають, щоб звалитися на нього. «Мабуть, ці дроти утримують пару замкових каменів, – подумав він. – Якщо один із них порветься… попіл і порох, нам усім каюк». Спиною він трохи зачепив один із дротів, і високо над головою щось зарипіло.

– Обережно, хлопче! – мало не простогнав Ґешер. – їй–бо, обережніше!

Допомагаючи собі ногами і ліктями, Джейк проповз під перехрещеними дротами. Смердюче, мокре від поту волосся знову лізло в очі, але він не наважився його прибрати.

– Все, вставай, – нарешті пробурчав Ґешер і поповз сам. Утому, як вправно і невимушено він подолав підступно натягнуті троси, відчувалася тривала практика. Джейк замірився було знову вдягти наплічник, але не встиг – його вхопив Ґешер. – А що там, золотко? – спитав він, зазираючи всередину. – Є щось смачненьке для старого друзяки? Бо старий Ґешер ой як любить смаколики!

– Там нема нічого, крім…

Ґешер блискавично підняв руку, складену в кулак, і так сильно зацідив Джейкові межи очі, що в нього з носа фонтаном бризнула кров.

– За що? – крикнув Джейк, розлючений від болю.

– За те, що ти розпатякуєш! Я сам бачу, що там є, а чого нема! – прогорлав Ґешер і викинув Джейків рюкзак. А потім вишкірив зуби, як небезпечний лютий пес. – За те, що ти ледь не поваляв усю цю халабуду! – Він замовк і додав уже спокійнішим тоном: – А ще мені так захотілося. Нічого не вдієш. У тебе таке тупе рило, що мені так і хочеться тобі наваляти. – Жахлива усмішка розійшлася ще ширше, демонструючи гнилі білуваті ясна. Без цього видовища Джейк точно міг обійтися. – Якщо твій крутий друзяка нас і дожене, буде йому подаруночок коло цих дротів, ге? – Не перестаючи шкіритися, Ґешер глянув угору. – Наскільки я пам'ятаю, десь там вмощений міський автобус.

Джейк почав схлипувати. Сльози безвиході і втоми струмками стікали по брудних щоках, залишаючи на них світлі доріжки.

Ґешер замахнувся на нього розчепіреною рукою.

– Бігом, золотко, бо я зараз сам заплачу. Знаєш, я такий сентиментальний, а вже коли починаю плакати й тужити, то нішо мені не миле, крім як надавати комусь мордасів. Це єдине, що може мене звеселити. А ну пішов!

І вони знову побігли. Здавалося, Ґешер навмання обирає стежки, що вели в черево цього смердючого лабіринту, стусанами в плечі вказуючи Джейкові, куди бігти. За деякий час почувся звук барабанів. Він долинав звідусіль і нізвідки. Для Джейка це стало останньою краплею. Він попрощався з надією і тверезим мисленням та, склавши руки, пішов на дно страхітливої безодні.

Перед барикадою, що загатила всю вулицю, Роланд зупинився. На відміну від Джейка, він не плекав надій, що там, на тому боці, відкритий простір. Будинки на сході від цього пункту – це, напевне, острівці для вартових серед моря сміття, інструментів, непотребу… і, поза сумнівом, пасток. Дещо з усього цього мотлоху лежало тут уже п'ять–шість сотень чи тисячу років, але Роланд не сумнівався, що більшу його частину потихеньку–помаленьку натягали Сиві. Східні райони Лада врешті–решт стали фортецею Сивих, і Роланд стояв зараз перед її стіною.

Він повільно пішов уперед і побачив прохід, який ховався за щербатим цементним валуном. На дрібному поросі, яким була вкрита земля, виднілися сліди – два ланцюжки відбитків ніг, великої й малої. Роланд присів навпочіпки, роздивився їх і почав було зводитися на ноги, коли помітив дещо цікаве. Крім двох ланцюжків слідів, тут був ще й третій. Лапи невеличкої тварини.

– Юк? – тихо покликав Роланд. Якусь мить було тихо, а потім із пітьми долинуло тихе «гав». Роланд ступив у прохід і побачив, що з–за рогу, де стежка вперше повертала, на нього уважмо дивляться очі з золотими обідцями. Роланд підбіг до шалапута. Але Юк відступив на крок назад, бо нікому, крім Джейка, не довіряв. Відступив і став на місці, стривожено дивлячись на стрільця.

– Ти мені допоможеш? – спитав Роланд. Десь на краю свідомості вже проступала суха червона пелена – лихоманка битви, що несла з собою невимовне полегшення. Але поки що її час не настав. Поки що він не дозволить собі розслаблятися. – Допоможеш мені знайти Джейка?

– Ейка! – дзявкнув Юк, не зводячи з Роланда стурбованого погляду.

– Тоді вперед. Знайди його.

Юк миттю розвернувся і потрюхикав уперед, обнюхуючи стежину. Слідом за ним пішов Роланд. Час від часу він зиркав на свого проводиря, але здебільшого вдивлявся у древній хідник, шукаючи якихось знаків.

– Господи, – сказав Едді. – Що ж це за люди такі?

Кілька кварталів вони з Сюзанною пройшли вулицею, що тяглася біля підніжжя пандуса, побачили попереду барикаду (менш ніж за хвилину до їхньої появи Роланд увійшов до замаскованого проходу і зник усередині) й повернули на північ, на широку магістраль. Едді подумав, що вона нагадує П'яту авеню, але не наважився сказати про це Сюзанні – надто вже розчарований він був цим смердючим сміттєзвалищем замість міста, щоб вимовляти вголос щось обнадійливе.





Дата публикования: 2015-01-14; Прочитано: 196 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.019 с)...