МІСТ І МІСТО 1 страница

За три дні вони натрапили на рештки розбитого аероплана.

Першим на нього показав Джейк. Коли ранок був у розпалі, він помітив спалах світла на віддалі, миль за десять, неначе там у траві лежало дзеркальце. Підійшовши ближче, вони побачили на узбіччі Великого Шляху щось велике й темне.

– Схоже на мертвого птаха, – сказав Роланд. – Великого птаха.

– То не птах, – відповів Едді. – То аероплан. А світло – це сонце, що відбивається від скла ліхтаря.

А ще за годину вони мовчки стояли на узбіччі, споглядаючи старі руїни. На прогнилому фюзеляжі, нахабно витріщаючись на новоприбулих, сиділи три вгодовані ворони. Джейк підняв з узбіччя камінець і пожбурив ним у птахів. Невдоволено каркаючи, ворони насилу здійнялися в повітря.

Одне крило зламалося, коли літак падав, і тепер лежало неподалік, наче трамплін для стрибків у воду посеред високої трави. Решта літака не дуже постраждала. Скло ліхтаря тріснуло вусібіч, коли об нього вдарилася голова пілота. На тому місці лишилася велика пляма кольору іржі.

Юк подріботів туди, де з трави здіймалися три іржаві лопаті пропелера, понюхав їх і притьмом побіг назад до Джейка.

У кабіні пілота сиділа висхла мумія у м'якому шкіряному комбінезоні й шоломі, з якого стирчав шпичак. Губ у мумії не було, зуби випиналися в передсмертній гримасі відчаю. Пальці, які колись були товстими, мов сосиски, зараз перетворилися на вкриті шкірою кістки, що стискали штурвал. На скроні в тому місці, де пілот вдарився головою об ліхтар, лишилася западина. А зеленувато–сірі патьоки, що вкривали ліву щоку, як здогадався Роланд, колись були мозком. Голова мертвого була нахилена назад, так, наче він навіть у момент смерті не сумнівався, що зможе знову злетіти в небо. Вціліле крило літака стирчало над густою травою. Поблякла емблема на ньому зображала кулак, що стискав блискавку.

– Схоже, Тітонька Таліта помилялася, а старий альбінос мав рацію, – побожно сказала Сюзанна. – Мабуть, це Давид Спритний, принц–ізгой. Роланде, поглянь, який він великий. Мабуть, його довелося намастити жиром, щоб запхати в кабіну!

Роланд кивнув. Від спеки й часу тіло чоловіка в кабіні механічного птаха зменшилося в розмірах, і тепер він був просто скелетом, обтягнутим сухою шкірою, але все одно було видно, які широкі в цього чоловіка плечі і яка масивна розтрощена голова.

– Так загинув Лорд Перт, – сказав стрілець, – і земля здригнулася, коли він впав.

Джейк питально на нього поглянув.

– Це зі старої поеми. Лорд Перт був велетнем, який вирушив на війну, битися з тисячею людей. Але не встиг він покинути свої землі, як у нього поцілив камінцем якийсь хлопчак. Просто в коліно. Він перечепився, важкі обладунки потягли його вниз, і, падаючи, він зламав собі карк.

– Це схоже на нашу легенду про Давида й Голіафа, – сказав Джейк.

– Пожежі не було, – відзначив Едді. – Б'юся об заклад, у нього закінчилося пальне, заглух двигун, і він спробував сісти на дорогу. Хай навіть він був ізгоєм і варваром, але сміливості в нього було хоч греблю гати.

Роланд кивнув і перевів погляд на Джейка.

– Ти не боїшся цього видовища?

– Ні. Мені було б страшно, якби він ще… ну, розкладався. – Від мертвого в кабіні аероплана Джейків погляд помандрував до міста. Зараз Лад був значно ближче і чіткіше вирізнявся на тлі неба. І хоча вони бачили, що шибки в багатьох вікнах веж розбиті, Джейка, так само, як і Едді, не полишала надія знайти там бодай якусь допомогу. – Б'юся об заклад, що безлад у місті почався після того, як він зник.

– Гадаю, ти виграв, – сказав Роланд.

– Знаєте що? – Джейк знову уважно роздивлявся літак. – Люди, які побудували це місто, могли самі робити аероплани, але я певен, що цей – наш, з нашого світу. У п'ятому класі я писав роботу про повітряні баталії. Здається, я впізнаю цей літак. Роланде, можна я підійду ближче?

Роланд кивнув.

– Я піду з тобою.

Разом вони пішли до літака. Висока трава шурхотіла об холоші їхніх штанів.

– Дивись, – звернувся до Роланда Джейк. – Бачиш кулемет під крилом? Це німецька модель з повітряним охолодженням. «Фоке–Вульф». їх випустили перед самим початком Другої світової. Я впевнений, що це саме той літак. Але звідки він тут узявся?

– Багато літаків просто зникають, – сказав Едді. – Візьмімо, наприклад, Бермудський трикутник. Це місце над одним нашим океаном, Роланде. Вважається, що воно прокляте. А насправді там просто може бути величезний прохід між нашими світами. Прохід, який майже завжди відчинений. – Едді згорбився і, недолуго імітуючи фантаста Рода Серлінга, оголосив: – Пристебніть паси. Ми наближаємося до зони турбулентності. Наш літак входить у… Зону Роланда!

Але Джейк із Роландом, стоячи вже під вцілілим крилом літака, не звернули на нього уваги.

– Підсади мене, Роланде.

Роланд похитав головою.

– Крило міцне тільки на вигляд. Джейку, цей літак уже давно тут лежить. Ти впадеш.

– Тоді зроби руками сходинку.

– Давай я, Роланде, – запропонував Едді.

Роланд глянув на праву руку, на якій бракувало пальців, знизав плечима і склав пальці в замок.

– Нічого. Він не важкий.

Джейк скинув мокасини і легко ступив на імпровізовану шпору з Роландових рук. Юк пронизливо загавкав, але Роланд не міг збагнути, чому – чи то від збудження, чи то від тривоги.

Джейк уже притискався грудьми до іржавого закрилка літака і дивився на емблему: блискавку в кулаці. Біля краю вона трохи відстала від поверхні крила. Джейк узявся за закрилок і потягнув. Той відійшов від крила так легко, що коли б Едді не підстраховував його і не притримав рукою, то Джейк упав би на спину.

– Так я і знав, – сказав хлопчик. Під кулаком і блискавкою була інша емблема. Тепер вона відкрилася майже повністю. Свастика. – Я просто хотів переконатися. Можете мене опускати на землю.

Вони знову вирушили, але щоразу, коли озиралися назад, їх переслідував хвіст літака. Він грізно здіймався над високою травою, наче пам'ятник Лордові Перту.

Того вечора настала Джейкова черга розпалювати багаття. Коли дрова були складені так, як подобалося стрільцеві, Роланд простягнув хлопчику кремінь і кресало.

– Зараз подивимося, як ти впораєшся.

Неподалік, обійнявши одне одного за талію, сиділи Едді й Сюзанна. Коли день вже хилився до вечора, Едді зірвав для неї на узбіччі жовтогарячу квітку. Ввечері Сюзанна вплела її в волосся, і тепер щоразу, коли вона дивилася на коханого, її губи розтулялися в посмішці, а погляд світлішав. Роланд помічав усе це, і вони його тішили. їхнє кохання дедалі міцніло. І це було добре. Щоб витримати місяці й роки, що чекали на них попереду, воно має бути справді глибоким і сильним. Джейк висік іскру, але вона пролетіла за кілька дюймів від хмизу для розпалювання.

– Піднеси кремінь ближче, – порадив Роланд, – тримай рівно. І не бий по ньому кресалом, Джейку, а шкрябай.

Джейк знову спробував, і цього разу іскра впала на хмиз. Закурився легенький димок, але вогню не було.

– Здається, я не дуже добре вмію таке робити.

– Нічого, навчишся. А тим часом подумай, що це таке. Одягнене, коли приходить ніч, і роздягнене на світанку?

– Га?

Роланд узяв Джейка за руки і підніс їх ще ближче до купки хмизу.

– Здається, такої загадки в твоїй книжці нема.

– О, то це загадка! – І Джейк висік ще одну іскру. Цього разу в хмизі з'явився маленький язичок полум'я, з'явився і згас. – Ти теж знаєш кілька загадок?

Роланд кивнув.

– Не просто кілька, а купу. В дитинстві я, мабуть, знав їх цілу тисячу. Ми їх вивчали на заняттях.

– Правда? А навіщо вивчати загадки?

– Мій наставник, Ваннай, казав, що хлопчик, який може відгадати загадку, мислить небуденно. Щоп'ятниці у нас влаштовувалися змагання з загадок, і хлопчик чи дівчинка, які здобували перемогу, могли раніше піти з уроків.

– А ти часто йшов раніше, Роланде? – спитала Сюзанна.

Він похитав головою і всміхнувся, наче сам із себе.

– Я дуже любив ці турніри, але ніколи не був надто тямущим. Ваннай казав: це тому, що я надто глибоко замислювався над кожною загадкою. А батько вважав, що в мене просто бідна уява. Як на мене, то вони обидва були праві… але в батькових словах було трішки більше правди. Я завжди вмів витягати револьвер швидше за своїх товаришів і стріляв краще, але з небуденним мисленням не товаришував ніколи.

Сюзанна дуже уважно спостерігала, як Роланд спілкується з мешканцями Річкового Перехрестя, тож думала, що стрілець себе недооціює, але вголос цього не сказала.

– Часом довгими зимовими вечорами у великій залі влаштовувалися турніри з розгадування загадок. Коли змагалася сама молодь, вигравав завжди Алан. А серед дорослих найкращим був Корт. Він забув більше загадок, ніж решта пам'ятала, і після кожного ярмаркового турніру ніс із собою гуску. Загадки мають велику силу, і одну–дві знає кожна людина.

– Навіть я, – сказав Едді. – Наприклад, чому мертве немовля перейшло дорогу?

– Це тупо, Едді, – сказала Сюзанна, але не сердито, а всміхаючись.

– Бо його прикріпили до курки! – прогорлав Едді. Джейк розреготався, розкидавши рукою купку хмизу, й Едді всміхнувся. – Гоп–ца–ца, гоп–ца–ца, я їх знаю мільйон!

Але Роланд не всміхнувся. Він навіть трохи образився.

– Вибач, Едді, але ти говориш дурниці.

– Ох, Роланде, вибач, – сказав Едді. Він досі посміхався, але відчувалося, що трохи дратується. – Весь час забуваю, що в одному з дитячих хрестових походів чи що то було тобі відстрелили почуття гумору.

– Я ставлюся до загадок серйозно. Мене вчили, що здатність їх розгадувати свідчить про тверезий і дисциплінований розум.

– Все одно вони творів Шекспіра й квадратні рівняння не замінять, – сказав Едді. – Тобто не будемо відвертатися.

Джейк задумливо дивився на Роланда.

– У моїй книжці написано, що розгадування загадок – це найдревніша гра, у яку досі грають. Тобто в нашому світі. І в давнину загадки були не просто забавками, а дуже серйозною справою. Через них людей вбивали.

Роланд вдивлявся у темряву, яка згущувалася навколо.

– Так. Я на власні очі це бачив. – Він згадував той ярмарковий турнір, що закінчився не врученням призового гусака, а смертю – смертю косоокого, який сконав на землі з кинджалом у грудях. Кортовим кинджалом. Той чоловік був мандрівним співцем і акробатом. Він спробував ошукати Корта – вкрав книжечку судці, у якій на берестових аркушах були записані відповіді.

– Вибббачте, – затинаючись, сказав Едді.

Сюзанна дивилася на Джейка.

– Я геть забула про твою книжку загадок. Можна подивитися?

– Авжеж. Вона в мене в наплічнику. Але відповідей там немає, їх хтось вирвав. Може, тому містер Тауер й віддав мені книжку безко…

Зненацька його плече боляче стисла чиясь рука.

– Як його звали? – спитав Роланд.

– Містер Тауер, – сказав Джейк. – Кельвін Тауер. А хіба я вам не розповідав?

– Ні. – Роланд поволі ослабив хватку і відпустив Джейкове плече. – Але чомусь почуте мене не дивує.

Едді відкрив Джейків наплічник і, видобувши звідти «Загадки й головоломки», кинув книжку Сюзанні.

– Знаєте, – сказав він, – я завжди думав, що жарт про мертве немовля досить прикольний. Може, це й несмак, зате прикольно.

– Мені байдуже, є в нього смак чи ні, – сказав Роланд. – Ця загадка не має сенсу і її не розгадаєш. Тому вона дурна. Хороша загадка такою не буває.

– Господи! Ви що, серйозно ставилися до цих дурниць? Я не помиляюся?

– Так.

Тим часом Джейк знову складав хмиз докупи і мізкував над загадкою, яка спричинила цілу дискусію. Аж раптом він усміхнувся.

– Багаття. Відповідь – багаття, так? Збираємо ввечері, розбираємо вранці. Якщо замінити слово «збирати» на «розкладати», то все просто.

– Саме так. – Роланд посміхнувся хлопчикові у відповідь, але при цьому не відводив погляду від Сюзанни. Вона ж гортала сторінки пошарпаної книжечки. Дивлячись, як зосереджено вона набурмосилася і як неуважно поправила жовту квітку, коли та надумала вислизнути з її волосся, стрілець подумав: Сюзанна відчуває, що стара книжка загадок може бути не менш важливою, ніж «Чарлі Чух–Чух»… а може, навіть і важливішою. Він перевів погляд на Едді й відчув, що його знову охоплює роздратування з приводу дурної загадки. Навіть цим юнак нагадував Катберта. Проте ця подібність була радше неприємною: часом Роландові хотілося взяти його за барки й трусити, доки в нього з носа не поллється кров і не випадуть усі зуби.

«Спокійно, стрільцю, спокійно!» – озвався в нього в голові насмішкуватий Кортів голос, і Роланд рішуче посадовив свої емоції на припону. Справу полегшила згадка про те, що Едді ніяк не міг вгамувати свого потягу до нісенітниць. Але вдача теж частково була справою рук ка, тим більше що Роланд чудово знав: насправді Едді значно серйозніший. І щоразу, коли стрілець починав у цьому сумніватися, на згадку спадала їхня розмова на узбіччі шляху, що відбулася три ночі тому, – розмова, в якій Едді звинуватив його в тому, що він використовує їх як пішаки і у своїй грі. Тоді це розлютило його… але слова Едді були настільки близькими до істини, що йому стало соромно.

А Едді, перебуваючи в блаженному невіданні щодо цих поважних роздумів, спитав:

– Що це таке: зелене, важить сотню тонн і живе на дні океану?

– Я знаю, – відповів Джейк. – Це Мобі Шмаркля, Великий Зелений Кит.

– Ідіотизм, – сердито буркнув Роланд.

– Ага… але тому це й смішно, – сказав Едді. – Жарти теж змушують мислити небанально. Розумієш… – Він затнувся, глянувши на Роландове обличчя, розсміявся і підняв руки вгору. – Забудь. Я здаюся. Ти все одно не збагнеш. Навіть за мільйон років. Ну, що там у тій дурній книжці? Я навіть спробую бути серйозним… якщо спершу ми трохи підвечеряємо.

– Гляньте, – сказав Роланд, і в його очах промайнув вогник посмішки.

– Га?

– Це означає, що ми домовилися.

Джейк шкрябнув кресалом по кременю. Спалахнула іскра, і цього разу хмиз зайнявся. Втішений, Джейк всівся й, обійнявши Юка рукою за шию, споглядав, як розгорається багаття. Собою він був дуже задоволений. Адже він не тільки розпалив вечірнє багаття, а й розгадав Роландову загадку.

– Я теж знаю одну загадку, – сказав Джейк, коли вони вечеряли буритосами.

– Вона також нерозумна? – спитав Роланд.

– Ні. Це справжня загадка.

– Тоді загадуй, а я спробую відгадати.

– О'кей. Що не має ніг, але біжить, з ложем, та на місці не лежить, буває довгим і широким, ворожим, добрим і двобоким?

– Добра загадка, – м'яко сказав Роланд. – Але стара. Це ріка.

Джейк не чекав такої швидкої відповіді, тож трохи похнюпив носа.

– Ну так, тебе важко чимось здивувати.

Роланд кинув останній шматок своєї вечері Юкові, і пухнастик вдячно його заковтнув.

– Та ні. Я з тих, кого Едді називає «слабкий грець». От бачив би ти Алана. Той колекціонував загадки, наче якась дамочка – віяла.

– Слабкий гравець, друже ти мій Роланде, – поблажливо сказав Едді.

– Дякую, що виправив. А спробуй–но відгадати оцю: що росте і встає? Спочатку біле, потім червоне, і чим пухкішим воно стає, тим дужче подобається старій?

Едді вибухнув сміхом.

– Це член! – прогорлав він. – Грубо, Роланде, як грубо! Але мені подобається! Подддобається, хай йому!

Роланд похитав головою.

– Твоя відповідь неправильна. Гарна загадка – це часом головоломка зі слів, як та Джейкова про річку. Але буває й так, що вона більше скидається на трюк фокусника, бо змушує дивитися в один бік, коли насправді треба дивитися геть у інший.

– Вона подвійна, – сказав Джейк і переказав слова Аарона Діпно про загадку Самсона. Роланд кивнув.

– Може, це суниці? – спитала Сюзанна і тут же сама відповіла на своє питання. – Авжеж, суниці. Це як у тій загадці про багаття. В ній є прихована метафора. І щоб розгадати загадку, треба збагнути, в чому метафора.

– Я хотів, щоб вона зі мною переспала, і висловив своє прохання красивими метафорами, а вона дала мені по пиці й пішла геть, – сумно продекламував Едді. Але його ніхто не слухав.

– Якщо замінити «стає» на «росте», – вела далі Сюзанна, – то все просто. Ягоди спочатку білі, потім червоні. Чим пухкішими вони ростуть, тим більше їх любить стара жінка. – Відчувалося, що вона задоволена собою.

Роланд кивнув.

– Я знаю іншу відповідь – виниці, але, мабуть, це одні й ті самі ягоди.

Едді взяв «Загадки й головоломки» та почав їх недбало гортати.

– А ну, Роланде. Коли двері перестають бути дверима?

Роланд набурмосився.

– Знову ти за своє? Бо мені вже скоро терпець…

– Ні, я ж обіцяв бути серйозним, і я серйозний… принаймні, я намагаюся. Це загадка з цієї книжки. Я просто знаю відповідь. Колись у дитинстві чув.

Джейк по–змовницькому підморгнув Едді, бо теж знав відповідь. І Едді йому підморгнув. На його подив, Юк теж спробував примружити око. Але, кілька разів поспіль невдало заплющивши обидві повіки, шалапут облишив спроби.

Тим часом Роланд і Сюзанна міркували над питанням.

– Мабуть, щось пов'язано з порогом, – сказав Роланд. – Двері, перестають бути. Коли двері вже не двері… гммм…

– Гммм, – повторив Юк, досконало відтворивши задумливу інтонацію Роланда. Едді знову підморгнув Джейкові. А Джейк прикрив рота долонею, щоб сховати посмішку.

– Відповідь – коли переступаєш через поріг? – нарешті спитав Роланд.

– Нєа.

– Вікно, – зненацька рішуче промовила Сюзанна. Коли двері перестають бути дверима? Коли це вікно.

– Нєа. – Едді шкірився на всі кутні. Але Джейк був шокований тим, як далеко вони відійшли від правильної відповіді. У цьому є щось магічне, подумав він. Все начебто звичайне, жодних килимів–самольотів і зникаючих слонів, але все одно це магія. І зненацька їхнє заняття – проста гра в загадки коло багаття – постало перед ним геть у іншому світлі. Вони наче грали в піжмурки, тільки за пов'язку на очі правили слова.

– Здаюся, – сказала Сюзанна.

– Так, – сказав Роланд. – Скажи відповідь, якщо ти її знаєш.

– Відповідь – розчиняють. Двері перестають бути дверима, коли їх розчиняють. Ясно? – Спостерігаючи, як Роландове обличчя мало–помалу світлішає, Едді трохи боязко спитав: – Що, теж погана? Роланде, я старався бути серйозним. Правда–правда.

– Дуже навіть непогана. Навпаки – гарна. Я певен, що Корт би її розгадав… і Алан, можливо. Дуже мудра загадка. А я, як це завжди відбувалося у класі, вирішив, що вона складніша, ніж є насправді, і недогледів відповідь.

– Щось у ній таки є, правда? – задумливо сказав Едді. Роланд кивнув, але Едді цього не бачив. Він дивився у вогонь, в надрах якого розквітали і в'янули тисячі троянд.

– Ще одна загадка і лягаємо спати, – сказав Роланд. – Тільки відтепер ми по черзі стоятимемо на чатах. Едді, ти перший, потім Сюзанна. Потім я.

– А я? – спитав Джейк.

– Можливо, пізніше надійде й твоя черга. Але зараз важливіше, щоб ти поспав.

– Ти справді гадаєш, що нам необхідно виставляти вартового? – спитала Сюзанна.

– Не знаю. А незнання – найкраща причина так вчинити. Джейку, прочитай нам якусь загадку зі своєї книжки.

Едді передав «Загадки й головоломки» Джейкові, і хлопчик, погортавши сторінки, нарешті зупинився десь наприкінці книжки.

– Ось! Це те, що треба!

– Читай, – сказав Едді. – Якщо не я, то Сьюз відгадає цю загадку. Нас знають в усій країні. На ярмарках ми виступаємо як Едді Дін та його загадкова королева.

– Які ми сьогодні дотепні, – сказала Сюзанна. – Побачимо, любий, чи не випарується з тебе вся твоя дотепність, поки ти до півночі нидітимеш на узбіччі.

– У неї нема плоті, зате є ім'я, – прочитав Джейк. – Часом вона висока, часом низенька. Вона приєднується до нас, коли ми розмовляємо чи робимо вправи. І в кожній грі вона з нами.

Цю загадку вони обговорювали майже п'ятнадцять хвилин, але жодне навіть близько не підійшло до розгадки.

– Може, хтось із нас розгадає її уві сні, – сказав Джейк. – Я так про річку розгадав.

– Дешева книжка, відповіді вирвані, – пробурчав Едді. Потім підвівся і загорнувся в шкіряну ковдру, наче в мантію.

– Вона справді дешево мені дісталася. Містер Тауер віддав її просто так.

– Роланде, на що мені звертати увагу? – спитав Едді.

Вже вкладаючись спати, Роланд знизав плечима.

– Я не знаю. Але, гадаю, ти збагнеш, щойно це побачиш чи почуєш.

– Розбуди мене, коли почнеш клювати носом, – попередила Сюзанна.

– Навіть не сумнівайся.

Уздовж шляху тягнулася поросла травою баюра. На дальньому її кінці, загорнутий у ковдру, сидів Едді. Цієї ночі небо не було чистим – його застилала тонка пелена хмар, затьмарюючи собою сяйво зір. Дмухав сильний західний вітер. Коли Едді повернув голову назустріч вітру, то відчув запах буйволів – володарів рівнин. Пахло гарячою шерстю і свіжим лайном. За ці останні кілька місяців його чуття настільки загострилися, що він сам дивувався… а в такі миті, як ось ця, йому навіть трохи лячно ставало.

До вух долинуло ледь чутне мукання буйволяти.

Едді повернув голову в бік міста. Він вдивлявся в далечінь, і через деякий час йому почало ввижатися, що там спалахують маленькі вогники – електричні свічки, про які розповідали старі брати–близнюки. Але Едді не обманював себе: цілком імовірно, що він бачив бажане замість дійсного.

Котику, не забувай, що Сорок друга вулиця залишилася десь там, далеко–далеко. Надія – це велика сила, хай там що кажуть люди, але не варто сподіватися аж так сильно, щоб забути одну істину: ти далеко від Сорок другої вулиці. Я знаю, що тобі дуже цього хотілося б, але там попереду не Нью–Йорк. То Лад – і крапка. І якщо ти це затямиш, то цілком можливо, що з тобою нічого не станеться.

Він намагався вбити час, гадаючи, про що йдеться в останній загадці, яку їм прочитав Джейк. Його дуже роздратувало, що Роланд вичитав йому за жарт про немовля, і хотілося здивувати всіх уранці відгадкою. Звісно, перевірити, чи вона правильна, вони не зможуть, бо розділ з відповідями вирваний. Але Едді знав, що гарна розгадка хорошої загадки завжди очевидна і її не треба нічим доводити.

Часом вона висока, часом низенька. Ця фраза здавалася йому ключовою, а решта загадки, мабуть, просто слугувала для окозамилювання. Що воно таке – часом високе, часом низеньке? Сукня? Ні. Сукні бувають короткими і довгими, а не високими. Казки? Теж ні – як і сукні, вони відповідали тільки слову «короткий». Склянки для коктейлів бувають високими й низькими…

– Мова, – пробурмотів він собі під носа, і на якусь мить йому здалося, що він знайшов розгадку, бо обидва прикметники ідеально підходили до іменника. Високою мовою розмовляють деякі поети, а низькою – перекупки на базарі. Тільки мова не виконувала вправи.

Едді відчув, що його охоплює розчарування, а потім сам до себе всміхнувся, дивуючись, чого це він так завівся через якусь дитячу книжку і найневиннішу в світі гру. Та все одно зараз йому якось більше вірилося в те, що люди можуть вбивати одне одного через загадки… якщо ставки достатньо високі, а суперники мухлюють.

Розслабся… ти зараз робиш точнісінько те, про що казав Роланд: все ускладнюєш.

Але про що ще йому лишалося думати?

Аж раптом з міста знову долинув барабанний дріб, і в Едді з'явилася нова пожива для роздуму. Звук не наростав поступово. Щойно його не було, а вже наступної миті він на повній потужності увірвався в нічну тишу, наче хтось там натиснув на кнопку. Едді підійшов до краю дороги, повернувся в бік міста і слухав. За кілька секунд він озирнувся, щоб дізнатися, чи барабани, бува, не розбудили когось із його супутників. Але виявилося, що він досі сам. Тож Едді знову повернув обличчя до Лада і нашорошив вуха, приставивши до них долоні.

Пам… па–пам… па–пам–пампам–пам.

Пам… па–пам… па–пам–пампам–пам.

Едді дедалі більше переконувався, що чуйка його не підвела. Принаймні цю загадку він відгадав.

Пам… па–пам… па–пам–пампам–пам.

Думка про те, що він стоїть на узбіччі дороги, якою вже давно ніхто не ходив, стоїть на відстані ста сімдесяти миль від міста, яке побудували люди, чия цивілізація вже давно загинула, і слухає партію ударних з рок–пісні, була абсолютно божевільною… але хіба це божевільніше, ніж світлофор, що, дзенькнувши, викидав іржавий зелений прапорець з написом «ІДІТЬ»? Божевільніше, ніж уламки німецького літака 1930–х років?

І Едді пошепки проспівав слова пісні «ЗіЗі Топ»:

Тобі треба рівно стільки липучки,

Щоб трималася ширінька на джинсах,

Послухай, йе–йе…

Барабани ідеально повторювали ритм ударних у пісні. Диско–версія ударних із «Ширіньки на липучці». Тепер Едді не сумнівався.

Невдовзі звук обірвався так само різко, як і почався. Тепер Едді чув лише вітер і невиразне жебоніння річки Сенд, яка ніколи не лежала на місці, хоч і мала своє ложе.

Наступні чотири дні були не надто багаті на події. Вони просто йшли, дивилися, як міст і місто на очах збільшуються і увиразнюються, ставали на привал, їли, грали в загадки, по черзі стояли на чатах (Джейк так надокучав Роландові, що той врешті–решт дозволив йому початувати годинки зо дві на світанні), спали. Єдиний вартий уваги випадок стався з бджолами.

Наближався полудень третього дня, відколи вони знайшли розбитий літак. Вони йшли і раптом почули дзижчання. Звук дедалі гучнішав і зрештою заповнив собою все повітря. Не витримавши, Роланд зупинився.

– Це там, – сказав він і показав рукою на купу евкаліптових дерев.

– Наче бджоли гудуть, – сказала Сюзанна.

Світлі Роландові очі заблищали.

– Хтозна, може, сьогодні нам пощастить розжитися солодким.

– Не знаю, як тобі це делікатніше сказати, Роланде, – втрутився Едді. – Але мені не дуже подобається, коли мене жалять.

– Та це нікому не подобається, – погодився Роланд. – Але сьогодні нема вітру. Гадаю, ми зможемо їх обкурити димом, вони заснуть, а ми тим часом вкрадемо у них стільник, не влаштувавши пожежу на півсвіту. Ходімо подивимось.

І він поніс Сюзанну (їй не менше, ніж стрільцеві, кортіло пережити цю пригоду) туди, де росли евкаліпти. Едді з Джейком трохи відстали, а Юк, очевидно, вирішивши, що береженого Бог береже, залишився сидіти на узбіччі Великого Шляху, по–собачому важко дихаючи і уважно їх споглядаючи.

На краю гаю Роланд зупинився.

– Залишайтеся на місці, – тихим голосом наказав він Едді й Джейкові. – Ми підемо на розвідку. Якщо все добре, я вам махну рукою. – І з Сюзанною на руках він пішов у тінистий гай, а Едді з Джейком лишилися на сонці, проводжаючи їх поглядами.

У затінку було прохолодніше. Рівномірне дзижчання бджіл заворожувало й навіювало сон.

– їх надто багато, – пробурмотів Роланд. – Зараз кінець літа, тож вони мусять збирати десь мед. Я не…

Але він не договорив до кінця, бо помітив вулик. Неначе пухлина, той випинався з дупла дерева, що стояло посеред галявини.

– Що це з ними таке? – тихим нажаханим голосом спитала Сюзанна. – Роланде, що з ними?

Повз неї, вгодована і неповоротка, наче ґедзь у жовтні, продзижчала бджола. Сюзанна відсахнулася.

Роланд дав Едді й Джейкові знак, що можна наблизитися. Вони підійшли й німо застигли, дивлячись на вулик. Комірки у стільнику були не акуратними шестикутниками, а дірками різноманітних форм і розмірів. Сам вулик виглядав так, наче його хтось добряче присмалив паяльною лампою. А бджоли, що ліниво повзали по ньому, були білими, мов сніг.

– Обійдемося без меду, – сказав Роланд. – Може, на смак вміст он того стільника й солодкий, але ми ним отруїмося – це точно.

Повз Джейка важко продзижчала неподобна бджола, і хлопчик гидливо ухилився.

– Як це сталося? Чому вони такі? – спитав Едді. – Що їх перетворило на монстрів?

– Та сама катастрофа, яка спустошила цей край. Те, від чого багато буйволів досі народжуються безплідними потворами. Я чув різні назви: Давня війна, Велика пожежа, Катаклізм і Велике зараження. Хай там що то було, воно поклало початок усім нашим неприємностям. Це сталося багато років тому, за тисячоліття до народження прапрапрадідів тих, хто зараз мешкає в Річковому Перехресті. З плином часу вплив на організми – який призводив до появи двоголових буйволів, білих бджіл і такого різного – зменшився. Я бачив це на власні очі. Але були й інші зміни. їх важче помітити, і найгірше те, що вони досі тривають.

Вони стояли й дивилися, як повзають по вулику білі бджоли, причмелені й майже безпорадні. Деякі вочевидь намагалися працювати, але більшість комах просто бродила туди–сюди, буцаючись головами й наповзаючи одна на одну. І тут Едді мимохіть згадав один репортаж, який колись бачив у новинах. У ньому показували натовп уцілілих, що вибиралися з місця вибуху газопроводу, який зрівняв з землею мало не цілий квартал у якомусь каліфорнійському містечку. Ці бджоли нагадали йому тих приголомшених людей.

– У вас була ядерна війна, правда ж? – мало не обвинувачувальним тоном спитав він. – Ці Великі Древні, про яких ви весь час торочите… це вони підірвали свої великі старі дупи й відправилися прямісінько в пекло. Це вони, так?

– Я не знаю, що сталося. Цього ніхто не знає. Про ті часи не збереглося жодних записів, а історії, що дійшли до нас, плутані й суперечливі.

– Ходімо звідси, – тремтячим голосом попросив Джейк. – Мене нудить від вигляду цих істот.

– Сонечко, я з тобою, – сказала Сюзанна.