МІСТЕЧКО Й КА–ТЕТ 3 страница

Три або навіть чотири століття тому розгорілася велика громадянська війна – можливо, в Гарлені або в більш віддаленому краї, який називали Порлою. Язики її полум'я повільно поширювалися, а слідом за ними йшли анархія і розбрат. Мало які королівства могли протистояти цій повільній лавині. Анархія запанувала в цій частині світу так само неподільно, як ніч після заходу сонця. В одну мить на дорозі опинялися цілі армії – деякі наступали, деякі відступали, але всі їхні воїни були збентежені й не знали, навіщо ця війна. З часом вони розбивалися на менші загони і вироджувалися в бродячі банди розбійників. Торгівля поступово завмирала, а потім геть зійшла нанівець. Подорожі з незручних перетворилися на небезпечні. Врешті–решт їздити кудись стало майже неможливо. Зв'язок з великим містом дедалі слабшав, а сто двадцять років тому настала нарешті мить, коли він припинився.

Як і сотні інших містечок, де Роландові довелося побувати (спочатку з Катбертом та іншими стрільцями, яких вигнали з Ґілеаду, а потім самому – в гонитві за чоловіком у чорному), Річкове Перехрестя було відрізане від цивілізації й залишене напризволяще. Відтепер мешканці могли покладатися тільки на власні сили.

У цьому місці підвівся Сі, і його розповідь з перших слів привернула увагу гостей. Він говорив хрипким, добре поставленим голом вічного оповідача – одного з тих талановитих йолопів, народжених, щоб змішувати правду й брехню воєдино, витворюючи з них казкові сни, так само неймовірно тендітні й прекрасні, як павутина, всіяна краплями роси.

– Востаннє ми відправляли данину в баронський замок ще за тих часів, коли був живий мій дід, – сказав він. – Двадцять шестеро чоловіків поїхали відвозити цілий віз шкур… звісно, грошей на той час уже не було; так би мовити, чим багаті, тим і раді. Довгий і небезпечний був той шлях – цілих вісімдесят коліс, і шестеро загинуло в дорозі. Троє – від руки розбійників, що прямували на війну в місто, інші ж померли від хвороб і чортового зілля.

Коли ж вони нарешті добулися до місця, то побачили, що замок покинутий і господарюють там лишень круки і чорні дрозди. Стіни були зруйновані, подвір'я заросло бур'яном. На полях, що лежали на заході, відбулася велика битва. Поле було біле від кісток і червоне від крові та іржавих обладунків – так казав мій дід. І голоси демонів лунали зі щелеп тих, хто там наклав головою. Вони носилися в повітрі, як східний вітер. Село неподалік від замку було спалене дотла, й тисяча паль з насадженими на них черепами стирчали зі стін сторожової вежі. Наші люди залишили дар зі шкур перед розтрощеним барабаном, бо ніхто не наважився зайти всередину, туди, де бродили й стогнали привиди, і вирушили додому. Ще десятеро померли в дорозі, тож із двадцяти шести повернулося тільки десять, і серед них мій прадід… але він підхопив стригучий лишай на шию й живіт й мучився з ним до самої смерті. Казали, що це від радіації. І після цього, стрільцю, ніхто не потикав носа з міста. Ми залишилися на власних харчах.

До набігів розбійників вони звикли, вів далі Сі своїм надтріснутим, проте мелодійним голосом. Містечко виставило вартових, і коли наближалися ватаги нападників – майже завжди вони йшли Великим Шляхом на південний схід, шляхом Променя, йшли на нескінченну війну, що лютувала у Ладі, мешканці ховалися у великому сховку, який вони викопали під церквою. Щоб не привернути увагу бандитів, ніхто не ремонтував будинки, які вони трощили дорогою. Але здебільшого вони не цікавилися містечком, а просто проїздили крізь нього галопом, з луком та стрілами чи сокирами, перекинутими через плече, їхали туди, де тривала різня.

– Про яку війну ти говориш? – спитав Роланд.

– Так. І що це за барабани? – докинув Едді.

Близнюки знову обмінялися блискавичними, мало не забобонними поглядами.

– Ми нічого не знаємо про барабани богів, – відповів Сі. – Анічогісінько. А війна в місті вже…

Війна починалася як протистояння розбійників і бандитів та конфедерації ремісників і «мануфакторів» міста. Міщани вирішили не чекати склавши руки, поки розбійники пограбують місто, спалять їхні крамниці й виженуть тих, хто вижив, на вірну смерть у Велике Ніщо, а боротися. І кілька років їм вдавалося обороняти Лад від агресивних, проте погано організованих ватаг нападників, які брали приступом міст чи намагалися переправитися на човнах і баржах.

– Але хоча оборонців міста й було мало, – сказав один із близнюків, – розбійники не могли їм протистояти, бо що їхні луки, булави й сокири проти стародавньої зброї?

– Тобто міщани користувалися револьверами? – спитав Едді.

Один з альбіносів кивнув.

– Так, револьвери, але не тільки вони. Були ще такі штуки, з яких можна було метати вогонь на цілу милю, як не більше. Вибухівка теж була, така, як динаміт, тільки стократ потужніша. Бандитам – це їх називають Сивими – не залишалося нічого, крім як взяти місто в облогу.

Так Лад став останньою цитаделлю того світу, яким він був колись. Туди по двоє–троє з навколишніх сіл пробиралися ті, хто був кмітливіший і здібніший за інших. Перевірка розумових здібностей новоприбулих здійснювалася просто: треба було прокрастися крізь табір і передові позиції супротивника. Беззбройні, вони перетинали «нічию» землю – міст, і, звісно, тих, хто спромігся продратися крізь облогу, пропускали. Деякі не витримували випробувань, і зрозуміло, що їх відправляли назад. Але тим, хто мав якесь ремесло чи щось вмів (або мав достатньо кебети, щоб чогось навчитися), дозволяли залишитися. Особливо цінувалося вміння щось вирощувати на землі. Подейкували, що кожен пар у Ладі перетворили на город. Відрізані від сільської місцевості, оборонці міста мали лише один вибір: вирощувати їжу в місті чи померти з голоду серед скляних веж і металевих вулиць. Великі Древні вже були в минулому, їхні машини залишалися загадкою, а мовчазні дива, що зосталися після них, не годилися в їжу.

Мало–помалу характер війни почав змінюватися. Терези переваги схилилися в бік Сивих – так їх називали тому, що вони були значно старші за мешканців міста. Звісно, міщани теж постарішали. їх і досі називали Юнами, проте в більшості пора юності вже давно була позаду. І вони або забули, як користуватися стародавньою зброєю, або вона вже стала непридатною для війни.

– Скоріше за все, і те, і те, – буркнув Роланд.

Ще якихось дев'яносто років тому – на пам'яті Сі й Тітоньки Таліти – з'явилася остання банда розбійників, така велика, що перші вершники прогалопували Річним Перехрестям на світанку, а останні підтягувалися до самого заходу сонця. То була остання армія, яку бачили в цій частині світу, й верховодив нею принц–воїн на ім'я Давид Спритний – той самий, що, за переказами, злетів у небо, впав і розбився на смерть. Він примусив весь той набрід, що вештався на околицях міста, слухатися його команд, безжально вбиваючи кожного, хто насмілювався йому суперечити. Сива армія Спритного навіть не намагалася ввійти в місто через річку на човнах чи через міст. Натомість вони збудували понтонний міст за двадцять миль нижче за течією річки й напали з флангу.

– Відтоді війна вичахала, як вогонь у печі, – закінчила Тітонька Таліта. – Щодня ми чули про людей, яким пощастило втекти з міста. Зараз вони приходять трохи частіше, бо кажуть, що міст відкритий. Гадаю, вогонь уже майже згас. У місті досі чубляться Юни й Сиві через залишки трофеїв, та нащадки розбійників, що слідом за Спритним перейшли той наплавний міст, зараз самі дуже юні, хоч їх і називають Сивими. А нащадки оборонців міста, мабуть, уже такі самі старі, як і ми. Хоча деяких молодиків досі тягне у Лад, бо їх приваблюють звитяги минулого і світло знання, яке колишні мешканці могли там залишити.

Ці два табори досі ворогують між собою, стрільцю, і обидва захочуть мати в своїх лавах цього молодика, якого ви називаєте Едді. Якщо темношкіра може народжувати, то вони її не вб'ють, хоч у неї й нема ніг. Вони триматимуть її, щоб вона виношувала дітей, бо дітей зараз дедалі меншає. І хоча давні хвороби вже лютують не так, як раніше, діти все одно народжуються не такими як слід.

Зачувши це, Сюзанна неспокійно поворухнулася, хотіла було щось сказати, але потім просто допила каву і вмостилася, щоб слухати далі.

– Але, стрільцю, якщо молодика й жінку вони просто захочуть залишити в себе, то можеш уявити, як вони прагнутимуть хлопчика.

Джейк нахилився і знову почав гладити Юка. Побачивши вираз його обличчя, Роланд зрозумів, про що він думає: це той самий тунель під горами, тільки Пришелепкуваті Мутанти інші.

– А тебе вони вб'ють, – сказала Тітонька Таліта. – Бо ти стрілець і належиш іншому часу й іншому місцю. Ти ні риба ні м'ясо, користі з тебе ніякої. Але хлопчика можна використати, навчити, як пам'ятати одне й викинути з голови все інше. Там усі забули, через що почалася війна, бо відтоді світ зрушив з місця. Тепер вони просто б'ються під звуки тих жахливих барабанів, деякі ще молоді, деякі вже такі старі, що їм час у крісло–гойдалку, як нам усім, хто тут зібрався. І всі вони – тупі ідіоти, що живуть тільки заради того, щоб убивати, а вбивають заради життя. – Вона помовчала. – А тепер, коли ви нас, старих пеньків, вислухали до кінця, може, передумаєте й підете в обхід? Може, нехай їх там грім поб'є?

Але перш ніж Роланд встиг відповісти, пролунав чистий і впевнений голос Джейка.

– Розкажіть, що ви знаєте про Блейна Моно, – попросив він. – Розкажіть про Блейна й Машиніста Боба.

– Про якого машиніста? – перепитав Едді, але Джейк не відводив очей від старих.

– Колія он там, – порушивши мовчанку, що запала, сказав нарешті Сі, показуючи кудись у бік ріки. – Лише одна рейка, високо на насипу з каменів, зроблених руками людини. Великі Древні мостили таким каменем вулиці й будували з нього будинки.

– Монорейка! – вигукнула Сюзанна. – Монорейковий Блейн!

– Блейн – негідник, – пробурмотів Джейк.

Роланд мовчки глянув на нього.

– А цей потяг ще їздить? – спитав Едді у Сі.

Але той, чимось вочевидь стурбований, повільно похитав головою.

– Ні, молодий чоловіче. Але за моєї пам'яті… тітонька теж мусить це пам'ятати… він їздив. Ми тоді були ще молоді й зелені, а війна за місто була в розпалі. Ми його чули здалеку… те низьке буркотіння, наче от–от вдарить сильна літня гроза і блискавки розітнуть небо.

– Так, – підтвердила Тітонька Таліта. На обличчі в неї оселився розгублений і мрійливий вираз.

– А потім з'являвся він – Блейн Моно, весь блискучий на сонці, з довгим носом, наче твоя куля, стрільцю. І сам довгий, два колеса, не менше. Я знаю, в це важко повірити (не забувайте, що ми були ще малі, а це щось та значить), але я досі думаю, що він був такої довжини, бо коли він їхав, то наче простягався на весь обрій. Швидкий, низький і зникав так швидко, що ми навіть не встигали його як слід роздивитися!

В погану погоду, коли був туман, поїзд верещав, як гарпія, коли вигулькував із заходу. Часом він їздив уночі, кидаючи перед собою довгий промінь білого світла, і ми всі підскакували на ліжках від того пронизливого звуку. Він був наче труба, що підніме мертвих з могил, коли настане кінець світу, от що я вам скажу.

– Скажи їм про вибух, Сі! – тремтячим від захоплення голосом сказав Білл чи Тілл. – Розкажи про той безбожний гуркіт, що завжди лунав після цього!

– Так, я саме до цього підвожу, – трохи роздратовано озвався Сі. – Коли він проїздив, то кілька секунд було тихо… може, навіть цілу хвилину… а потім гахкало так, що дошки здригалися й горнятка злітали з полиць. А часом навіть шиби у вікнах тріскалися. Але ніхто ніколи не бачив спалаху чи вогню. Наче той вибух ставався у світі духів.

Едді торкнувся Сюзанниного плеча, і коли вона повернулася, то самими губами прошепотів два слова: звуковий удар. Шаленство – він ніколи не чув про поїзди, що рухалися б з надзвуковою швидкістю, але це було єдине розумне пояснення цього феномена.

Сюзанна кивнула і знову повернулася лицем до Сі.

– То була єдина з машин Великих Древніх, яку я бачив у роботі, – тихо сказав він, – і якщо її створив не диявол, тоді диявола взагалі не існує. Востаннє я бачив той поїзд навесні, коли побрався з Мерсі, а відтоді вже шістдесят років минуло.

– Сімдесят, – авторитетно виправила Тітонька Таліта.

– І цей поїзд прямував у місто, – сказав Роланд. – 3 того боку, звідки прийшли ми… з заходу… з лісу.

– Так, – несподівано пролунав чийсь голос, – але був ще один… і він виходив з міста… і може статися, що він досі їздить.

Вони повернули голови. Біля квіткової клумби, що відділяла задній двір церкви від столу, за яким сиділи гості й господарі, стояла Мерсі. Виставивши попереду руки, вона повільно йшла на звук їхніх голосів.

Сі заледве звівся на ноги, почвалав до неї так швидко, як тільки дозволяли старечі ноги, і взяв за руку. Вона обняла його за пояс, і так вони й стояли, наче пара найстаріших у світі молодят.

– Тітонька ж наказала тобі випити каву всередині! – докірливо вигукнув він.

– Каву я вже давно допила, – відповіла Мерсі. – Вона гірка, я терпіти її не можу. А ще я хочу почути, про що балакають. – Вона підняла тремтячий палець і тицьнула ним у бік Роланда. – Я хочу почути його голос. Він світлий і чистий.

– Благаю прощення, Тітонько, – сказав Сі, з острахом дивлячись на свого матріарха. – Вона завжди була трохи сама не своя і з роками розумніша не стала.

Тітонька Таліта зиркнула на Роланда, і той ледь помітно кивнув.

– Нехай приєднується до нас, – дозволила Таліта.

Сі підвів дружину до столу, дорогою не перестаючи сварити. Але Мерсі тільки дивилася через його плече своїми незрячими очима, вперто стуливши губи.

Коли Сі її нарешті всадовив, Тітонька Таліта нахилилася вперед, спираючись на лікті, і сказала:

– То як, сестро–сей, тобі є що сказати чи ти просто схотіла попатякати?

– Я чую те, що я чую. Слух у мене, Таліто, гіршим не став – якраз навпаки, він став кращим!

Роланд на мить опустив руку до пояса. А коли знову поклав її на стіл, то в пальцях був затиснений патрон. Стрілець перекинув його Сюзанні, і вона впіймала.

– Чуєш, сей? – спитав він.

– Чую, – сказала вона, повертаючись у його бік, – і знаю, що ти щось кинув. Своїй жінці, тій, що з коричневою шкірою. Щось маленьке. Що то було, стрільцю? Коржик?

– Майже, – сказав він, усміхаючись. – Ти справді чудово чуєш. А тепер розкажи нам те, що хотіла.

– Є ще один моно. Такий самий, тільки в другий бік їде. Хай там як, був ще один моно, який їздив в інший бік… років зо сім чи вісім тому. Раніше я чула, як він виїжджав з міста і їхав у спустошену землю.

– Які дурниці! – пирхнув один з близнюків. – У спустошену землю ніхто і ніщо не ходить! Там ніщо не виживає!

Вона повернулася до нього обличчям.

– А поїзд що, живий, Тілле Тадбері? – спитала вона. – Хіба машина може хворіти, вкриватися болячками і блювати?

Ну, хотів було сказати Едді, ми бачили одного ведмедика…

Але, трохи поміркувавши, вирішив, що краще тримати рот на замку.

– Ми б таке неодмінно почули, – гарячково наполягав інший близнюк. – Такий шум, про який Сі завжди каже…

– Цей не гахкав, – визнала вона, – але я чула той інший звук, те сичання, яке буває, коли десь поряд блискавка вдарить. Коли дмухав сильний вітер з боку міста, я його чула. – Вона випнула підборіддя й додала: – А одного разу я й вибух чула. Здалеку, дуже далеко. Тієї ночі, коли вітер Великий Чарлі мало не зірвав з церкви шпиля. Коліс зо двісті звідси. А може, й двісті п'ятдесят.

– Лайно собаче! – закричав близнюк. – Та ти трави нажувалася!

– Якщо ти, Білле Тадбері, не стулиш свій писок, то я тебе загризу. І не смій так розмовляти з жінкою. Як…

– Мерсі, годі вже тобі! – засичав на неї Сі. Але Едді не дослухався до цього обміну сільськими люб'язностями. Те, про що говорила сліпа, мало сенс. Звісно, ніякого звукового удару бути не могло, поїзд, що виїздив із Лада, просто не міг розвивати надзвукову швидкість. Едді не міг точно пригадати, якою була швидкість звуку, але знав приблизну цифру: шістсот п'ятдесят миль за годину. Поїзд, що виходить з депо, може досягти її лише через деякий час, а досягши її, буде за межами чутності… якщо тільки погодні умови не посприяють, як тієї ночі, про яку розповідала Мерсі – коли дмухав вітер Великий Чарлі (дивна якась назва для вітру).

І це давало якусь націю. Звісно, Блейн Моно – не «лендровер», але раптом… раптом…

– І ти вже сім чи вісім років не чула, щоб цей інший поїзд виходив з міста, сей? – спитав Роланд. – Ти впевнена, що не довше?

– Не довше, – відказала вона, – бо востаннє чула його того року, коли старий Білл Маффін захворів, з кров'ю в нього щось було. Бідолаха Білл!

– Та то вже років з десять тому було, – сказала Тітонька Таліта, і її голос прозвучав напрочуд м'яко.

– А чого це ти ніколи не казала, що таке чула? – спитав Сі. Він глянув на стрільця. – Володарю, не можна вірити всьому, що вона каже, бо моя Мерсі завжди хоче бути в центрі уваги.

– Ну ти й старе пердло! – вигукнула вона і ляснула його по руці. – Я нічого не казала, бо не хотіла, щоб ти незручно почувався. Ти ж так пишаєшся своєю оповідкою. Але зараз це інше–я просто мусила все розповісти, бо це важливо!

– Я вірю тобі, сей, – сказав Роланд, – але ти точно не чула відтоді жодних звуків моно?

– Ні, відтоді ні. Гадаю, він нарешті заїхав туди, де кінчається його шлях.

– Цікаво, – сказав Роланд. – Дуже цікаво. – Поринувши у свої думки, він дивився на стіл і, здавалося, був зараз дуже далеко звідти.

«Чух–чух», – подумав Джейк і здригнувся.

За півгодини вони знову стояли на міському майдані. Сюзанна сиділа у візку, Джейк поправляв лямки наплічника, а Юк уважно його роздивлявся, сидячи під ногами. Очевидно, на обіді в райському куточку позаду Церкви Крові Господньої були присутні лише старійшини міста, бо виявилося, що на майдані на них чекала ще дюжина людей. Всі вони побіжно глянули на Сюзанну, трохи довше затримали свої погляди на Джейку (його молодість цікавила їх значно більше, ніж її темна шкіра), але було очевидно, що насправді ці люди прийшли подивитися на Роланда. їхні захоплені погляди були сповнені старечого благоговіння.

«Він живе втілення минулого, про яке вони знають лише з історій, – подумала Сюзанна. – Так віряни могли б дивитися на якогось святого – Петра, Павла чи Матвія, – якби він вирішив зазирнути до них у суботу на вечерю і розповісти їм, як вони з Ісусом Христом мандрували Галілейським морем».

Ритуал, яким закінчувався обід, повторився знову, тільки цього разу його виконали всі мешканці Річкового Перехрестя. Вони вишикувалися в чергу, потискали руки Едді й Сюзанні, цілували Джейка в щоки чи в лоба, потім ставали перед Роландом навколішки, прагнучи, щоб він до них торкнувся і благословив. А Мерсі обійняла його і притислася лицем до живота. Роланд теж її обійняв і подякував за новину.

– Ти не заночуєш у нас, стрільцю? Швидко вже настануть сутінки, а ти й твої друзі вже так давно не ночували під дахом.

– Так, справді. Але нам краще поквапитися. Дякую, сей.

– Стрільцю, ти прийдеш ще, якщо зможеш?

– Так, – відповів Роланд, але Едді, навіть не дивлячись в лице своєму дивному другові, знав, що шанси невеликі. – Якщо ми зможемо.

– Так. – Вона обійняла його востаннє і пішла геть, тримаючись рукою за засмагле плече Сі. – Прощавай.

Останньою підійшла Тітонька Таліта. Вона почала опускатися навколішки, але Роланд узяв її за плечі й підняв.

– Ні, сей. Тільки не ти. – І на очах у вкрай здивованого Едді Роланд сам опустився перед нею навколішки у пилюку міського майдану. – Благословиш мене, Стара Матінко? Благословиш нас усіх на добру путь?

– Так, – сказала вона. В її голосі не було здивування, а в очах – сліз. Але все одно голос тремтів від надміру почуття. – Я бачу, що твоє серце щире, стрільцю, і що ти свято дотримуєшся старих шляхів, так, ти їх дуже добре пильнуєш. Благословляю тебе і твоїх людей. Я молитимуся, щоб шкода вас оминала. А тепер візьми ось це. – Вона полізла за комір своєї линялої сукні, дістала срібний хрестик на витонченому срібному ланцюжку і зняла його.

Тепер настала Роландова черга дивуватися.

– Ти впевнена? Я прийшов не для того, щоб забирати в тебе й твоїх людей те, що вам належить, Стара Матінко.

– Впевнена. Цю річ я носила, не знімаючи, понад сотню років, стрільцю. А тепер вона належить тобі. Поклади її біля підніжжя Темної Вежі й назви ім'я Таліта Анвін на найдальшому кінці світу. – І з цими словами вона наділа ланцюжок йому на шию. Хрестик ковзнув у виріз сорочки з оленячої шкіри і, наче рідний, ліг Роландові на груди. – Іди. Ми мали спільну трапезу, ми поговорили, ми отримали твоє благословення, а ти – наше. Нехай твій шлях буде безпечним. Тримайся і будь щирим. – На останньому слові її голос затремтів і зірвався.

Роланд звівся на ноги, вклонився і тричі торкнувся горла.

– Дякую, сей.

Стара жінка теж уклонилася, але не відповіла. По щоках у неї струменіли сльози.

– Готовий? – спитав Роланд.

Едді кивнув. Говорити щось не наважився, бо боявся, що голос його зрадить.

– Добре, – сказав стрілець. – Ходімо.

Вони пішли колишнюю центральною вулицею містечка, точніше, тим, що від неї лишилося. Джейк штовхав Сюзаннин візок. Коли проминали останню будівлю («ТОРГУЄМО Й МІНЯЄМОСЯ» – проголошувала поблякла вивіска), він озирнувся. Люди досі купчилися біля кам'яного дороговказа, як жалюгідний осередок людства посеред безмежної порожньої рівнини. Джейк підняв руку. Досі йому вдавалося стримувати сльози, але коли кілька стареньких – і серед них Сі з Біллом та Тіллом – теж підняли руки, хлопчик розплакався.

Едді співчутливо обійняв його за плечі.

– Не зупиняйся, друже, – мовив він нетвердим голосом. – Це єдиний спосіб звідси піти.

– Вони такі старенькі! – схлипував Джейк. – Як ми можемо взяти й просто так їх покинути? Це неправильно!

– Це ка, – не довго думаючи, відповів Едді.

– Справді? Тоді воно по–по–погане!

– Так, це важко, – погодився Едді… не зупиняючись, проте. Джейк теж пішов далі й більше не озирався. Він боявся, що старі досі стоять посеред цього забутого Богом і людьми міста й проводжають Роланда та його друзів поглядами, аж поки вони остаточно не зникнуть з поля зору. І він не помилявся.

На той час, коли небо почало темніти, а обрій на заході запалав помаранчевим вогнем, вони пройшли заледве сім миль. Неподалік був евкаліптовий гайок, і Едді з Джейком пішли туди пошукати дрів для багаття.

– Не розумію, чому ми не могли лишитися там, – сказав Джейк. – Ми все одно мало пройшли. А та сліпа жінка нас запрошувала. Я так напхався, що й досі важко дихати.

– Я теж, – усміхнувся Едді. – Знаєш, що я тобі скажу? Твій приятель Едвард Кантор Дін уже передчуває, як завтра вранці присяде десь у цьому гайочку й неквапом покакає. Ти й гадки не маєш, як мені набридло їсти оленину й срати кролячими кульками. Якби ще рік тому ти мені сказав, що метою мого життя стане гарно випорожнитися, я б тебе засміяв.

– А твоє друге ім'я справді Кантор?

– Так, але я просив би тебе не розпатякувати про це всім навколо.

– Я не розпатякаю. Едді, а чому ми не залишилися?

Едді зітхнув.

– Не залишилися, бо виявилося б, що їм потрібні дрова.

– Га?

– А коли б ми принесли дрова, то з'ясувалося б, що їм потрібно поповнити запаси свіжого м'яса, бо на обід вони подали все, що в них було. І ми були б останніми вилупками, якби не відшкодували все, що з'їли, правильно? А надто тому, що ми озброєні до зубів, а у них нема нічого, крім кількох старезних луків і стріл, яким уже півстоліття чи навіть сотня років. Тож нам довелося б іти на полювання. Потім настала б ніч, а наступного ранку ми б прокинулися і Сюзанна сказала б, що треба бодай щось полагодити, поки ми ще не пішли, не фасади підновлювати, бо це небезпечно, а всередині, в готелі чи де вони там жили, ремонтик зробити. Лише кілька днів, а що таке кілька днів, так?

З темряви виматеріалізувався Роланд. Він, як завжди, рухався майже нечутно, але вигляд у нього був стомлений і стурбований.

– А я думав, ви обидва провалилися в яму, – сказав він.

– Нєа. Я просто викладав Джейкові факти, як я їх розумію.

– Ну то й що з того? – спитав Джейк. – Ця Темна Вежа вже давно там стоїть, правда ж? Вона ж нікуди не втече.

– Спочатку кілька днів, потім ще кілька, потім ще. – Едді подивився на гілочку, яку щойно підібрав, і роздратовано викинув її геть. І подумав: «Я вже став таким, як він». Та все ж він знав, що говорив хлопчикові правду, от і все. – А тоді ми, може, побачили б, що їхнє джерело заростає намулом, і було б неввічливо піти, не почистивши його. Але нащо на цьому спинятися, якщо можна залишитися ще на пару тижнів і побудувати їм нормальну криницю з водяним колесом, правда ж? Вони ж старі, їм важко ходити. – Він зиркнув на Роланда, і в його голосі з'явилися нотки докору. – Знаєш що? Коли я думаю про те, як Білл і Тілл гасають за стадом буйволів, мені стає зле.

– Вони це роблять уже давно, – сказав Роланд, – і мені здається, що вони могли б і нас дечого навчити. У них буде все гаразд. А тим часом назбираймо хмизу. Ніч буде холодна.

Але Джейк почув ще не все, що хотів. Він пильно – мало не строго – дивився на Едді.

– Ти хочеш сказати, що ми ніколи б не змогли зробити для них достатньо?

Едді висолопив нижню губу й здмухнув пасмо волосся з лоба.

– Не зовсім. Я хочу сказати, що нині нам було найлегше піти звідти. Можливо, це було не так вже й легко, але далі було б ще важче.

– І все одно мені здається, що це неправильно.

Вони саме підійшли до місця, якому судилося стати лише черговим табором на шляху до Темної Вежі, місця, де розкладалося багаття. Сюзанна вже вибралася з візка й лежала на спині, підклавши руки під голову й дивлячись угору на зорі. Побачивши їх, вона підвелася й почала складати хмиз так, як багато місяців тому її вчив Роланд.

– Правильно те, що відбувається, – сказав Роланд. – Але якщо надто довго дивитися на маленькі істини, Джейку… те, що лежить близько, під рукою… то легко випустити з поля зору великі правди, які знаходяться трохи на віддалі. Настав безлад – усе йде не так, як треба, і стає дедалі гірше. Ми це бачимо довкола, але відповіді ще попереду. І поки ми допомагали б двадцяти–тридцяти людям у Річковому Перехресті, то деінде могли страждати й помирати цвадцять–тридцять тисяч. І якщо є у Всесвіті місце, де все це можна виправити, то це Темна Вежа.

– Чому? Як? – спитав Джейк. – Що це за вежа така взагалі?

Роланд присів навпочіпки коло багаття, яке вже розклала Сюзанна, дістав кремінь і кресало та почав кресати вогонь на хмиз. І невдовзі довкола гілочок і жмутів сухої трави затанцювали язички полум'я.

– Я не можу відповісти на ці питання, – сказав він. – Хотів би, та не можу.

Викрутився, подумав Едді. Дуже дотепна відповідь. Роланд сказав «Я не можу відповісти»… але це не те саме, що «Я не знаю». Геть не те саме.

На вечерю були боби й вода. Вони досі приходили до тями після розкішного обіду, яким їх почастували у Річковому Перехресті. Навіть Юк з'їв лише один–два шматочки м'яса, а від решти відмовився.

– А чого це ти там не хотів розмовляти? – посварив Джейк пухнастика. – Ти мене повним дурнем виставив!

– Иавив! – сказав Юк і притулився пичкою до Джейкової ноги.

– А він розмовляє дедалі краще, – відзначив Роланд. – Навіть голос уже на твій трохи схожий, Джейку.

– Ейку, – погодився Юк, не підводячи голови. Джейка зачаровували золотисті обідки навколо Юкових очей – у відблисках багаття здавалося, що вони повільно обертаються.

– Але він не хотів розмовляти зі старими.

– Пухнастики щодо цього перебірливі, – зауважив Роланд. – Вони дивні створіння. Мені здається, цього вигнала його власна зграя.

– Чому ти так думаєш?

Роланд показав на Юків бік. Джейк змив йому кров (Юкові це не надто сподобалося, але він перетерпів), і, хоча шалапут досі накульгував, укус вже загоювався.

– Б'юся об заклад, його покусав інший пухнастик.

– Але нащо його власній зграї…

– Може, їм набридло його базікання? – припустив Едді. Він лежав біля Сюзанни й обіймав її за плечі.

– Може, й так, – відповів Роланд, – особливо якщо серед них він єдиний не хотів вгамуватися й перестати говорити. Можливо, його родичі вирішили, що він занадто розумний… або ж надто самовпевнений. Тварини не такі заздрісні, як люди, але заздрість їх теж не оминає.

Предмет обговорення заплющив очі, вдаючи, що спить… але Джейк помітив, як смикнулися його вушка, коли розмова продовжилася.

– А вони справді розумні? – спитав Джейк.

Роланд знизав плечима.

– Старий конюх, про якого я тобі розповідав, той, що казав про пухнастиків: «Хороший шалапут – талісман щастя», клявся мені, що бачив одного, який умів додавати. Він казав, що тварина видряпувала відповідь на підлозі чи зсувала камінці докупи носом. – Він усміхнувся, й усмішка освітила його обличчя, прогнавши похмурі тіні, що затьмарювали його, відколи вони пішли з Річкового Перехрестя. – Хоча конюхи й рибалки природжені брехуни.

Між ними запала мовчанка, і Джейк відчув, що його зморює сон. Він подумав, що невдовзі засне, і це йому сподобалося. Але раптом знову ожили барабани. Звук ритмічно запульсував на південному сході. І Джейк знову сів. Вони всі мовчки слухали.

– Це ритм рок–н–ролу, – раптово порушив мовчанку Едді. – Я вам точно кажу. Якщо забрати гітари, то він звучатиме точнісінько так. Взагалі–то дуже схоже на «ЗіЗі Топ».