Специфіка танцювальної анімації

Якщо музика відображає дійсність у звукових, художніх образах, то танець – у ритмічних рухах.

Танець – це складний та багатогранний феномен людської культури, який можна зрозуміти лише в єдності біологічного, психологічного, соціокультурного, соціально-психологічного та філософського аспектів.

Танець мав декілька етапів становлення:

1. етап первісного танцю, коли за допомогою ритмічних рухів люди “спілкувалися” з духами природи, пізніше – богами;

2. етап формування багатожанрової танцювальної культури. Він відповідає часам стародавніх Греції і Риму;

3. етап становлення вулично-площового танцю Середньовіччя. Він співпадає з початком етапу розшарування танцю за класовою приналежністю;

4. етап формування світського, куртуазного танцю епохи Ренесансу;

5. етап становлення бального елітного танцю нового часу (ХVІІІ-ХІХ ст.);

6. етап професіоналізації танцювального мистецтва, коли танець стає художньо-творчим товаром (кінець ХІХ – початок ХХ ст.);

7. етап посилення впливу науково-технічного прогресу на формування складових танцювальної культури (друга половина ХХ ст.).

Фундаментальним етапом для становлення європейського танцю став період розвитку давньогрецької культури. Танець вже тоді ґрунтувався на суворому дотриманні ритму, на синтезі ритмічного кроку та відповідної жестикуляції. Засобами танцю показували різноманітні події, розігрували сценки з життя, поклавши цим початок пізнішій пантомімі. Кожен танець був присвячений кому-небудь з безсмертних мешканців Олімпу і відображав їх якості, той світ, на який бог розповсюджував свій вплив і, нарешті, характер свята, якому танець присвячувався.

Греки водили хороводи, славлячи богів. Були хороводи, що водились оголеними юнаками і дівчатами. Гомер розповідає про танці юнаків, що нагадували рухи під час бою. Хіонський танець виконувався окремо хлопцями і дівчатами. Танець, що поклав початок сучасним еротичним танцям з елементами стриптизу, виконували гетери під час бенкетів. Цікаво, що вже тоді були зірки пристрасного танцю. Лукіан у своїх “Розмовах про гетер” розповідає про неперевершений танець найвідомішої з них – Таіс.

У Спарті всі танці імітували рухи воїнів у боротьбі з ворогом. Були свої танці і у рабів. Вони називалися іонійськими. Той же Гомер згадує про ще одну форму танцювальної культури греків – танцювальні агони, тобто змагання, переважно серед юнаків, на вправність виконання танцю на задану тему.

Але найпопулярнішими танцями давніх греків були обрядові танці під час свят і бенкетів. Вони могли бути суворими, а могли – розкутими і жвавими. Платон засуджував веселі жартівливі танці, особливо ті, що виконувались під час святковостей на честь бога вина Діоніса.

З культом Діоніса пов’язано походження усіх трьох видів грецького театру: трагедії, комедії і сатиричкової драми. І у всіх жанрах присутність на сцені хору, що сполучав співи з танцем, було обов’язковою умовою. Досить часто вистава супроводжувалась красномовними жестами, що посилювали враження від дії чи допомагали розтавити в ній акценти. Були і сольні танцювальні партії, близькі до міму.

Самі ж міми показували своє “побутове” мистецтво не лише в комедіях і трагедіях, а й на банкетах (сімпосіонах). Традиція танців під час їжі пережила віки і досі використовується в анімаційній діяльності ресторанів, вар’єте, кабаре, кафе-театрів.

У Середні віки танцювальна культура розвивалась завдячуючи народному мистецтву і мистецтву мандруючих акторів: жонглерів, менестрелів, скоморохів. Вони створили суто розважальну народну танцювальну традицію. Танці під час ярмаркових вистав, карнавалів, побутових і календарних свят, танці на канаті чи з дресированими тваринами – ось складові цієї культури.

В епоху Ренесансу підвищується значення танцю як мистецтва. З’являються трактати і практичні поради з хореографії, збірки танцювальної музики, до яких входять популярні танці того часу: бас-данс, бранль, павана, гальярда, лендлер. Останній танець став передвісником вальсу.

У Новий час танець стає предметом торгу. Формуються танцювальні групи, що танцюють у трактирах, ресторанах, мюзик-холлах, кабаре і вар’єте. Стає популярним циганське мистецтво танцю. В елітних військових училищах обов’язковою складовою навчальної програми, поряд з тактикою, стратегією бою, навичками володіння шпагою, стають уроки танцю. На балах, що проходять по всій Європі, представники політичної, економічної, військової еліти демонструють уміння танцювати пишні менуети, пізніше – запальні мазурки та не дуже пристойні на той час вальси. Щоправда, в багатьох європейських країнах влада намагалася обмежити вплив вальсу на танцювальну культуру народів. У павлівській Росії вальс взагалі був заборонений. Але всі ці намагання були марними. Парні танці дедалі міцніше “ставали на ноги”.

Серед танців, які побутують в Україні і досі, можна відзначити хороводи, метелиці, гопаки, козачки, коломийки, гуцулки, кадрилі, польки і ряд сюжетних танців – “Коваль”, “Гречка”, “Льон”, “Лісоруби”, “Опришки”, “Аркан”.

Зібраний хореографічний і музичний матеріал дає змогу визначити три основні жанри української народної танцювальної культури: хороводи, сюжетні та побутові танці.

Туристичним аніматорам треба знати, що український народний танець широко популярний не лише в Україні, але й далеко за її межами. На прикладі ансамблю народного танцю ім. П. Вірського, який успішно представляє нашу танцювальну культуру за кордоном, можна переконатися в невичерпному інтересі до українського танцю світової громадськості. Це пояснюється багатством тем і сюжетів, щирістю, життєрадісним запалом, гумором і тонким ліризмом українських танців.

У танцювальних образах розкривається національний характер народу, відображається його побут, праця, оточуюча природа. Саме наявність яскравих побутових рис і особливостей, поєднаних з віртуозною технікою виконання, надає українському танцю унікального колориту.

Своєрідною візитівкою української танцювальної культури став гопак. Назва цього танцю пішла від вигуку “гоп!”, що супроводжував його кульмінаційні моменти. Спочатку гопак був суто імпровізаційним танцем, хоча основні його рухи були відомі всім. У народі танцювали так, щоб не заважати один одному імпровізувати.

Гопак – масовий танець, що в давнину виконувався лише чоловіками, які змагалися в силі, спритності, мужності. Танець будувався за принципом, "хто кого перетанцює" (суто анімаційний принцип).

Поряд з метелицею, ще одним запальним чоловічим танцем, гопак був одним з улюблених танців запорозьких козаків.

Нині важко уявити собі танцювальну анімацію в туризмі без яскравих народних танців.