Політика Московії в Лівобережній Україні та Слобожанщини в др. Пол.. 17-18ст

Після поразки виступу І.Мазепи, протягом ХУІІІ ст. колоніальна політика царизму в підконтрольних українських землях посилилася. Почате з 1654 р. підпорядкування економіки й гетьманської влади московським, а далі імперським структурам на кінець ХУІІІ ст. завершилося цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного устрою краю. Розвиток економіки України визначався дією і переплетінням суперечливих процесів. З одного боку, царизм сприяв феодалізації українського суспільства, ліквідації утвердженої національною революцією моделі соціально-економічних відносин, заснованої на дрібній вільній власності на землю, на козацькому господарстві фермерського типу. Посилювалася феодальна експлуатація більшості населення аж до реставрації кріпосництва. З другого боку, самі утверджувані феодальні відносини були на порозі своєї кризи, в їх надрах зароджувалися ознаки буржуазного суспільства. Та незалежно від переваги тієї чи іншої тенденції економічна політика царизму була спрямована на використання матеріальних та людських ресурсів України в інтересах імперії.

Провідним явищем соціально-економічного життя першої половини ХУІІІ ст. стало формування великого феодального землеволодіння старшини і перетворення її на феодальний стан суспільства. Зміцнюючи свій вплив в Україні, російський уряд запровадив наділення і затвердження земель виключно царськими указами; надав великі маєтки російським вельможам, які перетворили їх на своєрідний розсадник феодально-кріпосницьких порядків.

З свого боку, повністю відтіснивши рядове козацтво від участі в політичному житті,старшина обмежила права козаків і селян вільно розпоряджатися землею, примусово використовувала їх безоплатну працю в своїх маєтках, насильно перетворювала у феодально залежних селян. Особливо тяжким було становище тих, кого за часів Петровських реформ мобілізували на спорудження фортець, прокладання каналів, будівництво нової столиці імперії. Так, описуючи працю козаків на Ладозькому каналі в 1722 р., полковник І.Черняк відзначав їх нужденність і голод; каторжну працю; велику кількість хворих і померлих: “їх хіба третя частина у минулому році додому повернулася”. Це, як і постійні військові походи, розорило значну частину козацтва. Чисельність козацького війська на кінець 30-х років скоротилася до 30 тис. чол. – саме стільки так званих “виборних” козаків було внесено до нових реєстрових списків. Решта – “підпомічники” – мали допомагати виборним у матеріальному забезпеченні військової служби. Виявилася й значна кількість “підсусідків”, які, не маючи інших засобів до існування, жили при господарствах заможних козаків на становищі наймитів. Таким чином, козацтво як суспільний стан деградувало: його верхівка перетворювалася на феодалів, а основна частина – на селян та найманих робітників.

Ще гіршим було становище селянства. Дедалі більшого поширення набувала відробіткова феодальна рента (панщина). У другій половині ХУІІІ ст. вона сягала 4 днів на тиждень на Лівобережжі і 2-3 днів – на Слобожанщині.

Стан сільскогосподарського виробництва визначали старі екстенсивні методи господарювання. Однак на кінець XVІІІ ст. з’являються прогресивні тенденції: зростання зернового товарного господарства; збільшення асортименту сільськогосподарських культур, поява нових сортів (почали вирощувати картоплю, кукурудзу, збільшились площі під тютюном, виникає приміське городництво, культурне садівництво); велика увага приділялась конярству та вівчарству, які стимулювала держава, та ін.

У розвитку промислового виробництва провідна роль належала ремеслу та промислам. Реформи Петра І прискорили появу мануфактурного виробництва. У 1719 р. було закладено першу в Україні Путивльську (Глушківську) суконну мануфактуру. В останній чверті XVІІІ ст. на Лівобережній та Слобідській Україні налічувалося 40 великих централізованих текстильних та винокурних мануфактур і близько 200 мануфактур у початковій формі у виробництві заліза, скла, селітри, паперу та іншої продукції.

Нові явища в економічному житті сприяли виникненню нових та зміцненню старих міст: якщо в кінці XVІІ ст. на Лівобережжі налічувалося близько сотні міст і містечок, то вже в середині XVІІІ ст. їх там було більше двохсот. Господарська спеціалізація територій, поглиблення поділу праці стимулювали розвиток торгівлі. В кінці XVIII ст. на Лівобережжі відбувалося 390 ярмарків щорічно, збиралося до 8 тис. місцевих базарів. На Слобожанщині в цей період діяло – 270 ярмарків, 2 тисячі базарів. Царський уряд постійно обмежував свободу торгівлі й права українських купців (за Петра І, наприклад, їм дозволялося вивозити товари за кордон тільки через порти Північного чи Балтійського моря, встановлювалися високі мита; час від часу заборонялася торгівля із Запорожжям; надавалися значні пільги російським та іноземним конкурентам й т.ін.) – це був один із засобів колоніальної політики Петербурга. Однак всупереч такій політиці товарно-грошові відносини в Україні набували все більшого поширення. Це, як і розвиток селянських промислів і міського ремесла, будівництво мануфактур, зростання товарного виробництва, свідчило про появу в економіці України перших паростків капіталістичного укладу та процесу формування національного ринку.

Політична ситуація в Україні визначалася наслідками подій 1708-1709 рр. та курсом реформ Петра І. Наступні два десятиліття були часом швидкого зростання Московської держави, що перетворилася на могутню Російську імперію, та приниження політичного статусу України.

У листопаді 1708 р. за вказівкою царя гетьманом було обрано стародубського полковника І.Скоропадського (1708-1722 рр.), людину вже літню і не дуже рішучу. На прохання гетьмана підтвердити традиційні права України цар заявив, що з цим нема чого поспішати, бо “ Українці й так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі”. Після завершення воєнної кампанії 1709 р. для гарантування лояльності українських політиків в Гетьманщині було залишено десять російських полків, а її столицю перенесено до прикордонного з Росією Глухова. Приставлений до гетьмана царський резидент А.Ізмайлов крім безпосереднього нагляду за діяльністю української адміністрації фактично перебрав на себе заміщення старшинських вакансій. З часом впровадилась практика призначень на уряди в Україні довіренних осіб царя указами Петра І чи сенату навіть без узгодження з гетьманом.

Обмеження повноважень гетьмана було не єдиним напрямом наступу царизму в політичній сфері. На початку 20-х рр. розпочалася уніфікація державних порядків Гетьманщини до російського зразка. Після смерті І.Скоропадського у 1722 р. місцеве управління формально було передано наказному гетьману П.Полуботку, а згодом – Генеральній військовій канцелярії (1724-1727 рр.). Крім того створена у 1722 р. в Глухові Малоросійська колегія з 8 російських офіцерів починає все більше контролювати діяльність гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин і таким чином перетворюватися у верховну владу.

Інкорпораційні за змістом реформи охопили у 1722-1725 рр. всі сфери державного життя Гетьманщини. Зокрема, відбулося фінансове підпорядкування України імперській скарбниці. За цей час податки зросли у 4 рази, і всі вони збиралися в інтересах імперії. (Так, із загальної суми, зібраної у 1725 р. – 260 тис. 362 крб. – на потреби краю було використано лише 972 крб., а решту коштів відправлено до Петербурга). Була здійснена спроба запровадити в Україні російські юридичні норми та порядки; влітку 1722 р. в ряді полкових міст (Полтава, Чернігів, Переяслав та ін.) ввели комендантське правління, якому підпорядковувалася адміністрація полку. Це був перехідний захід з метою передачі російським офіцерам полкових урядів. Таким чином започаткувався процес безпосереднього поглинання української державності імперськими структурами.

Наказний гетьман П.Полуботок, в якому Петро І ще у 1708 р. розгледів можливого “другого Мазепу”, намагався нейтралізувати діяльність Колегії: неодноразово нагадував цареві його власний наказ 1708 р. московським воєводам “ дабы до малороссийского народа … отнюдь не интересовались и прав их и вольностей не нарушали”, прагнув згуртувати старшину в пасивному опорі, провів судову реформу. Жорстоке придушення опозиції гетьмана та його прихільників (їх закатували в столичній Петропавлівській фортеці) ще більше зміцнило вплив Малоросійської колегії.

Смерть Петра І і політика контрреформ, здійснювана його наступниками, а найбільше зростаюча загроза нової війни з Туреччиною дещо змінили політику центру щодо України. Їй було повернуто право обирати гетьмана. У 1727 р. ним став миргородський полковник Д.Апостол; тоді ж було скасовано Малоросійську колегію та накладені нею податки; організацію зв’язків з Гетьманщиною знову було передано міністерству закордонних справ. Це був тактичний відступ, лише формальне поновлення деяких рис української автономії за збереження загальної тенденції до її обмеження і ліквідації. Однак Д.Апостол все ж зміг дещо поновити державний земельний фонд, провести реформу судочинства, заснувати військовий скарб і домогтися визнання бюджету Гетьманщини, повернути під свою владу Київ, зменшити кількість російських полків на території України до шести. Гетьман проводив досить ефективну політику підтримки мануфактурного виробництва, намагався усунути дискримінацію українського купецтва, однак тут зіткнувся з жорсткою протидією російського уряду.

Певні поступки в зв’язку з майбутньою війною з Туреччиною відбулися і в позиції імперського Петербурга щодо запорожців: у 1728 р. їм було дозволено повернутися в межі Росії, а 1733 р. – заснувати Нову Січ на річці Підпільній. Відновилась територія Запорожжя в складі 8 паланок та традиційний військово-політичний устрій. Однак роль козацьких мас в ньому занепадала, натомість посилювалася влада підтримуваної центром старшини.

Після смерті Д.Апостола в 1734 р. імператриця Анна Іванівна замість гетьмана запровадила “Правління гетьманського уряду”(1734-1750рр.) ”Правління” складалося з трьох російських і трьох українських чиновників на чолі з князем О.Шаховським. Останній був наділений фактично необмеженою владою і мав наказ “ Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа”. Брутальне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, терор “Таємної канцелярії” щодо опозиційної старшини, політика русифікації доповнилася для України тягарем російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр.

Для воєнних потреб було мобілізовано 65 тис. козаків і 205 тис. селян, з яких кожний десятий загинув; край неодноразово спустошували турецько-татарські війська, господарство зовсім занепало. Протягом війни коштом українського населення утримувалося від 50 до 75 російських полків. Навіть один із російських міністрів мусив визнати: “Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб… прогодувати сам край…Багато ланів не засіяно, - нема кому і нема чим працювати, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено під час походу, а що залишилося, то тепер забирають…” Відновити довоєнний рівень господарства Україна змогла тільки через 25 років, але головне завдання у війні – вихід до Чорного моря – залишилося невирішеним.

В таких умовах царизм змушений був уповільнити наступ на українську автономію. 1750 р. гетьманом України став брат фаворита нової імператриці Єлизавети Петрівни – Кирило Розумовський.

За молодого гетьмана, який саме закінчив освіту в кращих європейських університетах і заодно був президентом Російської Академії наук, як вказував відомий український історик О.Оглоблін, настала “доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зростання Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури”. Було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної України: гетьманство, рада старшин; періодичні з’їзди старшин – Генеральні збори – мали тенденцію до перетворення у шляхетський парламент на зразок польського сейму. Була проведена судова реформа, модернізована армія; гетьман піклувався про розвиток народної освіти і виношував плани відкриття університету. Гетьманська резиденція, якою знову став Батурин, прикрасилась палацами гетьмана і старшин, новими адміністративними будівлями.

Однак російський уряд не відмовився від своїх стратегічних цілей щодо України. Підтвердивши старі заборони гетьману (вести зовнішню політику, призначати полковників), він з 1754 р. став вимагати регулярних фінансових звітів, скасував митні кордони між Росією і Гетьманщиною (чим дуже зменшив прибутки гетьманского скарбу), вилучив Київ з-під українського підпорядкування. В цілому підтримуючи соціальну політику К.Розумовського, спрямовану на задоволення інтересів старшини і перетворення її у шляхетство (роздача рангових земель, заборона переходів селян без згоди пана і таке інше), Петербург посилив свій контроль за наданням старшині урядових посад та земельних володінь. Прихід до влади Катерини ІІ (1762-1796) знаменував закінчення “золотої осені Гетьманщини”, розпочався рішучий наступ на залишки політичної автономії України.

Приводом до ліквідації гетьманства стала спроба К.Розумовського закріпити його за своїми нащадками спадково, в чому імператриця побачила зухвалий замах на повноту своєї влади. Після скасування 1764 р. гетьманства всі повноваження перейшли до Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П.Румянцевим. Суть подальшої політики визначала вказівка Катерини ІІ: “Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу”.

У 1765 р. було закрито загальноукраїнські установи – Генеральну канцелярію та Генеральний суд; скасовано полковий устрій на Слобожанщині (заможних виборних козаків переведено в гусари, решта стала державними селянами). У 1781 р. така ж доля спіткала полковий устрій Лівобережжя: тут було утворено намісництво за російським зразком, козацькі військові полки замінили уланськими.

У 1775 р. царський уряд розгорнув рішучий наступ на Запорожжя. Це було завершенням політики значних обмежень прав козаків, яка здійснювалася щодо Нової Січі постійно (з 1735 р. поблизу Січі перебував гарнізон регулярних військ; з 1750 р. у вибори старшини починає втручатись гетьман К.Розумовський, а з 1753 р. царським указом взагалі такі вибори заборонялись. Втілити в життя це розпорядження не вдалося, але коло кошової старшини звузилося і в останнє десятиріччя залишалося незмінним). Надаючи привілеї старшині, царський уряд зміцнював свій вплив на Запорожжя.

Безпосередніми причинами ліквідації Запорозької Січі стали: втрата нею військового значення, ролі форпосту проти татарсько-турецької агресії після успішного завершення російсько-турецької війни 1769-1774 рр.; конкуренція, яку складала запорозька торгівля хлібом, худобою, продуктами тваринництва поміщицьким господарствам; претензії поміщиків на освоєні козаками землі; прагнення царизму зміцнити абсолютистську владу, позбутися єдиної самоврядної області, осередка і гальванізатора антифеодального руху.

Наприкінці травня 1775 р. російські війська під командуванням генерала Т.Текелія зайняли паланки і слободи Запорожжя, 4 червня оточили Січ і оволоділи її укріпленнями. Маніфест Катерини ІІ, що з’явився через два місяці, оголошував: “ Сечь Запорожская вконец уже разрушена с истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков …”.

Наступна доля козаків склалася по-різному. Генеральну старшину – кошового П.Калнишевського, писаря І.Глобу, суддю П.Головатого за наказом цариці відправили до північних монастирів “на смирение”. Селяни - втікачі, що були на Січі, та козацька сірома потрапили в залежність до нових землевласників. Близько 5 тис. запорожців перейшли за Дунай, прийняли турецьке підданство і збудували в гирлі річки Задунайську Січ (1775-1828). Більшість козаків уряд відніс до розряду військових поселенців, з яких згодом було сформовано Чорноморське козацьке військо. У 1792 р. воно було передислоковане на Кубань і поповнене переселенцями з Лівобережжя та Слобожанщини. На Кубань пізніше переселилася частина козаків Задунайської Січі, а потім і нащадки задунайців, що у 1828-1860 рр. в складі Азовського козацького війська дислокувалися в районі Маріуполя.

Землі Запорожжя були включені в загальний процес господарського освоєння та територіально-адмістративного облаштування, який розгорнувся на півдні України в останній чверті XVІІІ ст. В цей час внаслідок російсько-турецьких війн до Росії було приєднано Північне Причорномор’я. В 1774 р. за Кючук – Кайнарджійським мирним договором Росія отримала землі між Дніпром і Бугом та опорні пункти на Керченському півострові, в 1783 р. до Росії було прилучено весь Крим; за Ясським миром 1791 р. імперія приєднала територію між Бугом і Дністром. У завоюванні та захисті цих земель, а подекуди і в їх колонізації велика роль належала козакам-чорноморцям. Адміністративно-територіальний устрій Південної України неодноразово змінювався аж поки на 1803 р. вона не була поділена на три губернії – Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

Ліквідація Запорозької Січі означала ліквідацію останньої самоврядної області на території України. В 1783 р. на Лівобережжя і Слобожанщину було поширено дію загальноросійських законів. Обкладання всього селянства та рядового козацтва за новим указом грошовим податком збільшило збори в імперську казну в три рази. В цьому ж таки році відбулося юридичне оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині, у 1796 р. його було поширено на Південну Україну.

“Компенсуючи” старшині політичні втрати, а по суті підкуповуючи її, 21 квітня 1785 р. Катерина ІІ поширила на старшину чинність "Грамоти на права, вольності і переваги благородного російського дворянства”. Указ імператриці завершив процес перетворення козацької еліти з колись активної політичної сили на інертну. Становий егоїзм панівної верхівки українського суспільства витіснив загальнодержавницькі національні інтереси. Остаточна ліквідація автономії України відбулася без опору старшини.

55. Створення та діяльність Малоросійського приказу (1663-1722 р)

Малоросі́йський прика́з (рос. Малороссийский приказ) — російська урядова установа створена 31 грудня 1662 року, що містилася в Москві і відала в 1663—1722східними українськими землями, котрі увійшли до складу Московської держави.

Після приєднання Східної України до Росії в 1654 році царський уряд створив Малоросійський приказ, прагнучи укріпити свої позиції в Україні. Малоросійський приказ офіційно підлягав Посольському наказу, хоча фактично управління його діяльністю здійснював сам цар. В Малоросійському приказі служило до 4дяків і від 15 до 40 піддячих. Очолювали його, як правило, керівники Посольського наказу, зокрема О. Ордін-Нащокін, А. Матвєєв. Через діяльність приказу царський уряд, відповідно до умов українсько-московських договорів (Березневі статті 1654, Переяславські статті 1659, Московські статті 1665,Глухівські статті 1669, Конотопські статті 1672 та інші), а часто й порушуючи їх, здійснював зв'язки з гетьманом та його адміністрацією, затверджував претендентів на гетьманство, призначав воєвод в українські міста, проводив контроль за внутрішньою і зовнішньою політикою гетьманського уряду, стежив за діяльністю православної церкви в Україні, збирав через дяків і піддячих відомості про політичну ситуацію в Гетьманщині, відав питаннями розміщення російських військ в Україні, відбудови і спорудження нових фортець та укріплень, розглядав справи про злочини службових осіб наказу в Гетьманщині тощо.

У 1722 році у зв'язку з скасуванням приказової системи управління замість Малоросійського приказу була установлена Малоросійська колегія. Вона складалася із шести офіцерів російських полків, розквартированих в Україні. У цивільних справах підкорялася сенату, а у військових - головнокомандуючому військами в Україні. Територіально розташовувалася в Глухові. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. У 1727 році Малоросійська колегія була ліквідована і відновлена влада гетьмана.

У 1764 Катерина II скасувала гетьманську владу і відновила Малоросійську колегію. Остаточна ліквідація автономії України, поширення на її території порядків, що панували в Російської імперії, призвели до остаточної ліквідації Малоросійської колегії (1786). І так настав кінець гетьманату України.

56. Андрусівський мир 1667р. між Польщею і Московією. Поділ України.

Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 (Андрусівський сепаратний договір, Андрусівський мир) — угода між Московським царством і Польщею за спиною Українипро припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни1654—1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський сепаратний договір визначив місце Московії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60—70-х рр. 18 ст.

За умовами сепаратного договору:

· припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;

· встановлювалося перемир’я на 13,5 років;

· під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а такожСмоленськ;

· в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;

· Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;

· Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;

· царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).

· Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії таАвстрії.

Умови сепаратного перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського сепаратного миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.

Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667, Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком. За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 передбачали продовжити Андрусівський сепаратний мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680. Статті Андрусівськиого сепаратного договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670, 10 січня 1675 (31 грудня 1674).

Андрусівський сепаратний мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський сепаратний мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм.