М А К Р О М А Р К Е Т И Н Г О В Е С Е Р Е Д О В И Щ Е 4 страница

Метод „середні витрати + прибуток” полягає передовсім у розрахунку прямих витрат на виготовлення одиниці продукції (В_п).

,

де В_з – величина змінних витрат на виготовлення даної кількості продукції;

В_ф – величина постійних витрат;

Q – кількість виготовленої продукції.

,

де П – бажана частка прибутку, %.

Основними перевагами розглянутих методів розрахунку цін є їх простота, доступність інформації, можливість прийняття конкретних рішень, зрозумілість для споживача. Проте другий з цих методів має певні недоліки, оскільки він не враховує можливої розбіжності між плановим і фактичним рівнем витрат на виробництво і реалізацію продукції, а також між плановою і фактичною кількістю випущеної і реалізованої продукції.

Ліквідувати цей недолік можна розрахунком цін на підставі маржинальних витрат, тобто виходячи с того, що підприємство продаватиме кожну додаткову одиницю (партію) продукції за ціною, яка виходить із особливої (додаткової) вартості її виробництва.

Ще одним технічним прийомом розрахунку ціни на підставі витрат є метод беззбитковості. Порівнювання розмірів прибутку, що його можна було б отримати за різних цін, і дає можливість підприємствам, які вже визначили для себе норму прибутку, продавати свій товар за таку ціну, яка за конкретної програми випуску забезпечуватиме максимально можливе наближення до цієї норми.

В основу такого підходу покладається аналіз беззбитковості з використанням двох умов:

- питомі змінні витрати на одиницю продукції на змінюються залежно від обсягів її випуску;

- будь-яка кількість випущеної продукції може бути продана за визначеною ціною.

Ці вихідні умови не відповідають реальній дійсності, але дають можливість значно спростити розрахунки й отримати цілком задовільні результати.

Аналіз беззбитковості досліджує співвідношення між сукупним доходом від реалізації випущеної продукції і загальною її вартістю (повними витратами на виробництво та реалізацію). Тут основним є розрахунок точки беззбитковості Q_Б, тобто такої кількості продукції, за якої сукупний дохід і загальна вартість продукції однакові, а за межами її можливий прибуток:

,

де В _П – постійні витрати;

Ц _П – відпускна ціна;

В _ПЗ – питомі змінні витрати.

Установлюючи ту чи іншу ціну, необхідно оцінювати отримані беззбиткові обсяги випуску та реалізації продукції, їх реальність з погляду можливостей підприємства, а також місткості цільового ринку і поведінки його споживачів. Якщо отриманий обсяг випуску і реалізації продукції нижчий за точку беззбитковості або вищий за місткість ринку, то ціна має бути такою, що забезпечує найбільший за данних умов прибуток.

Головним недоліком методів розрахунку цін на підставі витрат є те, що тут не враховується сприймання споживачами встановленого рівня цін. Вигідну для підприємства ціну можуть «не затвердити» покупці. Можливі й такі випадки, коли споживачі готові заплатити значно вищу ціну ніж та, що достатня для підприємства. Через це у підприємницькій діяльності часто користуються методикою встановлення цін на підставі попиту (суб’єктивною оцінкою споживачами цінності товару).

Використовуючи цей підхід до визначення ціни, виходять з таких трьох моментів.

Насамперед, для багатьох товарів ціна є платою споживача за задоволення певних його функціональних потреб. У цьому разі споживач визначає співвідношення між зробленою ним оцінкою цінності товару і його ціною, порівнюючи його з такими самими показниками для інших аналогічних товарів. «Виграє» той товар, у якого відношення рівня задоволення функціональних потреб до ціни буде найбільшим.

Іноді способом задоволення потреб є не віддача від товару, тобто отримуваний споживачем корисний ефект, а саме його ціна. У таких випадках вона має бути або досить високою (антикваріат, живопис, оригінальні художні вироби), або низькою (товари повсякденного попиту, стандартна продукція широкого вжитку для покупців із низьким рівнем доходу).

Для окремих товарів, цінність яких для споживачів досить висока, ціна взагалі не має великого значення (наприклад, ліки, товари, які не мають замінників і є життєво необхідними для споживачів). Саме тут ціноутворення оперує в широкому діапазоні аж до зловживань з боку товаровиробників, їх диктату щодо споживачів.

Теоретично встановлення цін на підставі попиту нескладне. Головним тут є спроможність підприємця досягти такої якості своїх товарів, яка забезпечила б споживачам відчутну вигоду: наприклад, зменшення ризику під час купівлі чи використання товару, підвищення іміджу, надання відповідних сервісних послуг тощо. Але практична реалізація такого принципу натрапляє на неабиякі складності, у тому числі на складності вибору показників диференціації товарів і ринків.

Показники диференціації товарів – це ті критерії і кількісні показники, що за ними споживачі визначають цінність товару з погляду власної вигоди, можливості розв’язання своїх проблем. Такими показниками можуть бути технічні характеристики товару, дизайн, упаковка, відповідність смакам і моді, терміновість поставки та ін.

Показники диференціації ринків – це ті ознаки, які уможливлюють об’єднання споживачів у однорідні групи, що оцінюють якість товару за тими самими критеріями.

Установлення цін на підставі попиту базується також на вимірюванні чи оцінювання взаємозв’язку між цінами продажу і відповідними обсягами купівлі товарів. При цьому, як правило, виходять із того, що попит зростає зі зниженням цін і зменшується зі зростанням цін. У цьому разі розраховують ціни, користуючись коефіцієнтом еластичності попиту. Головною проблемою використання такого підходу є визначення функції «ціна – обсяг продажу».

Крім орієнтації на попит, розраховуючи ціни, підприємства мусять брати до уваги і дії конкурентів. Методика встановлення цін з урахуванням умов конкуренції полягає у порівнюванні цін на товари підприємства з цінами на аналогічні товари, які продукуються і пропонуються ринку основними конкурентами. Відомі такі різновиди цієї методики.

«Залежне» встановлення цін. Тут ціни визначаються, виходячи із їх ринкового рівня, оскільки він не диктується одним чи кількома підприємствами, а формується внаслідок спільних дій великої кількості добре поінформованих покупців і продавців (ринки досконалої конкуренції недиференційованих товарів). За досить сильної конкуренції на ринках однорідних товарів (харчові продукти, сировина) підприємствам навіть не доводиться втрачати часу на розрахунок цін. За них цю функцію виконує ринок. Основне завдання підприємства на такому ринку – контроль за своїми витратами на виробництво і реалізацію продукції, щоб за рахунок їх зниження досягти бажаного прибутку. Водночас, якщо підприємство має певні переваги (наприклад, досконаліший сервіс) і такі переваги становлять суттєву цінність для споживачів, можливе використання цінових надбавок (процентів до ціни).

«Прямування за лідером». Як показує назва, йдеться про орієнтацію на ціни провідних підприємств, тобто таких, які посідають домінуючу позицію на ринку тієї чи іншої продукції (наприклад, ІВМ на ринку комп’ютерів). Тут виходять із того, що такі підприємства мають достатній досвід, добре організовані і знають реальну ринкову вартість своїх товарів. Такий підхід до встановлення цін має місце, як правило, на олігопольних ринках. Але знов-таки ця орієнтація не має бути безоглядною. Треба знати і вміло користуватись наявними перевагами власних товарів чи послуг.

Ціноутворення з урахуванням реакції конкурента. Як і в попередньому випадку, такий підхід до встановлення ціни має місце на олігопольних ринках. Саме на таких ринках конкуренти особливо взаємочутливі до тієї чи іншої зміни цін. Установлення цін за таким методом передбачає передовсім ретельне вивчення реального їх рівня, цінової політики та стратегічних цілей конкурентів, їх інтересів та можливостей також знизити ціни на свої товари чи послуги. За основу такого методу встановлення цін підприємство бере набутий у минулому досвід.

Тендерне ціноутворення (установлення цін способом конкурентних торгів). Воно має місце в разі конкурентної боротьби між підприємствами за право отримати той чи інший контракт. Головне завдання такого методу ціноутворення – визначити ціну нижчу ніж в основних конкурентів, але достатньо високу для отримання власного прибутку і таким чином виграти тендер (підписати контракт).

Найчастіше тендери оголошує держава (наприклад, проведення наукових досліджень, розробка проектів суспільного характеру тощо). Що вища ціна – то менша можливість отримати замовлення. За низької ціни збільшується можливість виграшу, але одночасно зростає і ризик отримання занадто малого прибутку.

Часто товари, які підприємство випускає і пропонує на ринок, становлять певні номенклатурні групи (продуктові лінії). Наприклад, кілька марок телевізорів, 5-6 типів магнітофонів тощо. При цьому якась одна марка чи тип (особливо це стосується товарів-новинок) має надто високий рівень собівартості, а отже, і ціну «не по кишені» споживачеві. Тоді можна користуватись підходом, що дає змогу розрахувати такі ціни, які забезпечують бажаний прибуток не за кожним окремим товаром, а за номенклатурною групою в цілому. Згідно з таким підходом ціна на найдорожчий товар установлюється на рівні собівартості, або й трохи нижче. Збитки, які мають місце, перекриваються за рахунок більш високих цін на інші товари даної номенклатурної групи. Згодом за рахунок зменшення собівартості найдорожчого товару ціни можуть бути скориговані. Як правило, такою методикою користуються, розраховуючи ціни на легкові автомобілі, запасні частини, різні супутні товари (фотоплівку, леза для бритв), побічні продукти (промислові відходи) та ін.

Різновидом методики розрахунку цін у рамках товарної номенклатури є обмеження їх кількості. Так, наприклад, на чоловічі костюми можна встановити лише три ціни відповідно до трьох категорій розмірів – малого, середнього і великого. Це дає змогу продавати костюми без конкретної орієнтації на собівартість кожного розміру (наприклад 48, 50, 52 та ін.), оскільки костюм меншого розміру кожної категорії даватиме більший прибуток, аніж костюм більшого розміру. Перший може бути використаний на покриття збитків, які можливі за продажу костюмів більшого розміру. Крім того, менша кількість цін зручніша як для товаровиробника (менша кількість розрахунків), так і для споживача (простіше орієнтуватись під час вибору).

Методики встановлення цін за географічною ознакою враховують витрати товаровиробників чи споживачів, які виникають через необхідність транспортування продукції від місць виробництва до місць споживання чи використання. Так, залежно від розподілу обов’язків з транспортування товарів і участі постачальників та споживачів у компенсації транспортних витрат проводиться так зване франкування цін (від італійського слова franko – у даному разі «вільне від оплати»). Це означає, що всі витрати з транспортування продукції до названого пункту входять у ціну товару.

Існує шість видів франко-цін:

· франко-склад постачальника;

· франко-станція (пристань) відправлення;

· франко-вагон на станції (пристані) відправлення;

· франко-вагон на станції (пристані) призначення;

· франко-станція (пристань) призначення;

· франко-склад споживача.

Різновидом методик встановлення цін за географічною ознакою є їх розрахунок щодо якихось базових пунктів території (великих міст, вузлових залізничних станцій), а також визначення зональних (поясних) цін.

У практиці міжнародної торгівлі, зважаючи на те, хто організовує і оплачує транспортування товарів від виробника до покупця (отже, ризикує), орієнтуються на умови «ІНКОМТЕРМС», тобто на умови узгоджені міжнародними угодами.

У всіх країнах з ринковою економікою існують ті чи інші цінові обмеження, тобто узаконені умови, згідно з якими розраховуються і регулюються ціни на товари чи послуги. Система державного регулювання цін найменше розвинута в США, Канаді, Австралії, Данії, найбільше – в Австрії, Японії, Іспанії, Греції. Державному регулюванню, як правило, підлягають ціни на товари першої необхідності із низькою ціновою еластичністю та на продукцію підприємств-монополістів. Основна мета цінового регулювання – захист споживачів та підтримання нормальних умов конкуренції.

Розрізняють макро- та мікрорівневе державне регулювання цін.

Макрорівневе регулювання – це економічна та фінансова політика держави, спрямована на збільшення темпів економічного зростання, створення умов для стабільного розвитку економіки, державна політики оподаткування, яка забезпечує соціально справедливий розподіл національного доходу, політика в галузі торгівлі, інвестицій, курсу національної валюти, розрахунків та ін.

Мікрорівневе регулювання цін полягає у створенні системи антитрестових законів, у підтриманні державою окремих галузей, забезпеченні соціальних потреб, збереженні і примножені природних ресурсів тощо. Залежно від форм безпосереднього впливу держави регулювання цін буває прямим і непрямим.

Різновидом розрахунку цін на підставі узаконених умов є також біржове ціноутворення, тобто фіксування ціни угоди на товарних біржах. Біржове ціноутворення може здійснюватись як за результатами біржового дня (кінцеве котирування), так і під час торгів (проміжне котирування).

Основні види котирування цін на сучасних біржах:

· відображення меж коливання цін за кожним товаром чи контрактом на нього;

· фіксування цін першої і останньої угоди біржового дня на даний товар;

· фіксування «переломів», тобто максимальних і мінімальних цін, які спостерігаються протягом біржового дня;

· комбіноване сполучення всіх названих видів котирування.

Непряме маркетингове ціноутворення – це політика підприємства стосовно знижок, торговельного кредитування, а також кондицій. Воно має на меті заохотити споживачів контактування з підприємством щодо придбання його продукції, збільшення обсягів її збуту, поліпшення іміджу підприємства. При цьому непряме маркетингове ціноутворення націлене не тільки на осіб, підприємства чи організації, які купують дану продукцію для власного споживання чи використання, а також на різноманітні торговельно-посередницькі організації, які покупають товари для наступного перепродажу і отримання власних прибутків.

Одним із найпоширеніших методів маркетингового непрямого ціноутворення є політика знижок. У маркетинговій практиці використовуються такі види знижок:

кількісні – за придбання великої партії товару (в тому числі не кумулятивні (на кожну окрему торговельну угоду між продавцем і покупцем) і кумулятивні (на всі закупівлі, зроблені протягом певного часу, якщо їх сума перевищує зазначену в договорі). Знижка, яка надається за результатами річного обороту, має назву бонус;

касові – за оплату готівкою або за здійснення оплати до закінчення раніше визначеного терміну платежу (так зване сконто);

функціональні – знижка посередникові за виконання певних маркетингових функцій, що сприяють продажу товарів, наприклад рекламування, вдале розміщення товару в магазині, проведення маркетингових досліджень, надання відповідної інформації товаровиробникові тощо;

торговельні – знижка посередникові (такому, що купує і продає товари) за здійснення ним торговельних операцій, нагромадження і утримання збутових запасів тощо;

сезонні – на товари, які пропонуються споживачам поза сезоном;

фінальні – на останню партію чи одиницю товару, який «залежався» на полицях і планується до заміни іншим, сучаснішим;

залікові – знижки на товар у разі повернення старого (наприклад, на нову модель автомобіля в разі повернення попереднього;

на вимогу важливого клієнта – для споживачів, які відіграють важливу роль у діяльності підприємства-товаровиробника (наприклад, постійно купують значну частку його продукції, а тому можуть вимагати відповідних знижок).

Кредитна політика підприємства – це визначення і безпосередня реалізація заходів із середньострокового кредитування відпускної ціни підприємством – товаровиробником за поставки виготовленої продукції.

Політика кондицій – це встановлення умов платежів і поставок, тобто основних положень угод купівлі-продажу, які визначають асортимент, оплату та інші обов’язкові умови поставки продукції, відповідні цінові величини. Ідеться про види платежів (готівкові чи безготівкові), розміри платежів (величина основної ціни, знижки), час платежів (попередні платежі чи за результатами реалізації продукції), платіжні надбавки (за часткові платежі, додаткову упаковку, транспортування дрібними або збірними партіями, монтаж та ін.), місце платежу, предмет, обсяги, час, місце і умови надання послуг.

Тести та задачі

1. Який вплив в економічній теорії мають категорії «попит» та «пропозиція» на зміну ціни?

1. Попит при збільшенні ціни знижується.

2. Пропозиція при збільшенні ціни падає.

3. При збільшенні ціни пропозиція збільшується.

4. Якщо зменшується ціна, зменшується і попит.

5. При зменшенні ціни попит збільшується.

2. Дія яких об’єктивних економічних законів є базою для ціноутворення?

1. Закон відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку виробничих сил.

2. Закон попиту та пропозиції.

3. Закон пропорціональності.

4. Закон росту продуктивності праці.

5. Закон вартості.

3. У системі ринкових відношень ціна:

1. Стимулює продуктивність праці.

2. Приводить у відповідність попит і пропозицію.

3. Є проявом споживчої вартості.

4. Приводить у відповідність виробничі відносини рівню та характеру розвитку виробничих сил.

5. Усі відповіді вірні.

4. Ринок та ціна – це категорії, перш за все властиві:

1. Суспільному виробництву.

2. Натуральному виробництву.

3. Товарному виробництву.

4. Суспільному поділу праці.

5. Усі відповіді вірні.

5. Рівноважна ціна в умовах досконалої конкуренції дорівнює:

1. Граничній корисності;

2. Ціні виробника.

3. Граничним витратам.

4. Договірній ціні.

5. Всі відповіді вірні.

6. Функція попиту на товар Qp=-2P+11, функція пропозиції Qs=3P-4. Знайдіть рівноважну ціну.

1. 0,3.

2. 4.

3. 3.

4. 15.

5. 0,05.

7. У 2 кварталі 2004 року підприємство реалізувало 2000 шт. одягу за ціною 60 грн з ПДВ за кожну одиницю (ставка ПДВ 20%). При цьому покупцям була надана знижка в розмірі 5% від ціни реалізації. Як зміниться прибуток підприємства за умови надання знижки, якщо загальні витрати на виробництво цього одягу склали 80000 грн?

1. Збільшиться на 3000 грн.

2. Збільшиться на 6000 грн.

3. Зменшиться на 6000 грн.

4. Зменшиться на 1000 грн.

5. Зменшиться на 600 грн.

8. За 1 квартал 2004 року виробниче підприємство реалізувало 10 т рослинної олії за ціною виробника 2400 грн за 1 т з ПДВ (ставка ПДВ 20%). Яким буде прибуток підприємства роздрібної торгівлі при реалізації цієї олії з торговельною націнкою 20%?

1. 4000 грн.

2. 4500 грн.

3. 500 грн.

4. 1500 грн.

5. 2000 грн.

9. Загальний обсяг продажу прального порошку підприємством за 1 квартал 2004 р. склав 1000 пач. за ціною 6 грн за 1 пач. з ПДВ (ставка ПДВ 20%), а в 2 кварталі 2004 р. – 1300 пач. за ціною 5,8 грн. Як зміниться прибуток підприємства, якщо видатки на виробництво цієї продукції у 1 кварталі склали 4500 грн., а в 2 кварталі збільшилися із-за подорожчання сировини і склали 5200 грн?

1. Зменшиться на 2000 грн.

2. Зменшиться на 840 грн.

3. Збільшиться на 1140.

4. Збільшиться на 840 грн.

5. Зменшиться на 100 грн.

10. Ціна реалізації 8000 шт. товара А складає 10,25 грн, Як зміниться точка беззбитковості виробництва цього товару, якщо товар А буде реалізовуватися за ціною 11,50 грн? Постійні витрати виробництва цього товару склали 2500 грн, а змінні витрати 75000 грн.

1. Зменшиться на 2430 шт.

2. Збільшиться на 1120 шт.

3. Збільшиться на 450 шт.

4. Збільшиться на 5678 шт.

5. Зменшиться на 1667 шт.

Тема 7. Маркетингова політика продажу

7.1. Сутність, мета, задачі політики розподілу і стратегія розподілу

7.2. Призначення, види і функції каналів розподілу

7.3. Посередники в каналах розподілу, їхні функції і види

7.1 Сутність, мета, задачі й особливості політики розподілу в Україні

Процес товароруху в просторі і часі від виробника до споживача називається розподілом .

Маркетингова політика розподілу являє собою систему управлінських рішень щодо прогнозування, планування, реалізації і контролю товароруху сировини, матеріалів, готових виробів від місць їхнього видобутку і виробництва до місць споживання.

Метою системи розподілу є доставка потрібних товарів у потрібне місце, у потрібний час, у необхідній кількості, з найменшими витратами і вигодою для всіх учасників розподілу.

Задачі розподілу:

- прогнозування і планування обсягів майбутніх продажів;

- створення і чітка діяльність системи обробки замовлень;

- створення і діяльність системи керування запасами;

- вибір місць і способів збереження запасів;

- визначення способів переміщення товарів;

- підбір оптимальних партій товарів з метою повного використання транспортних засобів по вантажопідйомності і вантажомісткості;

- упакування і маркування товарів відповідно до вимог транспортування і наступного продажу;

- оформлення транспортних і митних документів, страховок;

- відвантаження відправлення і контроль за рухом товарів;

- забезпечення купівлі-продажу сировини, матеріалів, товарів, послуг і їхнє стимулювання;

- фінансування товароруху з урахуванням відшкодування витрат виробників і всіх учасників розподілу й одержання ними прибутку;

- забезпечення післяпродажного обслуговування;

- налагодження і підтвердження зворотного зв'язку з покупцями;

- контроль за своєчасною оплатою товарів і взаєморозрахунками з покупцями, постачальниками, посередниками.

Крім того, розподіл роз’вязання і такі задачі:

- інформує про параметри товарів і послуг;

- породжує впізнавання нових товарів і послуг;

- зберігає популярність існуючих товарів і послуг;

- пояснює, де можна придбати товари і послуги;

- завершує угоди;

- створює сприятливу інформацію про підприємство, його товари і послуги щодо конкурентів.

Суб'єктами системи розподілу виступають продавці, покупці, посередники (юридичні і фізичні особи).

Об'єктом системи розподілу є товар у маркетинговому розумінні цього слова.

Якщо заводи, фабрики, шахти є товаровиробниками, то їх кровоносною системою є розподіл. Розподіл орієнтується на кінцеву мету маркетингу - продаж товару.

Реалізація товарів в умовах конкретних ринків стає ключовою проблемою всіх підприємств. Важливість цієї проблеми обумовлюється такими обставинами:

1. Проблема продажу товарів стала реальністю. Можна припустити, що з розвитком економіки України і вступом країни до Всесвітньої Торгової Організації (ВТО) і Європейського союзу (ЄС) ця проблема буде поглиблюватися.

2. Циклічний розвиток економіки загострює проблеми збуту.

3. Згідно з прогнозами фахівців поглиблення проблеми продажу товарів послужить могутнім імпульсом розвитку системи розподілу.

Стратегія розподілу являє собою комплекс заходів, що визначають форми і способи досягнення головної мети маркетингової діяльності – перетворення товару в гроші.

У практиці товароруху використовують, в основному, дві стратегії: стратегію проштовхування і стратегію залучення.

Стратегія проштовхування - використання торгових працівників і стимулювання сфери торгівлі і посередників для нав'язування товару покупцю. Дану стратегію застосовують не тільки посередники, працівники торгівлі, але і виробники товарів.

Стратегія залучення - припускає великі витрати на рекламу і стимулювання споживачів з метою формування стійкого попиту з їх боку. Це більш пасивна стратегія, тому що після реклами чи навіть стимулювання, виробник, продавець, посередник лише очікують відповідної реакції від потенційних покупців у вигляді замовлень на товари, відвідувань за покупками, зацікавлених запитань про товар за телефоном.

Більшість підприємств застосовують окремі елементи кожної стратегії в різних сполученнях. При продажу товарів широкого вжитку - частіше використовується стратегія залучення, а товарів промислового призначення – стратегія проштовхування.

7.2. Призначення і види каналів розподілу

Сукупність взаємодіючих фізичних і юридичних осіб, що сприяють процесу переміщення товару і передачі прав власності на нього від виробника до споживача, утворюють канал розподілу.

У практиці товароруху розрізняють прямі і непрямі канали.

Прямі канали розподілу забезпечують процес переміщення товарів від виробників до споживача напряму, минаючи посередників. Наприклад, нафтопереробний завод через свої автозаправні станції реалізує нафтопродукти чи виробник продає свої товари через мережу власних магазинів (фірмова торгівля), через пошту (посилкова торгівля), через своїх агентів, комівояжерів, продавців (торгівля в рознос).

Прямий канал вигідний, коли:

1. Концентровано ринок споживачів (вони розташовані на відносно невеликій території).

2. Кількість товару досить велика, щоб виправдати чималі витрати на прямий продаж.

3. Товар вимагає спеціалізованого сервісу.

4. Єдостатня мережа своїх складів.

5. Товар є вузькоспеціалізованим, що вимагає тісних контактів з покупцем.

6. Часто коливається ціна і треба вносити зміни в цінову політику.

7. Продажна ціна багато вище собівартості, що дозволяє виправдати витрати з продажу.

8. При установці товару на місці використання можливими є внесення змін в конструкцію, правила експлуатації, що робить прямі контакти неминучими.

Непрямі канали товарору забезпечують процес переміщення товарів від виробника до споживача за допомогою посередників, приймаючих чи не приймаючих на себе право власності на товари.

Змішані канали поєднують риси прямих і непрямих каналів товароруху.

Однією з основних характеристик каналу розподілу є довжина каналу - число рівнів, з яких він складається.

Рівень каналу розподілу – це будь-який посередник, що виконує роботу з наближення товару до покупця і передачі йому прав власності.

Канал нульового рівня - це прямий продаж товару виробником покупцю (нуль посередників).

Однорівневий канал - включає тільки одного посередника.

Дворівневий канал - включає більше одного посередника. Склад дворівневого каналу може бути таким:

- товаровиробник ® оптовий торговець ® роздрібний торговець ® покупець (споживач).

Для каналів товароруху характерне просування товарів уперед. Але важливі і канали «зворотного ходу». Наприклад, рециркуляція твердих відходів.

При продажі товарів виробничого призначення (верстати, машини, устаткування) найчастіше використовуються прямі канали нульового рівня. Тут кількість угод менше, ніж при купівлі-продажу товарів масового попиту, але обсяг кожного замовлення, кожної угоди значно більше і вимагає кваліфікованих учасників каналів, що спеціалізуються саме на товарах виробничого призначення. Учасники такого каналу повинні вміти не тільки продавати специфічні товари, але і знати, як ефективно їх використовувати, налагоджувати, проводити технічне обслуговування, укладати договори оренди і лізингу.

Важливою характеристикою каналів розподілу є його ширина, тобто число посередників на одному рівні.

З погляду впливу учасників процесу розподілу на діяльність усього каналу можна виділити традиційні системи розподілу і вертикальні маркетингові системи.

Традиційні системи розподілу характеризуються тим, що в них кожен учасник діє незалежно від інших, прагнучи одержати як можна більший прибуток. При цьому дії учасників каналу ніяк і ніким не координуються. Прагнучи дістати максимальний прибуток кожний з учасників може діяти на шкоду ефективності всього каналу.