Погляди М. Грушевського

Михайло Грушевський — перший Президент України, найвидатніший її історик і вчений зі світовим ім'ям. М. Гру­шевський писав історію і водночас творив її, обіймаючи найвищі державні посади. Він був особистістю, яка мала високі ідейні переконання. Виносивши у своїй дослідниць­кій діяльності ідею Української держави, він безпосередньо реалізував її в умовах народно-демократичної революції в Україні (1917—1918 pp.). Учений аргументовано довів, що український народ пройшов довгий, складний і самобут­ній шлях розвитку, що йому належить право на свою мову, культуру, власну державність. Закликав не лише шукати іде­алів у минулому/а й вирішувати національні питання в дусі справжнього демократизму, в інтересах народу.

М. Грушевський 12 березня 1917 р. повернувся в Україну і як ідеолог та провідник національно-визвольного руху очо­лив Українську Центральну Раду, яка під його керівництвом проіснувала 14 місяців. Обрання М. Грушевського головою Центральної Ради було визнанням його величезних науко­вих заслуг, беззастережного авторитету серед українства.

Центральна Рада, до складу якої входили представни­ки інтелігенції, селяни, робітники і військові, ставила ме­тою проголошення національно-територіальної автономії України. М. Грушевський хотів законним способом домог­тися автономії від Тимчасового уряду. Він наголошував, що лише державність може бути запорукою вільного народу.

М. Грушевський закликав не чекати Установчих зборів, щоб від них одержати автономію України. Він уважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпус­тимо ставити в залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих зборах. Борці за національну справу мають самі будувати автономію України, творячи нові органи міс­цевого самоврядування у контакті з іншими народностями. М. Грушевський гнівно відкидав гасло «Україна для укра­їнців», наголошуючи, що Україна — для всіх, хто тут живе. Він виступав за те, щоб Центральна Рада перетворилася на

дієвий орган державної влади. Він вважав надзвичайно важ­ливим розвивати національну свідомість народу.

Після Жовтневого перевороту в Петрограді М. Гру шев­ський виступив за негайне утворення Української наці­ональної держави, і її було проголошено в III Універсалі Центральної Ради 7 (29) листопада 1917 р.

Центральна Рада під проводом М. Грушевського розпо­чала своїми чотирма універсалами велику справу розбудови держави українського народу — від автономії в складі демо­кратичної Росії до повної державної незалежності. Багато енергії та знань вклав М. Грушевський у підготовку та реа­лізацію чотирьох універсалів, інших документів, що визна­чали сутність державної незалежності України. Погляди М. Грушевського змінилися від вимог національно-територіальної автономії до проголошення самостійності України. IV Універсалом Центральна Рада проголосила створення самостійної, суверенної Української держави — Української Народної Республіки.

Аж до перевороту, здійсненого гетьманом П. Скоропад­ським, і приходу німецьких військ М. Грушевський разом зі своїми сподвижниками послідовно закладав підвалини української державності. 29 квітня 1918 р. було затверджено Конституцію УНР, змінено земельне законодавство, обра­но Президентом М. Грушевського. Але Центральна Рада під ударами німецьких військ припинила існування. Михайло Грушевський був і залишається однією з найяскра­віших постатей серед видатних діячів науки і культури Украї­ни кінця XIX - першої третини XX ст. в українській і світовій історіографії, великим сином і патріотом українського народу, а отже, й незалежної соборної України. Життя М. Грушевського після падіння Центральної Ради

Після гетьманського перевороту (29 квітня 1918 р.) М. Грушевський проживав у Києві, захопившись науко­вою працею.

На початку лютого 1919 p. M. Грушевський разом із сім'єю виїхав до Кам'янця, а наприкінці березня 1919 р. — на цілих п'ять років до Чехо-Словаччини та Австрії.

Навесні 1924 р. сім'я Грушевських за дозволом ВУЦВК переїхала до Києва. Більшовицької ідеології він не прийняв, але заявив про своє лояльне ставлення до уряду радянської України.

Багато працював. Його найважливіші праці: «Історія України — Руси» (1898—1934 pp.)у 10 томах і 13 книгах, «На­рис історії українського народу» (1904 р.), «Ілюстрована історія України» (1911 p.), «Історія української літератури» (1923—1927 pp.) у 5 томах тощо. У своїх працях закликав ви­рішувати національні питання в дусі справжнього демокра­тизму, в інтересах народу.

На початку березня 1931 р. вченого заарештували, звину­вативши в антирадянській діяльності й керівництві вигада­ним «Українським національним центром». У квітні після допитів Михайла Грушевського звільнили й залишили жити в Москві. З огляду на світову знаність цієї людини виріши­ли вкоротити йому віку тишком-нишком.

25 листопада 1934 р. М. Грушевський помер у м. Кисло­
водську під час хірургічної операції, похований на Байково­
му кладовищі в Києві.:

Усе своє життя український вчений — історик Михайло Грушевський, голова Української Центральної Ради і пер­ший Президент України, присвятив боротьбі за створення держави української нації. Тому радянська історіографія називала його, запеклим ворогом трудового народу, укра­їнським буржуазним націоналістом. У радянський період на спадщину вченого (понад 2 тис. праць) було накладено заборону.

Дороговказом у майбутнє можна назвати наукову й по­літичну діяльність Михайла Грушевського.

Початок українізації армії

Боротьба за відродження української державності не мо­гла бути успішною без створення національних збройних сил. Ініціатором їх створення виступили самостійники.

1.9(22) березня 1917 p. З ініціативи М. Міхновського, пал­кого прихильника самостійної України та національних збройних сил, проведено перші збори українських стар­шин і солдатів Київського гарнізону де проголосили створення Української військової ради, яка повинна була проводити роботу з організації української національної армії.

2. 16 (29) березня 1917 р. Українська військова рада сфор­мувала Український військовий клуб імені гетьмана П. По­луботка та Український організаційний комітет. Члени клубу агітували українських вояків об'єднуватися під гас­лами Центральної Ради.

3. Скрізь у військових частинах почали проводитися вій­ськові збори та формуватися військові товариства.

4. 18 квітня (1 травня) 1917 р. Під час святкування 1 травня відбулося українське військове свято (з ініціативи клубу ім. П. Полуботка), учасники якого оголосили себе 1-м українським полком ім. Б. Хмельницького, який налічував 3,5 тис. осіб.

Утім керівництво Центральної Ради не усвідомлювало важливості створення української армії.

Виникнення Вільного козацтва

Для захисту української державності та охорони правопо­рядку на місцях почали створювати підрозділи Вільного коза­цтва - добровільні військово-міліцейські формування.

Квітень 1917 р. Виник перший кіш Вільного козацтва у Звенигородському повіті на Київщині. Згодом такі форму­вання почали поширюватися на Лівобережжі, Волині, в Запоріжжі та інших регіонах України з національно свідо­мих селян і робітників віком старше 18 років. Головою вій­ськових формувань вільного козацтва, його почесним ота­маном став Павло Скоропадський, а наказним отаманом — І. Полтавець-Остряниця. Центром Вільного козацтва стала Біла Церква.

Головна мета Вільного козацтва:

• підтримувати демократичний устрій у суспільстві;

122.'•..'•',-'.'

• боротися з ворогами українського народу;

• не допускати братовбивства;

• боротися проти анархії;

• забезпечувати правопорядок;

• «бути на варті волі та спокою в Україні».

Жовтень 1917 р. У підрозділах Вільного козацтва налічува­лося 60 тис. військовиків.

П. Скоропадський хотів надати в розпорядження Цен­тральної Ради свій українізований корпус із 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхід­ність мати регулярну армію.

Микола Міхновський

(1873-1924)

Видатний громадсько-політичний діяч, основополож­ник та ідеолог націоналізму.

Народився 1873 р. в родині священнослужителя в с. Ту-рівка Прилуцького повіту на Чигиринщині. Закінчив там гімназію, продовжив навчання на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира.

М, Міхновський став активним діячем міської патріо­тичної організації, члени якої проповідували необхідність вільного розвитку української культури і не торкалися по­літичних питань. Юнак одразу ж зрозумів, що йому не по дорозі з цими «патріотами», бо він хотів бачити Україну са­мостійною державою.

У 1891 р. група молодих націоналістів створила Товари­ство тарасівців, ідеологом якого був М. Міхновський. Це товариство пропагувало самостійницькі ідеї й невдовзі було заборонено владою.

Наприкінці 1899 р. в Харкові виникла Революційна укра­їнська партія (РУП), до якої входило чимало молодих патрі­отично налаштованих людей. Датою її створення вважають 1900 р. Основні ідеї своєї ідеології М. Міхновський виклав у брошурі «Самостійна Україна».

У 1902 р.трупа прихильників М. Махновського відколо­лася від РУП і заснувала Українську народну партію (УНП). М. Міхновський розробив для неї програму — «Десять запо­відей» і видав їх у Львові.

Українська народна партія для поширення ідей свого лі­дера видавала у Львові журнал «Самостійна Україна».

Коли вибухнула Перша світова війна, його призвали до армії. Якийсь час перебував на Північному фронті, а напе­редодні революційних подій 1917 р. перейшов як юрист у розпорядження Київського військового окружного суду.

Погляди М. Міхновського

«Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат І до Кавказу необхідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії, їй потрібна повна незалеж­ність. Україна має матеріальні й духовні сили бути само­стійною. Україна для українців» — це основні ідеї поглядів М. Міхновського, Його прихильників називають самостій­никами. Вони, щоб уникнути розколу в національномурусі, пішли на створення Української Центральної Ради разом.з федералістами.

Ініціатива створення українських військових частин на­лежить самостійникам. Перша українська військова части­на сформувалася в тилу в середині квітня 1917 р. і вирішила йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького. Організацією полку клопоталася офіцерська група «Український військовий клуб імені Пав­ла Полуботка», очолювана М. Міхновським.

Центральна Рада хотіла законним способом виборо­ти автономію від Тимчасового уряду і боялася рішучих Дій М. Міхновського. Тому на 1-му військовому з'їзді головою Військового генерального комітету обрали С. Петлюру, який дотримувався автономістичних поглядів, а не само­стійника М. Міхновського. Останнього ввели до складу цього комітету одним із 18 членів, і помітного впливу на його діяльність він не мав.

М. Міхновський та його прихильники виступили проти прийняття II Універсалу (3 (16) липня 1917 р.). У ніч проти 5 липня 1917 р. вони прибули до приміщення Центральної Ради, спираючись на 5 тис. українських, вояків — Другий український полк імені Павла Полуботка. М. Міхновський зажадав, щоб Центральна Рада проголосила самостійну Українську державу, видворивши за її межі всіх представ­ників Тимчасового уряду. Цей виступ самостійників Цен­тральна Рада придушила.

М. Міхновський опинився в далекому закутку Румун­ського фронту, тяжко журячись тим, що в найсприятливі­ший момент історії самі ж українці перешкодили йому реа­лізувати мрію свого життя - створити незалежну Україну.