Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 3 страница

Згідно зі п. 1 ст. 731 ЦК, за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.

Договір ренти належить до договорів, що передбачають перехід права власності на майно, але разом з тим він істотно відрізняється від інших договорів про реалізацію майна.

Сторонами у договорі ренти—одержувачем і платником ренти — можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Якщо платником ренти у цьому договорі виступає громадянин (фізична особа), то у нього виникає право приватної власності на одержане майно. Згідно зі ст. 734 ЦК, договором ренти може бути встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату або безоплатно. Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, то до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, – положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти.

ЦК України не містить окремих положень щодо моменту набуття платником ренти права власності на майно, одержане від власника (одержувача ренти) за плату або безоплатно. Закон вимагає лише письмової форми договору, посвідченого нотаріально, і державної реєстрації договору про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ст. 732 ЦК). Отже, момент набуття платником ренти права власності на майно визначається за загальними правилами, передбаченими статтею 334 ЦК.

На думку А. Домбругової, на відміну від договору купівлі-продажу, договір ренти характеризується деякою невизначеністю щодо еквівалентності зустрічних задоволень—адже згідно з положеннями ч. 2 ст. 731 ЦК у договорі ренти може бути встановлено обов’язок виплачувати ренту як протягом певного строку, так і безстроково, а у останньому випадку для кожної із сторін завжди існує ризик, що надане нею виявиться більшим за отримане взамін зустрічне задоволення. До того ж, рентні відносини характеризуються тривалістю існування й періодичністю виплат – рента ніколи не буває разовою [160, c.14]. На відміну від договору довічного утримання, за яким набувач не має права до смерті відчужувувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за цим договором, за договором ренти платник ренти має право відчужувати майно за згодою одержувача ренти. У разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов’язки платника ренти (п. 2 ст. 735 ЦК).

Залежно від того, чи передане майно під виплату безстрокової або строкової ренти, в законі визначено положення щодо ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого набувачеві у власність. Так, за ст. 742 ЦК, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого безоплатно під виплату безстрокової ренти, несе платник ренти. В цьому разі платник має право вимагати відповідно припинення зобов’язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, платник ренти не звільняється від обов’язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.

За договором ренти, її платник замість одержаного у власність майна зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми, або в іншій формі. Цей обов’язок конкретизується у ст. 737 ЦК: рента може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт або надання послуг [161, c.14]. Форма та розмір виплати ренти встановлюються договором. Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти. Розмір ренти в цьому разі змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки Національного банку України, якщо інше не встановлено договором.

Рента, яка виплачується платником у грошовій формі чи шляхом передання певних речей в натурі, переходить у власність одержувача ренти. Якщо одержувачем ренти є фізична особа, то у неї виникає право приватної власності на грошові суми або конкретну річ (майно). Отже, договір ренти є також підставою для набуття громадянами права приватної власності на гроші або інше майно.

9. Серед договорів, які зумовлюють перехід права приватної власності до громадянина – набувача майна, певне місце має зайняти спадковий договір. Це новий для нашої правової системи цивільно-правовий договір, оскільки він не був передбачений ні Цивільним кодексом УРСР 1922 р., ні Цивільним кодексом УРСР 1963 р., ні іншими законодавчими актами в галузі регулювання спадкових відносин.

Згідно зі ст. 1302 нового ЦК України, за спадковим договором, одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Оскільки цей договір виступає регулятором спадкових відносин і вміщений у Книзі шостій ЦК ‘’Спадкове право’’, відчужувачами у спадковому договорі може бути окремий громадянин, подружжя або один із подружжя, які завдяки цьому договору здійснюють право розпорядження своїм приватним майном. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа (ст. 1303 ЦК). Отже, коли набувачем у спадковому договорі виступає фізична особа, вона після смерті відчужувача набуває право приватної власності на майно відчужувача.

Як вважає С.В.Мазуренко, на перший погляд, це договір про передачу майна у власність. Однак, проти такого висновку свідчить та обставина, що відчужувач не передає майно, а воно переходить до набувача після смерті відчужувача. Іншими словами, тут має місце своєрідне ‘’здвоєння’’ мети: якщо відчужувач має намір зобов’язати набувача до вчинення певних дій, то набувач має метою отримати право власності на майно відчужувача після смерті останнього. Тому, на думку автора, спадковий договір не належить до жодної із запропонованих в літературі груп договорів, а є за своєю сутністю ‘’нетиповим договором’’ цивільного права. Висновок, який робить автор при з’ясуванні юридичної природи спадкового договору, полягає в тому, що в даних відносинах об’єднанні два договори: 1) договір про виконання дій набувачем, що породжує відповідні зобов’язання, змістом яких є дії набувача; 2) договір про передачу права власності на майно відчужувача після його смерті [162, c.83, 90].

Однак, слід, зауважити, що і за спадковим договором відбувається передача майна набувачеві у його власність, і хоча ці дії здійснює вже не відчужувач, а інші особи (один із подружжя, спадкоємці тощо) після смерті відчужувача, набувач стає власником відчуженого на його користь майна. Крім того, не можна погодитись зі штучним поєднанням (а фактично — роз’єднанням) в одному спадковому договорі двох різних договорів, як вважає С.В.Мазуренко, оскільки у ньому органічно поєднуються взаємні права та обов’язки сторін спадкового договору як єдиного цілого.

Отже, спадковий договір є близьким до групи розглянутих вище цивільно-правових договорів, які безпосередньо спрямовані на набуття громадянами права приватної власності на спадкове майно.

3.2. Набуття громадянами права приватної власності за окремими видами цивільно-правових договорів про виконання робіт і надання послуг

1. Крім договорів, які безпосередньо спрямовані на виникнення права приватної власності у набувача майна – громадянина (договорів про реалізацію майна), громадяни можуть набувати право власності на майно і в результаті укладення та виконання окремих видів цивільно-правових договорів про виконання робіт і надання послуг. Зокрема, право приватної власності у фізичної особи – замовника на новостворений об’єкт може виникнути і на основі договору підряду.

Згідно з пунктами 1 і 2 ст. 837 ЦК, за договором підряду, одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Наведене визначення договору підряду дає підстави виділити дві істотні ознаки цього типу договорів про виконання робіт. По-перше, договір підряду укладається на виготовлення або переробку (обробку, ремонт речі тощо) або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. Передаючи замовникові річ, виготовлену за договором підряду, підрядник передає і права на неї. За цією ознакою договори підряду відрізняються від договорів про надання послуг, за якими послуга не виступає у вигляді певного об’єктивованого результату, а надається і споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності (п. 1 ст. 901 ЦК). По-друге, спільною для підрядних договорів ознакою, за якою підрядник несе ризик випадкової загибелі предмета підряду або неможливості закінчення роботи. Ризик підрядника полягає у тому, що коли предмет договору підряду до здачі його замовникові був випадково знищений або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін, підрядник не має права вимагати плати за виконану роботу (ч. 1 п. 1 ст. 855 ЦК).

Істотною умовою договору підряду, як і будь-якого цивільно-правового договору, є умова щодо предмета договору, його кількісних, якісних та інших показників. При погодженні цієї умови враховуються не лише побажання (вказівки) замовника, але й спеціальні вимоги до предмета договору, якщо вони передбачені стандартами, технічними умовами, іншими регламентами.

Умова щодо предмета договору підряду з’ясовується ціною виконуваної роботи. За ст. 843 ЦК, у договорі підряду визначається або конкретна ціна роботи, або способи її визначення. Якщо у договорі не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами. Ціна роботи в договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу. Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі, який може бути приблизним або твердим. Вважається, що кошторис є твердим, якщо інше не встановлено договором. Якщо робота виконується згідно з кошторисом, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником (пункти 1 і 2 ст. 844 ЦК).

За загальним правилом, підрядник зобов’язується виконати роботу, визначену договором підряду, зі свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. При цьому підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу та устаткування, а також за надання матеріалів або устаткування, обтяжених правами третіх осіб. Якщо робота виконується частково або у повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник повинен надавати замовникові звіти про використання матеріалу та повернути його залишок (ст. 839, п. 1 ст. 840 ЦК). До моменту використання матеріалів та обладнання у виконуваній роботі їх власниками залишаються: підрядник – щодо наданих ним матеріалів та обладнання, замовник – щодо наданих ним підрядникові матеріалів та обладнання.

Оскільки предметом цього дослідження є з’ясування питань виникнення права власності на новостворену річ за договором підряду, виникає потреба визначити, хто із контрагентів цього договору повинен визнаватись її власником до моменту передачі замовникові. Як вірно підкреслюють М.І.Брагінський і В.В.Вітрянський, із самої природи підряду випливає, що власником новоствореної речі до передання її замовникові за загальним правилом визнається саме підрядник. Тому об’єктом стягнення за боргами підрядника може стати і річ, яку він виготовив за договором із замовником незалежно від того, що замовник уже оплатив вартість цієї речі. Так само з моменту передачі замовникові виготовленої речі вона може стати об’єктом стягнення за боргами замовника, незалежно від того, чи оплатив він вартість виготовленої речі повністю чи тільки частково [163, c.47-48].

Питання щодо моменту виникнення у замовника права власності на новостворену річ пов’язано з визначенням строків виконання підрядником своїх обов’язків за договором підряду і порядку здачі—приймання результатів роботи, виконаної підрядником. Згідно зі ст. 846 ЦК, строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду. Якщо вони не встановлені у договорі, підрядник зобов’язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов’язання, характеру та обсягів роботи і звичаїв ділового обороту.

Звичайно, при передачі підрядником замовникові предмета підряду (виготовленої речі) цей предмет має бути оцінений з точки зору його відповідності за якістю умовам договору. Згідно зі ст. 857 ЦК робота, виконана підрядником, має відповідати умовам договору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти – вимогам, що, звичайно, ставляться до роботи відповідного характеру. Виконана робота повинна відповідати якості, визначеній у договорі, або вимогам, що, звичайно, ставляться, на момент передання її замовникові. Результат роботи в межах розумного строку має бути придатним для використання відповідно до договору підряду або для звичайного використання роботи такого характеру.

Аналіз норм, які закріплені у статтях 720 і 753 ЦК РФ і регулюють приймання замовником робіт, виконаних підрядником, дав підстави О.Ломідзе та Е.Ломідзе зробити висновок про те, що законодавець типовим результатом завершення взаємодії підрядника і замовника вважає

передачу результату шляхом вручення його замовникові [164, c.48]. Як і ЦК РФ, так і ЦК України (ст. 853 і ст. 882) регулюють порядок передання підрядником та прийняття замовником результатів роботи, виконаної за договором підряду. З моментом прийняття замовником виготовленої підрядником нової речі закон і пов’язує момент виникнення у замовника – громадянина права приватної власності на цю річ. Хоч у законі такого висновку прямо не зазначено, проте його можна вивести із правила, закріпленого у п. 6 ст. 653 ЦК: “Якщо ухилення замовника від прийняття виконаної роботи спричинило зміну строку здачі роботи, вважається, що право власності на виготовлену (перероблену) річ перейшло до замовника у момент, коли мало відбутися її передання”.

Прийняття речі, виготовленої підрядником за договором підряду, є не лише правом, але й обов’язком замовника. Приступити до прийому результату виконаних робіт замовник може, як правило, лише одержавши від підрядника повідомлення про готовність результату до здачі. За ст. 853 ЦК, замовник повинен прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи або недоліки у виконаній роботі. Замовник який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (явні недоліки). Особливий порядок встановлено для т.зв. “прихованих недоліків”. Під ними розуміють відступи від умов договору або інші недоліки, які не могли бути встановлені при звичайному способі прийняття результату роботи. До них прирівнюються і такі недоліки, які умисно були приховані підрядником. Посилатись на приховані недоліки замовник може і протягом певного часу після прийняття роботи (в розумний строк), але при умові негайного повідомлення про це підрядника.

Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім’я замовника, якщо інше не встановлено договором (п. 5 ст. 853 ЦК). Ця міра не виключає права підрядника вимагати від замовника погодженої в договорі неустойки за неприймання робіт, а також відшкодування понесених ним збитків, якщо вони перевищать суму, отриману від продажу речі [133, c.288]. Крім того, прострочення прийняття роботи замовником тягне перехід на нього ризику випадкової загибелі результату роботи [165, c.18].

Цивільний кодекс конкретно не вказує, в чому повинні полягати здача і приймання роботи, оскільки способи здачі – приймання і можуть бути самі різноманітні залежно від об’єкта підряду, особливостей його експлуатації, безпечності для довкілля тощо. Ці особливості можуть передбачатися договором або окремим нормативним актом.

Приймання результатів робіт зазвичай посвідчується актом або іншим документом, підписаним сторонами. Зазначений документ має особливу юридичну силу. Замовник, який виявив недоліки при прийманні роботи, може посилатися на них лише при умові, якщо в акті (чи іншому документі, що посвідчує приймання) зафіксовані ці недоліки або крайньою мірою була обумовлена можливість заявити про вимоги щодо усунення виявлених недоліків [163, c.69].