Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 2 страница

Така ж ситуація із застосуванням названих Інструкцій має місце й в Україні. Як справедливо зазначено в літературі[ 138, c.66], дані інструкції вже безнадійно застаріли, оскільки вони не зорієнтовані на регулювання відносин між підприємцями в умовах ринку. У зв’язку з цим була висловлена пропозиція про необхідність розробки та прийняття Урядом РФ на основі нового цивільного законодавства нових інструкцій про порядок приймання товарів за кількістю та якістю [146 ].

Згідно з п. 2 ст. 712 ЦК, до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Оскільки новими кодексами (ЦК і ГК) не передбачені спеціальні правила щодо виконання договорів поставки, зокрема, порядку передачі товарів постачальником покупцеві та проведення приймання товарів за кількістю та якістю, назріла необхідність розробки підзаконного нормативного акту, який повинен регулювати ці питання на засадах диспозитивності для цілого ряду договорів про купівлю-продаж (поставка, контрактація, міна-бартер тощо), а також договорів, які містять в собі елементи договору поставки (комісія, консигнація тощо) [147, c.96]. Особливості передачі – приймання товарів за названими договорами можуть обумовлюватись сторонами при укладенні договорів.

4. Право приватної власності на сільськогосподарську продукцію може набуватися громадянином – підприємцем і за договором контрактації. Згідно з п. 1 ст. 713 ЦК, за договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник цієї продукції зобов’язується виробити визначену договором сільгосппродукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов’язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами за умовами договору. Подібне (але не тотожне) визначення договору контрактації подається у п. 1 ст. 272 ГК: за договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (виробник) зобов’язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов’язується сприяти виробникові у виготовленні зазначеної продукції, прийняти та оплатити її.

Як видно з наведених визначень договору контрактації, поняття цього договору за ЦК і ГК мають деякі спільні і відмінні ознаки. Якщо у першому визначенні (за ЦК) підкреслено, що сільгосппродукція передається виробником у власність контрактанта або визначеного ним іншого одержувача, то у другому визначенні (за ГК) не зазначено цілі (мети) передачі сільгосппродукції контрактантові, але наголошується на обов’язках контрактанта щодо сприяння виробникові у виготовленні сільгосппродукції, що є однією з ознак договору контрактації. Проте, очевидно, не слід обмежувати коло осіб–контрактантів лише заготівельними або переробними підприємствами чи організаціями (юридичними особами), як це випливає із визначення договору контрактації за п. 2 ст. 272 ГК, оскільки заготівлею сільгосппродукції за договором контрактації можуть займатися і фізичні особи – підприємці. На це звертають увагу й автори праць, в яких коментують або аналізують суб’єктний склад договору контрактації за Цивільним кодексом Російської Федерації [133, c.113; 136, c.128]. Тому доцільно було б внести доповнення до п.1 ст. 272 ГК, зазначивши серед контрактантів сільгосппродукції і фізичних осіб—підприємців, які набувають право приватної власності на закуплену ними за договором контрактації сільськогосподарську продукцію.

Виробниками сільгосппродукції виступають підприємства та організації (юридичні особи) або індивідуальні підприємці, які безпосередньо займаються виробництвом (вирощуванням) сільгосппродукції та її реалізацією.

До ознак договору контрактації слід віднести і те, що предметом цього договору є продукція рослинництва чи тваринництва в не переробленому вигляді або така, що пройшла первинну обробку. Як правило, на момент укладення договору сільськогосподарської продукції в натурі ще немає, вона в міру дозрівання культур або вирощування тварин буде у певні строки або за графіком передаватися контрактантові або іншому одержувачеві згодом, після укладення договору, в погоджених сторонами кількості, асортименті, якості і з дотриманням інших умов договору. Продукція за цим договором набувається контрактантом не для особистого, сімейного чи домашнього використання, а для наступної переробки або продажу. Отже, договір контрактації сільськогосподарської продукції відноситься до числа підприємницьких договорів [148, c.109].

За своєю юридичною природою та змістом договір контрактації є близьким до договорів купівлі-продажу і поставки, тому в п. 2 ст. 713 ЦК зазначено, що до договору контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом. Можна лише пошкодувати, що положення про контрактацію, які містилися в § 4 гл. 54 проекту ЦК (крім ст. 713) та відображали сучасні умови закупок сільгосппродукції, в остаточному варіанті ЦК 2003 р. не знайшли собі місця в законі.

Згідно з п. 3 ст. 713 ЦК, законом можуть бути передбачені особливості укладання та виконання договорів контрактації сільгосппродукції. Такі особливості цього договору певною мірою відображені у статтях 272-274 ГК. Зокрема, у ст. 273 ГК визначені певні особливості виконання договорів контрактації. Так, виробник повинен не пізніше, як за 15 днів до початку заготівлі продукції повідомити контрактанта про кількість і строки здачі сільгосппродукції, що пропонується для продажу, та узгодити календарний графік її здачі. Контрактант повинен прийняти від виробника всю пред’явлену ним продукцію на умовах, передбачених у договорі. Нестандартну продукцію, яка швидко псується, придатну для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, але здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами та на умовах, що погоджені сторонами. У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги сільгосппродукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торгівельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених умовах договору на приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника. Забезпечення виробників тарою та необхідними матеріалами для пакування продукції здійснюється у кількості, порядку та строки, передбачені договором.

Проте ГК України не передбачає особливостей здачі–приймання сільгосппродукції, коли контрактант здійснює приймання її безпосередньо у виробника або продукція доставляється виробником безпосередньо торгівельному підприємству, як і не регламентує порядку приймання продукції контрактантом на визначених договором приймальних пунктах. Особливості виконання договорів контрактації, а отже, і переходу права власності на законтрактовану продукцію до контрактантів (в т.ч. і до фізичних осіб–підприємців) можуть бути встановлені Положенням про контрактацію сільськогосподарської продукції, яке має бути затверджене Кабінетом Міністрів України (п. 5 ст. 273 ГК), або Типовим договором контрактації сільськогосподарської продукції, який затверджуватиметься у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (п. 3 ст. 272 ГК). Але такі особливості здачі–приймання окремих видів сільгосппродукції можуть передбачатися сторонами в договорах контрактації, які ними укладаються.

5. У регулюванні відносин з оплатної реалізації майна, в яких набувачами взаємно виступають обидві сторони договору, важливе місце посідають договори міни. У товарообмінних операціях, особливо в зовнішньоекономічному обороті, часто вживається поняття “бартер” як система обміну, за якої обмін товарами здійснюється на безгрошовій основі. Використання бартерних угод у торгівельному обороті дає змогу певною мірою стримувати інфляційні процеси в економіці, які прогресують у міру того, як товари і послуги на ринку проходять по кілька стадій виробництва, розподілу і перерозподілу на шляху до безпосереднього споживача. Товарообмінні операції створюють можливість для товаровиробника заощаджувати на валютних, податкових і банківських платежах та інших господарських витратах. З іншого боку, бартерні операції з товарами зменшують надходження коштів до бюджету, що негативно відбивається на виконанні економічних і соціальних програм [36, c.112].

В ЦК 1963 р. поняття договору міни виводилось зі змісту статей 241 і 242: за договором міни між сторонами здійснюється обмін одного майна на інше. Кожен з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем майна, яке передається ним в обмін, і покупцем одержуваного взамін майна від другої сторони. Тому до договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає із змісту відносин сторін.

У новому ЦК теж вміщені дві статті про міну (715 і 716), проте в ньому повніше розкривається сутність цього договору і його співвідношення з іншими договорами. Згідно з пунктами 1-3 ст. 715 ЦК, за договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна зі сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, який обмінюють на товар меншої вартості. Отже, схожість міни та купівлі-продажу полягає у тому, що кожна зі сторін передає другій стороні майно (річ) у власність. Правда, за ст. 293 ГК товар може передаватися не лише у власність, але й у повне господарське відання чи оперативне управління, якщо одна або обидві сторони є юридичними особами – державною установою чи державним підприємством.

Разом з тим, відмінність договору міни від купівлі-продажу полягає в тому, що в договорі міни кожен із контрагентів виступає одночасно і як продавець, і як покупець, проте еквівалентом за передане майно є не грошова сума, а інше майно. Не змінює сутності договору міни і можливість доплати однією зі сторін іншій певної різниці у грошовому еквіваленті при нерівноцінності обмінюваного майна. Ця різниця може також компенсуватися виконанням робіт або наданням послуг.

Якщо поняттям “міна” за ЦК 1963 р. охоплювались договори, за якими майно (річ) в натурі обмінювалось на інше майно (річ), то поняття “бартер”, яке здебільшого використовується у зовнішньоекономічних операціях, за своїм змістом є об’ємнішим, ніж поняття “міна”. За ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 13 квітня 1991 р. [149] і статей 1-3 Закону України “Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності” від 23 грудня 1998 р. [150], поняттям “товар” при бартері охоплюється будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі). Це знайшло своє відображення і в новому ЦК (п. 5 ст. 715): договором міни може бути встановлений обмін майна на роботи чи послуги. Тому у випадку, коли предметом договору міни (бартеру) є не лише передача майна (речей) у натурі, але й виконання робіт, надання послуг, передача виключно прав інтелектуальної власності тощо, такий договір набуває ознак змішаного договору (п. 2 ст. 628 ЦК). Тому до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договори поставки, контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов’язання (ст. 716 ЦК).

Однією із особливостей договору міни, яка випливає зі змісту правила п. 4 ст. 715 ЦК, є положення про момент виникнення права власності у сторін договору на обмінюване майно. Згідно з цим положенням право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов’язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. Таке положення щодо моменту переходу права власності на обмінювані товари, які одночасно передаються сторонами одна одній (наприклад, із рук в руки), відповідає загальному правилу, закріпленому в ст. 334 ЦК, про те, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Це правило, на думку А. Домбругової, видається цілком доцільним, оскільки воно запобігає виникненню ситуації, коли сторона, яка першою отримала товар, отримує на нього право власності, не виконавши зустрічного обов’язку з передання другій стороні належного їй товару [151, c.81]. Проте дотримання цього правила при міні товарів між власниками не завжди є можливим, особливо тоді, коли сторони договору роз’єднані у просторі і часі, коли досягнути одночасного передання товарів учасниками практично неможливо (наприклад, при здачі їх перевізникам для доставки набувачеві тощо). Ситуація з переходом права власності на обмінюване майно може ускладнюватись у зв’язку з необхідністю державної реєстрації прав на об’єкти нерухомості, що обмінюються.

В коментарі до ст. 570 Цивільного кодексу РФ, в якій йдеться про перехід права власності на обмінювані товари, зазначено, що при обміні нерухомості право власності учасників міни повинно вважатися виникаючим не одночасно, а після виконання кожною зі сторін реєстраційних процедур [133, c.158]. Такої ж думки дотримується й Є.О.Мічурін, вважаючи, що за договором міни житла право власності на кожен із об’єктів житлового фонду може виникати поодинці після державної реєстрації, але це положення повинно знайти закріплення у законі (автор пропонував доповнити цим положенням п. 4 ст. 763 проекту ЦК України (п. 4 ст. 715 ЦК 2003 р.) [152, c.198]. Але навряд чи є в цьому потреба. Адже саме на ті випадки, коли виконання сторонами обов’язків щодо передачі обмінюваних товарів здійснюється в різний час (момент), наприклад, при зустрічних відправках товарів або при обміні нерухомого майна, що підлягає державній реєстрації, й передбачена можливість відступу від загального правила про одночасне виникнення у сторін права власності на обмінювані товари.

Згідно зі п. 4 ст. 293 ГК, не може бути об’єктом міни (бартеру) майно, віднесене законодавством до основних фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі якщо друга сторона договору міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством. Здається, що такі обмеження в укладанні договорів міни (бартеру) щодо майна, яке є державною або комунальною власністю і віднесене до основних фондів, нічим не виправдані і не узгоджуються з умовами господарювання в ринковій економіці. Тому, на нашу думку, це положення слід виключити з п. 4 ст. 293 ГК.

Законодавством можуть бути встановлені інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов’язаних з придбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання.

6. Серед підстав набуття громадянами права приватної власності певну роль відіграють договори довічного утримання (догляду). До прийняття нового ЦК України цей договір використовувався непрацездатними особами, які за віком або станом здоров’я не могли самі забезпечувати належний життєвий рівень або не могли без сторонньої допомоги утримувати себе.

В ЦК 1963 р. договір довічного утримання був розміщений серед договорів про надання послуг, оскільки основною його метою вважалося одержання утримання непрацездатною особою. Саме на цю особливість договору довічного утримання у свій час звертав увагу М.Й.Бару, визнаючи, що цей договір взагалі належить до тих договорів, які мають своїм предметом послуги, а не відчуження предмета [153, c.338].

В новому ЦК договір довічного утримання віднесений до договорів про передачу майна у власність. Згідно зі ст. 744 ЦК, за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, замість чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утримувати та (або) доглядати довічно.

Договір довічного утримання є цивільно-правовим засобом реалізації громадянами свого права на соціальний захист, крім того, цей договір дає можливість придбання у власність громадянами житла чи іншого цінного майна без залучення великих сум грошових коштів, які компенсуються затраченими зусиллями на утримання відчужувача.

Сторонами договору довічного утримання є відчужувач і набувач майна. На відміну від ЦК 1963 р., за яким відчужувачем могла виступати лише особа, що є непрацездатною за віком або станом здоров’я (ст. 425), за новим ЦК відчужувачем у договорі довічного утримання може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я (п. 1 ст. 746 ЦК).

Набувачем у договорі довічного утримання (догляду), може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого за цим договором, на праві спільної сумісної власності, а їх обов’язок перед відчужувачем є солідарним. Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи (п. п. 2-4 ст. 746 ЦК). У разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов’язків набувача за договором довічного утримання з підстав, що мають істотне значення, обов’язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім’ї набувача або іншій особі за їхньою згодою. Відмова відчужувача у наданні згоди на передання обов’язків набувача за цим договором іншій особі може бути оскаржена в суді. У цьому разі суд бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення (ст. 752 ЦК). Мабуть, у разі зміни набувача за договором довічного утримання при наявності згоди відчужувача (передання обов’язків набувача іншому члену його сім’ї або іншій особі) відповідно повинні бути внесені зміни у договір довічного утримання або має бути укладений новий договір із іншим набувачем, який згідно зі ст. 745 ЦК оформляється у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а при передачі набувачеві у власність нерухомого майна підлягає державній реєстрації.

За ЦК 1963 р. предметом договору довічного утримання міг слугувати лише житловий будинок або частина його, які належали на праві приватної (особистої) власності громадянину–відчужувачу. Новий ЦК значно ширше формулює перелік об’єктів приватної власності, які можуть передаватися у власність набувача за договором довічного утримання: ними можуть бути житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність. У будь-якому випадку серед цих об’єктів можуть бути лише речі, які не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід’ємними від фізичної особи (ч. 1 ст. 178 ЦК).

У зв’язку з тим, що договір довічного утримання спрямований на передачу набувачеві права власності на майно, яке відчужується, то законом встановлено певні вимоги щодо цього майна: по-перше, зазначене майно має належати відчужувачу на праві власності, що має підтверджуватися відповідними правовстановлюючими документами, а, по-друге, це майно не повинно бути обтяжене арештом, заставою чи будь-якими іншими правами третіх осіб [154, c.14].

На думку О.М.Великороди, не потрібно було б обтяжувати статтю 744 ЦК поняттям “рухоме майно, яке має значну цінність”, а просто варто вказати, що предметом договору може бути і рухоме майно. Адже в будь-якому випадку, якщо набувач укладає договір довічного утримання, значить, майно, яке йому передається у власність, має для нього достатньо значну цінність, щоб утримувати відчужувача довічно. А щодо нерухомого майна, як вважає автор, правильніше просто зазначити, що відчужувач може передати у власність набувачеві нерухоме майно [155, c.114]. Якщо керуватися міркуванням автора, то у тексті ст. 744 ЦК можна було б взагалі не розрізняти предмет договору, поділяючи його на рухоме і нерухоме майно, а просто зазначити “майно”. Мабуть, визначаючи предмет договору довічного утримання, законодавець виходив з того, що надання набувачем довічного утримання відчужувачеві має компенсуватись значною вартістю речей, які він одержує у свою власність.

Згідно зі ст. 753 ЦК, набувач та відчужувач можуть домовитися про заміну речі, яка була передана за договором довічного утримання, на іншу річ. У цьому разі обсяг обов’язків набувача може бути за домовленістю сторін змінений або залишений незмінним.

У новому ЦК передбачені і деякі особливості укладання договору довічного утримання щодо майна, яке є у спільній сумісній власності громадян. Згідно зі ст. 747 ЦК, майно, яке належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема, майно, що належить подружжю, теж може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання. У разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору, обсяг зобов’язань набувача відповідно зменшується. Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.

Оскільки за договором довічного утримання майно переходить у власність набувача, важливим для цього договору є визначення моменту виникнення у набувача права власності на майно, яке передане за цим договором. Згідно зі ст. 748 ЦК, набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання, відповідно до загальних правил, закріплених у ст. 334 ЦК. Тобто, право власності у набувача майна за цим договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з ст. 745 ЦК, договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а щодо нерухомого майна – цей договір підлягає державній реєстрації. Отже, згідно з пунктами 3 і 4 ст. 334 ЦК, право власності на майно у набувача за договором довічного утримання виникає або з моменту нотаріального посвідчення договору, або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним, або з моменту державної реєстрації (щодо нерухомого майна).

Хоч договір довічного утримання спрямований на набуття права приватної власності набувачем – громадянином, це право за життя відчужувача є неповним, обмеженим, оскільки набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане йому за договором довічного утримання, укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину. На це майно не може бути також звернене стягнення протягом життя відчужувача. 1 Разом з тим, набувач як власник майна бере на себе усі обтяження та ризики, що пов’язані з цим майном, у тому числі він сплачує усі податки та платежі з майна, несе ризик його випадкової загибелі чи пошкодження [156, c.160].

Договір довічного утримання є оплатним договором, оскільки замість одержаного у власність майна набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. За ст. 798 проекту ЦК, підготовленого до другого читання у Верховній Раді, у визначенні зустрічних обов’язків набувача майна за договором довічного утримання конкретно наголошувалось на видах матеріального забезпечення, які довічно надаються відчужувачеві: грошове або матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги. В остаточному варіанті ЦК (від 16 січня 2003 р) міститься лише загальна вказівка на те, що в договорі довічного утримання можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опіки), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду, спір має вирішуватися на основі засад справедливості та розумності (частини 1 і 2 ст. 749 ЦК).

Хоч договір довічного утримання є оплатним, проте його не можна розглядати як еквівалентний договір (яким є, наприклад, міна, купівля-продаж). Цей договір справедливо відносять до алеаторних (ризикових) договорів, оскільки на момент його укладення не можна визначити, що буде більшим – вартість майна (житла) чи остаточна вартість зустрічного надання. Адже період життя відчужувача на момент укладання договору не є відомим, тому загальна сума надання може бути більшою чи меншою, ніж вартість майна, що передане набувачеві [156, c.156-157]. На відміну від договору купівлі-продажу, в договорі довічного утримання йдеться не про ціну як істотну умову договору, а лише про грошову оцінку майна та послуг [157, c.70].

Договір довічного утримання є підставою для виникнення у громадянина – набувача майна права приватної власності на це майно. Але, з другого боку, серед видів матеріального забезпечення, які за цим договором надаються набувачем відчужувачеві, можуть бути зазначені й конкретні суми грошей або речі особистого користування (одяг, взуття тощо), які передаються відчужувачеві в його приватну власність.

Так, наприклад, за договором довічного утримання, укладеним між гр-кою Б. (відчужувач) і гр-ном Г.(набувач) відчужувач передав набувачеві у власність двокімнатну квартиру вартістю 9858 грн., а набувач зобов’язався надавати відчужевачеві довічне утримання, яке виразилось у таких видах: а) оплата комунальних послуг та інших платежів за квартиру; б) забезпечення щоденним триразовим харчуванням; в) забезпечення лікарськими засобами та медичною допомогою; г) забезпечення придатним для носіння одягом та взуттям. Вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду та необхідної допомоги) визначена сторонами у розмірі 50 гривень на місяць. Як видно зі змісту цього договору, вартість двокімнатної квартири у м. Івано-Франківську, яка передається у власність набувача, є явно заниженою. Так само і вартість матеріального забезпечення, яке має надаватись набувачем відчужувачеві (50 гривень на місяць), не можна вважати достатньою з огляду на існуючі ціни на відповідні товари і послуги.

7. Право приватної власності у громадянина може виникнути і на підставі договору дарування. На відміну від інших оплатних договорів про реалізацію майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна (бартер), довічне утримання тощо), за договором дарування майно як об’єкт права власності переходить до набувача безоплатно. Згідно з п. 1 ст. 717 ЦК, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Як видно із цього визначення, договір дарування може бути як реальним, так і консенсуальним. Оскільки реальний договір вважається укладеним за умови передачі речі, то при даруванні рухомих речей (наприклад, транспортних засобів, предметів особистого користування тощо), їх передача дарувальником обдаровуваному може здійснюватися безпосередньо з “рук в руки”. При даруванні житла або іншого нерухомого майна передача може підтверджуватися актом приймання –передачі що підписується сторонами і є невід’ємною частиною договору. Тут можлива й так звана символічна передача. Зокрема, при нотаріальному посвідченні договору дарування житла відбувається символічна передача житлового будинку або квартири шляхом вручення ключів від них, документів на житло тощо [156, c.142].

Договір дарування може бути сконструйований як консенсуальний, коли дарувальник зобов’язується передати майно (дарунок) обдарованому в майбутньому, тобто через якийсь час після укладення договору. Згідно зі ст. 723 ЦК, договором дарування може бути встановлений обов’язок дарувальника передати дарунок обдаровуваному в майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини. У разі настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановлених договором, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості. Якщо до настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановлених договором дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник або обдаровуваний помре, то договір дарування припиняється.

Безоплатний характер договору дарування полягає у тому, що дарувальник не може вимагати від обдаровуваного виконання будь-яких зустрічних дій на свою користь. З огляду на це, цілком обґрунтованим, як вважає А.Домбругова, є застереження, викладене у ч. 2 ст. 717 ЦК, про те, що договір, який встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Зазначене положення відображає сутність договору дарування й вказує на його основну відмінність від інших договорів – безоплатність набуття дарунку, тобто перехід права власності без будь-якої зустрічної матеріальної чи нематеріальної компенсації дарувальникові [158, c.14].

Проте традиційне розуміння договору дарування як безоплатного договору може бути поставлене під сумнів встановленням нового для цивільного законодавства правила про можливість покладення на обдаровуваного певного обов’язку на користь третьої особи. Згідно зі ст. 725 ЦК, договором дарування може бути встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо). Дарувальник має право вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього обов’язку на користь третьої особи. У разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним виконання обов’язку на користь третьої особи має право вимагати від обдаровуваного особа, на користь якої встановлений цей обов’язок. У разі порушення обдаровуваним обов’язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе,— відшкодування його вартості (ст. 726 ЦК).