Закономірності розміщення грунтів на земній поверхні

Географія грунтів – один з важливіших розділів ґрунтознавства. Вона вивчає закономірності просторового поширення грунтів і є основою їх обліку і оцінки як природного ресурсу. Знання законів географії грунтів, зональних і регіональних особливостей грунтового покриву необхідне для раціонального використання земельних ресурсів, охорони та меліорації грунтів.

Як наукова дисципліна, географія грунтів виникла і почала розвиватись у 80-х роках ХІХ століття, коли В.В. Докучаєв та його учні заклали основи наукового ґрунтознавства і встановили зональне поширення основних типів грунтів. Важливу роль у розвитку географії грунтів відіграє картографія.

Географія грунтів одночасно вивчає закономірності просторових змін грунтів і їх причини. Причинами цих змін є просторові зміни факторів ґрунтоутворення (клімату, гірських порід, рельєфу, біоти, діяльності людини, тривалості грунтоутворення). Отже, закономірності географічного поширення грунтів є результатом складної взаємодії всіх факторів ґрунтоутворення.

Основними законами географії грунтів є:

- закон горизонтальної зональності;

- закон вертикальної зональності;

- закон фаціальності грунтів;

- закон аналогічних топографічних рядів.

1. Вчення про фактори ґрунтоутворення зв’язано з поняттям про

грунтові зони як основні форми організації грунтового покриву планети. На основі цього В.В. Докучаєв висунув положення, що грунти на земній поверхні підкоряються загальному закону природної широтної зональності: кожній природній зоні відповідає свій зональний тип грунту. Закон горизонтальної зональності він сформулював у праці «До вчення про зони природи» (1899). Згідно з цим законом, основні типи грунтів поширені на поверхні континентів земної кулі широкими смугами (зонами), які послідовно змінюють одна одну відповідно до зміни клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Цей закон проявляється в наявності на земній поверхні грунтово-біокліматичних поясів, які перетинають континенти. В північній півкулі виділяють п’ять широтних грунтово-біокліматичних поясів: полярний, бореальний, суббореальний, субтропічний і тропічний. Для кожного поясу характерні свої ряди типів грунтів, які не зустрічаються в інших поясах. Нижче наведені грунтові пояси і грунти, які їм відповідають на прикладі Російської рівнини:

• арктичний пояс: арктичні пустельні, типові гумусні грунти;

• субарктичний пояс: тундрові, тундрово-глеєві, торф’яні грунти;

• бореальний пояс: підзолисті, болотно-підзолисті, болотні грунти;

• суббореальний пояс: бурі і сірі лісові грунти під широколистяними

лісами; у лісостепу - опідзолені і вилугувані чорноземи, сірі лісові

грунти; у степу – типові, звичайні і південні чорноземи; сухий степ з

каштановими засоленими і лужними грунтами.

Отже кожна природна зона характеризується не одним типом грунту, а визначеним набором часто генетично не зв’язаних між собою грунтів.

У після докучаєвський період було доведено, що на кожному континенті існують свої особливості закономірності у розміщенні грунтових зон. Вони залежать не тільки від біокліматичних умов географічного поясу, але й від віку, геологічної будови, тектоніки, близькості чи віддаленості від морських або океанічних басейнів. Ці грунтові зони часто не суцільні, а деколи острівні серед інших грунтових зон.

2. Закон вертикальної зональності також відкрив В.В. Докучаєв,

вивчаючи грунтовий покрив Кавказу. В гірських системах, згідно з законом, простежується послідовна зміна типів грунтів зі зміною висоти від підніжжя гір до вершин. Це відбувається в залежності від зміни клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення з висотою.

3. Закон фаціальності грунтів обґрунтували Л.І. Прасолов і

І.П. Герасимов, суть його полягає в тому, що місцеві провінційні особливості клімату зумовлюють появу специфічних місцевих ознак грунтів і навіть формування інших типів. Така різноманітність зумовлена неоднаковим сезонним розподілом опадів, тощо.

4. Закон аналогічних топографічних рядів (вчення про зональні

грунтові комбінації) остаточно сформулювали під час грунтово-картографічних досліджень. Суть закону в тому, що поширення грунтів на великих територіях (в межах зон) зумовлене переважно впливом рельєфу, ґрунтоутворюючими породами та іншими місцевими умовами ґрунтоутворення. У всіх зонах ця закономірність має аналогічний характер: на підвищених елементах рельєфу утворюються автоморфні, генетично самостійні грунти, яким властива акумуляція малорухомих речовин; на понижених елементах рельєфу формуються генетично підпорядковані гідроморфні грунти, які акумулюють в своїх горизонтах рухомі речовини; на схилах залягають перехідні грунти.

В наш час вивчення топографічних закономірностей поширення

грунтів виділилось в окремий напрям географії грунтів – вчення про структуру грунтового покриву.