Ущільнювати ґрунт необхідно також у виїмках. 6 страница

В залежності від способу розробки родовища і його розташування відповідно водотоку застосовують на ступені схеми уведення земснарядів у вибій:

безпосередньо з ріки, водоймища у руслове або заплавне родовище;

по траншеї зовнішнього закладення, яка розробляється земснарядом або екскаватором у заплавне родовище;

під час повені при затопленні кар’єрного поля;

шлюзування земснаряда шляхом улаштування тимчасових перемичок на мілководних ріках.

При водозабезпеченні земснарядів у кар’єрі із зовнішнього водотоку площа живого перерізу траншеї повинна складати не менше 3,5 м² на 1 м³/с водопродуктивності земснаряда; уклони дна при довжині траншеї до 1 км – 0,005, за більшої довжини – 0,005¸0,01. При зворотному водопостачанні витрати води на підпитку складає 15-30 % водопродуктивності земснаряда в залежності від кліматичного району, властивостей ґрунтів і притоку ґрунтових вод.

Розробку ґрунту здійснюють у підводному вибої за допомогою спеціального ґрунтозабірного пристрою. Змішаний ґрунт з водою (пульпа) під впливом вакууму всмоктується у трубопровід і далі транспортується до місця укладання. Основні операції – розробку, гідротранспортування і намивання виконує одна машина земснаряд. За призначенням земснаряди поділяються на чотири групи: будівельні, меліоративні, днозаглиблювальні та спеціальні. Їх продуктивність може змінюватись від 150 м³/год (малої продуктивності) до 500 м³/год і вище (великої продуктивності).

Процес безперервної розробки ґрунту здійснюється шляхом узгодження поперечних і поступальних переміщень (папільонування) земснаряда за допомогою папільонажних пристроїв і пальового апарату, який забезпечує сталий контакт ґрунтозабійного пристрою з вибоєм. Застосовують дві основні системи робочих переміщень земснарядів у вибої: канатну та пальово-канатну.

Характер робочих переміщень (папільонування) земснаряда визначає спосіб розробки вибою. Найбільш розповсюджена канатна система робочих переміщень земснаряда – канатний папільонаж.

За цієї системи земснаряд переміщується і утримується у вибої за допомогою папільонажних лебідок (носових, кормових), стальні канати яких обладнані річними якорями або прикріплені до берегових анкерних пристроїв. При поступовій розробці вибою і просуванні земснаряду уперед здійснюють перекладання якорів плавучими кранами або улаштування берегових анкерів.

Канатну систему застосовують в основному при розробці незв’язних слабоущільнених ґрунтів (пісків, піщано-гравійних, мулів), виїмка ґрунтів з великих глибин, які виключають можливість застосування паль. Ця система відрізняється маневреністю і потребує високої кваліфікації машиністів земснарядів по узгодженому управлінню папільонажними лебідками та ґрунтозабірним пристроєм для забезпечення безперервної розробки, повноти виїмки ґрунту та високої продуктивності земснаряду. При розробці ґрунту на ріках ведуть земснарядом проти течії.

У окремих випадках можуть використовуватись і інші системи, такі як: траншейний спосіб, паралельний, багермейстерський і т.ін. Використання того чи іншого способу папільонування обґрунтовується певними технологічними особливостями проведення робіт.

Пальово-канатна система робочих переміщень землеснаряду застосовується при розробці виїмок з щільних та зв’язних ґрунтів (глин, суглинків) за допомогою механічних розпушувачів.

Інтенсивність розробки ґрунтів залежить від їх фізико-механічних властивостей та характеру залягання у вибої.

Процес ґрунтозабору є визначним для забезпечення ефективної роботи земснаряда. За характером впливу на ґрунт і конструктивними ознаками ґрунтозабірні пристрої поділяють на дві основні групи: вільне (безпосереднє) всмоктування з ерозійним розмивом ґрунту струменями води, яка подається до всмоктуючого наконечника та всмоктування за допомогою різних розпушуючих пристроїв для інтенсифікації ґрунтозабору.

Вибір виду і конструкції ґрунтозабірного пристрою земснаряда залежить вид фізико-механічних властивостей ґрунту, інженерно-геологічних умов і характеру залягання.

Для підводної розробки незв’язних піщаних і піщано-гравійних ґрунтів з малим вмістом гравію, легких супісків за невеликих розмивних швидкостей застосовується ерозійна розробка ґрунту з вільним всмоктуванням з найпростішим ґрунтозабірним пристроєм – всмоктуюча труба з наконечником.

Підводна розробка ґрунту із застосуванням гідравлічних розпушувачів застосовується при слабоущільнених злежаних гравелистих пісках і піщано-гравійних ґрунтах при наявності прошарків суглинків і її ведуть вільним всмоктуванням за допомогою гідравлічних розпушувачів, які діють за принципом гідромонітора. Вони суміщені з всмоктуючим наконечником і здійснюють розробку ґрунту за схемою розмиву і обвалення.

Для інтенсифікації ґрунтозабору і збільшення глиби розробки до 25-30 м при розробці незв’язних ґрунтів з прошарками або глин застосовують гідравлічні ежекторні пристрої. Їх встановлюють на всмоктуючі трубі у вигляді насадок, що створює додатковий напір і збільшує розрідження на 3-6 м, і підвищує всмоктуючу здатність ґрунтового насосу і продуктивність земснаряду, виключає кавітацію і зрив вакууму.

Вібраційні розпушувачі – за типом джерела вібраційного впливу ґрунтозабірні пристрої підрозділяються на гідро- та електровібраційні – застосовуються при підводній розробці незцементованих і зцементованих піщано-гравійних та гравійно-галькових ґрунтів.

Для розробки зв’язних, щільнозлежаних і зцементованих піщано-гравелистих ґрунтів земснаряди оснащують механічними фрезерними розпушувачами. Найбільш розповсюджені і досить ефективними є обертаючі однофрезерні розпушувачі, які є простими у конструктивному і експлуатаційному відношенні.

Підводну розробку ґрунту земснарядами виконують в основному двома способами: пошаровим і “впідруб”. За способу “впідруб” розпушувач занурюють відразу на повну глибину, його переміщення машиніст земснаряду здійснює довільно, в залежності від досвіду і кваліфікації. Це знижує продуктивність земснаряда, призводить до завалювання фрези ґрунтом при обвалюванні вибою.

Розповсюджені способи водозабезпечення землеснарядів у кар’єрі: пряме (одноразове використання води), обернене (використання води з кругообігом) та використання ґрунтових вод.

Пряме водозабезпечення застосовують у великих водоймищах (ріка, озеро) з практично необмеженим дебітом і сталим горизонтом води; за обмеженого дебіту використовують додаткову подачу води з іншого джерела.

Витрати води, м³/год, за прямого водозабезпечення:

Q=Q_г·q+Sq_в (6.17)

де Q_г - продуктивність гідроустановок по ґрунту, м³/год; q - питома витрата води на розробку і транспортування 1 м³ ґрунту (таблиця 6.3); S q_в - сума витрат води (у середньому складає 5-10% від витрати води Q_г·q).

При прямому водозабезпеченні освітлена вода з карт намиву у повному об’ємі до скидання у ріку підлягає очищенню у системі відстійників у відповідності з вимогами санітарних норм.

За оберненого водозабезпечення освітлена вода повертається у кар’єр самопливом по траншеям. Для відкачування освітленої води, у разі необхідності, застосовують тільки ґрунтові насоси із-за наявності у ній твердих частинок ґрунту. Загальні втрати води у ґрунті насипу орієнтовно складають 15-30 % від потрібної кількості води для земснарядів.

Ґрунтові води фільтруються через укоси і дно кар’єра. Водопостачання земснарядів за рахунок ґрунтових вод з пониженням їх рівня слід передбачати у проекті з урахуванням впливу на оточуюче середовище.

Тема 7. Спорудження земляного полотна на болотах

7.1. Типи боліт, види болотних ґрунтів, їх класифікація та фізико-механічні властивості

7.2. Конструкції насипів на болотах

7.3. Технологія улаштування насипів на болотах I типу

7.4. Технологія улаштування насипів на болотах ІІ і ІІІ типів

7.1. Типи боліт, види болотних ґрунтів, їх класифікація та фізико-механічні властивості

Болота займають значну територію України. До боліт належить ділянка земної поверхні з напірного зволоженими верхніми шарами гірських порід, які мають болотну рослинність і утворюють торф.

Болота, у яких шар торфу перевищує 0,5 м називають торф’яниками.

За походженням болота поділяються на три типи:

верхові – які живляться за рахунок атмосферних опадів і поширені на водорозділах, переважно в лісовій зоні, в місцевостях з великою кількістю атмосферних опадів (450-600 мм/рік), незначним випаровуванням з поверхні води і невисокою середньорічною температурою (від -1°С до +3°С);

низинні – які розміщенні у понижених місцях рельєфу і живляться підземного, річковою або озерною водою; до таких боліт відносяться також болота, які утворились внаслідок заростання водоймищ (озер, ставків, старих русел, лиманів), при утрудненому поверхневому водовідводу, у місцях улаштування випаровувальних басейнів;

змішані – які живляться як верхові і низинні болота.

Основною рослинністю верхових боліт є білий сфагновий мох, який містить багато вологи (поглинає води у 15-20 разів більше власної маси). Сфагнум поглинає майже всю воду, що випадає у вигляді атмосферних опадів і тим самим утруднює проникання повітря у товщу рослинних залишків. Внаслідок цього органічні речовини розкладаються досить повільно, що веде до нагромадження сфагнового торфу.

Низинні болота заростають осокою, очеретом, з порід дерев переважає вільха. Важливу роль у заростанні водоймищ відіграють такі найдрібніші плаваючі організми: синьо-зелені водорості, діамітові водорості бактерії, тощо. Залишки таких організмів багаті на жири і воскоутворюючі речовини. За рахунок виділень таких організмів і розкладання їх залишків на дні водоймищ накопичується органічний мул, який дістав назву сапропель. Сапропель - це багата на вуглеводи драглеподібна маса. Цей матеріал занадто нестійкий. У природних умовах сапропель з часом ущільнюється під тиском вищерозташованих шарів, зазнає хімічних перетворень і поступово переходить в особистий вид кам’яного вугілля - сапропеліт.

У загальному випадку болотні ґрунти за вмістом органічних речовин можна поділити на три групи, які запропоновані В.Д.Казарновським для загальної класифікації слабких ґрунтів:

органічні ґрунти (втрати при прокалюванні П>60%);

органо-мінеральні (10%<П<60%);

мінеральні (П<10%).

Найбільш розповсюджений вид болотних ґрунтів – торф відноситься до групи органічних ґрунтів і являє собою суміш не зовсім розкладених рослинних залишків і продуктів їх розкладання, а також нанесених мінеральних частинок, які утворюються при відмиранні рослин і неповному розпаді їх тканин.

Узагальнені дослідження В.М.Яромко показали, що властивості болотних ґрунтів залежать від їх складу та стану.

Характеристикою складу торф’яних ґрунтів є співвідношення трьох основних компонентів: волокнистих, гумусних і мінеральних частинок. Вміст волокнистих частинок визначають за масою залишків при промиванні на ситі 0,25 мм; вміст гумусних частинок - за масою речовини, яка пройшла повз вказане сито; вміст мінеральних частинок (зольність) - за масою залишку після прокалювання за температури 800°С.

Характеристикою стану торф’яних ґрунтів є природна вологість W_пр або коефіцієнт пористості e.

Таким чином, як основні класифікаційні характеристики для болотних ґрунтів є три показники: зольність, ступінь волокнистості і вологість. Класифікація болотних ґрунтів наведено у таблиці 7.1.

Таблиця 7.1. Класифікація торф’яних ґрунтів

Тип ґрунту	Природна вологість Wпр, %	Коефіцієнт пористості e,	Ступінь волокнистості Ф, %	Зольність Z, %	Модуль осідання мм/м (при навантаженні p = 0,05 МПа)
Осушений (або ущільнений)	< 3	< 4	< 60 > 75	< 5 < 5	150 - 200
Маловологий	3 - 6	4 - 9	< 60 > 75	< 5 < 5	200 - 350
Середньої вологості	6 - 9	9 - 14	< 60 >75	< 5 >5	350 - 450
Дуже вологий	9 - 12	14 - 18	< 60 > 75	> 5 < 5	450 - 550
Надлишково вологий	> 12	> 18	< 60 > 75	> 5 < 5	550 - 600

Органо-мінеральні і мінеральні болотні ґрунти до останнього часу були вивчені недостатньо. У той же час болота низинного типу включають пласти не тільки фітогенних торф’яних ґрунтів, але й зоогенних-органо-мінеральних порід, які мають специфічні фізико-механічні властивості.

Необхідно зауважити, що відоме у будівельній геотехніці визначення мулу як ґрунту з мінеральним скелетом не охоплює органо-мінеральних ґрунтів, скелет яких переважно складається з полідисперсних високомолекулярних органічних сполук, які надають специфічної консистенції і агрегованої структури зі складним комплексом в’язей.

До останнього часу фізико-механічні властивості органо-мінеральних ґрунтів вивчені недостатньо. У існуючих нормативних документах і посібниках по проектуванню основ і фундаментів органо-мінеральні відкладення не розглядались, внаслідок чого у практиці проектування їх досить часто відносять до мінеральних мулів, що призводить до помилкових рішень.

За останні роки у БілдорНДІ накопичений і узагальнений значний досвід по вивченню фізико-механічних властивостей органо-мінеральних пластів. Результати проведених досліджень показали, що для характеристики органо-мінеральних ґрунтів показники пластичності та консистенції, які застосовуються при класифікації глин та мулів, використовувати не вдалось, так як механічні властивості у значній мірі обумовлюються структурними коагуляційними в’язями, характер яких залежить не тільки від складу, але й пористості - вологості. Виявилось, що міцності показники слабо корелюються з числом пластичності. Окрім того, визначення пластичності ґрунтів з великим вмістом органіки і карбонатів за стандартною методикою на практиці викликає великі труднощі.

Чим більший вміст у ґрунті органічних компонентів, тим вище його гідрофільність, менша щільність частинок скелету і більша пористість. З урахуванням цього всі органо-мінеральні ґрунти поділені на чотири основних різновиди за вмістом органіки:

органічні сапропелі (граничні зміни вологості 600-1400 %);

органо-мінеральні сапропелі (150-600 %);

болотний мергель (80-120 %);

болотний мул (30-120);

Органічні сапропелі підрозділяють на торфосапропель і детритові сапропелі. Торфосапропель, який являє собою граничний шар і містить подрібнені рослинні залишки, має колір від бурого до темно - коричневого або чорного, але відрізняється від торфу однорідного текстурою, маслянистим блиском по зрізу. Детритові сапропелі мають темно - оливковий колір.

Органо-мінеральні поділяються на вапнякові та кремнеземисті сапропелі. Вапнякові мають колір від сірувато – оливкового до світло-сірого, а при висушуванні набувають білого кольору і втрачають високу зв’язність, яка характерна для інших сапропелів. Кремнеземистий сапропель темніший, часто із зеленим відтінком, у ньому помітні темні прошарки. Інколи зустрічаються сапропелі червонуватих відтінків, які надають їм гідроокиси заліза. Структура сапропелів, як правило, аморфна, інколи – слабозерниста. Усі сапропелі при зрізі мають маслянистий вигляд.

Болотний мергель та болотний мул по властивостям близькі до глинистих ґрунтів. Колір мергеля світліший, ніж сапропелів, часто з блакитним відтінком, текстура шарувата, інколи має пухку структуру.Для мулу характерна наявність різних за крупністю мінеральних зерен, більш висока щільність, колір звичайно сірий з різними відтінками.

При розробці класифікації органічних та органо-мінеральних болотних мулів враховували ступінь їх ущільнення у природному заляганні. За цією ознакою виділено три типи залягання:

неущільненні у природному заляганні - озерні мули, які знаходяться під шаром води;

неущільненні у природному заляганні - болотні мули, які знаходяться під шаром торфу;

ущільненні у природному заляганні - озерно-болотні мули, які знаходяться під шаром мінеральних намулів або під насипом.

Для визначення фізичних властивостей ґрунтів (пористості, щільності і т.ін.) необхідно знати три найпростіших показники: g – щільність ґрунту природної структури; g_s – щільність частинок ґрунту; W_пр – природну вологість ґрунту. Окрім того, для болотних ґрунтів визначають ще два показники: R - ступінь розкладання (тільки для торфу) та Z – зольність.

Ці характеристики визначаються лабораторним аналізом. Для визначення g необхідний відбір монолітів з природного покладу, інші показники визначаються на пробах порушеної структури. Доволі трудомісткими є роботи по визначенню g, g_s та R. Природна вологість та зольність болотного ґрунту, z визначаються найпростішими випробуваннями, які не потребують значних витрат праці при польових та камеральних роботах, кваліфікованого персоналу та складного обладнання. Цих двох показників W_пр і Z достатньо для визначення показників пористості та щільності болотних ґрунтів e (коефіцієнта пористості і щільності сухого ґрунту g_d) за допомогою яких є вихід на механічні властивості. Це тим більш важливо, що при проектуванні доріг низької вартості в умовах швидкісного будівництва дуже бажано проводить мінімум польових та лабораторних випробувань ґрунтів.

Щільність сухого ґрунту g_d визначають шляхом вилучення маси води з маси ґрунту:

g_d= (7.1)

Коефіцієнт пористості e визначають за формулою:

(7.2)

Для повністю водонасиченого ґрунту, коли весь об’єм зайнятий водою, коефіцієнт пористості дорівнює:

e=g_s·W (7.3)

При визначенні g_d за формулою (7.1) необхідно мати g, що потребує відбору моноліту ґрунту з покладу, тому для визначення цього параметру можна скористатися формулою:

g_d= (7.4)

На підставі численних дослідних даних П.К.Черніном отримана кореляційна залежність щільності частинок ґрунту від зольності для усіх болотних ґрунтів, окрім сапропелів, які містять карбонати:

g_s= (7.5)

де g _s- у г/см³; Z - у %.

Таким чином, для болотних водонасичених ґрунтів достатньо визначити два основних показники: вологість і зольність або щільність частинок ґрунту, що значно спрощує і прискорює інженерно-геологічне вивчення цих ґрунтів. Інші фізичні характеристики визначаються розрахунком. Визначення зольності прокалюванням значно простіше, ніж щільності частинок ґрунту. Однак для ґрунтів, які містять карбонати, визначення зольності прокалюванням неприпустимо, тому для таких ґрунтів необхідно знаходити щільність частинок ґрунту.

При проектуванні земляного полотна на болотах необхідно проведення розрахунків стійкості слабкої основи, величини і тривалість осідання, міцності ЗП при дії транспортного навантаження. Для цього необхідно мати дані про міцності, деформативні, консолідаційні та динамічні характеристики болотних ґрунтів, які визначаються шляхом проведення польових і лабораторних випробувань під час інженерно-геологічного обстеження боліт при проведенні вишукувань.

Вирішальне значення при розв’язуванні інженерних задач має несуча здатність нашарувань торфу, тому для проведення робіт і проектування насипів на болотах розроблено дорожню класифікацію боліт в залежності від величини допустимого тиску на поверхню:

І тип - болота, які повністю заповнені торфом стійкої консистенції і мають тверде мінеральне дно, так звані суцільні торф’яні відклади; торф на таких болотах не витискується вбік під навантаженням від насипу і допустимий тиск становить 0,08 - 0,12 МПа;

ІІ тип - болота з торфом нестійкої консистенції (напіврідкий торф), який підстеляється органічними мулами (сапропелями); при навантаженні насипом торф витискується вбік і несуча здатність таких боліт становить 0,05 - 0,08 МПа;

ІІІ тип - болота, які заповнені рідким торфом і на поверхні якого плавають торф’яні скорини (сплавини); несуча здатність сплавинних боліт невисока і становить 0,03 - 0,05 МПа.

7.2. Конструкції насипів на болотах

Вибір конструкції ЗП на болотах здійснюють в залежності від типу боліт, властивостей болотних ґрунтів, капітальності дорожнього одягу та економічних факторів. Так як болотні ґрунти мають низьку міцність і значну деформівність, а також внаслідок повільного витиснення води з торфу під дією власної ваги насипу і тривалого процесу ущільнення торфу, тому основною конструкцією ЗП на болотах є насипи, які споруджуються з привізних дренуючих ґрунтів. При виборі конструкції та способу спорудження ЗП можна скористатися рекомендаціями, які запропоновані І.Є.Євгень’євим і наведені у таблиці 7.3.

Таблиця 7.3. Рекомендовані способи спорудження ЗП на болотах

Тип болота	Глибина болота, м	Способи спорудження насипів
	Категорія дороги
	I	II - III	IV - V
I	До 2 м	Повне виторфовування	Повне виторфовування	Насип, який відсипається на поверхню торф¢яного покладу
	2 - 4 м	- “ -	Повне виторфовування або дренажні прорізи	- “ -
	Більше 4 м	Вертикальні дрени	Вертикальні дрени	- “ -
II	До 2 м	Повне виторфовування	Полегшений насип з шлаку або ґрунтовий насип на фашинах, які плавають
	2 - 6 м	Посадка насипу на мінеральне дно	- “ -
	Більше 6 м	Пальова естакада	Вертикальні дрени	- “ -
III	До 6 м	Посадка насипу на мінеральне дно	Траси по болотам не прокладаються
	Більше 6 м	Пальова естакада	- “ -

Як видно з наведеної таблиці насипи можуть улаштовуватись з частковим або повним виторфовуванням, відсипкою на поверхню болота і посадкою на мінеральне дно. Тому конструкції насипів на болотах розробляють з урахуванням способу їх спорудження, а основні конструкції наведені на рис. 7.1.

При спорудженні дорожніх насипів на основах з болотних ґрунтів виникає необхідність прогнозу зміни міцності болотного ґрунту під час його консолідації під дією навантаження від власної ваги насипу. Досвід показує, що зміцнення болотних ґрунтів при їх ущільненні може досягати 3-5 і більше разів. Цей фактор є досить важливим для болотних ґрунтів, так як дозволяє при поступовому прикладанні навантаження зміцнити і консолідувати слабку основу, яка б зруйнувалась за швидкого прикладання того ж самого навантаження.

При відсипанні насипу безпосередньо на поверхню торфу однією з основних задач є забезпечення консолідації осідань насипу за період його будівництва до початку улаштування дорожнього одягу, оскільки значні нерівномірні осідання ЗП можуть призвести до його руйнування.

Час, який необхідний для ущільнення торфу в основі насипу, на 90% залежить від товщини шару торфу H і коефіцієнта консолідації C, м²/добу, і дорівнює:

t=0,85H²C (7.16)

Нижче наведені значення t за даними К.С.Ордуянца:

Товщина шару торфу, м 1,0 2,0 3,0 4,0 5,0 6,0

Тривалість осідання t, добу 72 288 648 1152 1800 2592

Для прискорення часу консолідації при улаштуванні насипів на болотах широко застосовують дренажні прорізи і вертикальні трубчаті дрени за типом паль. Дрени прискорюють процес фільтрації води - вона віджимається у дрени і видаляється через дренуючий шар. Для прискорення осідання насипів застосовують ущільнення торфу, улаштування бічних канав і дренажних прорізів (рис. 7.1).

7.3. Технологія улаштування насипів на болотах I типу

Технологія будівництва ЗП на болотах I типу досить проста порівняно з болотами інших типів.

7.3.1. Улаштування “плавучих насипів”

Улаштування “плавучих насипів” є економічною конструкцією при будівництві доріг на переходах через болота. Однак, вже перші впровадження конструкцій ЗП без виторфовування показали, що тривалий термін осідань консолідації і необхідність улаштування дорожнього покриття в один рік із земляним полотном не вдається забезпечити задовільну рівність покриттів. Тому у подальшому був запропонований двостадійний метод будівництва, можливість якого обумовлена застосуванням збірних покриттів. За цим методом на першій стадії споруджується ЗП, на яке після досягнення 60% осідання укладають збірне залізобетонне покриття без омонолічування стиків плит. Після досягнення 90 % осідання плити перекладають, ЗП досипають і вирівнюють, улаштовують основу з піщано-гравійної суміші, а покриття омонолічують.

Однак, двостадійний метод має ряд недоліків, які суттєво впливають як на вартість будівництва, трудомісткість робіт, так і на терміни служби збірних покриттів. Досипка ЗП призводить до виникнення додаткових осідань, які виникають в основному після перекладки плит і викликають неприпустимі нерівності. Роботи на другій стадії потребують закриття руху по існуючій дорозі, що значно ускладнює технологічний процес улаштування покриття.

У зв’язку з цим виникла потреба розробки методів будівництва ЗП, які забезпечують улаштування дорожнього одягу за одностадійним методом. Цей метод будівництва доріг на болотах може бути забезпечений шляхом застосування методу керованої консолідації торф’яних ґрунтів.

Керована конструкція об’єднує комплекс заходів, які забезпечують підвищення міцностних властивостей торф’яної основи на початковій стадії або на протязі усього процесу консолідації і прискорення консолідації на наступних стадіях ущільнення з метою отримання стабільного ЗП у задані терміни.

Найбільш простим і доступним для виробництва методом прискорення термінів стабілізації ЗП на болотах є метод тимчасового привантаження. Не дивлячись на значну кількість робіт по цьому питанню, однак питання про призначення товщини тимчасового привантаження і термінів її витримки лишається емпіричним. Суть цього методу полягає у прикладанні навантаження P_пр більшого на DP, ніж розрахункове (проектне) навантаження P_р, внаслідок чого розрахункові осідання S_р із заданим ступенем консолідації U завершуються за час t_пр значно менший ніж час t_u за звичайної консолідації (без прискорення осідання).

Стосовно до умов будівництва доріг на болотах рекомендуються наступні конструктивні рішення тимчасового привантаження:

а) у вигляді додаткового шару насипу на всю ширину земляного полотна;

б) у вигляді насипу-привантаження (звуженого насипу).

При застосуванні тимчасового привантаження дуже важливим є питання раціонального використання ґрунту привантаження. Для вказаних конструктивних рішень розроблено декілька технологічних схем здійснення тимчасового привантаження. Для привантаження, яке виконується у вигляді додаткового шару насипу розроблена нова технологія улаштування тимчасового привантаження методом безперервного переміщення додаткового шару ґрунту (рухоме привантаження), формування якого здійснюється за рахунок об’єму ґрунту насипу. Загальний об’єм ґрунту при цьому не збільшується. Збільшується тільки об’єм ґрунту, який переміщується бульдозером, оскільки ґрунт, який використовується для тимчасового привантаження, необхідно переміщувати двічі: перший раз у привантаження, другий – у насип.

Ще однією особливістю даної технології є те, що навантаження на основу приймається не менш безпечним для найбільш слабкого шару або прошарку, що забезпечує прискорення консолідації у цілому за рахунок видавлювання нестійких ґрунтів, які попередньо ущільнюються шляхом тривалої витримки чітко конструктивних навантажень. Для попередження видавлювання слабкого ґрунту у великих об¢ємах попередньо відсипається перший шар насипу товщиною 1,5 м по всій довжині болота або при його великій довжині ділянками протяжністю не менше 25 м. Цей шар повинен забезпечити попередню консолідацію і запобігти утворенню вала випинання по довжині насипу. Цей шар також повинен захищати верхню частину болота від промерзання і забезпечувати першочерговий проїзд будівельного транспорту.