Основні етапи формування криміналістики в Україні в 19 - на початку 20 століття

Криміналістична література. Криміналістика, як самостійна наука, бере свій початок з кінця XIX ст. її засновниками вважаються австрійський професор Ганс Грос (1847—1915 рр.) та французький криміналіст Альфонс Бертильон (1853—1914 рр.), які зробили великий внесок у створення цієї нової, важливої для правосуддя науки. Але слід відзначити, що чимало в цьому напрямку було зроблено вченими і практичними працівниками багатьох країн, у тому числі Росії та України.

Формування криміналістичних знань нерозривно пов'язано з розвитком кримінально-процесуальної науки. Саме в працях процесуалістів порушувались питання стосовно прийомів збирання, виявлення і дослідження речових доказів, тактики проведення окремих слідчих дій тощо.

Активного розвитку наукові дослідження засобів боротьби зі злочинністю одержали у другій половині XIX ст. Цьому сприяли судова реформа 1864 р. та досягнення науки, в першу чергу, в галузі хімії та судової медицини. В цей час з'являються як вітчизняні, так і перекладні зарубіжні роботи, присвячені різним аспектам криміналістики.

Серед опублікованих у той час робіт були і праці українських вчених. В 1870 р. вийшла монографія доцента кримінального права Харківського університету Л.О.Владимирова “Про значення лікарів-експертів у кримінальному судочинстві”. В 1871 р. кандидат законознавства Київського університету В. Сокольський видав монографію “Найголовніші моменти в історії повального обшуку”. Професор психіатрії при Харківському університеті П.І. Ковалевський надрукував наукову працю для медиків та юристів “Судово-психіатричні аналізи” (1880 р.), в якій наводив багато прикладів із своєї довголітньої експертної практики. В 1891 р. у Києві вийшла книга “Короткий курс судової медицини за новітніми джерелами”, а через три роки в Одесі з'явилася праця М. Шимановського “Фотографія в праві і правосудді”. В тому ж, 1894 р., в С-Петербурзі була надрукована книга професора Київського університету М.О.Оболонського “Посібник при судово-медичному дослідженні трупа і при дослідженні речових доказів”.

В 90-х роках видаються різноманітні інструкції, керівництва по розшуку, дізнанню і слідству. Так, в 1883 р. київський прокурор М. О. Шепелєв ввів в дію “Інструкцію чинам поліції Київської судової палати по виявленню і дослідженню злочинів”, в якій давалися вказівки щодо розслідування найбільш небезпечних злочинів. Аналогічні інструкції були видані харківським прокурором В. Давидовим (1898 р.) та іншими.

В Україні в першому десятиріччіXX ст. серед робіт, в яких порушувались криміналістичні проблеми, були праці Г. Н. Брейтмана, В. В. фон Ланге, Г. М. Рудого. В літературі ці твори ще не розглядалися, тому дамо їм коротеньку характеристику.

Праця Г.Н. Брейтмана “Злочинний світ. Нариси з побуту професійних злочинців” (1901 р.) присвячена розгляду тактичних прийомів, якими користуються професійні злочинці: кишенькові злодії (“марвіхери”, “мойщики”), конокради, аферисти, шахраї тощо Книга колишнього начальника харківської сискної поліції В. В. фон Ланге “Злочинний світ. Мої спогади про Одесу і Харків” (1906 р.) хоча і відноситься до жанру спогадів, але в ній автор не тільки розповідає про техніку розкриття того чи іншого злочину, але й дає докладну характеристику різним категоріям злочинців: убивцям, розбійникам, грабіжникам, злодіям, шахраям, фальшивомонетникам, винокурам тощо, розкриваючи професійні таємниці їх злочинної діяльності.

В 1905 р. за розпорядженням київського поліцмейстера було видано окремою книгою “Звіт про діяльність сискного відділення київської міської поліції за 1902, 1903 і 1904 рр.”, автором якого був завідуючий сискним відділенням колежський секретар Г. М. Рудой. Ім'я цього українського криміналіста-практика, як і його праця, до недавнього часу залишалися невідомими для вчених, незважаючи на те, що він зробив значний внесок у розвиток не тільки української, але й російської криміналістики.

Для сьогодення значення роботи Г. М. Рудого полягає в тому, що вона вносить окремі зміни в існуючі в науковій літературі твердження, стосовно деяких питань історії вітчизняної криміналістики. Посилаючись на це джерело, можна впевнено говорити, що перше в Росії дактилоскопічне бюро було організоване в Києві і чини київської сискної поліції першими в Російській імперії для розкриття злочинів використовували слідчий чемодан та службово-розшукових собак.

У 1910 р. у Харкові вийшла монографія одного з засновників криміналістичного напрямку в судовій медицині професора Харківського університету М.С. Бокаріуса (1869—1931 рр.) “Судово-медичні мікроскопічні і мікрохімічні дослідження речових доказів”, а через п'ять років книга “Судова медицина, викладена для юристів” (1915 р.).

До робіт цього часу потрібно віднести і довідкові видання, в яких у різній мірі висвітлювалися питання криміналістичних засобів розслідування злочинів та юридичну літературу з різноманітних галузей знань. Це праці Л. А. Дабкевича “Настільний поліцейський словник” (1904 р.), Е. П. Акулініна “Інструкція для городових міської поліції” (1912 р.), а також С. М. Трегубова “Настільна книга криміналіста-практика” (Спб. 1909 р.), ЇЇ автор ставив перед собою мету “дати кожному бажаючому можливість швидко знайти по питанню, які його цікавлять відповідні сенатські роз'яснення і вказівки на новітню юридичну літературу”.

До довідкових книг належать і видані в 1913 р. Департаментом поліції п'ять випусків розшукових альбомів: Випуск І — “Кишенькові злодії (марвіхери)”, II — “Злодії зломщики (шніфери)”, III — “Шахраї — аферисти”, IV — “Коно і худобо-кради” та V — “Грабіжники і убивці”. Ці альбоми призначені виключно для службового користування і містять фотографії професійних злочинців за їх кримінальною спеціалізацією. В них також описуються способи вчинення злочинів, які найчастіше зустрічаються в практиці, і ті тактичні прийоми, якими в більшості випадків користуються злочинці.

У розшуковому альбомі містилося 419 фотокарток професійних кишенькових злодіїв (в профіль та анфас) молодого та середнього віку, зареєстрованих в столичних і губернських сискних відділеннях переважно за останні п'ять років до випуску альбому. Зліва і внизу кожної фотокартки поміщалися такі дані: звання (міщанин тощо), ім'я, по-батькові, прізвище, рік народження або вік в момент фотографування, зріст (в метрах і сантиметрах), колір волосся, бороди; коли і в якому місці був зареєстрований або затриманий; форма носа (УГ-ПРЯМ-ВИ) і перша характерна прикмета правого вуха (за спрощеною системою А. Бертильона). Саме від форми спинки носа і особливостей вуха залежав спосіб розташування фотокарток. Для цього в альбомі була таблиця, яка служила керівництвом для визначення форми носа і вуха. Крім того, під фотокарткою вказувалася дактилоскопічна формула і особисті прикмети, а також порядковий номер. Останній полегшував знаходження потрібної сторінки альбому.

Поліцейським чинам особливо рекомендувалося не шкодувати часу на вивчення прикмет злочинців. “Необхідно завжди пам'ятати,— підкреслювалося в альбомі,— що головна умова успішного впізнання злочинця по фотокартці, швидкого розшуку його на очі серед тисячі інших полягає в тому, щоб чітко знати його зовнішність, вміло і уважно вивчати риси його фізіономії, додержуючись системи “словесного портрету”.

Експертно-криміналістичні заклади. До кінця XIX ст. в Російській імперії не існувало спеціальних експертно-криміналістичних закладів. Основну допомогу правоохоронним органам здійснювали приватні особи, які мали необхідні знання, та деякі державні установи і наукові заклади, які періодично проводили дослідження по кримінальним і цивільним справам.

Після судової реформи 1864 р. коло осіб, яким доручалося проведення експертиз, значно розширилось. Згідно зі Статутом кримінального судочинства (ст. 326) в якості обізнаних осіб могли бути запрошені лікарі, фармацевти, професори, вчителі, техніки, художники, ремісники, скарбники та інші особи, які мали спеціальні пізнання і набули особливого досвіду “... по якій-небудь службі або частині”. Експертами по порівнянню підписів і почерку дозволялося залучати також чинів поліцейських управлінь. В одному з циркулярів Міністерства юстиції вказувалося, що поліцейські чини “... в силу довголітніх занять своїм предметом... можуть вважатися цілком обізнаними в справі порівняння почерків і по своїй чисельності представленого ними контингенту в змозі з'явитися в суд без відчутної шкоди до прямих своїх обов'язків чи занять...”.

Для проведення судово-медичних експертиз слідчі на місцях найчастіше використовували можливості лікарських управ. Вже в 60—70 роки минулого століття майже всі вони мали штатних експертів, в розпорядженні яких були мікроскопи, хімічні реактиви і просте обладнання. Їх роботу контролювала лабораторія при Медичному департаменті, яка в разі необхідності проводила повторне дослідження.

У справах про підробку грошових знаків та інших цінних паперів судово-експертним закладом періодично виступала Експедиція заготовлення державних паперів, яка випускала паперові грошові знаки, облігації тощо. В тих випадках, коли виникали вузькоспеціальні питання в галузі біології й інших наук, слідчі і судові органи зверталися до Центральної хімічної лабораторії Міністерства фінансів. В ній проводились експертизи, пов'язані з дослідженням різних рідин: спирту, одеколону, масел, політури тощо.

Технічну експертизу документів, фірмових знаків і таврів здійснювали Мануфактурна рада Міністерства фінансів та єдина Медична рада при медичному департаменті Міністерства внутрішніх справ. Експертною діяльністю займалося також і Російське технічне товариство. В його складі в 1878 р. було створено фотографічний відділ, де проводилися різноманітні експертизи, в тому числі дослідження документів.

Для одержання висновків експертиз з найбільш важливих справ зверталися до Академії наук, яка здійснювала дослідження переважно судово-медичного та хімічного характеру. Активну участь у проведенні експертиз брали відомі російські вчені Д. І. Менделєєв, О. М. Бутлеров, М. І. Пирогов, М. М. Зінін та інші.

Досить часто для проведення експертиз суд і поліція залучали представників медицини, хімії та психіатрії. Наприклад, у Харкові у другій половині XIX ст. протягом багатьох років судово-психіатричні експертизи проводив професор психіатрії при Харківському університеті П. І. Ковалевський.

Відомо, що українські вчені були одними із перших, хто проводив судово-медичні дослідження слідів крові. Піонером у цьому напрямку був Харківський університет. Говорячи про Харківський університет, необхідно також відзначити, що саме він став першим у викладанні криміналістики в юридичних учбових закладах. Вже з 1910 р. професор кримінального права і судочинства А. Д. Кисельов знайомив в лекціях студентів-юристів з основами криміналістики, а професор М. С. Бокаріус у своїх працях ставив питання про необхідність викладання на юридичних факультетах основ судової медицини.

Першим криміналістичним закладом в Росії була судово-фотографічна лабораторія, яка відкрилася в 1889 р. при Петербурзькому окружному суді. Створив її на власні кошти вчений-криміналіст Є. Ф. Буринський. У 1912 р. лабораторію скасували, а замість неї організували кабінет науково-судових експертиз, підпорядкований прокурору Петербурзької судової палати. Протягом двох наступних років аналогічні кабінети одержали прописку в Москві, Києві та Одесі. Коло їх експертної діяльності було набагато ширше ніж у лабораторії. Згідно з законами від 28 липня 1912 р. і 4 липня 1913 р. кабінети науково-судових експертиз призначалися “... для проведення досліджень по кримінальних і цивільних справах за допомогою фотографії, дактилоскопії, хімічного і мікроскопічного аналізів та інших прийомів, за винятком досліджень, які проводять лікарські відділення губернських правлінь, а також для надання, в особливо важливих випадках, сприяння слідчій владі щодо виявлення винних і з'ясування злочинів або встановлення невинності підозрюваного”'.

Діяльність кабінетів регламентувала спеціальна інструкція. В функції керівника і його помічника входило: проведення досліджень, дача висновків з проведених експертиз і з різних технічних питань у судових засіданнях, виїзд на місце вчинення або виявлення злочинів для фотографування та участі в огляді місцевості, трупів, зломів і різноманітних слідів.

Структурно кабінети складалися з трьох відділів: фотографічного, кримінально-технічного та хімічного. У фотографічному відділі застосовувалась метрична, репродукційна, проекційна фотографія, мікрофотографія і фотографія в ультрафіолетовому промінні.

Київський кабінет науково-судових експертиз, заснований у лютому 1914 р., очолив криміналіст С. М. Потапов (1873 — 1957 рр.), який в подальшому став одним з основоположників радянської криміналістики.

В Одесі керівником відкритого у квітні 1914 р. кабінету науково-судових експертиз став учений-криміналіст М. П. Макаренко. До експертної роботи ним були залучені відомі спеціалісти різних галузей науки: С. М. Матвєєв, Є. С. Єльчанінов та інші.

Свідчень про дореволюційну діяльність Київського і Одеського кабінетів науково-судових експертиз збереглося дуже мало, бо більшість матеріалів втрачено під час громадянської війни. Із звітів, опублікованих в літературі, відомо, що в середньому за рік в кабінетах проводилось майже 300 різноманітних експертиз. Наприклад, в Одеському кабінеті за три роки роботи було здійснено 738 експертиз: в 1914 р.- 215, в 1915 р.- 279, а в 1916 р.- 244. Дослідження розподілялися таким чином: порівняння почерків — 346; інші дослідження документів — 122; дактилоскопія — 38; дослідження волосся, сперми і крові — 43; хімічні дослідження — 122; інші види — 67.

Про високий рівень і багатопланову тематику експертиз, проведених співробітниками цих кабінетів, а також про їх значний внесок у криміналістичну науку свідчать матеріали 1-го з'їзду експертів-криміналістів, який відбувся 1—9 липня 1915 р. у Петрограді'. Його учасниками були керівники кабінетів науково-судових експертиз, їх помічники, окремі судді та судові слідчі. Крім юристів, у роботі з'їзду брали участь медики, хіміки, фізики й біологи.

Серед виступаючих на цьому форумі були і представники українських криміналістів, доповіді яких сприймалися з великою увагою.

На великий жаль, перші кабінети науково-судової експертизи проіснували не довго, під час революції 1917 р. і громадянської війни більшість із них практично припинили свою діяльність. Але й за ці декілька років вони зробили значний внесок в розвиток вітчизняної криміналістики, упроваджуючи в слідчу практику науково-технічні прийоми і методи.

Кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Особливу систему криміналістичних закладів становили кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Перше в Росії реєстраційне бюро, яке називалося антропометричною станцією, було створене при Петербурзькій сискній поліції в 1890 р. “для позбавлення рецидивістів можливості приховувати свою попередню судимість, рівно як констатування підозрілих осіб, бажаючих приховувати своє минуле і своє дійсне звання”.

Через два роки у периферійних містах відкрили ще 12 аналогічних станцій. Більшість із них підпорядковувалась тюремним комітетам, в тому числі і єдина в Україні — Одеська. Головна функція цих станцій полягала в реєстрації і ототожненні злочинців за допомогою антропометричних вимірів за системою, розробленою А. Бертильоном.

Зазначимо, що до цього часу технічні прийоми кримінальної реєстрації змінювалися декілька разів. До початку 70-х років минулого століття в Російській імперії існував середньовічний метод реєстрації злочинців — таврування, узаконений в 1691 р. царським указом “Про таврування злочинців, які замість смертної кари будуть підлягати іншому покаранню та засланню, і про виготовлення тавра для цього з літерою В”. Форма тавра з роками змінювалась. Інколи злочинцям випалювали цілі слова: “ВОР”, “КАТ” — по одній літері на кожній щоці і одну літеру на лобі. Як відмічалось у царських указах, мета таврування злочинців — “щоб були від добрих людей відмінні”.

Після скасування таврування у 1863 р. реєстрація затриманих і розшукуваних осіб здійснювалася дільничою поліцією за допомогою спеціальних реєстрових книг, де вказувалися прикмети зареєстрованого. Описування прикмет велося без всякої системи і впізнати по них людину було практично неможливо. З введенням антропометрії замість книг створюються картотеки для запису затриманих, розшукуваних і засуджених. Пізніше Міністерство юстиції починає видавати довідкові книги про засуджених.

Антропометричний метод реєстрації передбачав 12 вимірювань визначених частин людського тіла: зріст (загальний і сидячи), довжина і ширина голови, ширина скулової кістки, довжина і ширина правого вуха, довжина лівого передпліччя, довжина середнього пальця і мізинця лівої руки, довжина ступні лівої ноги і ширина витягнутих горизонтальних рук. Крім цього визначався колір очей.

При заповненні антропометричної карти рекомендувалося поміщати і фотокартку злочинця. В Україні перше поліцейське фотографічне ательє з'явилося в 1864 р. в м. Бобринці (нині Кіровоградської обл.), організоване на кошти, зібрані на підписці населення з метою “додатку фотокартки до всіх важливих випадків судово-поліцейських справ”. Але ці випадки застосування фотографії були епізодичні і не створювали системи. Наукова база для виникнення судової фотографії з'явилася в кінці XIX ст.

Одним із важливих заходів щодо удосконалення кримінальної реєстрації було створення антропометричного кабінету. Порядок реєстрації був такий: на кожного доставленого в сискну частину складалася антропометрична картка за системою Бертильона в 3-х примірниках. Один примірник знаходився в шафі № 1, розділеній на ящики за видами вчинення злочинів (убивці, злодії, шахраї, гвалтівники тощо); другий — в шафі № 2, де концентрувались картки злочинців за алфавітним порядком, а третя картка поміщалася в шафі № 3 в порядку бертильонажу. Фотокартки непізнаних трупів містилися в шафі № 4. Департамент поліції в подальшому докладав зусиль щодо розширення мережі антропометричних кабінетів, але централізованого обліку по лінії сискної поліції в масштабах імперії до 1908 р. не існувало. Це сталося після створення в усіх губернських і найбільш значних повітових містах 89 сискних відділень, які згідно з законом від 6 липня 1908 р., поділялися на 4 розряди. В Україні вони існували в таких містах: Києві, Одесі, Харкові (І розряд), Катеринославі, Єлизаветграді, Миколаєві (II роз.), Житомирі, Кам'янець-Подільську, Полтаві, Кременчузі, Бердичеві, Херсоні, Сімферополі, Керчі, Новоросійську (III роз.) і Чернігові (IV роз.). Провідним підрозділом сискного відділення було довідково-реєстраційне бюро, головним завданням якого була реєстрація злочинців, систематизація всіх відомостей про них, встановлення особи, видача довідок про судимість і розшук винних осіб. До компетенції бюро відносилось також проведення криміналістичних експертиз (дослідження речових доказів, технічних досліджень документів, експертиз почерків тощо).

У вересні 1903 р. київський поліцмейстер полковник Цихоцький, перебуваючи у Німеччині, відвідав Дрезденську виставку поліцейської техніки, а також побував у місцевій кримінальній поліції, повернувшись до Києва, він відрядив завідуючого сискною частиною Г.М. Рудого до Дрездена для ознайомлення з найновішими досягненнями кримінальної поліції з метою застосування їх в київському сискному відділенні. Серед різноманітних експонатів виставки увагу Рудого привернули “..чемодан з великою кількістю інструментів, необхідних для виявлення злочинів та нових спосібів ототожнення особи злочинця за допомогою дактилоскопії”. Із Дрездена він направився до Берліна, а потім до Вени, де ознайомився з організацією сискної справи в цих містах.

Після повернення з закордонного відрядження Рудой зібрав на власний кошт в сискному відділенні такий же чемодан, доповнивши його багатьма приладами, необхідними для місцевих умов. Фактично це був перший у Росії слідчий чемодан, який стали використовувати під час огляду місця події для виявлення слідів, речових доказів тощо. Будучи переконаним прихильником нового методу ідентифікації, Рудой організував при сискній поліції дактилоскопічний відділ, який почав діяти з 1 січня 1904 р. Крім того, він розробив проект організації дактилоскопічних бюро в поліції Російської імперії, який подав керівництву 13 жовтня 1903 р. Цей документ складався з 4-х розділів: антропометрична система; новий дактилоскопічний метод; організація дактилоскопічних бюро; розшуки злочинців за дактилоскопічними відбитками.

Історію російського і українського службового собаководства треба рахувати з Києва, де ще в грудні 1904 р. місцева поліція закупила в м. Швелмі (Німеччина) чотири собаки-шукачі породи вівчарки різної статі. Туди ж був спеціально відряджений дресирувальник сискного відділення, який, пройшовши місячні курси, одержав атестат про успішне вивчення ним “...способу дресирування і виховання собак”. Його закордонне навчання і купівля вівчарок коштували державній казні 695 крб. 50 коп. В кінці 1904 р. одна з собак по кличці Гексе приступила до розшуку злочинців по “гарячих” слідах.

На початку 1905 р. при Київській міській поліції був створений розплідник службово-розшукових собак.

Відзначимо, що процедура кримінальної реєстрації була занадто складною. В одній тільки основній реєстраційній карті значилось 120 пунктів, які необхідно було заповнити. Тому департамент поліції, проводячи в 1913 р. реформу в галузі кримінального сиску, почав зі спрощення кримінальної реєстрації. Класифікацію злочинців за словесним портретом замінили реєстрацією по дактилоскопії, а антропометрію залишили тільки для впізнання рецидивістів, зареєстрованих у сискних відділеннях до 1908 р.

На жаль, під час громадянської війни реєстраційні матеріали сискних відділень у своїй більшості були знищені. Там, де вони збереглися, їх успішно використовували в перші роки Радянської влади співробітники карного розшуку для ідентифікації злочинців-професіоналів.