РОЗДІЛ XI. Небезпечна подорож. Автор прибуває до Нової Голландії з наміром оселитися там

Небезпечна подорож. Автор прибуває до Нової Голландії з наміром оселитися там. Один із тубільців стрілою ранить його. Його хапають і силоміць садовлять на португальський корабель. Чемне поводження капітана. Автор прибуває до Англії.

Я розпочав цю одчайдушну подорож 15 лютого 1714 року, о дев'ятій годині ранку. Віяв попутний вітер. Розміркувавши, що веслування мене швидко стомить, а вітер може вщухнути, я наважився розпустити своє маленьке вітрило. Таким чином я пропливав з допомогою відпливу, мабуть, ліги півтори на годину. Мій хазяїн зі своїми приятелями стояв на березі, доки я майже зовсім зник з його очей, і до мене часто долинав голос гнідого огира (який завжди любив мене): «Гнуй ілла них а, мейджах єгу», тобто: «Бережи себе, добрий єгу».

Я мав намір оселитись на якомусь безлюдному острівці, де б я міг прогодувати себе. Це було б для мене більшим щастям, ніж посада першого міністра при найславнішому дворі в Європі. Сама думка повернутись до людської цивілізації, де я опинився б у товаристві та під владою єгу, сповнювала мене жахом. На самоті я міг би принаймні віддатися думкам, обмірковуючи чесноти незрівнянних гуїгнгнмів і уникаючи небезпеки поринути в нечестя та розпусту своїх одноплемінників.

Читач, мабуть, пам'ятає, як я, заарештований екіпажем, кілька тижнів просидів у каюті, не знаючи, куди пливе корабель, а матроси, зсаджуючи мене з баркаса на берег, правдиво чи неправдиво присягалися, що й самі не знають, яка це частина світу. Проте я гадав тоді, що ми пливемо градусів на десять південніше від мису Доброї Надії, тобто десь близько 45° південної широти. Я зробив такий висновок з кількох підслуханих мною слів, а розмови про їхній намір іти до Мадагаскару навели мене на думку, що ми були на південний схід од нього. Хоч то був тільки здогад, я все‑таки вирішив узяти курс на схід, щоб добутися до західного берега Нової Голландії або одного з островів, що лежать на захід од неї.

Пропливши при західному вітрові, за моїми розрахунками, щонайменше вісімнадцять ліг, годині о шостій вечора я помітив маленький острівець на півмилі від себе і незабаром пристав до нього. Це, власне, було не що інше, як скеля з вимитою у ній бурями невеличкою затокою. Витягам пірогу на берег, я зійшов на верх скелі і на сході виразно побачив землю, що смужкою тяглася з півдня на північ. Проспавши ніч у човні, я вранці вирушив у дальшу путь і о сьомій годині вечора досяг уже південно‑західного берега Нової Голландії. Це підтвердило мою давнішню гадку про те, що на картах країну цю поміщають принаймні на три зайві градуси східніше. Про це я багато років тому казав моєму шановному другові – панові Герману Моллю, але він волів пристати на твердження інших авторів.

Там, де я висів на берег, людей не було видно, але, не маючи з собою зброї, я не наважився заходити далеко в глиб країни. На березі я знайшов молюсків і поїв їх сирими. Я не розкладав вогнища, щоб не привернути уваги тубільців. Заощаджуючи свої запаси, я протягом трьох днів харчувався устрицями та іншими молюсками. На щастя, я знайшов струмок з чудовою водою, яка дуже відсвіжила мене.

На четвертий день, відійшовши від берега трохи далі, я побачив не більше як за п'ятсот ярдів од себе двадцять або тридцять тубільців. Всі вони – чоловіки, жінки та діти – були зовсім голі й сиділи навколо вогнища, як про те свідчив дим. Один, помітивши мене, сказав іншим, і тоді п'ятеро їх, залишивши коло багаття жінок та дітей, попростували до мене. Я побіг чимдуж до берега, сів у човен і наліг на весла. Спостерігши мій відступ, дикуни побігли слідом за мною і, перше ніж я встиг одплисти на безпечну відстань, пустили стрілу, яка глибоко увігналась мені у праве коліно, залишивши по собі знак на все життя. Побоюючись, що стріла отруєна, я відплив далі від берега, сяк‑так висмоктав з рани кров і зав'язав ногу як міг.

Не насмілюючись повернутися назад, я вирішив податись на північ. Невеликий вітер подував мені напроти, тобто з північного заходу, і мені довелося веслувати. Роздивляючись на всі боки й шукаючи, де пристати, я на північно‑північний схід од себе побачив вітрило, що рухалось у напрямі до мене. Спершу я не знав, чи чекати на нього, чи ні, а далі огида до єгу взяла гору. Нап'явши своє; вітрило та взявшись за весла, я попростував на південь і ввійшов у ту саму бухту, звідки відплив уранці, воліючи потрапити до рук дикунів, ніж знову жити серед європейських єгу. Витягши човен на берег, я заховався за камінь біля того струмка з чудовою водою, про який я згадував вище.

Корабель підійшов до бухти, і з нього послали на берег баркас по свіжу воду (бо це місце, здається, було добре відоме). Я помітив човен, коли він пристав уже до берега і було пізно шукати іншого притулку. Матроси, висівши на землю, побачили мою пірогу. Оглянувши її, вони зрозуміли, що хазяїн мусить бути неподалік. Четверо з них, добре озброєні, обшукали всі розколини в скелях і нарешті надибали на мене. Вони зачудовано дивились на мій незвичайний одяг, на підбиті дерев'яними підошвами черевики, на хутряні панчохи. Все це переконало їх, що я не тубілець, бо ті ходять голі. Один із матросів португальською мовою звелів мені підвестися й запитав, хто я. Добре розуміючи цю мову, я звівся на ноги й відповів, що я – бідний єгу, вигнаний гуїгнгнмами, і уклінно прошу дозволити мені попливти далі своєю дорогою. Вони здивувалися, почувши відповідь своєю мовою. З кольору мого обличчя вони впізнали в мені європейця, але не могли збагнути, що то за гуїгнгнми та єгу. До того ж і моя вимова, яка скидалась на кінське іржання, насмішила їх. Я ввесь тремтів зі страху та огиди і, повторивши ще раз своє прохання, поволі пішов до піроги. Та матроси не пустили мене і знову почали розпитувати, звідки я родом, куди прямую і таке інше. Я відказав, що народився в Англії. П'ять років тому, коли я виїхав звідти, наші держави були в дружніх стосунках, і це дозволяло мені думати, що вони не поставляться вороже до бідолашного єгу, який шукає відлюдного місця, де б звікувати решту свого нещасливого життя.

Коли вони заговорили, мені здалося, що я ніколи не чув і не бачив нічого неприроднішого. Для мене це було так само дико, якби собака або корова забалакали по‑англійському, або єгу – мовою гуїгнгнмів. Чесні португальці й собі дивувалися на мій вигляд та незвичайну вимову, хоч і добре розуміли мене. Вони поводились зі мною дуже приязно і сказали, що капітан, напевно, задарма відвезе мене до Лісабона, звідки мені легко буде дістатись додому, що двоє з них вергнуться зараз на корабель сповістити капітана про свою знахідку і дістати від нього розпорядження. Матроси зажадали, щоб я заприсягся, що не пробуватиму втікати, а ні – то мене зв'яжуть. Я вирішив погодитися. Їх дуже цікавило, як я тут опинився, але мої відповіді остаточно переконали їх, що я – божевільний. За дві години баркас, одвізши на корабель бочки із свіжою водою, повернувся назад з наказом капітана приставити мене на борт. Я впав навколішки, благав не позбавляти мене волі, але даремно – вони зв'язали мене, поклали в човен, привезли на корабель і відвели в каюту до капітана.

Капітан звався Педро де Мендес. Він був дуже чемний і шляхетний чоловік. Він попросив, щоб я розповів йому про себе, і запитав, чим почастувати мене. Він сказав, що я буду почесним гостем на судні, і наговорив стільки приємних речей, що я аж здивувався, бачачи таку чемність у звичайного єгу. Проте я сидів сумний та мовчазний і мало не зомлів од самого духу капітана та його матросів. Нарешті я попросив принести мені чогось попоїсти з моїх запасів у човні. Але капітан звелів подати курча і прекрасного вина, а після обіду наказав одвести мене в чисту каюту й покласти в постіль. Я ліг, не роздягаючись, а за півгодини, коли, на мою думку, екіпаж саме обідав, вийшов з каюти й хотів кинутись у море та спробувати допливти до берега, щоб не жити серед єгу. На жаль, один із матросів затримав мене, повідомив про мій учинок капітана, і мене замкнули в каюті.

По обіді дон Педро зайшов до мене. Він хотів довідатись, що штовхнуло мене на такий одчайдушний учинок. Запевнивши, що піклується лише про моє добро, він говорив дуже зворушливо, і кінець кінцем я вимушений був поводитись із ним, як з твариною, що має певні розумові здібності. Коли я коротенько розповів йому про свою подорож, про змову матросів проти мене, про країну, де вони мене висадили, та про моє трирічне життя в гуїгнгнмів, він поставився до моїх слів як до марення або вигадки. Це страшенно образило мене, бо я забув уже, що таке брехня, без якої єгу всіх країн не можуть обходитись і в якій підозрюють усіх своїх одноплемінців. Я запитав його, чи існує в їхній країні звичай казати те, чого немає, і запевнив, що майже забув про брехню, і що хоч би я прожив у Гуїгнгнмії й тисячу років, то не почув би там жодного слова неправди, навіть од найгіршого з їхніх слуг. Я сказав далі, що мені байдуже, чи вірить він моєму оповіданню, чи ні, але, з пошани до нього, я попросив його поставити мені кілька запитань і обіцяв відповідями довести, що кажу саму правду.

Бувши людиною розумною, капітан, по кількох спробах спіймати мене на перекручуванні істини, почав вірити моїм словам. Він сказав, що коли я дам йому слово не пробувати відібрати собі життя, він звелить звільнити мене, в іншому разі мене триматимуть ув'язненим до самого Лісабона. Я дав таку обіцянку, зауваживши принагідно, що мені було б легше перетерпіти найбільше лихо, ніж повернутися жити до єгу.

Під час нашої подорожі не трапилось нічого цікавого. З вдячності до капітана я іноді розмовляв з ним, докладаючи всіх зусиль, щоб не виявляти при ньому своєї огиди до людей. Коли ж я не міг її приховати, дон Педро вдавав, що не помічає цього. Але здебільшого я сидів у себе в каюті, щоб не бачити нікого з екіпажу. Капітан кілька разів умовляв мене скинути дикунський одяг і пропонував позичити свій найкращий костюм. Проте сама думка одягти на себе те, що було на єгу, завдавала мені жаху. Я попросив позичити мені тільки дві чисті сорочки, які відразу ж добре виправ. Протягом усієї подорожі я прав їх і міняв щодня.

Ми прибули до Лісабона 5 листопада 1715 року. Висідаючи на берег, я вгорнувся в капітанів плащ, щоб не привертати до себе уваги людей. Капітан провів мене до свого дому. Я попросив дати мені найдальшу кімнату на верхньому поверсі з вікнами в двір. Він пообіцяв мені не казати нікому про мої пригоди у гуїгнгнмів, бо це притягло б до мене силу відвідувачів і поставило б мене під загрозу ув'язнення, а то й спалення на вогнищі інквізиції. Капітан переконував мене замовити собі вбрання, але я ніяк не міг дозволити кравцеві доторкнутися до себе. Кінець кінцем я взяв одяг у дона Педро, бо був з ним майже однакового зросту. Він позичив мені ще й інші неношені речі, які я провітрював цілу добу, перше ніж надягти на себе.

Капітан був неодружений і мав у господі тільки трьох слуг, але не дозволяв їм услуговувати коло столу. Вся поведінка його була надзвичайно чемна. Він так людяно ставився до мене, що я перестав уникати його товариства. З часом він умовив мене визирнути з заднього вікна у двір. Незабаром я погодився зайти до іншої кімнати, але, виглянувши звідти на вулицю, аж одскочив назад з переляку. Проте через тиждень дон Педро переконав мене зійти вниз до дверей. Острах мій перед людьми поволі зменшувався, зате огида та презирство до них, здавалося, зросли. Нарешті, набравшися відваги, я пішов з капітаном прогулятись на вулицю, спершу заткнувши собі носа рутою та тютюном.

Через десять днів дон Педро, обізнаний уже до деякої міри з моїми сімейними обставинами, сказав, що моя честь і моє сумління вимагають, щоб я повернувся на батьківщину й жив дома з дружиною та дітьми. Він сказав, що в порту є корабель, готовий одпливти до Англії, і обіцяв постачити мені все потрібне для подорожі. Нудно було б тут наводити всі його аргументи і мої заперечення. На його думку, знайти відлюдний острів, де я хотів оселитися, тепер уже неможливо, а дома мені ніхто не завадить жити цілком відлюдно.

Кінець кінцем, бачачи, що мені не залишається нічого кращого, я погодився, і 24 листопада виїхав з Лісабона на англійському торговельному судні. Хто був капітаном на ньому, я так і не спитав. Дон Педро провів мене на корабель і позичив мені двадцять фунтів стерлінгів. Прощаючись, він дружньо стиснув мене в своїх обіймах, що не завдало мені великої втіхи.

Дорогою я не розмовляв ні з капітаном, ні з матросами і, об'явившися хворим, просидів усю дорогу в своїй каюті. 5 грудня 1715 року близько дев'ятої години ранку ми кинули якір у Даунсі, а о третій дня я був уже у себе дома в Редріффі.

Жінка й діти, що вважали мене загиблим, дуже здивувались і зраділи, тимчасом як я, мушу признатися, дивився на них з ненавистю, огидою та зневагою, згадуючи про своє споріднення з ними. Хоч по вигнанні з Гуїгнгнмії я й примусив себе зносити вигляд єгу та розмовляти з доном Педро де Мендесом, а все ж таки пам'ять і уява мої завжди були сповнені чеснотами цих чудових гуїгнгнмів. Думка ж про те, що я одружений з самицею єгу, сам став батьком єгу, викликала в мене сором, замішання та жах.

Ледве я ступив у дім, як дружина обняла й поцілувала мене, а я від цього дотику впав непритомний і пролежав майже годину.

Тепер, коли я пишу ці рядки, минуло вже п'ять років після мого повернення до Англії. Перший рік присутність дружини та дітей була нестерпна для мене. Я не зносив їхнього духу, я ледве міг їсти з ними в одній кімнаті. Вони й досі не насмілюються торкатися до мого хліба або пити з мого кухля, не дозволяю я їм і брати себе за руку. На перші ж вільні гроші я придбав пару коней і поставив для них чудову стайню. Їхній конюх – мій найкращий приятель, бо самий дух, який він приносить зі стайні, діє на мене цілюще. Мої коні добре розуміють мене, і я буваю з ними щодня принаймні по чотири години. Вони не знають ні сідла, ні вуздечки, дуже люблять один одного й приятелюють зі мною.