Лекція 27. Забезпечення виконання зобов'язань. Тема 23.Забезпечення виконання зобов'язань

Тема 23. Забезпечення виконання зобов'язань.

1. Поняття і загальні умови забезпечувальних зобов'язань.

2. Неустойка.

3. Застава.

1. Поняття і загальні умови забезпечувальних зобов'язань

І засоби забезпечення зобов'язань, встановлені нормами роз­ділу 49, і заходи відповідальності, передбачені у главі 50 ЦК України, переслідують ту ж саму мету - стимулювати боржни­ка до виконання зобов'язання і захистити інтереси кредитора.

Тому ті й інші можуть бути віднесені до засобів забезпечен­ня належного виконання зобов'язань.

Разом з тим, серед засобів забезпечення зобов'язань, слід розрізняти спеціальні засоби забезпечення, передбачені главою 49 ЦК («засоби забезпечення» у вузькому значенні слова), і міри відповідальності.

Однак цим співвідношення між категоріями «відповідаль­ність» і «спеціальні засоби забезпечення» не вичерпуються.

Хоч традиційно у якості однієї з форм відповідальності роз­глядається тільки неустойка (ст. 611 ЦК України), але якщо виходити з визначення відповідальності як реалізації санкції у вигляді негативних наслідків, що покладаються на особу, винну у скоєнні правопорушення, то можна помітити, що під поняття відповідальності попадають і застава, і завдаток.

Дещо окремо знаходяться порука і гарантія, де негативні наслідки для іншої особи настають незалежно від її провини і протиправності дій. Однак, враховуючи те, що ЦК іменує покла­дання на цих осіб санкцій за невиконання зобов'язання «від­повідальністю» (ст. 554, ст. 566 ЦК України), очевидно, слід і поруку, і гарантію розглядати як відповідальність.

Таким чином, виявляється, що спеціальні засоби забезпе­чення одночасно є мірами відповідальності. Виняток складає притримання (статті 594-597 ЦК України), котре за своєю сут­ністю є засобом захисту прав кредитора, але не мірою відпові­дальності боржника, оскільки не супроводжується настанням негативних наслідків майнових наслідків для останнього (що­правда, власник притриманої речі втрачає можливість користу­ватися нею, однак це не можна вважати санкцією за порушен­ня, оскільки так само не користується своїми речами орендода­вець або особа, яка передала річ у заставу кредитору).

Усі спеціальні засоби забезпечення мають додатковий (ак­цесорний) характер і залежать від основного зобов'язання: при недійсності або припиненні основного зобов'язання вони та­кож припиняють свою дію.

Обраний сторонами спеціальний спосіб забезпечення вико­нання зобов'язань має бути письмово зафіксований або у само­му зобов'язанні, на забезпечення якого він спрямований, або додатковою угодою між ними.

Згідно норм ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпе­чення виконання зобов'язання гарантією має вчинятися у письмовій формі під страхом визнання його нікчемним.

Деякі зі способів мають бути не лише оформлені письмово, але потребують ще й нотаріального посвідчення, а в окремих випадках - також державну реєстрацію.

Так, для забезпечення інтересів заетаводержателя, уникнен­ня несанкціонованих повторних застав закон встановлює більш жорсткі вимоги до оформлення застави у тих випадках, коли майно залишається у боржника-заставника. Якщо за загаль­ним правилом достатньо простої письмової форми угоди про заставу, то іпотека, застава товарів у обігу і переробці вимага­ють нотаріального посвідчення з наступною державною реєст­рацією застави у Книзі записів застав або в Державному реєст­рі застави рухомого майна.

Загальні умовизабезпечення виконання зобов'язання вста­новлені ст. 548 ЦК України. Вони виглядають таким чином:

1) виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забез­печується, додатковим (акцесорним) зобов'язанням, якщо це передбачено договором або законом;

2) недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню;

3) визнання недійсним основного зобов'язання (вимоги) тя­гне недійсність додаткового (забезпечувального) зобов'я­зання, якщо інше не встановлено ЦК;

4) недійсність правочину щодо забезпечення виконання зо­бов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'я­зання.

Средства обеспечения обязательств могут быть классифицирова­ны по различным признакам.

1. Так, в зависимости от времени и способа установления (воз­никновения) они могут быть разделены на специальные и универ­сальные.

Специальные средства обеспечения устанавливаются в момент возникновения обязательства. В результате кредитор и должник предварительно представляют конкретные последствия невыполне­ния обязательства. К таким средствам принадлежат: неустойка, за­даток, залог, поручительство, гарантия и удержание. Они предусмот­рены главой 49 ГК.

Универсальным средством обеспечения обязательств является возмещение должником ущерба, который понес кредитор в резуль­тате невыполнения обязательства (ст. 623 ГК). Особенностью его является то, что он применяется независимо от специальной догово­ренности сторон об этом. Кроме того, размер убытков может быть определен только после невыполнения обязательств.

2. В зависимости от характера обеспечения интересов кредито­ра можно различать вещно-правовые и обязательственно-правовые средства обеспечения обязательств.

Вещно-правовые средства характерны тем, что интересы креди­тора обеспечиваются за счет предварительно выделенного имущества. Предметом обеспечения является это имущество. К ним принадле­жат: залог, задаток, удержание.

Обязательственно-правовые средства стимулируют должника к надлежащему выполнению обязательства путем создания возмож­ности предъявления к нему или к третьим лицам, которые выступа­ют в договоре, обязательственного требования. К ним принадлежат: неустойка, поручительство, гарантия.

Именно в таком порядке далее будут рассмотрены отдельные сред­ства обеспечения обязательств.

Кроме того, все средства (виды) обеспечения выполнения обяза­тельств предлагалось также разделять на три вида, взяв за критерий деления цель, для какой они устанавливаются, в сочетании с харак­тером самого средства обеспечения. Таким образом, выделяют средства:

1) устанавливающие для должника невыгодные последствия на случай невыполнения (неустойка, задаток);

2) сопровождаемые выделением из имущества должника опреде­ленной его части, которая должна служить, в первую очередь, удов­летворению возможных требований этого кредитора, с отстранени­ем от нее других возможных кредиторов (залог, удержание);

3) имеющие целью привлечение к обязательству других лиц, иму­щество которых наряду с имуществом должника также могло бы слу­жить для удовлетворения требований кредитора (поручительство, гарантия).

Однако недостатком такого деления является комплексность (сле­довательно, и определенная размытость) критерия, в результате чего предложенное объединение в группы имеет отчасти искусственный характер. Оно представляет определенный теоретический и практи­ческий интерес, но уже в рамках специальных исследований.

2. Неустойка

Согласно ст. 549 ГК, неустойка - это денежная сумма или дру­гое имущество, которые должник должен передать кредитору в слу­чае нарушения должником обязательства.

Практически так же определяется неустойка в учебной и научной цивилистической литературе.

Неустойка является популярным средством обеспечения обяза­тельств, особенно в договорных отношениях при участии юридичес­ких лиц. Привлекательность неустойки объясняется тем, что она является упрощенным средством компенсации потерь кредитора, вызванных невыполнением или ненадлежащим выполнением долж­ником его обязанностей.

Это обеспечивается такими особенностями неустойки:

1) возможность взыскания неустойки собственно за факт наруше­ния обязательства без предоставления доказательств о нанесении убытков и их размере;

2) возможность для сторон по своему усмотрению сформулировать основания, размер и условия уплаты неустойки (кроме случаев суще­ствования так называемой «нормативной» неустойки - ст. 551ГК);

3) возможность для кредитора оперативно компенсировать убыт­ки, причиненные ему невыполнением договора, в удобной для него денежной форме. Хотя ст. 549 ГК предусматривает возможность взыс­кания с должника неустойки в виде имущества, однако механизм реализации такого права пока еще не определен, что на практике может создать значительные трудности при вычислении и взыскании такого вида неустойки.

В литературе была выражена точка зрения, что неустойку в виде взыскания имущества можно именовать «альтернативной неустой­кой», поскольку здесь для должника имеет место альтернатива: в случае нарушения передать кредитору денежную сумму или другое имущество¹. Однако этот вариант вряд ли может быть приемлемым, поскольку в цивилистике уже употребляется понятие «альтернатив­ная неустойка» для обозначения возможности кредитора выбирать между взысканием неустойки или убытков.

Поскольку в ст. 549 ГК упоминаются, помимо неустойки, еще штраф и пеня, то возникает вопрос об их правовом значении. В лите­ратуре существует мнение, что это разновидности неустойки, имею­щие свои особенности. Эта позиция получила поддержку и в ГК, ко­торый содержит определение этих традиционных для советского гражданского права (ст. 204 ГК 1963 г.) разновидностей неустойки. Согласно ст. 549 ГК штраф - это неустойка, которая вычисляется в процентах от суммы нарушенного обязательства. Пеня - это неус­тойка, которая устанавливается на случай просрочки выполнения обязательств и вычисляется в процентах от суммы несвоевременно­го выполненного денежного обязательства за каждый день просроч­ки выполнения.

Такой подход, однако, кажется не очень удачным, поскольку раз­ные термины употребляются для обозначения тождественных понятий.

Фактически пеня - это та же исключительная неустойка, а штраф - неустойка штрафная. Поэтому возникает опасность смешивания разных понятий, когда речь идет об одинаковых по сути санкциях. К тому же употребление терминов «неустойка», «штраф» и «пеня» в разном значении неверно с точки зрения их этимологии: латинское «роепае» означает «штраф» (а под влиянием российской терминоло­гии появилось выражение «неустойка»).

Как отмечалось, неустойка по своей юридической природе явля­ется не только способом обеспечения выполнения обязательств, а также одной из форм гражданско-правовой ответственности. Поэто­му многие положения, регулирующие ее применение, содержатся в главе 51 ГК. Вчастности, согласно ст. 611 ГК неустойка признается одной из санкций за невыполнение или ненадлежащее выполнение обязательства, а ст. 550 ГК устанавливает, что кредитор не имеет права на неустойку, если должник не отвечает за нарушение обяза­тельства (ст. 617 ГК).

Если говорить о неустойке как специальной форме ответственнос­ти, нужно отметить, что здесь, как и в других случаях применения специальных форм ответственности, часто не требуется наличие пол­ного состава гражданского правонарушения. Например, для взыска­ния исключительной неустойки не требуется наличие убытков у кре­дитора, а следовательно, отпадает и вопрос о причинной связи между убытками и противоправными действиями. Потому для ответствен­ности здесь достаточно противоправности и вины должника.

Об этом свидетельствует и судебная практика. Так, например, банки, предъявляя к гражданам иск о взыскании задолженности по кредиту и пени (неустойки) за просрочку его возвращения, избавле­ны от необходимости доказывать наличие у них убытков в результа­те просрочки возвращения займа. Доказательства требует лишь сам факт выдачи кредита и невозвращения его в срок. Именно просрочка является противоправным действием. Вина здесь возможна как в форме намерения, так и в форме неосторожности, однако для этой категории дел такое обстоятельство практически не имеет значения.

Неустойка носит характер дополнительного обременения для должника и, по общему правилу, подлежит уплате независимо от наличия убытков (ст. 624 ГК). Она стимулирует должника к надле­жащему выполнению, а также компенсирует (полностью или частич­но) убытки, которые могут быть причинены невыполнением обяза­тельства. Потому уплата неустойки не освобождает от выполнения обязательства в натуре (ст. 552 ГК).

Условиями взыскания неустойки являются невыполнение обяза­тельства и вина должника, независимо от наличия убытков у креди­тора. Однако если убытки есть, то в зависимости от соотношения права на взыскание неустойки с правом на возмещение ущерба раз­личают неустойку:

1) зачетную - не исключает право требовать возмещения ущер­ба, но только в той части, которая не покрыта неустойкой;

2) исключительную - закон или договор могут предусмотреть взыскание только неустойки, но не убытков (используется, как пра­вило, в случаях просрочки обязательства);

3) штрафную (кумулятивную) - взыскание убытков в полной сумме сверх неустойки;

4) альтернативную - по выбору кредитора взыскиваются или неустойка, или убытки (ст. 624 ГК).

В зависимости от оснований установления неустойка разделяет­ся на договорную и нормативную. Чаще всего используется договор­ная неустойка (установленная договором сторон).

Сфера применения нормативной неустойки зависит от характе­ра нормы. Если неустойка предусмотрена императивной нормой, она подлежит безусловному применению. В случаях, когда положение о неустойке содержится в диспозитивной норме, она применяется лишь тогда, когда стороны своим соглашением не предусмотрели другой размер неустойки. Примером диспозитивной нормы здесь мо­жет быть правило ст. 625 ГК, согласно которому должник, просро­чивший выполнение денежного обязательства, по требованию кре­дитора обязан уплатить пеню в размере 3% годовых от просрочен­ной суммы, если иной размер не установлен договором или законом.

Размер неустойки, установленный законом, может быть увеличен в договоре. Вместе с тем стороны могут договориться об уменьшении размера неустойки, установленного актом гражданского законода­тельства (кроме случаев, предусмотренных законом).

Кроме того, размер неустойки может быть уменьшен по решению суда, если он значительно превышает размер убытков, и при наличии других обстоятельств, которые имеют существенное значение. Следует отметить, что в этом случае уменьшение размера неустойки является правом суда. Вместе с тем, ст. 616 ГК обязывает суд уменьшить неус­тойку, если нарушение обязательства произошло по вине кредитора.

3. Застава

Сутність застави полягає в тому, що кредитор - заставодер-жатель набуває права у разі невиконання боржником зобов'я­зання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Предметом застави може бути різноманітне майно, в тому числі речі і майнові права (вимоги), на яке може бути звернене стягнення.

Предметом застави може бути не лише майно, що є у наяв­ності, але й таке майно, яке заставодавець набуде після виник­нення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). При цьому права заставодержателя (право застави) на річ, яка є пред­метом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на пло­ди, продукцію та доходи, одержані від використання заставле­ного майна, у випадках, встановлених договором.

Однак предметом застави не може бути: майно, вилучене з цивільного обігу; вимоги, нерозривно пов'язані з особистістю боржника: про відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю, вимоги про аліменти; права, поступлення якими забо­ронене законом, і т.п. (ст. 576 ЦК України).

Предмет застави може бути замінений лише за згодою заста­водержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкоджен­ня предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі випадково­го знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний нада­ти рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити зни­щений або пошкоджений предмет застави.

Застава з передачею закладеного майна заставодержателю (або за його наказом - у володіння третьої особи) має місце при: 1) закладі; 2) заставі цінних паперів; 3) заставі майнових прав. При передачі йому майна заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у ви­падках, встановлених договором. За договором на заставодер­жателя може бути покладений обов'язок здобувати з предмета застави плоди та доходи. Разом з тим, заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний від­шкодувати заставодавцю завдані збитки.

При цьому слід враховувати, що, за загальним правилом, будь-яке заставлене майно може залишатися у заставодавця (части­на 6 ст. 576 ЦК України). Заставодержателю майно передаєть­ся в тому випадку, якщо про це прямо встановлено договором або законом. Крім того, існує майно, яке не може бути передане заставодержателю. До такого належить майно, на яке встанов­лена іпотека, а також товари у обігу або у переробці. Застава без передачі майна заставодержателю. 1) Іпотека - це застава землі, нерухомого майна, при якій земля і (або) майно, що складає предмет застави, залиша­ються у заставодавця (ст. ЗО Закону «Про заставу»). Та­ким чином, предметом іпотеки можуть бути земля, неру­хоме майно, а також сукупність землі і майна: будови, споруди, квартира, підприємство (його структурні підроз­діли) як цілісний майновий комплекс, а також інше май­но, віднесене законом до нерухомого (ст. 31 Закону «Про заставу»). Крім того, предметом іпотеки можуть бути земельні ділянки, що належать громадянам на праві при­ватної власності і багаторічні насадження (ст. 32 Закону «Про заставу»).

За основним призначенням предметів іпотеки розрізнюють: іпотеку житлових будинків, квартир, садових будинків, гара­жів; іпотеку земельних ділянок; іпотеку підприємств, будівель, будов, споруд та інших виробничих об'єктів.

Крім нотаріального посвідчення договору про заставу, у разі іпотеки вимагається внесення запису в Книгу записів застав про вчинену іпотеку (порядок ведення Книги запису застав за­тверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 січ­ня 1993 р.). Він передбачає внесення своєчасного, достовірного і такого, що кореспондує з відповідним записом в договорі, запи­су протягом трьох днів з моменту нотаріального посвідчення договору іпотеки.

2) Застава товарів у обігу або у переробці. Цей вид застави розглядається Законом «Про заставу» як спеціальний різновид застави із залишенням майна у заставо­давця.

Предметом застави товарів в обігу або переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція і т.п.

При заставі товарів в обігу або переробці, договір про заста­ву має низку специфічних ознак. Він має визначати вид застав­леного товару, інші його родові ознаки, види товарів, якими може бути замінений предмет застави. Крім цих спеціальних вимог, зберігається необхідність окреслення в договорі про заставу товарів в обігу або переробці загальних умов, які є необхідними для договору про заставу.

Застава з передачею заставленого майна заставодержа-телю.

1) Заклад - це застава з передачею заставленого майна за-ставодержателю або за його наказом третій особі (частина 2 ст. 575 ЦК України, ст. 44 Закону «Про заставу»). За домовленістю заставодержателя із заставодавцем предмет застави і у цьому випадку може бути залишений у заста­водавця під замком та печаткою заставодержателя (твер­да застава). У цьому випадку фізичної передачі речі не відбувається. Якщо предметом застави є індивідуально-визначена річ, то застава може проводитися шляхом на­кладення знаків, що свідчать про заставу. У цьому випад­ку річ фактично залишається у заставодавця, але при цьому він не має права користуватися нею, хоч і зберігає над нею контроль.

Після виконання забезпеченого заставою зобов'язання за-ставодержатель зобов'язаний негайно повернути предмет за­стави заставодавцю (якщо інше не передбачене договором).

Право користування закладеним майном, зазвичай прави­лом, у заставодержателя не виникає, воно можливе лише у випад ку, коли це спеціально передбачено у договорі. При цьому ко­ристування предметом застави не може мати комерційного характеру, прибутки, отримані заставодержателем від викори­стання предмета застави, мають бути спрямовані на покриття витрат на притримання предмета застави, а також зараховува­тися в рахунок погашення процентів по боргу або самого боргу за забезпеченим заставою зобов'язанням.

Застава рухомого майна може бути зареєстрована за заявою заставодержателя або заставодавця у Державному реєстрі за­став рухомого майна, ведення якого покладене на держателя Державного реєстру застав рухомого майна. У випадках, коли предметом застави є рухоме майно, реєстрація застави не по­в'язується з моментом виникнення права застави.

2) Застава цінних паперів.

Цінні папери характеризуються як один з оптимальних пред­метів застави. Вони достатньо ліквідні, не вимагають багато місця для зберігання.

Застава векселя або інших цінних паперів, які можуть бути передані шляхом здійснення передавального напису, здійсню­ється шляхом індосамента і вручення заставодержателю індо-сованого цінного паперу (ст. 53 Закону «Про заставу»).

Порядок звернення стягнення на цінний папір залежить від того, чи передав заставодавець заставодержателю право на па­пір або право з паперу. Якщо передано право на папір, то заста-водержатель повинен представити її для продажу з публічних торгів. На торгах вона реалізується не по номінальній, а по фактичній вартості.

Нарівні з правом на папір до заставодержателя може пере­йти і право з паперу, таким чином, заставодержатель може за­довольнити свої вимоги за рахунок предмета застави, не вдаю­чись до його продажу з публічних торгів.

3) Застава майнових прав. Заставодавець може укласти до­говір як на право вимоги за вже існуючими зобов'язанням, в яких він є кредитором, так і на ті, які можуть виникнути в майбутньому. У договорі має бути вказана особа, що є боржни­ком щодо заставодавця. Заставодавець зобов'язаний повідоми­ти своєму боржнику про заставу прав, що відбулася.

Майнові права, що мають строковий характер, можуть бути предметом застави тільки до закінчення строку їхньої дії.

У договорі застави прав, що не мають грошової оцінки (напри­клад, «ноу-хау») вартість застави визначається угодою сторін.

Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом.При цьому наступна застава майна не припиняє право застави попереднього заставодержателя.

У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на пред­мет застави і на задоволення за рахунок предмета застави сво­єї вимоги, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збит­ків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на притримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договоюом.