Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
Тема 17. Обмежені речові права
1. Право користування чужим майном.
2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс).
3. Право користування чужым земельною ділянкою для забудови (суперфіцій ).
4. Право господарського ведення і право оперативного управління.
1-3. Право користування чужим майном. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс). Право користування чужым земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)
Право користування чужим майном являє собою сервітут. У ст. 401 ЦК України сервітут визначається як право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою.
Відповідно до традиції, яка закладена ще в римському праві (або навіть ще раніше у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть розподілу полягає в тому, що при земельних сервітутах право користування чужою річчю встановлюється на користь власника сусідньої ділянки (це начебто «відносини між ділянками», оскільки особа власника ролі не відіграє), а особисті сервітути встановлюються на користь певної особи (і, отже, припиняються її смертю).
Емфітевзіс - це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва (ст. 407 ЦК України). Характерною рисою емфітевзіса є вимога використання чужого майна за цільовим призначенням, що складає обов'язок емфітевта (користувача).
Сутність суперфіцію полягає в тому, що власник виділяє земельну ділянку або її частину в користування суперфіціа-рію - фізичній або юридичній особі - для будівництва промислових, побутових, соціально-курортних, житлових і інших будов або споруд безкоштовно або за відповідну винагороду (ст. 413 ЦК України). Як і емфітевзіс, суперфіцій є довгостроковим, відчужуваним і таким, що успадковується, правом, мо жливість здійснення якого обмежена використанням за цільовим призначенням.
4. Право господарського ведення і право оперативного управління
По ХК право хозяйственного ведения является вещным правом субъекта предпринимательства, который владеет, пользуется и распоряжается имуществом, закрепленным за ним собственником (уполномоченным им органом), с ограничением правомочия распоряжения отдельными видами имущества с согласия собственника в случаях, предусмотренных ХК и другими законами.
Согласно ст. 37 Закона «О собственности» имущество, являющее государственной собственностью и закрепленное за государственным предприятием, принадлежит ему на праве полного хозяйственного ведения, на основании которого предприятие владеет, пользуется и распоряжается указанным имуществом, осуществляя относительно него любые действия, не противоречащие закону и целям деятельности предприятия. К праву полного хозяйственного ведения применяются правила о праве собственности, если иное не установлено законодательными актами Украины.
Таким образом, появление этой правовой категории было обусловлено необходимостью разграничения права собственности государства и права государственного предприятия относительно выделенного ему имущества.
Законом «О собственности» право полного хозяйственного ведения было предусмотрено лишь в отношении государственной собственности. Однако на практике возникла проблема определения правового режимй. имущества, предоставленного, в частности, учредителями в управление хозяйственного общества.
Поскольку имущество не передавалось в собственность такого предприятия, а лишь предоставлялось ему для осуществления уставной деятельности, то естественно возникло предположение, что оно должно принадлежать частному предприятию, хозяйственному обществу и т.п. на праве хозяйственного ведения.
При сравнении права хозяйственного ведения с правом собственности обращает на себя внимание идентичность их содержания: как в одном, так и в другом случае субъект соответствующего права имеет правомочия владения, пользования и расйоряжения имуществом. Возникает вопрос: чем они отличаются?
Прежде всего, отличие заключается в характере прав.
Право собственности является основным, самостоятельным правом, в то время как право хозяйственного ведения вторично и зависит от права собственности. Если право собственности может существовать и без права хозяйственного ведения, то последнее невозможно без права собственности.
Вторичным характером права хозяйственного ведения обусловлены и такиеего ограничения, как право собственника контролировать использование имущества путем аудиторских и других проверок, получать долю прибыли от использования этого имущества, принимать решение о ликвидации или реорганизацииаоридйческого лица, в хозяйственное ведение которого было предоставлено имущество, и т.п.
Следует уделить особое внимание характерным признакам права оперативного управления: наличию правомочий, полученных от собственника, и определению им пределов использования имущества. С учетом этих обстоятельств можно предложить такое определение понятия.
Право оперативного управления - это основанное на праве собственности другого лица и предоставленных им полномочиях право владения, а также ограниченные права пользования й распоряжения имуществом в целях и пределах, установленных собственником.
Как и право хозяйственного ведения, право оперативного управления является производным от права собственности, и более ограничено по сравнению с ним. Оно также уже, чем право хозяйственного ведения.
Если право хозяйственного ведения содержит все три правомочия - владение, пользование и распоряжение, то право оперативного управления обычно охватывает одновременно только два - владение и пользование или владение ираспоряжение.
В любом: случае лицо, в оперативном управлении которого находится имущество, не имеет права распоряжаться этим имуществом по своему усмотрению, а может это делать липцев пределах, установленных собственником.
Ответственность по своим обязательствам лицо, в чьем оперативном управлении находится имущество, несет лишь в пределах этого имущества, В остальных случаях ответственность субсидиарно несет собственник такого имущества.
ГК Украины не предусматривает ни право хозяйственного ведения, ни право оперативного управления. Это можно объяснить тем, что их планировалось заменить такими категориями, как «право собственности юридических лиц» (ст. 322) и «владение» (глава 30 проекта ГК 1996 г).
Разработчики проекта ГК стремились избежать использования понятий «право оперативного управления» и «право полного хозяйственного ведения» путем признания права собственности на имущество, закрепленное государством, Автономной Республикой Крым и территориальными громадами, за созданными ими юридическими лицами. Но в окончательном варианте согласно ст. 329 ГК юридическое лицо публичного права приобретает право собственности лишь на то имущество, которое передано ему в собственность. С другой стороны, ГК действует вместе с ХК, в котором среди вещных прав упоминаются право хозяйственного ведения и право оперативного управления (ст. 133), а имущество государственного унитарного предприятия будет находиться в государственной собственности и подлежать закреплению за ним на праве хозяйственного ведения или оперативного управления (ст. 73 ХК).
Таким образом, вопрос о судьбе права хозяйственного ведения и права оперативного управления остается нерешенным. Пока еще они продолжают существовать как категории вещного права Украины.
Лекція 21. Захист права власності і інших речових прав.
Тема 18. Захист права власності і інших речових прав.
1. Поняття і цивільно-правові способи захисту речових прав.
2. Речово-правові позови.
1.Поняття і цивільно-правові способи захисту речових прав
Захист права власності в широкому значенні містить в собі комплекс заходів, спрямованих на забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності уповноваженими на те органами держави або самим власником.
Засадничим принципом в цій сфері є положення про те, що держава забезпечує рівний захист прав всіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України, ст. 386 ЦК України).
З урахуванням значення права власності, воно охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного, державного і інших галузей законодавства. Однак провідне місце належить цивільно-правовим засобам захисту права власності. Це пов'язано з тим, що вони спрямовані, передусім, на відновлення того майнового положення, яке мало місце до порушення. Тим самим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідувати збиток, заподіяний інтересам власника.
Цивільно-правові засоби захисту права власності, звичайно, поділяють на дві групи: речово-правові і зобов'язально-правові.
Суть речово-правових засобів захисту права власності полягає в тому, що вони спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації правомочностей власника - володіння, користування, розпорядження - відносно речі, що йому належать.
До них відкосяться: позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), позов власника про усунення перешкод, що заважають нормальному здійсненню права власності (негаторний позов), позов про визнання права власності (деякі автори відносять позови про визнання до нєгаторних або віндикаційних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови - Рясенцев В.А., Толстой Ю.К.).
Зобов'язально-правові засоби захисту права власності характеризуються тим, що спрямовані проти порушення прав власника певною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує або вона пошкоджена і існує потреба у відновленні її якості. До таких засобів захисту відносяться, наприклад, вимоги по відшкодуванню заподіяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передачу боржником кредитору (власнику) речі, що йому належить; вимоги про повернення необгрунтовано отриманого за рахунок власника майна тощо.
2. Речово-правові позови
Основним речово-правовим способом захисту права власності є віндикаційний позов.
Віндикаційний позов звичайно визначають як позов власника про витребування його майна з чужого незаконного володіння.
Наведене визначення містить вказівку на істотні ознаки цього позову:
- він може бути поданий власником (або уповноваженою ним особою);
- характер вимоги (повернення своєї речі);
- річ, що належить позивачеві, перебуває у чужому незаконному володінні (тобто, у володінні іншої особи без достатніх правових підстав для цього).
Ці ознаки іноді об"єднують у визначенні, використовуючи інші формулювання. Наприклад, воно може звучати так. Віндикаційний позов - це позов неволодіючого власника до володіючого невласника. В цьому випадку увага загострюється на таких ознаках позову, як втрата власником володіння річчю і перебування її у володінні невласника.
Обидва наведених визначення цілком можуть бути використані для характеристики віндикаційного позову. У кожному з них є сильні і слабкі сторони. Разом з тим, в обох випадках відсутня вказівка на важливу умову подання і задоволення віндикаційного позову - на те, що він може бути застосований тільки для захисту права власності на індивідуально-визначе-ну річ. Це виходить з самого характеру позову - вимоги повернення своєї речі з чужого володіння. Позивач (власник) повинен довести, що саме ця конкретна річ належить йому, і що саме цією його річчю незаконно володіє інша особа.
Ст. 50 Закону України «Про власність» встановлює, що право на віндикацію належить неволодіючому власнику, який втратив володіння річчю. Нарівні з ним віндикувати майно може особа, яка хоч і не є власником, але володіє майном внаслідок закону або договору. Такою особою (титульним власником) може бути орендар, зберігач тощо. Відповідачем за віндика-ційним позовом є фактичний володар майна, який володіє їм без правових підстав - незаконний власник.
Предметом віндикаційного позову, як зазначалося, є вимога про повернення з чужого незаконного володіння індивідуаль но-визначеної речі. Тому позивач має право вимагати повернення саме тієї своєї речі, яку він втратив, а не аналогічного майна. Індивідуально-визначена річ є юридично незамінною і тому загибель її призводить до втрати власником права на віндикаційний позов. У цьому випадку він має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних загибеллю цієї речі.
Умови задоволення віндикаційного позову залежать від характеру незаконного володіння, в якому перебуває віндикова-на річ.
Так, у незаконного недобросовісного власника річ вилучається у всіх випадках (стаття 387 ЦК України).
Питання про витребування речі від незаконного добросовісного власника вирішується в залежності від того, оплатно чи безоплатно він придбав річ. Так, при безоплатному набуванні майна від особи, яка не мала право його відчужувати, власник має право витребувати майно у всіх випадках (ст. 388 ЦК України). Таке рішення цілком логічне. Безоплатний набувач у випадку відібрання у нього речі нічого не втрачає: річ не його і на її придбання він нічого не витратив.
Якщо майно придбане добросовісним власником оплатно, то можливість його витребування залежить від характеру вибуття майна з володіння власника або особи, якій воно було передане власником. Зокрема, власник може витребувати таке майно при умові, що воно вибуло з його володіння або з володіння особи, якій воно було доручено власником, поза їхньою волею (викрадено, втрачено і т.п.).
Якщо ж річ була продана особою, яка отримала її від власника за договором (наприклад, оренди), добросовісним набувачем, то у останнього власник не може витребувати свою річ, у зв'язку з тим, що вона вибула як з володіння власника, так і з володіння його орендаря, за їх волею. Таким чином, право власника на витребування своєї речі з чужого незаконного володіння обмежується в інтересах добросовісного оплатного набувача.
Добросовісність або недобросовісність незаконного володільця має істотне значення також при розрахунках у разі повернення речі з чужого незаконного володіння.
Головні відмінності тут полягають у такому: 1) Недобросовісний володілець зобов"язаний повернути або відшкодувати власнику всі прибутки, які він отримав або мав отримати, за весь час володіння річчю. Добросовісний володілець мусить це зробити з моменту, коли він дізнався про неправомірність свого володіння (як правило, з моменту подачі до нього позову).
2) Добросовісний володілець може залишити за собою зроблені поліпшення речі, якщо вони можуть бути відокремлені без її пошкодження. (Під поліпшеннями розуміють такі витрати на майно, які, з одного боку, не диктуються необхідністю його збереження, але, з іншого, носять обґрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості речі).
Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний власник має право вимагати від власника відшкодування вартості зроблених поліпшень, але не більше за розмір збільшення вартості речі (ст. 390 ЦК України).
У вказаній статті нічого не говориться про можливість залишення за собою вироблених поліпшень недобросовісним володільцем. У зв'язку з цим існує думка, що залишення за ним поліпшень, які можуть бути відокремлені без шкоди для майна власника, не суперечить загальному сенсу даної норми. Однак таке тлумачення навряд чи відповідає задуму законодавця. Якби передбачалося, що добросовісний і недобросовісний набувачі мають рівні права на залишення поліпшень речі, то очевидно не було б необхідності включати у ч.4 ст. 390 ЦК вказівку на те, що таке право є у добросовісного набувача. Було б досить просто загальної згадки про існування такого права. Можна зробити висновок про те, що це зроблено саме тому, що недобросовісний володілець такого права не має.
Від поліпшень речі відрізняють, так звані, «витрати на розкіш». Під такими витратами розуміють поліпшення, які не є доцільними з точки зору звичайного її використання (наприклад, заміна звичайних підвіконь на мармурові, установка на машину куленепробивного скла і т.п.).
Крім того, незаконний володілець майна, як добросовісний, так і недобросовісний, має право вимагати від власника компенсації вироблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власнику належать прибутки від цього майна.
Під необхідними витратами маються на увазі такі витрати, без яких стан речі істотно погіршився б, внаслідок чого вона не могла б бути використана за прямим призначенням.
Віндикаційний позов може подавати будь-який власник (фізична або юридична особа, держава) щодо майна, яке вибуло з його володіння, за винятком грошей і цінних паперів на пред'явника (ст. 389 ЦК України).
Іменні цінні папери можна витребувати від добросовісного незаконного володільця, внаслідок їхньої індивідуалізації.
Від недобросовісного володільця можна витребувати як гроші, так і всі види цінних паперів.
У відповідності зі ст. 50 Закону України «Про власність» на вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння поширюється трирічний строк позовної давності.
Власник (титульний власник) може вимагати усунення всяких порушень його права, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з позбавленням володіння (стаття 391 ЦК України). Така можливість забезпечується, передусім, за допомогою нега-торного позову.
Негаторний позов - це вимога власника, що володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження майном.
Позивачем за негаторним позовом є власник або інша особа, уповноважена на це законом або договором, що володіє річчю, але позбавлена можливості користуватися і розпоряджатися нею.
Відповідачем є особа, яка своєю протиправною поведінкою створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності.
Предметом негаторного позову є вимога позивача (власника або іншої особи, уповноваженої законом або договором) про усунення порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння.
Частіше за все йдеться про правопорушення, які перешкоджають здійсненню права користування. Наприклад, користування будинком може бути утруднене у зв'язку з тим, що власник сусіднього будинку, прокладаючи собі водовід, прорив канаву перед виїздом з двору не тільки свого, але й сусідського. За допомогою негаторного позову власник може добитися, щоб порушник своїми силами усунув створені ним перешкоди (засипав канаву, відновив асфальт і т.д.).
Зустрічаються також порушення у вигляді створення перешкод здійсненню правомочності розпорядження. Наприклад, хтось з членів сім'ї власника будинку, сховавши документи, які підтверджують право власності на будинок, намагається перешкодити відчуженню будинку. У цьому випадку, достовірно знаючи про приховання документів, власник може вимагати припинення порушення і повернення документів.
Підставою негаторного позову є обставини, що обґрунтовують право позивача на користування і розпорядження майном, а також підтверджують, що поведінка третьої особи створює перешкоди у здійсненні цих правомочностей. Обов'язком власника не є доказування неправомірності дій відповідача. Вони припускаються такими, доки сам відповідач не доведе правомірність своєї поведінки.
Негаторний позов може бути пред'явлений тільки під час існування правопорушення. З усуненням перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження речами відпадають і підстави для заявлення негаторного позову. У зв'язку з цим негаторний позов не підпадає під дію позовної давності: доки порушення існує, позов може бути подано, незалежно від моменту виникнення права на нього; якщо правопорушення припинене, то немає підстав для звернення із позовом.
Багато хто з сучасних цивілістів вважає, що нарівні з вимогами про усунення перешкод у здійсненні права власності, які вже мають місце, негаторний позов може бути використано і на запобігання можливому порушенню права власності, коли існує загроза такого порушення.
У зв'язку з цим слід зазначити, що римському праву був відомий спеціальний позов про заборону створення в майбутньому перешкод здійсненню праву власності - асііо рго§іЬіі;огіа (прогібіторний позов). Що стосується негаторного позову, то він може бути використаний для захисту від порушень в майбутньому тільки в порядку аналогії закону. Це випливає з того, що по суті негаторний позов може бути заявлений тільки під час існування порушення. Немає порушення - нема негаторного позову.
Проте, треба взяти до уваги, що для нашого права питання так не постає, оскільки чинне законодавство взагалі не містить прямої вказівки на існування негаторного позову.
Дата публикования: 2014-11-04; Прочитано: 649 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!