Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

ПЕРЕВОРОТ 4 страница



Вчення Христа вічне, Василю, – тихо заперечив отець Іван, наче маючи справу з нерозумною дитиною. Був у тій самій старенькій чорній рясі, що і в ЗЕКУ‑116, і часто правою рукою торкався кипарисового хрестика.

Голова Ліги Устима Кармелюка відреагував з лютою переконаністю:

Тільки великою кров'ю можна змити ганьбу, в якій животіє Україна. Якщо вони не пожаліли цього старого пердуна, гетьмана, їхню людину, то кого ж вони пожаліють? Яке тут слово Христове... – махнув він рукою. – У нас є приблизно двісті тисяч бійців, готових виступити хоч сьогодні. Сформовані народні трибунали. Є зброя, хоча її недостатньо.

А яка ваша програма? – спитав Капрана Гайдук.

Програма? Суд Лінча для олігархів. Україна для українців. Вільна і незалежна.

А от коли я – напівукраїнець‑напівполяк. Ви мене візьмете в свою Україну?

Пане генерале, все залежить від того, скільки українського у вас в душі.

А що робити з гастарбайтерами, які могли б підтримати визвольний рух? Індіра Голембієвська могла б їх об'єднати.

Вони повинні прийняти українські цінності, а не нав'язувати нам свої, – відповів Карпан впевнено, наче вже не раз відповідав на це питання.

Ну, добре. Повалили владу. Що потім? Яку Україну будувати? – не вгамовувався Гайдук. – Президентську, парламентську, революційно‑диктаторську? Яку економіку? Одержавлену? Приватну? Що робити з боргами? З адміністративним поділом? З корупцією? З поліцією?

Капрану не сподобалися ці питання. Він спохмурнів:

Не думав, пане генерале, що ви надаєте цьому значення. Різним формальностям. Наше завдання – знищити існуючу владу. Часу немає на теорії. Невже ви не розумієте, що нас просто винищують?

Розумію.

Скоро від України навіть назви не залишиться. Оля придумала геніальну акцію: «Останній українець». Кожен, кому не байдужа наша доля, уявляє, що він – останній українець у світі. А для того, щоб цього не сталося, відповідним чином діє.

Отець Іван тихо вступив у дискусію:

Не тільки останній українець, але і останній християнин... Нам треба об'єднати національний рух з християнським. Україна без Христа, без Бога – це дике язичницьке поле, поле крові, насильства і безпам'ятства. Це не Україна, а Армагеддон. Тому ми, християни, створили спілку Воскресіння Христова. Мене обрали її головою. Наше гасло – «Воскресне Христос – воскресне Україна». Ми готуємо мирну акцію на захист Вчителя, Його безсмертя, проти смертохристів.

Скільки вас може бути? – спитав Капран.

Кілька мільйонів. Це християни різних конфесій, які вірують у Воскресіння Христове. Ми – воскресохристи. І ми проти насильства.

Черга дійшла до Олі Гудими, яка з нетерпінням прислухалася до всього, що відбувалося в світлиці. Гайдук чув дещо про цю дівчину, батько якої, Святополк Гудима, був генералом жандармського корпусу.

Я член екзекутиви УРА, української революційної армії, – представилась вона.

Дякую УРА за допомогу у звільненні, – Гайдук приклав руку до серця.

Я представляю крайову організацію. Є відділення за кордоном – всюди, де є українці. В Конфедерації – головно в Канаді і в Америці. В колишній Росії, країнах ЕллаПолу, Німеччині – з гордістю продовжувала Оля, не уявляючи, скільки аналітичних довідок, присвячених УРА, прочитав Гайдук.

Ми провели ряд збройних і пропагандивних акцій. Це наші люди ліквідували зрадника Безпалого у Вашінгтоні.

Вона глянула своїм прозорим поглядом, холодним, мов крига, просто Гайдукові у вічі, очікуючи якоїсь реакції, але він промовчав: він не любив екстатичних революціонерів, яких зустрічав у Латинській Америці і Африці. І боявся їх, бо ці поети‑невдахи (чомусь усі вони писали вірші) незрідка бували провокаторами.

Капризно стуливши пухлі губи на якусь мить, Оля перейшла на конспіративний тон:

Тут немає прослушки?

Невінчаний, який дрімав у кутку світлиці під образами, прокинувся:

Все чисто, перевірено.

Так ось, – урочисто повідомила Оля, – один з підрозділів УРА працює над створенням атомної бомби. Вже виготовлено два боєзаряди. Але нам потрібна допомога армії. Ваша, пане генерале. Нам треба перевезти заряди, встановити їх, зробити всі необхідні розрахунки – можливий ефект, кількість жертв, характер руйнувань. Допоможете?

А де ви їх хочете підірвати? – спитав Гайдук, ледве стримуючи гнів і розуміючи, що ця божевільна німфетка в мініспідниці, ця новітня Софія Перовська ладна підірвати брудну ядерну бомбу де завгодно – хоч і у себе вдома, у «дворянському гнізді», біля пам'ятника Лесі Українці.

Цілі поки що не визначені. Було б непогано підірвати Батиєву гору під час саміту Чорної Орди, – холодно пояснила Оля.

Гайдук згадав слова Лесі Українки, які колись декламував на шкільному вечері: $<Месники дужі приймуть мою зброю, кинуться з нею одважно до бою...» Ось вони, нові месники. Без жалю і не вагаючись, вони підірвуть Батиєву гору. Одночасно злетить у повітря Байкове кладовище з кістками предків, інститут Амосова з хворими і лікарями, житловий масив на Солом'янці. І я, ховаючись у своїй конспіративній квартирі. І ще половина Києва.

Отець Іван знервовано піднявся з‑за столу, підійшов до ікон (Невінчаний, щоб не заважати, пересів до вікна) й почав хреститися. Потім наблизився впритул до Олі Гудими:

То буде гріх великий перед Богом і своїм народом, дівчино. Вам що – мало Хіросіми, мало Сеула, мало Кашміра та Ізраїлю? Я проти такої революції. Краще сидітиму в катакомбах з тими, хто вірить у Христа і любов. Я піду.

Як знаєте, – зверхньо кинула Оля, почервонівши чи то від гніву, чи від сорому. Вона схожа була на школярку, твір якої на вільну тему не зрозумів учитель. – Я теж можу піти, – підвелася вона.

Сядьте всі, – владно наказав Гайдук. – Ви хочете боротися чи сваритися?

Почекавши, поки отець Іван і Оля всядуться за стіл й заспокояться, Гайдук продовжив:

Нас мало. Ми роз'єднані. Ми ще не знаємо, що принесе нам новий гетьман. Скоріше за все – буде набагато гірше... Нас чекає не дитяча романтична гра в революцію, а тяжка, небезпечна робота.

Голову стиснув біль, він на мить заплющив очі й потер скроні пальцями.

Маю кілька пропозицій. Перша: ми домовляємось створити широкий фронт визволення України – ФВУ, куди входять усі – і ультра‑революціонери (Оля сиділа збайдужіло, ні на кого не дивлячись), і мироносні християни (на худому обличчі отця Івана проступила тінь страждання), бойовики і професори. У ФВУ має бути два крила – політико‑легальне і підпільне, як колись в Ірландії. На чолі політико‑легального може стояти Індіра Голембієвська, якщо ви згодні, або хтось інший. Військове крило хочу очолити я. Мої офіцери проведуть курси з конспірації, маскування, особливостей ведення бойових дій у містах, збереження таємниці, організації мережі підпільних осередків і тому подібного. Інакше через кілька днів усі ви сидітимете у підземеллі між Софійським і Михайлівським майданами.

Друге. Жодна організація, що входить до ФВУ, не зобов'язана змінювати свою структуру, програму чи методи дії. ФВУ – це широка рамкова організація, програма якої має бути дуже коротка і повинна влаштувати всіх.

І третє: у нас є загін бойових хакерів, військових інтернавтів. Але нам потрібні додаткові сили для проведення теленетних бойових операцій.

В нас є такі хлопці, – відгукнулася Оля.

І в нас, – повідомив Капран.

Ось і добре, – вперше посміхнувся Гайдук, бо насправді йому подобались молоді люди та їхня готовність до боротьби. – Вважайте, що Фронт визволення України створено.

Через півгодини знову під'їхав фаетон з сонцезахисним дашком. За кучера був полковник Палій. Прощаючись, Гайдук спитав Олю:

А ви пишете вірші?

Вона презирливо надула губки і сказала:

Що за маразм? Ненавиджу вірші. Я вчилася в фізико‑математичній школі. Я багато чула про вас. Мій батько розповідав. До речі – це від нього я довідалася про агента Безпалого.

Атомна бомба – це серйозно?

Так. УРА– серйозна організація. Якщо захочете – зможемо вам бомбу показати.

«Невже ми справді останні українці на світі?» – подумав Гайдук, дивлячись, як від'їжджає весільний фаетон, здіймаючи куряву. Ця думка жахнула його.

79.

Таємно

Раднику Президента КДПА з національної безпеки М. Джеферсон

Дорога тета Марта,

Ось уже двадцять днів, як я перебуваю на території Посольства невідомо в якій якості – чи то почесної гості чи арештантки. Звичайно, я безмежно вдячна послу О'Саллівануза все те, що він зробив, аби врятувати мене, наражаючись на серйозний конфлікт з тутешніми властями, мстивість яких дорівнює їхній продажності. Ви уявити, тета, не можете, що я пережила в ті хвилини, коли ці бандити з Державної Варти ломилися у квартиру, погрожуючи застосувати газові гранати...

Звичайно, я була щаслива, опинившись у Посольстві, де мені надали окрему кімнату і оточили увагою. Але разом з тим я почувалася глибоко нещасною, знаючи, що генерал

Гайдук – людина, яка так багато зробила для України – сидить у в'язниці, несправедливо звинувачений у зраді – ким? Гетьманом, який виявився мерзенним зрадником, за що Бог його покарав.

Я б дуже хотіла, дорога тета, щоб Ви не сердилися на мене – бо Ви єдина, хто в мене є в світі, бо з Аскольдом, хоч він і мій брат, мене мало що поєднує. Я просто не могла залишити Київ, поки не з'ясувалася ситуація з генералом Гайдуком. Я його дуже кохаю, він врятував мені життя, я пережила з ним такі хвилини щастя, що, здавалося, забула свої страждання на базі Менсфілд... Але коли генерал Гайдук був заарештований, я з жахом уявила подібність ситуацій, – маю на увазі історію Діка Стоуна – і подумала, що наді мною висить якесь прокляття: можливо, я приношу тим, кого кохаю, нещастя... Слава Богу, генерал Гайдук вже на свободі, хоч і в небезпеці. Ти не уявляєш, тета, що робиться в цій країні: обидва телевізійні канали, що перебувають під контролем уряду, вдень і вночі оббріхують генерала Гайдука, не забуваючи при цьому і мене. Наші дипломати розповідають, що в усьому місті висять портрети Гайдука «WANTED», з обіцянкою сплатити 1 млн. глобо тому, хто його здасть. По телебаченню показували якогось старого діда, який ніби допоміг утекти генералу (його теж розшукують). Взагалі, тутешні власті наче сказилися після втечі Гайдука. Кажуть, що ряд осіб, підозрюваних у сприянні втечі, заарештовано.

Після того, як утік Гайдук, а я відмовилась виїхати до Вашінгтона, ставлення до мене різко змінилося. Посол О'Салліван кілька разів мав зі мною дуже неприємні розмови, погрожуючи насильною депортацією. Він посилив охорону моєї кімнати і заборонив прогулянки парком, мотивуючи тим, що снайпери ДерВару можуть мене вбити. Більше того, мені стало відомо, що слідство по моїй «марсіанській» справі можуть відновити, і що до Посольства ось‑ось має приїхати майор Вільям Кроуфорд («Білл – м'ясник»), щоб «попрацювати» зі мною. Я краще загину, ніж піддамся цьому мерзотнику...

Але хочеться думати про приємне. Гайдук на волі, і одна думка про це робить мене щасливою. Часто у своїх снах і мареннях я бачу Вашінгтон восени, коли багряніє «індіанське літо». Пам'ятаєте, memo, як ходили ми з Вами до Кафедрального собору на Вісконсин‑авеню, як любили прогулюватися по Bishop Herb Garden, сидіти в кам'яній альтанці, милуючись рожевим цвітом магнолій. Чи пам'ятаєте, memo, статую блудного сина, якого обіймає батько? Інколи я почуваюся блудною донькою, що хоче повернутися до Ваших обійм. Я згадую вічнозелені кущі box‑wood і той Life‑oak – дуб з маленьким листям, під яким ми любили з Вами сидіти.

Ічорні пухнасті білки на яскраво зелених травниках. Господи, як давно це було, і який це був прекрасний час!

Пишу, і сльози стоять в моїх очах. Я втратила Америку, а Україна виявилася великим міражем: тепер, коли я ковтнула українського життя, мені здається, що це – безнадійна країна, проклята Богом. І природа чудова, і прекрасні люди, але організм країни зруйнований злоякісним вірусом. Заражена кров Московії стільки століть отруювала Україну, що врешті‑решт сталися необоротні зміни. Я б не змогла жити в цій країні, де стільки зрадників, рабів, мутантів зійшлися на бал вампірів. Як помиляється наша діаспора, ідеалізуючи Україну, прагнучи повернутися до неї.

Моя мрія – вирватись звідси разом з Гайдуком, податися хоч на край світу, де можна жити нормальним тихим життям.

Вибачте, дорога memo, що забираю Ваш час, але набігло багато думок і спогадів у моєму сьогоднішньому арештантському існуванні.

Люблю Вас – Ваша Божена.

Передано по закритому каналу зв'язку з урядового геджета КДПА

27 липня 2077 року з приміщення Посольства Конфедерації в Києві.

80.

Підготовка до інавгурації нового гетьмана України Вітольда Ярополковича Клинкевича почалася негайно після того, як закривавлене тіло гетьмана Махуна в чорному пластиковому мішку було перевезено до підземного моргу ГЕПРУ, де з покійником працював кращий постмортальний косметолог країни, старший лейтенант ескадрону післясмерті Тиберій Котигорошко.

Було створено державний Комітет з питань інавгурації, який очолив Іван Оврамович Крейда, розроблена детальна програма свята і підготовлені основні напрямки реформ, що їх очікувала країна.

липня відбулося всенародне електронне голосування за нового гетьмана, яке, як усі й сподівалися, показало величезну народну підтримку кандидатури молодого красеня, рекламні кліпи якого вдень і вночі крутили телеканали Крейди і Фрідмана. На центральних вулицях Києва – Хрещатику, гетьмана Хмельницького, гетьмана Костюка, проспекті Євразії, Костельній, Церковній, Синагогальній, вулицях імені новопреставленого гетьмана Махуна, Степана Бандери і Героїв сталінських п'ятирічок – там, де курсували маршрутки – кінні диліжанси, що замінили тролейбуси і автобуси – всюди були встановлені гігантські плазменні екрани з об'ємними портретами Клинкевича і його новими гаслами «три Г» – гордість, гідність, гуманізм.

Тому не дивно, що до 12.00 години полудня за нового гетьмана було віддано 99,99% голосів; траплялися й казуси, коли на регіональних серверах кількість голосів «за» становила 110‑120%. Мудрі голови виборчкомів у таких випадках ділилися надлишком голосів з колегами, де з якихось технічних причин відбувалися збої в підрахунку голосів, і Клинкевич отримав лише по 92‑94% голосів «за». Особливу увагу молодий гетьман небезпідставно надавав голосуванню в посольствах України, оскільки їхні результати свідчили про надійність дипкорпусу: у тих країнах, де за гетьмана проголосувало менше 95% виборців, посли негайно звільнялися зі своїх посад. Так, у державі Науру, де голосували посол, його дружина (вона ж бухгалтер посольства) та їхній син (консул України), син випадково натиснув у своєму геджеті не ту кнопку, що дало результат 66,6 % «за». Через півгодини після голосування посол і консул були звільнені зі своїх посад. На щастя, син посла був одружений з донькою вождя місцевого племені, а від Науру залишився лише маленький клаптик території, ще не поглинутий океаном. Ні літаки, ні кораблі не відвідували острів, тому посол України з великим задоволенням залишився доживати свої дні в державі Науру до її повного зникнення під водою.

Оскільки не могло бути ніяких сумнівів в перемозі Клинкевича, інавгурацію вирішили не відкладати і проводити того ж самого дня, що і вибори – у середу 28 липня 2077 року о 18.00 за київським часом.

Для цього відповідним чином був підготовлений величезний концертно‑спортивний зал «Космічний», зведений на тому місці, де колись поряд з київським стадіоном ім. М.С. Хрущова стояв старенький, схожий на колгоспний кормоцех, палац Спорту.

Гайдук вирішив стати свідком історичної події – зміни влади в Україні, хоч Палій і Невінчаний відмовляли його від цієї небезпечної затії. Отримавши запрошення на ім'я стахановця заводу «Більшовик» (ніхто, правда, не знав, що означає слово «стахановець» і всі називали це звання «стаКановцем») Василя Семеновича Петренка, Гайдук вибрав найкращу маску з «полілату» – подобизну статечного технічного інтелігента, сивіючого темного шатена з добре виліпленим крупним носом і світлими очима, куди опальний генерал вклав спеціальні лінзи, щоб пройти око‑контроль; на пучки пальців обох рук він наклеїв тонесенькі плівки з папілярними лініями, що належали справжньому B.C. Петренку, якій перебував у відпустці в Фінляндії, рятуючись від київської спеки.

Гайдук попросив Невінчаного підібрати йому сірий мішкуватий костюм, який робив би його схожим на одного з агентів ДерВару, яких, він був переконаний, сотнями делегують на інавгурацію як найнадійніших громадян країни.

На інавгурацію було запрошено десять тисяч осіб, які довжелезними чергами вишикувались перед п'ятьма КПП, де уважні агенти ДерВару пильно стежили, щоб на свято не потрапив ніхто зі зловмисників: відбитки пальців, очний контроль, сканування тіла, перевірка запрошень з мікрочіпами для підслуховування, тести на наявність вибухівки в одязі та взутті – все було чітко організовано і дуже сподобалось Гайдуку.

Для закордонних гостей і дипломатів працював окремий КПП, куди майже одночасно прибули Надзвичайний і Повноважний посол Конфедерації Держав Північної Америки Джон О'Салліван – слоноподібний рудий зизуватий чолов'яга вагою під 300 фунтів, що прокачав через свій дипломатичний організм не одну цистерну віскі і пива, і Спеціальний Посланник вождя Чорної Орди Кара‑хана, везір Вадим Хлищенко‑Хлищов – худющий, засмаглий на степових вітрах каторжник з вічним тавром на чолі. Обидва були вдягнені в чорні смокінги з білими «метеликами». Представники протиборствуючих сторін люб'язно розкланялись і були проведені у приміщення для VIP‑гостей, де їх зустрічав сяючий від щастя міністр закордонних справ Руслан Фощенко в темно‑бордовому смокінгу й жовтому «метелику» – згідно з останніми трендами євразійської моди.

Для представників народу VIP‑зали не були передбачені, й натовп простолюдинів, яких члени Ареопагу і архонти погордливо називали смердами (бо косметичні засоби і дезодоранти продавалися в обмежених кількостях по талонах і коштували дуже дорого), юрмився на першому поверсі навколо буфетів, де кожен міг отримати безкоштовно одну пляшку штучного китайського пива «Янцзи» або дві пляшки «чайна‑коли». Щоб не привертати зайвої уваги, Гайдук, як і всі, енергійно штовхався біля буфетної стійки, вислуховуючи матюки, якими представники трудящих щедро нагороджували один одного. Попереду в черзі він запримітив метушливу літню людину, яка прокладала собі шлях до пива гострими ліктями й весело гукала:

– Хлопці, що ж ці бляді роблять з трудовим народом? Навіть пиво пожаліли виставити «Київське»! Якісь кінські сцяки дають, падли. Самі в золоті розкошують. Знаєте, який банкет приготували нап'ятому поверсі? Ікра чорна бочками, лосось, коньяки французькі, а нам що? Що це за влада така? Скільки можна терпіти? Старого мудака вбили, тепер молодого ідіота на нашу голову посадили. Де ж правда?

Веселун озирався навсібіч – чи немає де підтримки його сміливим промовам? Але народ похмуро мовчав, удаючи, що не чує слів незнайомця. Аби тільки пиво холодне отримати – і всістися на трибунах, відчуваючи, як тупий хміль повільно вповзає в голову, і нікого не знати, не чути, ні з ким не розмовляти. Більшість, що стояли в цій черзі, або не брали участі в голосуванні, або натиснули червону кнопку «проти». Однак на шляху від сервера до Центвиборчкому відбулися чудесні перетворення електронних сигналів, передбачені системою МОРД – модифікованої ритуальної демократії.

Гайдук десь бачив це обличчя веселого чвертьінтелігента з сивою шкіперською борідкою, але не міг пригадати – де?

Тільки коли незнайомець, схопивши пляшку пива, ступив у тінь від колони й пожадливо присмоктався до горла – пиво пінисто полилося по його борідці та старенькій краватці невизначено‑горохового кольору – Гайдук побачив, як жовто, по‑собачому засвітилися очі незнайомого, і згадав: професор Бураго з камери смертників.

Подумав, що зараз найкращий момент, щоб убити цього «гнойка» – кращого за це польське слово Гайдук нічого не пригадав: підійти у тисняві й одним ударом у шию ліквідувати професора Бураго й непомітно розчинитися у натовпі. Але вирішив не псувати молодому гетьману свято демократії. Краще піднести Вітольду Ярополковичу інший, більш суспільно вагомий подарунок.

Зайшов до величезної, яскраво освітленої і прохолодної зали й зайняв своє місце на ближній до сцени верхній трибуні, з якої добре було видно партер і сцену. Екрани розміром 4x5 м були здатні донести до кожного глядача, хоч як би далеко він сидів, усі деталі майбутньої урочистості.

Внизу, на місці хокейного майданчика, розмістився партер: чорними, темно‑синіми, темно‑зеленими і темно‑коричневими рядами дисципліновано сиділи представники силових структур; окремий сегмент був виділений для середніх і малих олігархів – землевласників, кожен з яких мав не менше 10 000 кріпаків, промисловців і купців Першої гільдії. Окремо сиділи чиновники, члени Сейму, представники світу науки і мистецтв, кіно‑та телезірки. На спеціальному майданчику, наближеному до ще порожньої сцени, учасники урочистого засідання один за одним давали інтерв'ю на фоні портрета молодого гетьмана – їхні радісні обличчя можна було побачити на екранах і почути слова «щасливий день», «початок нової ери», «світлі надії», «підтримка народу», «мир, свобода і демократія», «блискуча перемога». Вітаємо, вітаємо, вітаємо з заслуженою перемогою.

Вітаємо, fuck you.

Гайдукові зверху було добре видно, як по широкому проходу між рядами партеру, встеленому червоною килимовою дорожкою, пройшла Індіра Голембієвська в чорному довгому сарі, супроводжувана офіцером безпеки, який провів її до 7‑го ряду і всадовив поряд з мером Києва Крішною Сінгхом у рожевій урочистій чалмі. Поспіхом пробіг Никифор Саливон, автор сценарію дійства інавгурації, заклопотано розчісуючи п'ятірнею довгі сивіючі патли. Гайдук побачив генерал‑хорунжого Іванишина – свого колишнього заступника, а нині – начальника управління військової розвідки при Державній Варті України. Багато персонажів того давнього, назавжди минулого, короткого і примарного верхнього життя пройшли перед Гайдуком, не викликавши в його душі жодних почуттів.

Нарешті гості всілися, червонокилимний прохід було звільнено, і зазвучали фанфари зведеного оркестру всіх родів військ, театру опери і балету та джаз‑оркестру Фіми Могилевського. Неповторний головний бас України – голос Мирона Швайки – зазвучав на всю потужність, сотнями децибелів відлунюючи в легенях і серцях учасників зборів:

Почин‑н‑наймо офіційну цер‑р‑ремонію інавгурації Його Величності, Лідера всіх народів території Україна, Голови Києво‑Дніпровської Держави пана Вітольда Ярополковича Кли‑и‑инке‑вича! Прошу всіх встати!

Це вже було щось нове: і назва посади Клинкевича (вже не гетьман), і назва України. Але сюрпризи тільки починалися.

На сцені з'явився молодий виспортований лідер всіх народів. Він широко всміхався, показуючи відполіровані дантистом білі зуби. Був у чорному напіввійськовому френчі зі стоячим комірцем і золотими еполетами, в червоних галіфе та лакованих чоботах з високими лискучими халявами. Публіка, що затамувала подих, зрозуміла, що з гетьманським періодом в історії України покінчено. І влаштувала бурхливу овацію новому господарю території Україна.

– На сцену запрошується Верховний магістр церкви Христової Смерті отець Калерій та його супровід, а також члени Вищої Конституційної Конгрегації на чолі з маршалом юриспруденції Іваном Оврамовичем Крейдою.

Червоною доріжкою сунула в оточені Воїнів Світла – святих отців‑опричників – група, що складалася з трьох осіб: о. Калерія – Сигізмунда Сансизбаєва, Борисоглеба Чикирисова та ігумені Сильфіди – настоятельки жіночого монастиря імені Марії Магдалини в Суздалі. Всі були в чорних ризах та вовчих шапках з вишкіреною пащекою, лише Сансизбаєв вдягнув червону мантію кольору молодої крові, що нагадала Гайдукові день арешту: такого ж кольору був жупан гетьмана Махуна. Опричники несли червоні хоругви, на яких лик Христа був замальований чорною фарбою; на грудях смертохристів замість хрестів висіли золоті важкі знаки у вигляді літери «Т»: ці знаки символізували розп'яття, на якому загинув Христос, і, водночас слово terminus – кінець, смерть. Чикирисов тримав у руках глиняне, обпечене вогнем блюдо, на якому лежала зчорніла від часу книга – так зване Євангеліє від Якова‑погребенника, розповідь про справжню незворотну смерть Христа.

Маршал Крейда крокував позаду у супроводі людей у наполеонівській уніформі. Можливо, серед них був і той, хто приходив до тюремної палати, де лежав Гайдук. Процесія вийшла на сцену. Клинкевич встав на коліна перед Сансизбаєвим і попрохав, покірливо похиливши голову:

– Благословіть, Ваша Святосте.

Сансизбаєв обережно наблизив широку долоню з товстими короткими пальцями до голови Клинкевича, намагаючись не порушити ідеальний порядок відлакованого, ретельно розчесаного на окремі прядки волосся (це все було видно на крупному плані телеекранів) і сказав:

– Именем всемогущественной Темной Энергии, что повелевает миром, возлагаю на вас, Ваше Величество, многотрудные обязанности главы Киево‑Днепровской Державы и благословляю все ваши государственные будущие деяния. Объединимся в совместной молитве во имя торжества четырех Свобод, которые принесут вашей территории мир и благоденствие. Объявляю вас высшим иерархом церкви Христовой Смерти, ее Верховным магистром, и смиренно слагаю с себя сан магистра, передавая его вам.

Сансизбаєв скинув з себе червону мантію й накинув її на плечі Клинкевича. Потім повісив на шию Його Величності великий золотий знак «Т».

– Надеюсь, – продовжив о. Калерій, на круглому монгольському обличчі якого не було жодного волоска, – что вы, Ваше величество, объединяя в одной особе духовную и светскую власть, возглавите борьбу с иудо‑христианской ересью и вымыслом о воскресении Христа из мертвых и поведете ваш народ по пути истины. Также надеюсь, что вашими трудами вознесена будет в стольном русском граде Киеве величественная могила‑мавзолей, где будет покоиться бренное тело Христа, не‑Бога, но лишь раввина из Назарета. Помолимся, братья и сестры, дабы сбылись наши упования.

Христос умер, ищите истину в себе!

Він та його почет приклали долоні правої руки до чола і завмерли на хвилину. Це був жест смертохристів, що прийшов на зміну традиції осіняти себе хрестом. Він означав, що людині треба спиратися лише на розум, на тверезий розрахунок, а не на серце чи душу.

Клинкевич повторив цей жест і підвівся з колін. Борисогліб Чикирисов підніс до нього блюдо з Євангелієм і попросив покласти праву руку на чорну книжку.

– Повторяйте за мной, – сказав Сансизбаєв. – Перед лицом всемогущественной Темной, правящей миром Энергии, клянусь...

Клинкевич повторяв слово до слова. «Сірий Князь повинен бути тут, – подумав Гайдук. – Він десь зовсім близько. Він і його бригадири сидять у цьому залі, і на очах мільйонів людей знищують древню країну. Але, може, вона сама себе знищує, втративши волю до життя?» Раптом відчув гидкий, нудотний запах щурів у камері, згадав, як вовтузилися навколо щурячої мамки малі пацючки, перевертаючись на спину і показуючи світлу шерсть на підбрюшші.

–...клянусь, – вів далі Сансизбаєв, – действовать сообразно интересам великого евроазиатского единения народов, сложившегося в ходе тысячелетней совместной истории, и способствовать развитию управляемой мною территории.

Мертва тиша стояла в залі. Гайдукові здалося, що всім, хто був присутній на церемонії, ввели парамнезии, і що почався колективний параліч, який викличе колективну смерть.

І в цю хвилину в залі пролунав свист, і якісь молоді голоси з дальньої трибуни вигукнули:

– Ганьба! Смерть зрадникам! Слава Україні!

Одразу сотня людей в світло‑сірих костюмах, наче спринтери, що почули постріл стартового пістолета, кинулися до трибуни, де завирувала коротка бійка, й дуже швидко все затихло. Через хвилину верхні лавки на трибуні вже зяяли пусткою. Неприємний епізод не справив, здавалося, жодного враження на тих, хто був на сцені, і, звичайно, не потрапив на екрани телевізорів, бо інавгурація транслювалася з запізненням на п'ять хвилин від реального ходу подій: у режисерів був час відредагувати зображення і звук.

І все ж Гайдукові здалося, що зникла запрограмована психотехнологами аура таємничої величі дійства, все стало трохи метушливішим і прозаїчнішим. Сансизбаєв і його зграя топталися на сцені, не знаючи, що робити далі. Маршал Крейда, поспішаючи й плутаючи слова, прочитав акт про обрання Клинкевича дев'ятнадцятим президентом України, викликавши в глядачів хвилю сумнівів й здогадок; було зрозуміло, що Клинкевич – не гетьман. Але ким він є насправді? Королем – бо звертаються до нього «ваша величність»? Канцлером? Начальником території? Чи– як щойно оголосив Крейда – все ж таки президентом України?

У п'ятому ряду партеру, де сиділи відомі конституціалісти, правознавці та юристи, одразу розпочалися суперечки щодо визначення місця Клинкевича у владній системі України.

Край суперечкам поклав голос Швайки:

– До слова запрошується Дев'ятнадцятий президент Києво‑Дніпровської держави, Лідер народів території Україна, Великий Магістр церкви Христової Смерті, Його Величність Вітольд‑Ярополк Клинкевич!





Дата публикования: 2014-11-04; Прочитано: 304 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.018 с)...