Поняття та види актів цивільного законодавства

Акти цивільного законодавства України - це сукупність структур­но упорядкованих у нормативно визначеному ієрархічному співвід­ношенні зовнішніх форм¹ цивільного права, у кожній з яких правові норми² згруповані з урахуванням особливостей окремих сфер право­вого регулювання з метою забезпечення найбільш ефективного рег­ламентування особистих немайнових та майнових відносин, що скла­дають предмет цивільного права.

ЦК відносить до актів цивільного законодавства: Конституцію Ук­раїни (далі - Конституція), Цивільний кодекс України (далі - ЦК), ін­ші закони України, які приймаються відповідно до Конституції та ЦК, акти Президента України (далі -Президент), у випадках встанов­лених Конституцією, постанови Кабінету Міністрів України (далі -КМУ), нормативно-правові акти інших органів державної влади України (далі - акти органів державної влади), органів влади Авто­номної Республіки Крим (далі - АРК), лише у випадках і у межах, встановлених Конституцією та законом (ст. 4). У зазначеній статті ЦК визначаються загальні положення щодо регулювання цивільних відносин в Україні, закріплюється виключний перелік основних ак­тів цивільного законодавства та їх субординаційне співвідношення.

Акти цивільного законодавства поділяються на закони³ й підза-конні нормативно-правові акти⁴.

Закони можуть бути конституційними, кодифікаційними, поточни­ми і виключними⁵. До конституційних законів належать: Конститу­ція - основа цивільного законодавства України і закони, норми яких

¹ Під формою права розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення пра­
вових норм. У юридичній літературі разом з поняттям «форми права» використовується
поняття «джерело права». Джерело права у спеціально-юридичному розумінні - це і є
власне форма права, тобто зовнішня форма вираження й існування норм права (див.: За­
гальна теорія держави і права: Підруч. для студ. юрид. спец, вищих навч. закладів /
М. В. Цвік, В. Д.Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка,
О. В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - С. 293.

² Норма права - це соціально обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних
відносин обов'язкове для виконання правило поведінки, яке схвалюється або встанов­
люється державою (Там само. - С 279).

³ Закон - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особли­
вому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом
(зокрема всеукраїнським референдумом), який визначає відправні засади правового ре­
гулювання суспільних відносин.

⁴ Підзаконні нормативно-правові акти -ті, які приймаються уповноваженими пра-
вотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні їм суперечити.

⁵ Див.: Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и
А. В. Малько. - М., 1997. - С. 336-337.

29

містять доповнення до неї. Кодифікаційним законом є ЦК - основний акт цивільного законодавства України. Всі інші закони України є по­точними і приймаються відповідно до Конституції та ЦК. Виключні закони є винятком із загального правила, оскільки їх прийняття обу­мовлене природними, екологічними або соціальними ситуаціями над­звичайного характеру, в зв'язку з чим вони діють тимчасово. Певну схожість з такими законами мають декрети Кабінету Міністрів Украї­ни¹, які приймалися у 90-х рр. XX ст., а також укази Президента, які відповідно до Перехідних положень Конституції за відсутності відпо­відного закону мають такий же рівень². Саме соціально-політична си­туація, що склалась в Україні у 90-х рр. XX ст., викликала необхід­ність надання КМУ і Президенту права приймати нормативно-правові акти, які мають силу закону, для оперативного забезпечення правово­го регулювання відносин у найбільш важливих сферах вітчизняної економіки. Ці акти поряд із законами також є актами цивільного зако­нодавства.

Підзаконними нормативно-правовими актами є укази і розпоряд­ження Президента, постанови КМУ, акти інших органів державної влади України та органів влади АРК.

Акти цивільного законодавства перебувають між собою у суворо­му субординаційному (ієрархічному) співвідношенні, що забезпечує однакове регулювання цивільних відносин на всій території України з урахуванням певних правил (зокрема, встановлюється співвідно­шення загальних і спеціальних норм цивільного права, прийоми ви­рішення колізій між ними тощо).

Конституція України як основа цивільного законодавства України є Основним Законом, який має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-пра­вові акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати. Таким чи­ном, акт законодавства, що не відповідає нормам Конституції, не­дійсний. Норми Конституції є нормами прямої дії. Виключна юри­дична властивість Конституції полягає у тому, що вона є безпосеред­нім джерелом національного права, фундаментальною базою для кожної галузі права, включаючи й цивільне³.

Конституція містить фундаментальні правові засади щодо юри­дичної рівності учасників цивільних відносин; економічного розмаїт­тя суспільного життя; різноманітності майнового обороту; інші поло­ження, що мають принципове значення для цивільно-правової сфери.

¹ Див.-. Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 23-93 «Про до­
вірчі товариства».

² Див.: укази Президента від 4 березня 1992 р. №125 «Про заходи щодо повернення
релігійним організаціям культового майна»; від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіцій­
ного обнародування нормативно-правових актів і вступу їх в силу».

3 Див.: Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б. Авер'янов,
О. В. Батанов, Ю. В. Баулінта ін.; Ред. кол.-. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевоита
ін. - Харків: Право; К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 808 с.

Зо

Таким чином, норми Конституції - це фундаментальне методологіч­не підґрунтя для створення і розвитку приватно-правових засад регу­лювання цивільних відносин, закріплення основних підвалин роз­витку цивільного права як приватно-правової галузі. Згідно зі ст. З Конституції людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямова­ність діяльності держави; держава відповідає перед людиною; утвер­дження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей і принципів непорушності прав та свобод людини, для цивільно-правової сфери нелеревершене значення мають конституційні положення, що стосу­ються особистих немайнових відносин. Не менш важливими поло­ження Конституції є і для майнової сфери цивільних відносин і, у першу чергу, відносин власності фізичних осіб та юридичних осіб приватного права.

Конституція визначає рівні правового регулювання відносин, у то­му числі тих, що стосуються приватно-правової сфери. Зокрема, у відповідності зі ст. 92 Конституції лише на рівні закону визначаються права і обов'язки людини та громадянина; правосуб'єктність грома­дян; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприєм­ництва; засади цивільно-правової відповідальності тощо. Для загаль­них засад цивільного законодавства принципове значення мають конституційні положення про судовий захист цивільних прав та інте­ресів.

Заслуговують на увагу конституційні положення про те, що права і свободи людини та громадянина, закріплені у Конституції, не є вичер­пними (ст.22). Завдяки чому створюється достатня передумова для розвитку конституційних положень цивільним законодавством. Що ж стосується обмежень у правах, то у відповідності зі ст. 64 Конституції конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією.

Відмічаючи значення Конституції для подальшого вдосконалення цивільного законодавства, не можна не означити те, що на її поло­женнях ґрунтується концепція ЦК, який, таким чином, становить змістовно-смислове продовження Конституції. А врегульовані його нормами цивільні відносини, які базуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, мають конституційне підґрунтя.

Цивільний кодекс¹ України - основний акт цивільного зако­нодавства. У цивільно-правовій сфері кодифікація є одним з основ-

¹ Слово «кодекс» походить від лат. «сойех» і означає: книга або збірник законів. У правових системах з кодифікованим цивільним законодавством кодекс є різновидом за­кону, єдиним законодавчим актом, у якому поєднані і систематизовані норми права, спрямовані на регулювання відносин певної сфери, у даному разі - приватно-правової.

них способів систематизації (впорядкування) законодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст котрого складають як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або коди­фікованих актів, які з введенням у дію вказаного нового закону втра­чають чинність.

У вітчизняному цивільному праві існує два рівня кодифікації: а) загальний і б) спеціальний. Загальний рівень пов'язаний з прийнят­тям нового ЦК, яким охоплюються всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Другий рівень кодифікації полягає у тому, що окрім ЦК, в Україні діють кодекси, присвячені регулюванню вуж­чих сфер особистих немайнових, майнових та організаційних відно­син (Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мо­реплавства тощо).

Прийнятий 16 січня 2003 р. ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., став третім у історії кодифікації цивільного законодавства України за останні сто років. Перша кодифікація в Україні відбулася у 1922 р. її найголовніша значущість полягала у тому, що факт прий­няття ЦК 1922 р. засвідчував визнання радянською владою товарно-грошового обороту, наявності сфери майнових відносин, хоча, зрозу­міло, перевага надавалась закріпленню основних економічних засад соціалістичного устрою. З посиленням адміністративно-командних методів управління економікою виникла потреба у наступній коди­фікації, яка відбулася у 1961-1964 рр. та складалася, так би мовити, з двох етапів. На першому з них у 1961 р. були прийняті Основи ци­вільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (далі - Осно­ви), а на другому, вже у відповідності з ними, були прийняті респуб­ліканські цивільні кодекси, у тому числі і ЦК УРСР1963 р. (далі - ЦК 1963 р.), який проіснував 40 років і втратив чинність з 1 січня 2004 р. з прийняттям нового ЦК.

Необхідність проведення сучасної кодифікації цивільного законо­давства була обумовлена низкою обставин. Перш за все слід зазначи­ти, що кардинальне реформування суспільного устрою неминуче по­требувало адекватного законодавчого забезпечення правового регу­лювання відносин у всіх сферах соціально-економічного буття, при­чому не тільки за рахунок оновлення існуючої законодавчої бази, а й переведення її на принципово інші засади.

Суттєві перетворення у соціально-політичній та економічній цари-нах суспільного буття в Україні, що відбулися після проголошення її незалежності, і прийняття нової Конституції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері і викликали необхідність закріплен­ня нових засад правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин. Виникла потреба регулювання відносин за учас­тю фізичних та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі за­сад приватного права: неприпустимості свавільного втручання у сфе­ру особистого життя людини; неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом;