Принципи1 цивільного права

Хоча принципам права у науковій літературі і приділялась певна увага, але останні майже не розглядалися як складова, що у сукупно­сті з предметом та функціями є чинниками, які лежать в основі поділу права на окремі галузі². При цьому саме принципи визначають зміст норм галузі права, її місце, роль і призначення у системі права, мають важливе значення для побудови нормативної основи галузі прав та її застосування³. Як слушно зазначається у літературі, без них немож­ливо створювати право і вдосконалювати правове регулювання, ос­кільки незрозумілим буде його зміст⁴.

У доктрині нового ЦК закладено саме такий підхід. Хоча ст. З в ньому присвячена загальним засадам цивільного законодавства, останні більшістю з правників виважено ототожнюються саме з при­нципами цивільного права⁵.

Загальними засадами (далі - принципами) цивільного законода­вства (цивільного права) є: неприпустимість свавільного втручан­ня у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлен­ня права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, не заборонена законом; судовий захист цивільного пра­ва та інтересу; справедливість, добросовісність і розумність.

Між тим вказана стаття, на наш погляд, не містить вичерпного пе­реліку принципів цивільного права. З цього приводу доречно згадати С. М. Братуся, який вказував: основні принципи будь-якої галузі пра­ва ми повинні виявити у самих нормах, що складають у сукупності дану галузь; якщо ж там принципи прямо не сформульовані, вони ма-

¹ Термін «принцип» від лат. ргіпсіріит, що означає: основне, вихідне положення
якої-небудь наукової системи, теорії, ідеології; засада (див.: Сліпушко О. М. Тлумачний
словник чужомовних слів в українській мові. - К.: Криниця, 2000. - С. 347.

² Винятком є праця В. Ф. Яковлева «К проблеме гражданско-правового метода ре­
гулирования общественных отношений», у якій прямо вказується на те, що у загальній
характеристиці галузі права поряд з предметом та методом правового регулювання
важливе місце належить принципам галузі права (С. 367).

³ Решетникова И. В., Яркое В. В. Гражданское право и гражданский процесс в со­
временной России. - М., 1999. - С. 96.

⁴ Щенникова Л. Принципы гражданского права: достижения цивилистики и законо­
дательный эффект / Межвуз. сб. науч. тр. - Вып. 2. - М.: Статут. - Екатеринбург:
Институт частного права, 2002. - С. 41-42.

⁵ Див., напр.: Братусь С. Н. Предмет и система советского гражданского права. -
М, 1963.-С. 135; Советское гражданское право: Учеб. /Под ред. О. А. Красавчикова.-
М., 1968. - Т. 1. - С. 24; Свердлык Г. А. Принципы советского гражданского права. —
Красноярск, 1985. - С. 17; Ю. X. Калмыков. О значении общих положений гражданско­
го законодательства / Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика. - М.,
1998. Хоча в науці існує багато точок зору з цього питання.

ють бути виявлені, виходячи із загального змісту норм¹. Зокрема, ста­новлення незалежної та суверенної України як правової держави, що зорієнтована на принципи життя громадянського суспільства, демок­ратичні перетворення у ньому, формування ринкової економіки, об­умовили, перш за все, створення принципу служіння держави грома­дянському суспільству. Так, відповідно до ст. З Конституції людина, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і обов'язки людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Ут­вердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'яз­ком держави.

Звідси, принципи цивільного права - це не тільки чинник, що доз­воляє виокремити цю галузь права², а й у рамках - робочі механізми, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної по­ведінки учасників цивільно-правових відносин³.

Розглянемо кожен з принципів цивільного права окремо.

Принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майно­вої самостійності учасників цивільних відносин. Не випадково цей принцип стоїть на першому місці, бо рівність - основне начало, яке пронизує усю систему цивільного права⁴ і означає таке становище учасників, де воля одного з них не залежить від волі іншого, який не може йому наказувати, оскільки сам учасник: будь то фізична або юридична особа - самостійні у прийнятті тих чи інших рішень.

Безумовно, даний принцип не є абсолютним, бо деякі винятки у рівності все ж таки можуть бути, але це відбувається лише у випад­ках, передбачених законом (наприклад, відповідно до ЦК іноземці та особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону, яким в даному разі є Земель­ний кодекс України⁵ і згідно з яким ці особи можуть набувати право власності на такі ділянки тільки несільськогосподарського призна­чення тощо (статті 81-91 ЗК).

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу осо­бистого життя людини. Норми цивільного права як приватного пра-

¹ Братусь С Н. Вказ. праця. - С 137.

2 Цю точку зору поділяє Ю. Г. Басін (Гражданское право: Учеб. для вузов. - Т. 1 /
Отв. ред. М. К. Сулейменов, Ю. Г. Басин. -Алматы: КазГЮУ, 2000. - С. 14.

³ Кузнецова Н. С. Основні завдання Книги першої проекту Цивільного кодексу
України / Кодифікація приватного (цивільного) права України; За ред. проф. А. Довгер-
та. - К.: Український центр правничих студій, 2000. - С. 123.

⁴ Калмыков Ю. X. О значении общих положений гражданского законодательства //
Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика; Отв. ред. А. Л. Маковский;
Исследовательский центр частного права. - М.: Международный центр финансово-эко­
номического развития, 1998. - С. 48.

⁵ Прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р., набрав чинності з 1 січ­
ня 2002 р.

ва завжди спрямовані на забезпечення приватних інтересів учасників цивільних відносин. Виходячи з цього, ніхто, за винятком випадків, передбачених актами цивільного законодавства, не може свавільно втручатися у приватні справи (будь то фізична або юридична особа), зокрема, охороняється таємниця особистого життя (ст. 301 ЦК), ко­респонденції (ст. ЗО ЦК), стану здоров'я (ст. 286 ЦК) тощо. Непри­пустимість свавільного втручання в приватні справи означає заборо­ну не тільки для публічних утворень, а, навіть, для батьків (напри­клад, впливати на дієздатну особу стосовно розпорядження нею свої­ми доходами, заробітком тощо).

Принцип свободи власності (неприпустимості позбавлення права власності). Він знаходить вираження у тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, неза­лежно від волі інших осіб. Усім власникам забезпечуються рівні умо­ви здійснення своїх прав, а держава не втручається у їх здійснення. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи об­межений у його здійсненні (статті 316-317, 319, ч. 1 ст. 321 ЦК).

Між тим можливості власника, безумовно, мають певні межі, чітко визначені законом. Так, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК); власник повинен вживати заходів щодо збере­ження пам'яток історії і культури, у противному разі він може бути позбавлений цієї власності шляхом викупу з боку держави (ст. 352 ЦК) тощо. Але всі наведені заборони та обмеження застосовуються лише як заходи захисту публічних інтересів¹.

Принцип свободи договору. І. О. Покровський називав цей прин­цип головною засадою цивільного права, одним з наріжних каменів всього сучасного цивільного устрою². Відповідно до ст. 626 ЦК сто­рони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначен­ні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодав­ства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, принцип свободи договору можна визначити як перед­бачену законом одну з основних засад цивільного права, що встанов­лює для суб'єктів договірних відносин свободу: вибору контрагентів; свободу укладення договору певного виду; визначення умов догово­ру. Причому свобода договору проявляється навіть у тому, що сторо­ни можуть укладати не тільки ті договори, які передбачені актами ци-

¹ Богданов Е. Соотношение частного и публичного в гражданском законодатель­
стве // Рос. юстиция. - 2000. - № 4. - С. 23; Васин Ю. Г. Гражданское право как отрасль
права / Избранные труды по гражданскому праву. - СПб.: Издательство «Юридический
центр Пресс», 2003. - С. 37.

² Покровский И. А. Основные проблемы права. - М., 1998. - С. 249-250.

вільного законодавства, а й договори, у яких містяться елементи різних договорів (змішані договори - ч. 2 ст. 628 ЦК).

Між тим закон може обмежувати свободу договору для захисту більш слабшої сторони або для захисту публічних інтересів. Наприк­лад, підприємець під страхом спонукання його до укладення догово­ру в судовому порядку не має права відмовитися від укладення пуб­лічного договору за наявності у нього можливості надання спожи­вачеві відповідних товарів (робіт, послуг) - ч. 4 ст. 633 ЦК; актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'яз­кові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору (ч. 5 ст. 633 ЦК) тощо.

Принцип свободи підприємницької діяльності. Підприємництво може здійснюватися у будь-якій з організаційних форм, передбачених законом. При цьому суб'єкти підприємницької діяльності мають пра­во на власний розсуд приймати рішення і здійснювати будь-яку діяль­ність, що не суперечить законодавству, відповідно до потреб ринку із збереженням комерційної таємниці тощо. Але при цьому саме у сфері підприємницької діяльності повинен бути встановлений баланс сво­боди суб'єктів такої діяльності і методів регулювання останньої з бо­ку відповідних державних органів. Інакше кажучи, баланс дозволів і заборон з тим, щоб унеможливити не тільки необгрунтовані перевір­ки їх з боку і безпідставне втручання у підприємницьку діяльність суб'єктів останньої, а й унеможливити утворення монопольного ста­новища будь-кого із суб'єктів вказаної діяльності, не допустити обме­ження конкуренції, що може негативно вплинути на інтереси спожи­вачів та суспільства в цілому.

Принцип судового захисту цивільного права та інтересу. Відпо­відно до ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного за­конодавства. Захищеність - необхідна складова права. Між тим захист цивільних прав має особливості, до яких слід віднести:

абсолютний характер захисту, оскільки кожна особа може зверта­тися до суду за захистом свого особистого немайнового або майново­го права й інтересу (ст. 15 ЦК);

можливість самій особі вирішувати питання щодо захисту свого права, оскільки звернення за захистом - це її право, а не обов'язок;

наявність спеціальних органів захисту, до яких належать не тільки судові органи (ст. 16 ЦК), а також Президент України, органи дер­жавної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК), нотаріус (ст. 18 ЦК);

можливість до самозахисту, тобто застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним заса­дам суспільства (ст. 19 ЦК);

універсальність способів захисту, що повною мірою відповідає абсолютному характеру захисту

і полягає у тому, що певний з способів захисту може бути застосований незалежно від того, передбачений він чи ні законодавством (або договором) стосовно певного правопо­рушення. До універсальних способів захисту слід віднести - визнан­ня права; припинення дії, яка порушує право; відновлення станови­ща, щ© існувало до порушення; відшкодування збитків тощо (ч. 2 ст. 16, ст. 22 ЦК).

Між тим існують також і такі способи захисту прав та інтересів: за­вдаток (статті 570-571 ЦК), відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК), які застосовуються лише у випадках, передбачених законом.

Перелік способів захисту не є вичерпним і суд може захистити ци­вільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором чи законом (ч. 2 ст. 16 ЦК).

Принцип справедливості, добросовісності та розумності. Поча­ток даний принцип бере ще з періоду Давнього Риму, про що свідчать висловлювання тогочасних юристів. Так, Павел стверджував: «коли відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по справедливості» (Д. 39.3.2.), а Ульпіан наполягав: «коли право су­перечить справедливості, повинна панувати остання» (Д. 15.1.32).

ЦК не сформулював принцип добросовісності, справедливості і розумності, але аналіз змісту його положень, зокрема ч. 5 ст. 12, ст. 13, ч. 3 ст. 23 тощо, дозволяє стверджувати, що за допомогою та­ких категорій як добросовісність, розумність, справедливість закон встановлює межі здійснення цивільних прав осіб, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх¹. Добросовісність і недо­бросовісність, розумність і нерозумність, справедливість і несправед­ливість мають правове значення у спеціально вказаних у законі ви­падках. Причому і добросовісність, і розумність учасників цивільних правовідносин презюмуються. Так, зокрема ч. 5 ст. 12 ЦК передба­чає: якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що по­ведінка особи є добросовісною та розумною, коли інше не встановле­но судом. Таким чином, добросовісність слід розглядати як вірність з виконання своїх зобов'язань та повага і довіра до контрагентів за зо­бов'язаннями, а розумність як дії, що здійснила б у конкретній ситу­ації людина, яка має нормальний, середній рівень інтелекта, знання та життєвий досвід². Справедливість - це здійснення своїх прав і вико­нання зобов'язань на законних та чесних підставах.

¹ Цей принцип тотожній принципу неприпустимості зловживання правом, який
вперше введений в цивільне законодавство Швейцарії. У ст. 2 Швейцарського Цивіль­
ного уложення, прийнятого у 1907 р., він був сформульований таким чином: «При
здійсненні прав і виконанні обов'язків кожен повинен вчиняти по добрій совісті. Явне
зловживання правом не користується захистом. Таким чином, зловживання правом і є
недобросовісним здійсненням прав.

² Емельянов В:И. Равумиость, добросовестность, незлоупотребление гражданскими
правами. - М.: Лекс-Книга, 2002.

Розділ І