Художньо-мовленнєва організація літературного твору 4 страница

— 213 —

херсонських вишень...» — метафорами будуть виступати слова «метелиця» та «завірюха», оскільки в даному контексті вони вживаються не в прямому своєму значенні, коли вказують на ті атмосферні явища, якими супроводжується прихід зими, а в переносному — для підкреслення й посилення того враження, яке справляє цвітіння вишень. Рясний, сліпучо-білий цвіт,.що так густо осипає вишні в період їх цвітіння, дійсно нагадує снігову кружіль, а ідеально — білий цвіт вишневих пелюсток може асоціюватися з білизною снігових крижинок. Порівняйте з іншим прикладом вжи­вання метафори, який наводять у своєму підручнику С. До­рошенко та П. Дудик: «За зовнішньою схожістю слова борозна (як довга, рівна заглибина в землі, проведена плу­гом: „тягнеться вздовж берега чорна смужка першої боро­зни" — В. Козаченко) було перенесено на повздовжню заглибину у будь-чому, зморшку, складку; пор.: „сльози мимохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо" (М. Коцюбинський)» [36, 128—129]. Мета­фора, подібно, до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться, шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознаку не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням, тобто порівнянням, в якому не виокремлюється ознака, за котрою відбувається зіставлення двох предметів (tertium comparatio-nis). Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться, з чим, зокрема, пов'язане широке вживання метафор у жанрі загадки. Механізми естетичної дії метафори Ф. Ґарсіа Лорка, напри­клад, пояснював так: «Для того, щоб вдихнути життя в метафору, потрібно, щоб метафора мала форму та радіус дії, — ядро в центрі та перспективу навколо нього. Це ядро розкривається як квітка, нібито незнайома, але ми швидко впізнаємо її аромат, а в кольоровому сяйві, яке вона випро­мінює, нам бачиться його ім'я, тобто метафора змальовує нам предмет як квітку, нібито незнайому», ми впізнаємо його не відразу (автоматично ідентифікуючи його в нашій пам'яті), а поступово — у «кольоровому сяйві», яке породжує відчуття подоби. Тим самим метафора немовби оновлює предмет, «демонструє його в незвичному ракурсі» (П. Антокольський). Метафора — один з найуживаніших тропів. «Метафоричне слово завжди чарівніше і красивіше, ніж слово у прямому значенні», — писав автор київської поетики «Lyra» (1696 p.).

— 214 —

«Матір'ю поезії» назвав її С. Тезаур. Вважається, що першим метафору як спеціальний риторичний прийом використав «батько красномовства», знаменитий афінський оратор Ісо-крат у творі «Еварог», у Римі в широкий вжиток її вводить Цицерон, який зауважував, що «немає тропа більш квіт­частого в окремих словах і такого, який би вносив у мову більше світла, ніж метафора». Арістотель визначав метафору як перенесення імені з одного об'єкта, позначуваного цим Іменем, на якийсь інший об'єкт. «Складати гарні метафо­ри, — писав він, — значить помічати подібність». Теоретик літератури Києво-Могилянської академії М. Довгалевський визначав функції метафори як: 1) найменування деяких предметів, які не мають власної назви, 2) підсилення значення сказаного, 3) засобу для досягнення естетичного враження [53, 303}. Дійсно, метафори використовуються не тільки в поезії. Метафора часто вживається й для позначення тих предметів та явищ, для яких ще не підібрано власних най­менувань. Так, відкриття нових явищ породило метафори «магнітне поле» та «звукова хвиля», які були утворені шляхом перенесення значення узвичаєних слів «поле» та «хвиля» за ознакою певної подібності на найменування невидимих мікропроцесів. У нашому побуті широковживані такі мета­фори, як «ніжка стола», «ручка чайника» і т. д. Подіб­ні метафори називаються стертими, оскільки переносність їхнього значення стала настільки узвичаєною внаслідок їх загальновживаності, що майже не відчувається. На відміну від інших, поетичні метафори — це метафори, в яких переносність значення сприймається як несподіванка, як новизна, внаслідок чого поетична, індивідуально-авторська метафора набуває ознак контекстуального неологізму.

Залежно від особливостей співвідношення зіставлюва-них предметів виділяють чотири типи метафор, побудова­них на: 1) заміщенні живого живим. Наприклад: «Тривого моя! Катерино! Ходім!» (М. Вінграновський); 2) заміщенні неживого неживим, наприклад: «тріумфальна висота» (І. Калинець); «Слово моє, сило моя, славо, // сльозо моя, гніванню ти мій» (М. Вінграновський); «Зерна роси» (М. Шолохов); 3) заміщенні неживого живим. Даний тип метафори називається уособленням, або прозопопеєю (від грец. TtpÔGomov — особа і яоією — роблю), або ще персоні­фікацією (лат. persona — особа і facere — робити). Наприклад: «Реве та стогне Дніпр широкий» (Т. Шевченко); «Цей ліс живий. У нього добрі очі. // Шумлять вітри у нього в голові» (Л. Костенко); 4) заміщення живого неживим. Наприклад: «Дівчатко — клинчатко, злотава струна» (С. Тельнюк).

Можливі й різні форми граматичного вираження мета-

— 215 —

фори. Найчастіше вона виражається дієсловом та його формами або ж прикметником (метафоричний епітет), вна­слідок чого, зокрема, метафора, виражена іменником, сприй­мається дещо свіжіше. Як і епітет та порівняння, метафо­ра не лише конкретизує уявлення про предмет, а й вира­жає відповідне емоційне ставлення до нього мовця (про­заїка або поета). Як влучно (метафорично) зауважує М. Па­нов, метафори, як і порівняння, бувають або ж світлі, або взяті з «пітьми» [67, 14\. «Якщо бажаєш подати що-небудь у гарному світлі, — наголошував ще Арістотель, — слід запозичувати метафору від предмета найкращого в цьому роді речей; якщо ж бажаєш виставити що-небудь у дурному світлі, то слід запозичувати від гірших речей» [65, 32]. Наприклад, метафоричне зіставлення слова та зброї у вірші Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криця...»: «Вигострю, виточу зброю іскристу, // Скільки достане снаги мені й хисту, // Потім її почеплю при стіні // Іншим на втіху, на смуток мені. // Слово, моя ти єдиная зброє, // Ми не повинні загинуть обоє! // Може, в руках невідомих братів // Станеш ти Кращим мечем на катів» — служить меті емо­ційного піднесення значущості «слова». Навпаки, через метафоричне зіставлення екіпажа, на якому приїздить до міста героїня поеми Гоголя «Мертві душі» поміщиця Ко­робочка, з гарбузом, значення першого суттєво знижується й постає в іронічному світлі: «...в отдалённых улицах и закоулках города дребезжал весьма странный экипаж, на­водивший недоумение на счёт своего названия. Он не был похож ни на тарантас, ни на коляску, ни на бричку, а был скорее похож на толстощёкий выпуклый арбуз, по­ставленный на колеса».

6.2.3.4. Метонімія Метонімія (грец. цетоміціос — перейменування) — це слово, зна­чення якого переноситься на найменування іншого пред­мета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Наприклад, такий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр». Це слово вжите тут не у прямому, а в переносному значенні, оскільки, кажучи так, ми маємо на увазі те, що аплодував яе театр, а глядачі, які в ньому знаходилися. При цьому поняття «театр» і «глядачі» перебувають у тісному взаємозв'язку, виступаючи як близькі за самою своєю при­родою, реально, а не умовно, як це має місце в метафорі. Метонімія часто ототожнюється з метафорою, або роз­глядається як ЇЇ різновид. Арістотель не виокремлював метонімії з метафори. Як окремий троп метонімію вперше використав римський оратор І століття нашої ери Квінті-

— 216 —

ліан. На відміну від метафори, метонімічне зіставлення предметів відбувається не за ознакою їхньої подібності, а за ознакою їхньої суміжності, тобто належності їх до одного кола явищ, до понять одного порядку, пов'язаних часови­ми, просторовими, причинно-наслідковими та іншими від­ношеннями. Метонімія широко використовується у віршо­ваному та прозаїчному мовленні як місткий зображувально-виражальний засіб. Розрізняють такі різновиди метонімії:

1) Метонімія місця (в основі — заміщення назви об'єкта
вказівкою на місце його знаходження). Наприклад: «Гомоніла
Україна» (Т. Шевченко); «Борислав сміється» (І. Франко).
Особливий випадок — заміна назви вмістимого вказівкою
на предмет, що вміщує його: «Ми випили по кілька чарок, і
моя голова з незвички трохи обважніла» (В. Підмогильний).

2) Метонімія часу (в основі — заміщення назви події
вказівкою на час, коли вона відбувалася). Наприклад: «Як
і колись, так і тепер ти // Не спромоглась на гарний плід»
(В. Сосюра; йдеться про історію України).

3) Метонімія засобу (в основі — заміщення назви дії
вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена). Напри­
клад: «Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І прадіди
в струнах бандури живуть» (Л. Боровиковський).

4) Метонімія належності (в основі — заміщення назви
предмета вказівкою на ім'я його творця). Наприклад: «Ти
довго Шекспіра перекладав сьогодні» (Є. Маланюк).

5) Метонімія матеріалу (в основі — заміщення пред­
мета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроб­
лений). Наприклад: «Купив князь пісню Боянову, //
возложив йому гривну золоту на шию — // срібні гус­
лі озолотив, // попліч свого злотокованого стільця // у
соболях возсадовив» (І. Калинець).

Синекдохою (грец. o~uveKÔoxr|, від 6.2.3.5. Синекдоха

<TOv — разом і єкоохті — переймання) називається різновид метонімії, в якій відбувається пере­несення значення з цілого на його окрему частку. Напри­клад: «З баталії в ліс не ховався. // В татарина коней в полях віднімав» (Л. Боровиковський), де слово «татарин» вжито в значенні «татари».

Синекдоху відносять до різновиду кількісної метонімії. Якщо асоціація, зв'язок предметів при власне метонімічно­му перенесенні здійснюється через співвідношення якіс­них ознак, то в синекдосі співвідносяться кількісні озна­ки. Як прийом творення словесного образу синекдоха відома з античності. Наприклад, Квінтіліан виокремлював шість її видів. Належну увагу вивченню синекдохи приділяли в Києво-Могилянській академії. Автор київської поетики

— 217 —

«Lyra» дає їй таке визначення: «Синекдоха, або догадка — це розуміння однієї речі на основі іншої, між якими існує природній і суттєвий зв'язок» [58, 106]. М. Довгалевський виділяв вісім видів синекдохи.

Найбільш уживаними є такі види синекдохи:

1) Вживання частини замість цілого. Наприклад: «Пла­
че бідний та зітхає,'// Сну не знають його очі» (М. Воро­
ний); «Голова моя козацькая! Бувала ти у землях турець­
ких» (народна дума).

2) Вживання однини замість множини. Наприклад: «І на
оновленій землі // Врага не буде, супостата. // А буде син
і буде мати» (Т. Шевченко); «Кругом Січі Запорожця Мос­
каль облягає» (народна пісня про руйнування Січі).

3) Вживання виду замість роду. Наприклад: «Сини Міцке-
вича, Словацького, Шопена, сини Коперніка» (М. Рильський).

Синекдоха, як вважав О. Потебня, є своєрідною словес­ною мінімоделлю більш складного предметного образу — типу й типового в змісті цілого художнього твору: «складна синекдоха є поетична типовість», тобто той чи інший типовий образ у художньому творі може бути пояснений через при­йом синекдохи: він часткою в одиничній і конкретній кар­тині відтворює ціле і загальне (те, як взагалі буває в житті).

6.2.3.6. Перифраз Перифразом (грец. лєріфроеочС — описовий вираз) називається заміна прямого найменування предмета непрямим його означен­ням, даним у формі описового словесного зворота, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки. Як вказував Б. Томашевський: «...перифраз побудований на визначенні предмета замість прямого його найменуван­ня» [97, 230\. Наприклад: «Над морем високо, на непоруш­ній скелі, // Квіт чарівний на мертвому стеблі, // горить вогонь, — щоб у морській пустелі // знаходили дорогу ко­раблі» (Є. Плужник; мається на увазі маяк); «...с длинных усов, напудренных тем неумолимым парикмахером, кото­рый без зову является и к красавице, и к уроду и насиль­но пудрит уже несколько тысяч лет весь род человечес­кий» (М. Гоголь; парикмахер — це час).

Оскільки перифраз, як і метонімія, вказує на суміжні з означуваним поняттям ознаки, його найчастіше розгляда­ють як один із різновидів метонімії, а саме — так званої розгорнутої метонімії, тобто метонімії, в якій наймену­вання предмета не обмежується вказівкою на одну озна­ку й передбачає виділення цілого ряду ознак, що висту­пають прикметами означуваного предмета. «І метонімія, і особливо перифраз, — пише Б. Томашевський, — зустрі­чалися майже завжди, але типові вони лише для певних

— 218 —

періодів та літературних шкіл. В особливому вжитку вони були в ті періоди, коли жорстко ставилися до відбору слів, коли прості слова-вважалися непоетичними. Для того, щоб додати мовленню поетичності, вдавалися до різних непрямих форм словесного означення. Особливо це харак­терно для періоду пізнього класицизму у XVIII ст. і на початку XIX ст.» [97, 231].

Виразність перифраза полягає в тому, що в його худож­ній структурі завжди має місце елемент певної загадки, яку читачеві необхідно відгадати для того, аби зрозуміти, про що йдеться в перифразі. Не останню роль у художній виразності цього прийому відіграє й елемент словесного при­крашення описуваного предмета. Загадка і прикраса в пери­фразі повинні, проте, мати свої межі, за якими зміст пери­фраза без додаткового коментаря може залишитися не­зрозумілим для читача. Так, один з поетів французького Від­родження Жоакен Дю Белле замість «від сходу до заходу» радив писати: «...від тих, хто перші бачать, як червоніє Авро­ра, до тієї межі, де Фетіда приймає у свої хвилі сина Гіпері­она». Порушення міри зрозумілості й відповідності перифра­за мовленнєвому контексту гостро критикував О. Пушкін. Разом з тим при дотриманні певної міри перифраз може виступати як засіб художнього увиразнення мови. Зокрема, він дуже часто використовується з метою створення коміч­ного враження (наприклад, у М. Гоголя, який тонко пароді­ював перифрастичний стиль сентименталістської прози).

Евфемізмом (грец. єІхртцштцоС — 6.2.3.7. Евфемізм

пом'якшений вираз) називається сло­во або словесний зворот, що пом'якшує форму виражен­ня висловлюваної думки. Наприклад: «Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарсь­ких середньовічних списів), та як ізчепились полемізувати... Полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть:

— Якби ж знаття, що один одному голови попро­валюємо, не бились би!» (О. Вишня).

Евфемізм не обов'язково виступає як троп. Дуже часто евфемістичні заміни досягаються засобами лексичної сино­німії, наприклад: затримався — замість спізнився; хто крайній? — замість хто останній? (у черзі); поправився — замість розтовстів і т. д. Як троп, тобто як засіб контексту­альної синонімії, евфемізм найчастіше відносять до виду метонімії, або розгорнутої метонімії, тобто перифраза, що, за висловом В. Домбровського, «описує властиве понят-

— 219 —

тя на те, щоб щось прикрого, неприемного висловити в лагідній формі... Евфемістичні вираження коріняться в словесній забобонності. Тобто боязні вимовляти голосно слова з лихим значенням, щоб не накликати на себе лиха. Так, наш селянин боїться вимовити слово „чорт", засту­паючи його означенням: нечистий...» [35, 60\.

Найчастіше евфемізми вводяться до тексту твору з метою створення комічного враження, іноді з цензурних — етич­них та ідеологічних міркувань. Цікавим прикладом, що поєднує у собі всі ці моменти, є епіграма О. Пушкіна, при­свячена евфемізму:

Иная брань, конечно, неприличность. Нельзя сказать: какой-то де старик, Козёл в очках, плюгавый клеветник, И зол и подл: всё это будет личность. Но можете печатать, например, Что господин парнасский старовер, (В своих статьях) бессмыслицы оратор, Отменно вял, отменно скучноват, Тяжеловат и даже глуповат, Тут не лицо, а только литератор.

Не менш цікавий приклад, запозичений із книги В. Тар-ле «Наполеон», а саме — послідовної евфемістичної заміни форми виразу, наводиться в підручнику «Основи теорії літератури» Л. Тимофеева: «Розповідаючи про наближення Наполеона до Парижа в період 100 днів, урядова та близь­ка до урядових сфер преса від крайньої самовпевненос­ті перейшла до повного падіння духу й неприхованого жаху. Типовою для цієї поведінки є в ці дні жорстка послі­довність епітетів, які прикладалися до Наполеона в міру його поступового просування з півдня на північ. Перше по­відомлення: „Корсиканське чудовисько висадилося в бухті Хуан". Друге повідомлення: „Людожер іде до Ґрасса". Третє повідомлення: „Узурпатор увійшов до Гренобля". Четверте повідомлення: „Бонапарт зайняв Леон". П'яте повідомлен­ня: „Наполеон наближається до Фонтенбло". Шосте пові­домлення: „Його імператорська величність очікується у вірному йому Парижі". Уся ця літературна гама вмістила­ся в одни/ і тих же газетах, при одній і тій же редакції впродовж кількох днів» [93, 222].

6.2.3.8. Антономазією (грец. àvTOVo|o.aoia,

Антономазія від àvrovouxxÇo) —називаю по-іншому) називається різновид метонімії, по­будованої на вживанні власного імені замість загального. Сутність антономазії ґрунтується на тому, що «власне ім'я,

— 220 —

найчастіше ім'я особи, що вирізняється якоюсь характер­ною ознакою або сталою належністю до певного явища, стає прикметою цієї ознаки або цього явища. Багато міфо-логізмів, літературних персонажів, історичних діячів стали традиційними: Цицерон — „красномовна людина", Плюшкін — „скупий", Марс — „війна" і т. д. Більшість власних імен, що використовуються в загальному значенні, пере­дають одночасно й емоційну оцінку» [9, 40[. Наприклад: «Ось і не треба газетних фраз! // — Біль є постійно біль! — // Мовчки зросте десь новий Тарас // Серед кривавих піль!» (Є. Плужник); «Ми переходили всі кола — // О, жоден дант того не бачив!» (Є. Маланюк); «Мы все глядим в Наполеоны» (О. Пушкін).

Антономазія — троп, відомий ще з античності. В одній з поетик Києво-Могилянської академії «Lyra» його, наприк­лад, визначали так: «Антономазія, або заміна назви — це вживання власного імені замість загального... які мають між собою певну подібність характерів або особливостей» [58, 108]. В. Домбровський писав про антономазію як про троп, в основі якого лежить «описання імення якоїсь особи загальнозвісною прикметою, або названия її іншим йменням, взятим від міста або краю, звідки вона похо­дить, або no-батькові і т. д. Дуже часто служить антоно­мазія для оминання монотонного повторювання одного імення. Так, наприклад, Гомер називає часто Агамем­нона і Менелая разом — Атридами, Ахила — Пелі-дом, самого Гомера називали в старину Меонідом» [35, 59].

В українській літературі, як і в ці- 6.2.3.9. Асоціонім

лому у світовій, досить часто зустрі­чаються тропи, утворені шляхом переходу загальної наз­ви у власну (онімізації апелятивів). Незвичність графічного зображення апелятивної лексики з великої літери поси­лює чуттєво-образне сприймання літературного твору, спонукає читача до роздумів, пошуків художньої істини. Персоніфікацію загальних моральних понять в алегоричних образах Доброчинності, Заздрості, Розуму, Пам'яті, Волі, Перемоги, Тріумфу можна знайти вже в перекладних повістях давньої української літератури, проповідях, поле­мічних творах, шкільній драмі. Особливо часто до цього тро­пу звертаються письменники XX століття: Орел, Тризубець, Серп і Молот, Сонячні Кларнети (П. Тичина); Кострубата блакить (Г. Михайличенко); Любов, Страждання (Є. Плуж­ник); Кафедра Злиднів, Університет Ікри (І. Драч); Людина, Червоний Спас (Б. Олійник).

В. Галич лише у творчості О. Гончара налічила 60 випад­ків уживання подібних тропів (Подвиг і Сумнів, Образ

— 221 —

Людської Ріки, Світло, Високе Відродження, Мати Чиясь, Держава Наруги і Зла — «Циклон»; Мадонна, Художник, Наростаюче, Верховний Коментатор — «Твоя зоря»; Титан Праці, Трудар — «Собор»; Дуга Великого Круга, Дуга Мало­го Круга — «Тронка»; Мис Доброї Надії — «Щоб світився вогник»), які надають художнім образам публіцистич­ного звучання, у зв'язку з животрепетними проблемами сьогодення, співзвучності зі світовими подіями. Дослідниця назвала такий троп асоціонімом (лат. associatio — з'єдную, зв'язую і грец. ÖVOUOC — ім'я). «Цей термін підкреслює го­ловне у тропі: здатність графічно виділеної семантеми по­силено викликати в уяві читача поєднання різних асоціа­цій, пов'язаних зі значенням мотивуючого апелятива, кон­текстом твору, добою тощо, які лежать в основі форму­вання образу великого філософського узагальнення» [22, 19—23]. Серед асоціонімів виділяються три великі групи: асоціоніми-алегорії (Мати Чиясь, Художник, Титан); асоціоніми-символи (Океан, Світло); асоціоніми-референцїї (Велика Армія, Героїня).

6.2.3.10. Іронія Іронією (грец. eipcoveioc — на­смішка) називається слово або сло­весний зворот, що набувають змісту, прямо протилежного їхньому буквальному значенню. Наприклад, у фейлетоні О. Вишні «Чухраїнці» таким виступає слово «лорди», котре стосовно нації чухраїнців, про яку тут ідеться, звучить явною насмішкою: «Чухраїнців було чимало: щось понад тридцять мільйонів, — хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть...

Як запитають було їх:

— Якої ви, лорди, нації?

Вони, почухавшись, відповідають:

— Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці. Православні».
Іронічна інтонація виявляє себе в контексті, більш-менш

близькому сусідстві з іншими висловлюваннями автора, загальний тон яких дає змогу вловити в кожному окремо­му випадку невиявлену прямо іронічну інтонацію. Іронія звичайно вказує на відношення мовця до зображуваного й може мата багато смислових відтінків. Інколи для позна­чення слів, що мають протилежний буквальному зміст, використовують термін «антифразис». Наприклад, «цей Крез» (стосовно бідняка). Антифразис — найпоширеніший різно­вид іронії як тропа. Рідше трапляються вирази, що мають форму так званого астеїзма, тобто схвалення у вигляді осуду. Наприклад, у А. Чехова: «Собачонка ничего себе... Сердится, шельма... цуцык этакий...»

— 222 —

Найчастіше іронія використовується з метою створення комічного враження.

Гіперболою (грец. xmepßoA/ri — 6.2.3.11. Гіпербола

перебільшення) називається словес­ний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою привернути до них особливу увагу читача. О. Потебня писав, що «гіпер­бола є наслідком якогось сп'яніння в почуттях, що пере­шкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах». На­приклад: «Давно, давно вже Київ панував. // Його церкви аж хмари зачіпали» (А. Метлинський); «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра); «Консул... имел такие страшные карманы в своих шароварах, что мог поместить туда всю лавку зазе­вавшейся торговки» (М. Гоголь); «Шаровары шириною в Чёрное море» (М. Гоголь).

В основі гіперболи завжди лежить елемент певної абсурдності, різкого протиставлення здоровому глузду або суспільному досвіду. Гіпербола завжди привертає до себе увагу, виступає як несподіванка, яка з вели­кою силою руйнує автоматизм читацького сприйняття.

Літотою (грец. Ал,тотг|С — простота) 6.2.3.12. Літота називається словесний зворот, в яко­му ознаки описуваного предмета подаються з надмір­ним їх применшуванням. Наприклад: «О принесіть як не надію, // То крихту рідної землі: // Я притулю до уст її // І так застигну, так зомлію» (О. Олесь); «Такой маленький рот, что больше двух кусочков никак не может пропустить» (М. Гоголь). Літота виступає як троп, проти­лежний гіперболі.

Синтаксичні засоби увиразнення 6.2.4. Синтаксичні
мовлення складає група так званих засоби

стилістичних фігур мовлення, увиразнення