Художньо-мовленнєва організація літературного твору 3 страница

— 201 —

трескают. А спать мне велят в сенях, а когда ребятенок ихний плачет, я все не сплю, а качаю люльку» (А. Чехов).

До особливих різновидів просторічних форм належать так звані сленг та вульгаризми.

Термін «сленг» використовується у двох значеннях. У першому — ним позначають жаргонізми переважно англо­мовного походження. В другому — такі жаргонні слова та вирази, які перестали* бути належністю лише окремих соці­альних груп і перейшли до загальновживаних шарів просто­річної лексики. З цієї причини слова сленгового утворення можна назвати інтержаргонізмами, «наприклад, „ажур" у мовленні бухгалтерів означає „на сьогодні", поза бухгалтер­ським середовищем — „усе гаразд"; „пасувати" в жаргоні картярів має значення „відмовлятися від гри до наступної роздачі карт", у ширшому вжитку — „ухилятися від вико­нання своїх обов'язків"»[72, 103].

Найбільш згрубілі та лайливі форми просторічних слів та зворотів називаються вульгаризмами (від лат. vulgaris — звичайний, простий), наприклад: паскуда, стерво, харя і т. д. Ось якою "добірною лайкою (лише в перших чотирьох рядках — 13 лайливих слів) заклинає Дідона Енея в поемі І. Котляревського «Енеїда»:

«Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба.

Трясешся, мов зимою хорт!

Мандруй до сатани з рогами, Нехай тобі присниться біс! З твоїми сучими синами Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс, Щоб ні горіли, ні боліли, На чистому щоб поколіли, * Щоб не оставсь ні чоловік; Щоб доброї не знали долі, Були щоб з вами злії болі, Щоб ви шаталися повік».

(Частина перша, строфи 56 — 57).

— 202 —

Поетизмами називаються слова, 6.2.2.11. Поетизми

уживані майже виключно в мові пое­тичних творів і дуже рідко за їхніми межами: «Мова є одність. Але пам'ятай, о, поете: як в домі, // В одності мови чіткий поділ на поверхи є. // Поверхи, отже, назвімо: є мова, щоденних взаємин, // Мова науки і є вповні відмінна від них // Мова поезії. Маєш її притаманність плекати...», — писав М. Зеров у вірші «Поетична мова». Художня функція таких слів полягає в тому, що вони посилюють патетику вірша, його піднесений, урочистий пафос або ж, навпаки, пом'якшують та інтимізують його ліричний настрій. Пое­тичні слова — це здебільшого слова, дібрані шляхом каноні­зації, тобто закріплення традиціями постійного вживання найбільш уподобаних форм:

1) Старослов'янізмів, таких як — десниця, чоло, злото,
вуста та інші. Наприклад: «На скронях та пооране чоло»
(Є. Маланюк); «До мене схилила чоло» (Є. Плужник); «без
сонця до мого чола» (В. Барка); «А смертю роздерті уста!»
(Є. Маланюк); «Тим криком, що горить в кривавім стис­
ку уст» (Є. Маланюк); «Безкровними, беззвучними устами»
(М. Зеров); «І сухі тривогою уста» (О. Ольжич); «Щоб ти,
найміцніший, сперся, // Спочив на моїх устах» (О. Теліга);
«Уста людські жагою затремтіли» (А. Малишко);

2) Індивідуально-авторських неологізмів, що є свого роду
поетичною цитатою, таких як — синь, осяйний, криця,
голубінь, блакить, далечінь і т. д. Наприклад: «Слово, чому
ти не твердая криця» (Леся Українка); «Як іскра, що рож-
дають криця й кремінь» (Є. Маланюк); «Не хліб і мед
слов'янства — криця! кріс!» (Є. Маланюк); «Вони лишилися,
як криця» (Є. Маланюк); «Не зірвуться слова, гартовані,
як криця» (О. Теліга); «а в очах — морозяна блакить»
(О. Ольжич); «А дні пливуть — мелодія в блакить» (Є. Мала­
нюк); «І налились блакиттю вже на нім» (Б.-І. Антонич);
«рветься запалить срібний мармур хмар // та блискучу
блакить» (В. Барка); «але вже і неба синь безконечна»
(В. Стельмах); «й линя її весела синь» (Є. Маланюк);

3) Народнопісенних зворотів — найчастіше прийомів, що
утворюють слова ласки, пестощів або, навпаки, зневаги,
які набувають свого експресивно-емоційного забарвлен­
ня не в кореневому значенні, а завдяки різним суфіксам:
човник, тихесенький, дідуган, носище, вовчисько, їстоньки,
спатоньки і т. д. Наприклад: «Ой гай, мати, ой гай, мати, //
Ой гай зелененький... // Ой поїхав з України // Козак моло­
денький» (народна пісня); «Йваночку // свічечко // червона
калинонько // козацька вродо // ой молюсь за вас // ой
росинкою ранньою // неславою солоною// ой барвіночком //

— 203 —

тай втішиться // серденько соборове // не вражеє злеє» (С. Сапеляк); «З якого ти саду, чудовая роже? // Тебе й морозище зв'ялити не може!» (А. Кримський).

6.2.2.12. Термінологізмом (лат. Terminus —
Термінологізми у давньоримській міфології божество

меж і кордонів), або терміном, за визначенням І. Білбдіда, «називається слово або слово­сполучення, що вживається для точного вираження поняття з якої-небудь галузі знання — науки, техніки, суспільно-політичного життя, мистецтва тощо. Наприклад: молекула, електрон, протон, синус, вітамін, рецептор, блюмінг, віза, монізм, фонема, графема, кліше, література, сульфідін, квінтет, гама, додаткова вартість, питома вага...» [89, 158\. Термін ще можна назвати офіційним, тобто таким, що має статус книжного, професіоналізмом. На відміну від остан­нього, терміни тяжіють до нейтральності, тобто беземоцій-ності свого значення. Емоційно-експресивний ефект від уведення до тексту твору термінологічних слів найчастіше пов'язаний з більшою або меншою екзотичністю їхнього звучання для вуха пересічного читача або з контрастом, який виникає між ними та узвичаєними словами, що їх оточують. Наприклад: «Напружений, незломно-гордий, // Залізний імператор строф — // Веду ці вірші, як когорти, // В обличчя творчих катастроф... // Важкі та мускулясті стопи // Пруживий одбивають ямб — // Це дійсності, а не утопій // Звучить громовий дифирамб» (Є. Маланюк; суміш віршо­знавчої термінології з історизмами); «...И не отточишь // Никаких лопат, // Чтоб все пласты поднять вот эти снова, // Где происходит атомный распад // Неуловимых элементов слова» (Л. Мартинов; фізична термінологія).

6.2.2.13. Канцеляризмами називають слова
Канцеляризми та сталі форми словосполучень, вжи­
вання яких характерне виключно для

норм спілкування, прийнятих офіційно-діловим стилем мовлення. Слово «канцеляризм» стосовно інших стилів мовлення набуває різко негативного забарвлення і звичай­но асоціюється не з усією офіційно-діловою лексикою, а з найбільш Характерними, свого роду найбільш «бездушни­ми» й «сухими» словосполученнями — кліше, прийняти­ми в цьому стилі, на зразок: ліжко-місце, людино-година, отоварювання, вжити заходів, довести до відома і т. д. Найчастіше канцеляризми в тексті художніх творів викори­стовуються з метою створення комічного враження в читачів і мовленнєвої характеристики дійових осіб. На­приклад: «Степан... у нас щодня бумаг приносять з по-

— 204 —

шти по мішку... Микола. Що ж ви з ними робите? Сте­пан. Записуємо у діжурну, а потім у вступающу, списуємо копії. Микола. Навіщо ж то? Степан. А які є бумаги! Аи, ай, ай! Особливо як заведеться переріканіє: кому діло треба зробить. Тут один другого бриє так... що аж пальці знать!.. Наш секретар пише: „Прошу не вдаваться в ізлішнюю, обременітельную, безполезную і для времені разорітель-ную переліску, ібо 215, 216 і 217 ст. XV тома 11 часті ізданія 1857 года научают, как следует сіє дело направіть". А нам знову отвічають: „Єслі категоричеські вникнуть в указанниє статьї, то ониє к делу не относяться, ібо..." чудесно! Микола. Ти їх, як молитви, знаєш... Степан. Напам'ять заучую...» (І. Карпенко-Карий, «Мартин Бо-руля»); «Сим довожу до Вашего сведения, что моя пьеса пойдёт в четверг 19 ноября, каковое число прошу зарубить на носу Лилиши с тем, чтобы Лилиша пок,. ьтвала Вал-свой нос ежеминутно» (А. Чехов).

Поряд із засобами лексичної сино- 6.2.3. Засоби

німії письменники й поети, працю- контекстуально
ючи над мовленнєвою організацією синонімічног

свого твору, дуже часто вдаються увиразнення

до так званої контекстуальної, тобто мовлення (тропи) нефіксованої словниками, синонімії.

Контекстуальними синонімами називаються слова та вирази, які позначають предмет, вживаючись при цьому в невластивому для них або, інакше кажучи, непрямому, переносному значенні. Наприклад: лис, змія, лев (стосовно людини), голова (стосовно розумових здібностей людини) і т. д. «Контекстуальні синоніми, — як вказує І. Білодід, — творяться в процесі індивідуального акту мовлення в тому разі, коли мовцеві не вистачає наявних у мові або відо­мих йому синонімів для передачі тієї чи іншої думки з необхідними для цього змістовими і стильовими та оцін­ними нюансами; причиною появи контекстуальних синоні­мів може бути також неможливість з якихось причин — соціальних, побутових, естетичних — назвати якусь реалію її прямою, незавуальованою назвою» [90, 127\. Слово, що використовується в невластивому для нього — пере­носному — значенні, традиційно позначається також термі­ном «троп» (грец. тротюС — зворот мовлення). Спроможність слова, властивого й узвичаєного для позначення певного предмета, позначати й інші предмети, виступаючи при цьому в ролі контекстуальних синонімів, тропів, до властивих даним предметам слів, пов'язана з явищем так званої полі­семії, тобто здатності слова потенційно утримувати, крім основного, лексичного (або ще: первинного, прямого, предмет-

— 205 —

ного), ще й побічні (або ще: вторинні, непрямі, додаткові) значення, наявність яких може виявити себе в конкретно­му мовленнєвому контексті. «Слово, внаслідок своєї багато­значності, містить поряд з основним значенням ще декіль­ка смислових відтінків, вторинних значень. Це ті уявлювані ознаки явища, які в нашій свідомості з ним зв'язані, хоча ми й звертаємо увагу, головним чином, на його основну ознаку. Ми можемо вжити слово, виділивши його вторинну ознаку, для характеристики певного явища. Використання вторинної ознаки слова для позначення іншого явища, немовби перенесення його на інше явище, називається переносним значенням слова. Переносне значення слова позначають грецьким терміном „троп"... Троп має дуже важливе значення для мови взагалі. В основі явища тропа лежить співвіднесення двох явищ, з яких одне слугує для пояснення, для розуміння іншого. Зіткнувшись з якимось невідомим нам явищем, ми помічаємо в ньому подібність в якомусь відношенні з іншим, відомим нам явищем, бачимо, що воно чимось його нагадує, подібне до нього за якоюсь ознакою. Невідоме (позначимо його літерою X) чимось нагадує знане нами явище (позначимо його літерою А). Зрозуміло, що X схоже на А не повністю (у цьому випадку вони були б тотожними), а певною своєю стороною, якоюсь ознакою (позначимо цей місток, який ми перекидаємо від невідомого явища до відомого, споріднену ознаку, через а). Внаслідок встановленої подібності невщоме явище до певної міри стає нам зрозумілим, ми отримуємо про нього уявлен­ня. Відбувається це тому, що ми поставили невідоме (X) у зв'язок з відомим (А), переносячи на нього частину А—а. Таким чином, зіставивши обидва явища, ми дійшли якогось висновку, що вбирає в себе елементи як першого, так і другого явища, примножили наше знання про них. По­бачивши вперше ножиці, дикуни племені бакаїрі стали називати їх зубами риби піраньї, оскільки гострими зубами цієї риби вони стригли собі волосся. Таким чином троп виступає як використання слова в переносному значенні, тобто виділення вторинних його ознак для характеристики якогось явища» [93, 213—214].

Поети звичайно вдаються до тропів не лише тоді, коли перед ними стоїть завдання описати цілком невідоме явище, а найчастіше тоді, коли відоме явище вони хочуть розкрити в якомусь новому, незвичайному зв'язку з іншими явищами людського буття. У вірші «Мова» М. Рильський пише:

Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно

— 206 —

Політь бур'ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає — народ говорить...

Звичайне, на жаль, явище забрудненості (варваризмами, жаргонізмами, немотивованим просторіччям) нашої мови (в даному випадку — X) поет співвідносить з бур'яном (А) за спільною спорідненою ознакою для обох явищ — небажаним, шкідливим впливом, до якого вони призводять (а). Народ далі співвідноситься в Рильського з океаном за спільною ознакою — їхньою величчю.

Появу самого поняття «троп» пов'язують з елліністич­ною римською риторикою (Філоден, Цицерон, Гермоген та інші). Давньоримський оратор Квінтіліан, наприклад, визначав троп як «вираз, перенесений для прикраси мови з його первинного, природного значення на інше, або, за висловом граматистів, вираз, перенесений з властивого для нього місця на місце, для нього не властиве». Як і засоби лексичної синонімії, тропи, таким чином, асоціювалися з такою словесною формою, яка, по-перше, ухиляється від загальновживаних і узвичаєних норм мовленнєвого спіл­кування й тим, по-друге, служить для прикраси мовлен­ня. «Мовлення має два види, — писав у своєму трактаті „Про тропи" ритор Трифон, — мовлення звичайне і троп. Звичайним мовленням є мовлення, яке називає речі, користуючися прямим значенням імен, тоді як троп є мовленням, що відступає від звичайного (значення слів) у певному виразі, прикрашеному більше, ніж це необхід­но» [74, 213 — 214\. Проте вже в античності розуміли, що роль тропів не зводиться виключно до функції мовлен­нєвої прикраси. Як вказував ще Квінтіліан, вживання слів у переносному розумінні збагачує словесне значення. Використання тропів, подібно до використання засобів лексичної синонімії, порушує автоматизм сприйняття й ще в більшій мірі реалізує ефект словесної несподіванки, який завжди містить у собі розрахунок на те, щоб викликати в читача відповідний, потрібний авторові в даний момент, у даній ситуації настрій, те чи інше переживання. Характер емоції, викликаної тропом, служить для оцінки того явища, яке через нього позначається, деформує нейтральність його смислового значення й веде у бік його підвищення або ж пониження. Наприклад, коли Є. Плужник пише: «Бо що мені та слава галаслива про всі дива за тридев'ять морів, коли я досі і малого дива — землі своєї ще не зрозу­мів?» — називаючи рідну землю малим дивом, він тим

— 207 —

самим емоційно підвищує її об'єктивну, нейтрально сми­слову значущість і, навпаки, в оповіданні Т. Осьмачки «Психічна розрядка» прізвище, яке дається героєві, емоційно знищує (з метою глузування) його об'єктивну значущість: «Сокира — це було вуличне прізвище, яке він одержав у Київській грінченківській семінарії, коли він грав на роялі свій твір на випускнім екзамені „Туга за красою". Тоді після всього підійшов до нього семінарський розбишака Грищенко і, тиснучи йому руку, сказав: „Ну, вже, їй-богу, ні одна українська сокира таких звуків не видавала з себе від часів Сагайдачного!" І пішло... малеча, учителі, дівчата — всі його стали звати Сокирою».

В сучасній літературознавчій науці, як і в античній ри­ториці, виділяється велика кількість тропів. До основних, найбільш уживаних можуть бути віднесені такі тропи, як метафора, іронія, гіпербола і літота. До цього ряду при­микають також епітет і порівняння, які не всі літературо­знавці відносять до тропів, хоча, як слушно зауважує Л. Тимофеев, «підстав для подібного обмеження немає: у всіх цих випадках ми маємо справу з основною ознакою тропа — співвідношенням X і А, що утворює нове значення шляхом перенесення властивостей А на X, при цьому А втрачає своє самостійне значення, виступає односторонньою ознакою для характеристики X» [93, 276].

6.2.3.1. Епітет Епітет (від грец. єяібєтоу — дода­ток) — це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті кон­кретизувати уявлення про нього. В популярній на початку століття «Теорії словесності» О. Шалигіна цей термін ви­значався так: «Одним з найдійовіших засобів посилен­ня картинності й емоційності мовлення є епітет. Так нази­вається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак — саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача» [цит. за: 39, 355\. Наприклад: «Здригнувся чорнокнижник: жовту п'ясть // підніс корчій-ним порухом, але // рука упала. Все кругом завмерло. // Не-рушна і безмовна ждала діва. // Ще мить — і закрутився дикий вихор // навколо гостя темного, а постать // його рідіти бистро почала // в свистючім вирі вітровім — і враз // розстала. Вихор зник. Глибока тиша» (М. Зеров). Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічно­му означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться.

— 208 —

Проте, на відміну від логічного, поетичне означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів. Наприклад, О. Потебня писав: «Якщо є два Дони, великий і малий (Донець), а мається на увазі лише перший, то епітет „великий", необхідний для ясності, буде „прозаїчним" (тобто в традиційному слововжитку — логічним означенням). Поетичний епітет не потрібен для точності, він відзначає певні типові, характерні властивості предметів, здійснює не усунення з думки видів, що не містять у собі ознаки, ним виділеної, а заміщення конкретним способом одного з багатьох непевних» [74, 165—166\. Б. То-машевський пояснював протиставленість поетичного і логіч­ного означення на такому прикладі: «Сполучення „сірий вовк" та „сіра кобила" не рівноцінні. Визначення „сірий" стосовно кобили безсумнівно логічне, тому що, кажучи „сіра кобила", ми відрізняємо дану масть від інших, як, наприклад: булана кобила, ворона кобила і т. д. Визначення „сірий" сто­совно вовка (казковий сірий вовк) не виступає як логічне, оскільки не для того кажуть „сірий вовк", щоб відрізнити його від вовка якоїсь іншої масті. Це взагалі вовк, і сло­во „сірий" лише підкреслює узвичаєний і типовий колір вовчої шерсті» [97, /96].

Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна назвати характеро­логічним або пояснювальним. Епітет інколи не просто виді­ляє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними. Наприклад: «вечір стальовий» (М. Рильський), «з неба бризки злотозоряні» (Т. Осьмачка), «Прокинеться кривава зрада, // і стисне віроломний ніж» (Є. Маланюк).

Особливу групу становлять так звані прикрашальні епітети. «Ці прикрашальні епітети, — писав Б. Томашевський, — з'яв­ляються в літературних школах певного напряму. Прикра­шальні епітети не мотивовані в реалістичному стилі, але в романтичному і класичному стилях, що передували йому, прикрашальні епітети були в широкому вжитку. Слово без епітета, один лише іменник вважався „непоетичним", за винятком порівняно вузького кола слів, де існували поетичні синоніми звичайних слів (наприклад „вуста" при наявності синоніма „рот"). Але взагалі саме по собі слово вважалося недостатньо поетичним, потрібно було його піднести й головним засобом для цього було додання слову епітета. Тому коли говорять: „швидка хвиля", „державний орел", то голов­не завдання тут — надати словам хвиля, орел поетичного колориту, перевести їх тим самим з розряду слів звичайної

209 —

прозаїчної мови в ряд поетичний. <...> У реалістичний період падає взагалі чітке розмежування слів поетичного та непоетичного вжитку (саме слів, а не понять). <...> Ця різниця між поетичним та непоетичним виразом одного й того ж поняття падає, відповідно — падає й потреба під­несення слова до вищого рангу, надання слову якогось особливого забарвлення високого плану» [97, 198\.

За ознакою вжиЕаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означен­ня предмета, закріплюючись за ним постійно в межах певного художнього стилю. Наприклад, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди — широкий, море — синє, вітер — буйний, гай — зелений, орел — сизо­крилий і т. д. Постійний епітет відрізняється тим, що виді­ляє характерну рису не даного, конкретного предмета, того, про який ідеться «саме зараз» і «саме тут», а предмета взагалі, безвідносно до особливостей контексту, у якому про нього згадується. Постійний епітет при цьому вказує на таку ха­рактерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, свого роду ідеальною. Явище постійного епітета властиве не лише фольклорній поезії. Стале коло поетичних означень тих чи інших предметів значною мірою притаманне поетам-класицистам і романти­кам. Характеризуючи в цьому зв'язку приклади епітетів, які наводить у своїй «Риториці» М. Ломоносов, В. Жирмунський зауважував, що «всі вони належать до традиційних у того­часній європейській поезії сполучень, при цьому поетичне означення вказує на типову (ідеальну) ознаку поняття, яке визначається... В поезії класичного стилю існувало певне коло традиційних, канонізованих означень, таких, що умов­но виділяли типову, ідеальну рису предмета. <...> Аналогічні приклади зустрічаються у великій кількості в англійських поетів XVIII ст. <...> Вони знайомі нам також з російської поезії XVIII і початку XIX ст. <...> Багато із епітетів такого роду мають інтернаціональний характер» [39, 358—359]. Певне коло поетичних, найулюбленіших епітетів може ха-рактеризува,™ не лише той чи інший художній стиль, а й творчість окремо взятих письменників. Поряд з постійними на межі XVIII—XIX століть у широкий вжиток входять контекстуально-авторські епітети. Контекстуально-автор­ським називається епітет, який виділяє не постійну — супро­відну, канонізовану в межах літературного або індивідуаль­ного стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому кон-

— 210 —

кретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський — це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означе­ному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими даний предмет згадується. Наприклад: «Проса по­кошено. Спустіло тихе поле. // Холодні дні з високою бла­киттю. // Не повернуть минулого ніколи: // Воно пройшло і вже здається миттю!» (М. Рильський).

Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів. За відомим висловом О. Веселовського, «історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні» [19, 59], оскільки, як коментує В. Жирмунський, «епітет виділяє в певному понятті „суттєву" ознаку, а вибір „суттєвої" ознаки серед „несуттєвих" у свою чергу характеризує поетичне уявлення епохи та письменника» [39, 355]. «Як майстер пензля, — пише М. Рибнікова, — тяжіє до певних фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими епітетами для читача визначається тоді не стіль­ки світ (творця), скільки сам творець цього світу, поет. Міра суб'єктивності письменника найбільш відчутна, коли аналізуються його епітети» [80, 159\.

Порівнянням (лат. comparatio) на- 6.2.3.2.

зивається словесний вираз, в якому Порівняння уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим пред­метом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві. На­приклад, в уривку з вірша В. Стуса: «У цьому полі, синьому, як льон, // де тільки ти — і ні душі навколо, // уздрів і скляк — блукало серед поля // сто тіней. В полі, синьому, як льон» — уявлення про синій колір поля конкретизується шляхом зіставлення його з льоном, в якому ознака синяви виявлена в концентрованішій формі. Порівняння має три­членну будову:

1) те, що порівнюється, або «предмет» порівняння (лат.
comparandum),

2) те, з чим порівнюється, «образ» (лат. comparatum),

3) те, на основі чого порівнюється одне з іншим, ознака,
за якою відбувається зіставлення (лат. tertium comparationis).
Наприклад, у порівнянні з вірша М. Костомарова «Брат з
сестрою»: «Сія дівка не наймичка, // Пригожая, як панночка,
// Молодая, як травиця, // Рум'яная, як зірниця, // Із далекої
чужини, // 3 козацької України...» — «предмет» порівняння
— «сія дівка»; образ порівняння — «панночка», «травиця»,

— 211 —

«зірниця»; ознака зіставлення — характерні риси дівчини «пригожа», «молода», «рум'яна».

В системі засобів поетичного увиразнення мовлення порівняння виступає, чи, точніше, психологічно сприй­мається як форма ускладнення епітета, свого роду розгор­нутий епітет. «Проста вказівка на ознаку, що вимагає під­креслення, — пише.в цьому зв'язку Б. Томашевський, — не завжди задовольняє вимоги виразності. Аби безпосередніше вплинути на почуття, потрібно більш конкретне уявлен­ня про ознаку, про яку слід нагадати й до якої привер­тається увага. Тому інколи найменування ознаки супро­воджується зіставленням означуваного з предметом або явищем, що має дану ознаку в повній мірі» [97, 204\. Розрізняють такі основні типи порівнянь — просте, поши­рене, приєднальне, заперечувальне.

1. Простим називається порівняння, в якому порівню­
вані предмети зіставляються за однією або кількома одно­
рідними ознаками, наприклад: «Ніжна, вразлива, немов мі­
моза, з сумовитими очима...» (О. Кобилянська).

2. Поширеним називається порівняння, в якому порів­
нювані предмети зіставляються одночасно за кількома
ознаками, наприклад: «Слів є відмінна природа: одні є скучні
і сіряві, // Як придорожні пили; другі, як свіжий пісок //
На узбережжях відлюдних, нам радують око і душу; // Мужнє
гранітне зерно треті нагадують нам; // інші — немов діаманти,
що блиском споріднені з сонцем: // Розкіш таємну в душі
будить їх радісна гра...» (М. Зеров). До особливого різновиду
належить таке поширене порівняння, в якому «образ», тоб­
то те, з чим зіставляється предмет, розгортається в окрему
образну картину, яка може становити й самостійний інте­
рес. Подібні порівняння зустрічаються вже в Гомера. He-
перевершеним майстром таких порівнянь вважається М. Го­
голь: «Вошедши в зал, Чичиков должен был на минуту заж­
мурить глаза, потому что блеск от свечей, ламп и дам­
ских платьев был страшный. Всё было залито светом. Чёрные
фраки мелькали и носились врознь и кучами там и там, как
носятся мухи на белом сияющем рафинаде в пору жаркого
июльского лета, когда старая рубит и делит его на свер­
кающие обломки перед открытым окном; дети все глядят,
собравшись вокруг, следя любопытно за движениями жёст­
ких рук её, подымающих молот, а воздушные эскадроны
мух, поднятые легким воздухом, влетают смело, как полные
хозяева, и, пользуясь подслеповатостью старухи и солнцем,
беспокоящим глаза её, обсыпают лакомые куски где враз-
битную, где густыми кучами. Насыщенные богатым летом,
и без того на всяком шагу расставляющим лакомые блюда,

— 212 —

они влетели вовсе не с тем, чтобы есть, но чтобы только показать себя, пройтись взад и вперёд по сахарной куче, потереть одна о другую задние или передние ножки, или почесать ими у себя под крылышками, или, протянувши обе передние лапки, потереть ими у себя над головою, повернуть­ся и опять улететь, и опять прилететь с новыми докучными эскадронами» («Мертві душі»).

3. Суть приєдншіьного порівняння, за визначенням Б. То-
машевського, полягає в тому, що «...спочатку подається пред­
мет, а потім, коли вичерпана тема, яка стосується предмета,
після сполучникового слова „так" подається образ» [97, 207\.
Приєднальна форма порівняння вживана майже виключно
в індивідуально-авторській поезії:

Як човен веселий, відчаливши в море, По синім кришталі за вітром летить І веслами воду і пінить, і оре, Лебежою шиєю в хвилях шумить, — Так дикий арап, поводи відпустивши Коню вороному, в пустиню біжить.

(Л. Боровиковський)

4. Заперечувальне — це порівняння, побудоване не на
зіставленні, а на протиставленні предметів. Ця форма по­
рівняння найбільш типова для фольклорної поезії; в інди­
відуально-авторській поезії вона найчастіше використову­
ється з метою стилізації:

Не китайкою покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, — Така його доля.

(Т. Шевченко)

Порівняння, подібно до інших засобів художнього увиразнення мовлення, не лише конкретизує уявлен­ня про предмет, про який ідеться, а й відображає емо­ційне ставлення до нього мовця.

Метафорою (грец. цєтафорсс — 6.2.3.3. Метафора перенесення) називається слово, зна­чення якого переноситься на найменування іншого пред­мета, пов'язаного з предметом, на який звичайно вказує це слово, рисами подібності. Наприклад, у рядках вірша Є. Ма-ланюка «Вічне»: «Досі сниться метелиця маю, // Завірюха